Адаптація соціальна. Що таке соціальна адаптація?

Адаптація соціальна — процес і результат активного пристосування індивіда чи соціальної системи до умов нового або зміненого соціального середовища через узгодження вимог та очікувань її учасників. Суб’єктом соціальної адаптації може бути окрема особистість чи соціальна група. На рівні особистості соціальна адаптація пов’язана з процесом соціалізації, засвоєнням притаманних навколишньому середовищу культурних норм, цінностей та взірців поведінки, а на рівні соціальної спільноти — з регулюванням соціальних відносин, відповідною їх інституціоналізацією. Проблеми адаптації у контексті соціології почали досліджувати представники органістичної школи (Г. Спенсер, П. Лілієнфельд, А. Шефле, Р. Вормс, А. Еспінас та ін.). Вони запровадили у соціологічний лексикон поняття «адаптація» на рубежі ХІХ—ХХ ст., провівши аналогію між суспільством і людським організмом. Над питанням соціальної адаптації працював представник структурно-функціонального напряму — американський соціолог Т. Парсонс, який у 50-х ХХ ст. заклав основи теорії соціальної адаптації, ґрунтовно проаналізував механізми цього процесу. У теорії Т. Парсонса соціальна адаптація розглядається з точки зору інтеграції соціальної системи, забезпечення соціального порядку і тлумачиться як речовинно-енергетична взаємодія із зовнішнім середовищем, одна з функціональних умов існування соціальної системи поряд з інтеграцією, досягненням цілі та збереженням ціннісних взірців. На думку вченого, суспільство тяжітиме до рівноваги лише за таких умов, коли індивіди будуть здатні пристосовуватись до суспільних змін самі й пристосовувати свої ідеали до нових вимог, у протилежному разі — у суспільстві виникатимуть конфлікти і напруга. Представник структурного функціоналізму Р. Мертон класифікував типи поведінки людей і адаптації до суспільного життя за критеріями їх ставлення до суспільних цілей та соціально схвалюваних засобів їх досягнення, виділивши при цьому конформізм, ритуалізм, інновацію, ретризм і бунт. Вітчизняні соціологи почали приділяти увагу соціальній адаптації з 60-х ХХ ст. Протягом 60—80-х досліджували теоретичну і емпіричну проблематику соціальної адаптації індивіда до усталених і маловаріантних умов життя у вузьких межах (виробництво, навчання тощо). Багато праць з соціальної адаптації були присвячені проблемам молоді (молоді працівники, спеціалісти, учні). Накопичений науковий досвід з питань соціальної адаптації в умовах трансформації суспільства для прогнозування і пояснення негативних проявів у свідомості і поведінці людей, спричинених надзвичайно швидкими темпами суспільних змін, виявився недостатнім, оскільки кризові суспільні ситуації та соціальної адаптації людини в цих умовах за радянського періоду майже не вивчалася. Кардинальні зміни трансформаційних процесів протягом 90-х ХХ ст. активізували дослідження соціальної адаптації. Центральною стала проблема адаптації людини до кризових суспільних умов, змінного соціального середовища. Запорукою успішної соціальної адаптації за таких умов є творча діяльність, безперервна взаємодія, взаємообмін із соціальним середовищем, суспільством загалом. За класифікацією Я. Щепанського, соціальна адаптація є чотириступеневим процесом, який охоплює психологічну переорієнтацію на основі цілеспрямованого конформізму, стадію взаємної терпимості, акомодації (терпимість і вчинки) та асиміляції. Початку процесу адаптації передує стан фрустрації, спричинений порушенням існуючої рівноваги, зміною усталених форм життя індивіда. На думку вченого, кожна особистість має індивідуальну комбінацію прийомів для подолання труднощів, які розглядаються як стратегії адаптації, тобто способи і шляхи включення та пристосування до нового соціального середовища. Виокремлюють активну і пасивну стратегії. Перша характеризується переважанням активного впливу на соціальне середовище, прагненням змінити його, друга — пасивним, конформним прийняттям цілей та цінностей нового середовища. Однак другий вид є пасивним умовно, оскільки прийняття ціннісних орієнтацій середовища без активної самозміни неможливе, якщо йдеться про соціальну адаптацію. На практиці найчастіше зустрічається ймовірнісно-комбінований тип адаптації, який ґрунтується на поєднанні обох стратегій. Вибір того чи іншого варіанта здійснюється у результаті оцінки особистістю ймовірності успішної адаптації за різних типів адаптаційної стратегії.

Як психологічні механізми соціальної адаптації З. Фройд виокремлював імітацію, ідентифікацію, відчуття сорому та провини. Т. Парсонс, застосувавши ці поняття у теорії соціальної дії, визначив імітацію як процес засвоєння елементів культури шляхом наслідування, а ідентифікацію — як прийняття цінностей. Е. Фромм у концепції «соціального характеру» вказує п’ять способів адаптації до соціуму: рецептивний, експлуатуючий, нагромаджувальний, ринковий, продуктивний. Основою кожного з них є своєрідний психологічний механізм, за допомогою якого індивіди вирішують проблему людського існування, соціалізації, що є захисною реакцією на фруструючу ситуацію: мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм, любов. Г. Тард вбачає механізм соціальної адаптації індивідів у наслідуванні. Соціальна адаптація детермінується дією великої кількості різних за походженням, складністю та спрямованістю впливу факторів, які можна класифікувати на такі, що визначають адаптаційний потенціал особистості (групи), і такі, що формують адаптаційну здатність соціального середовища. Адаптаційний потенціал особистості (групи) є синтезом соціально-психологічних, соціальних, економічних ресурсів, якими володіє особистість (група), що забезпечують її ефективну соціальну адаптацію до нового соціального середовища, тобто визначається потребами, установками, мотивами діяльності особистості, її інтересами, рівнем домагань, психологічними якостями, віком, статтю, освітою, соціальним статусом, соціальними зв’язками, професійною підготовкою та ін. Адаптаційна здатність соціального середовища відображає об’єктивну сприятливість середовища для засвоєння його індивідом чи групою, визначається рівнем розвитку цього середовища, системою відносин у ньому. Це середовище формується під впливом сукупності соціальних, економічних, політичних, психологічних факторів. У період суспільних потрясінь і криз вирішальну роль у процесі соціальної адаптації відіграють деструктивні фактори соціального середовища. Найбільше фруструє особистість зовнішня депривація, тобто втрати соціальним середовищем такого стану, з яким попередньо була досягнута соціально-психологічна єдність. Неможливість особистості ефективно включитися у соціальне середовище призводить до перетворення адаптації на дезадаптацію. Умовою успішної соціальної адаптації є трудова адаптація — процес засвоєння особистістю (групою) нової трудової ситуації, який характеризується активною взаємодією особистості (групи) і трудового середовища, охоплює організаційні, професійні та соціально-психологічні аспекти входження індивіда в нове трудове середовище. Про рівень соціальної адаптації свідчить здатність особи без особливих зовнішніх і внутрішніх (психологічних) конфліктів задовольняти свої соціогенні потреби, продуктивно здійснювати професійну діяльність. Індикатором рівня соціальної адаптації є задоволеність як найбільш загальна суб’єктивна характеристика особистості, що є основою спонукальних мотивів до взаємодії з середовищем. У кризовому чи трансформаційному суспільстві соціальна адаптація є проблематичною, оскільки існуючі структури, цінності та норми порушуються. Більшість людей використовує ситуаційне пристосування — т. зв. соціальну мімікрію. Цей вид соціальної адаптації розглядають як вимушений засіб захисту в складних умовах зовнішнього середовища, за яких зовнішня пристосовуваність поєднується з негативним ставленням до норм і вимог макросистеми. Важливою умовою успішної соціальної адаптації у змінюваному середовищі є креативна адаптація, гнучко організована пошукова активність, вихід за межі певних кліше.

Адаптація соціальна. Що таке соціальна адаптація?

Комментарии закрыты.