Адам Міцкевич. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії

Адам Міцкевич. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії

Адам Міцкевич — польський поет, класик польського романтизму. Він народився 24 грудня 1798 року в родині адвоката на хуторі Заосьї, недалеко від містечка Новогрудка. Батько його брав участь у повстанні під керівництвом Костюка, був членом Комісії Громадського Правопорядку, вважався людиною прогресивних поглядів. Містечко Новогрудка, де минуло дитинство майбутнього поета, входило тоді до складу Великого князівства Литовського. З дитинства поета оточували напівзруйновані пам’ятки Середньовіччя, перекази й легенди білоруські та литовські, оповідки людей, що пам’ятали Польщу до того, як вона була поділена між урядами трьох сусідніх держав. Дитинство поета припало на час приходу Наполена до влади і наполеонівської війни. Як і більшість поляків, Міцкевич сприймав французького імператора визволителем Польщі. Ім’я Наполеона залишилося для Міцкевича символом свободи на все життя. Рано виникла зацікавленість французькою літературою, зокрема Вольтером. Уже у Вільно, куди поет переїхав 1815 року, вступивши до Віленського університету, він перекладає «Орлеанську діву», пише поему «Машко, князь Новогрудка», наслідуючи поему Вольтера «Виховання принца». (Адам Міцкевич. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії)
У Віленському університеті Міцкевич здобув грунтовні знання з класичної філології і перший досвід громадського життя, а починаючи з 1817 року, брав активну участь в організації таємних студентських патріотичних гуртків «філоматів» та «філаретів» (тобто «любителів науки» та «любителів чесноти»). Товариство філоматів було просвітницьким, Міцкевич керував секцією літератури та моральних наук. Але на засіданнях обговорювалися також політичні проблеми. У своїх доповідях Міцкевич говорив про принижения Польщі під владою російського імператора Олександра І, посилаючись на Гомера, який сказав, що боги забирають у раба половину душі, доводив, що рабство — ганебний стан людини. Товариство філаретів, яке відокремилося від філоматів, відразу ж потрапило під вплив соціалістів і привернуло увагу урядовців: члени його були під наглядом.
1819 року поет переїздить у Ковно, де стає вчителем. Тут йому випало на долю пережити палке почуття до аристократки Марії Верещак. Страждання через це нерозділене кохання зробило близьким поету образ Вертера з роману Гете, внесло у творчість кантівську тему високого кохання.

Визначний твір тих років — «Ода до молодості» (1820), в якій Міцкевич закликає до подвигу в ім’я батьківщини. Вірш був сповнений романтичного заперечення сучасного, яке порівнюється з «темною ніччю». «Палаючий дух» молодості повинен освітити «ніч», добути свободу й порятунок людству.
У ровенський період Міцкевич виявив глибокий інтерес до творчості Данте, Петрарки, Шекспіра, Гете, Шиллера. З великою зацікавленістю він вивчав польську літературу. Особливий вплив мали на поета польські просвітителі Ю. Немцевич, С. Трембицький, Н. Красицький, Ф. Карпинський.
З 1818 по 1821 роки Міцкевич працює над створенням балад. Вони увійшли у перший том творів, надрукованих 1822 року. У передмові до цього видання Міцкевич говорить про романтичну літературу й необхідність її розвитку на польському грунті. Класична поезія, з точки зору поета, відбивала рівновагу «між уявою, почуттям і розумом». Це дало можливість виробити чіткі форми творів. Романтична поезія пристрасна, тому старі форми її не можуть задовольнити. Нова романтична поезія, на думку Міцкевича, близька у сприйнятті світу до Шекспіра, а у відображенні дійсності — до Байрона і його почуття «світової скорботи». (Адам Міцкевич. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії)
1823 року вийшов друком другий том творів Міцкевича, до нього увійшли поеми «Гражина», «Дзяди».
Епічна поема «Гражина», сюжет якої грунтується на одному з епізодів боротьби литовців із хрестоносцями, започаткувала історичну тематику в польській романтичній літературі. Сюжет її був побудований на зразок класичних, мав традиційну послідовну композицію. Простими були характери, хоча кожен із них пережив свій внутрішній злам. Подекуди в поемі є пряме повчання, але віра у красу подвигу, яка пронизує весь текст поеми, сприймається як романтична.
23 жовтня 1823 року Міцкевича заарештували за участь у діяльності товариства філаретів і заточили у слідчу в’язницю. У квітні 1824 року його випустили під заставу, але прирекли на вигнання «в далекі від Польщі губернії Росії». 25 жовтня 1824 року Міцкевич залишив Вільно. Заслання тривало чотири з половиною роки, на щастя пройшло воно у Петербурзі, Одесі, Москві — відомих культурних центрах.
7 листопада 1824 року Міцкевич приїхав до Петербурга. Його тепло приймають петербурзькі поляки, завдяки яким Міцкевич знайомиться з творчою молоддю, із літераторами й художниками. К. Рилєєв став його другом. Рилєєв добре знав польську мову і ще до зустрічі з Міцкевичем переклав російською кілька балад польського романтика. Серед нових знайомих Міцкевича було чимало майбутніх декабристів. Вони побачили в польському поеті свого однодумця.
Царські урядовці вирішили не затримувати польських філаретів у столиці, а надати їм можливість обрати собі місце заслання. Міцкевич обрав Одесу.
В Україні, зокрема в Одесі, де він мав працювати вчителем у Рішельєвському ліцеї, Міцкевич перебував протягом дев’яти місяців, цікавлячись громадським і культурним життям міста, українською народною творчістю та історією. В Одесі існувало кілька таємних товариств. К. Рилєєв і О. Бестужев дали Міцкевичу та його друзям рекомендаційні листи, завдяки яким поляки були прийняті у середовищі одеських декабристів. Улітку 1825 року в місто приїздить багато російських заколотників, серед них і князь С. Волконський, з яким Міцкевич познайомився. Майже відразу після прибуття в Одесу Міцкевич потрапив у любовну пастку Кароліни Собанської, яка була причетна до діяльності генерала Вітта, таємного царського шпигуна. На запрошення Собанської, Міцкевич разом із нею, Віттом та їхнім оточенням вирушає у подорож до Криму, яка тривала із серпня до жовтня 1825 року. Одеські й кримські враження відбилися у збірці «Сонети», яка вийшла друком 1826 року. Книга починається любовними сонетами, в яких зображені тонкі відтінки переживання душі поета. (Адам Міцкевич. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії)
Ще більшою популярністю користувалися «Кримські сонети», які увійшли до цієї збірки. Тема кохання у «Кримських сонетах» відходить на другий план, на перший висуваються страждання людини-вигнанця. Епіграфом до цього циклу Міцкевич обрав слова Гете: «Хто хоче пізнати світ поета — нехай виїжджає в його країну». Слова ці сприймалися як прямий натяк на патріотичну символіку віршів. Ліричний герой захоплюється красою й величчю природи, які стають тлом для роздумів поета. Через весь цикл проходить образ батьківщини, вона завжди в серці поета: і коли він оповідає про плавання морем, і коли оглядає пасмо Кримських гір, і коли дивиться на Чумацький шлях.
Форму сонета Міцкевич обрав невипадково. У той час з’явилося кілька статей, у яких Петрарку називали «малозрозумілим поетом», а сонет «недосконалою класичною формою». Ці статті були спрямовані проти романтичної літератури, адже романтики вважали творчість Петрарки і його сонети першими творами романтичного спрямування. Міцкевич, обравши сонет провідною формою своєї збірки, став на бік романтиків, відкрив нові можливості «старого жанру».
Польські критики розійшлися в оцінці цієї збірки Міцкевича. Романтики сприйняли сонети із захватом. Класицисти вважали, що це взагалі не поезія. Російський поет П. Вяземський запропонував читачам прозові переклади сонетів, доводячи, що головне в цих віршах — непримиримість із духовним поневоленням.
Восени 1825 року Міцкевичу дозволили залишити Одесу і виїхати до Москви. 13 листопада у поштовій кареті він вирушив у путь. На початку листопада поет зробив зупинку в Харкові, де познайомився з відомим українським письменником П. Гулаком-Артемовським, внаслідок чого з’явився переспів балади «Пані Твардовська» українською мовою.
У Москві Міцкевич здобув скромну посаду чиновника канцелярії генерал-губернатора. Жив тихо, бо боявся арешту: після трагедії на Сенатській площі слідство шукало його зв’язків із декабристами.
Навесні 1826 року Міцкевич зблизився з членами прогресивного журналу «Московський телеграф», а восени 1826 року вперше зустрівся з Пушкіним. Це сталося в домі С. Соболевського, куди Міцкевича запросили московські друзі послухати уривки з пушкінської драми «Борис Годунов», яку читав сам автор. Пушкін читав рівним і спокійним голосом, але щойно він скінчив — вибухнули оплески. Міцкевич тоді сказав латиною: «Ти будеш новий Шекспір, якщо дозволить доля». Потім у Москві вони зустрічалися ще кілька разів, багато розмовляли наодинці.
21 лютого 1828 року виходить друком поема «Конрад Валленрод», над якою Міцкевич працював протягом 1827 року. Високу оцінку поемі дав Пушкін, того ж року він переклав російською вступ до поеми.
На початку 1828 року Міцкевич переїздить до Петербурга, де живе до травня 1829 року. Його приймають у високоосвічених і шляхетних колах, які часто збиралися і в літературному салоні княгині 3. Волконської. У цей період він часто зустрічається з Пушкіним, багато перекладає з творів Данте, Петрарки, Гете. Але протягом усього часу Міцкевич прагне здобути дозвіл виїхати за кордон. Нарешті за допомогою Ф. Булгаріна він отримав закордонний паспорт і у травні 1829 року назавжди залишив Росію.
Міцкевич вирушив у подорож до Веймара, де зустрівся з Гете, потім у Швейцарію та Італію. В Римі він довідується про повстання у Польщі, яке розпочалося у листопаді 1830 року. Міцкевич не повірив у сили повстанців, тому вирушив на батьківщину лише через кілька місяців, коли дістатися до Варшави було майже неможливо. Він зупинився в Познані, на австрійській території, шукав можливості зустрітися з очевидцями повстання. Героїзм повстанців його вражав. Міцкевич знову звернувся до балади, намагаючись словом передати враження очевидців. Так виникли балади «Смерть полковника», «Ордонів редут» та інші. У червні 1832 року Міцкевич залишив Познань і вирушив у Дрезден, потім Париж. У Дрездені була завершена третя частина поеми «Дзяди». Головна її тема — осуд тиранії, засудження царизму.
У 1832-1834 роках Міцкевич працює над поемою «Пан Тадеуш». Задуманий цей твір був як поема-ідилія, на зразок «Германа й Доротеї» Гете, але у процесі роботи Міцкевич створив широке епічне полотно. В поемі автор відтворює шляхетський побут і рідний пейзаж, створює національні характери. Сюжет складається з кількох ліній: ворожнеча між нащадками шляхетних родів, любовні лінії. Міцкевич намагається розкрити причини загибелі старих звичаїв, народження нових характерів, історичну необхідність оновлення в умовах боротьби за незалежність. Уособленням нового покоління борців є пан Тадеуш. Максим Рильський порівнював цю поему Міцкевича з пушкінським «Євгенієм Онєгіним», вважаючи її такою ж енциклопедією життя старої Литви, як роман Пушкіна — енциклопедією російського життя.
У червні 1834 року Міцкевич одружився з Еліною Шимановською, дочкою відомої піаністки. У цьому шлюбі народилася дочка Марія та два сини — Владислав та Юзеф. У 40-і роки Міцкевич відходить від поетичної творчості, займаючись публіцистикою і викладацькою роботою. Він читає лекції з історії слов’янських літератур у Парижі.
1849 року Міцкевич спробував видавати у Парижі інтернаціональну газету, яку невдовзі закрили за пропаганду революційних ідей. У березні 1855 року померла дружина поета. У листопаді 1855 року Міцкевич вирушив у Константинополь, щоб узяти участь у турецькій війні проти Росії. Він сподівається створити польський воєнно-революційний загін. Але задуманому не судилося здійснитися. 26 листопада 1855 року поет помер у Константинополі від холери. 1856 року прах Міцкевича перевезли у Париж на цвинтар Монморансі, а 4 липня 1890 року — у Краків.

Адам Міцкевич. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії

Комментарии закрыты.