Аналіз п’єси Педро Кальдерона «Життя — це сон»

Аналіз п’єси Педро Кальдерона «Життя — це сон»

Кальдерон — одна з центральних фігур у європейській художній культурі XVII століття. Його творча спадщина постійно переглядалася й по-різному оцінювалася не тільки сучасниками, але й дослідниками залежно від естетичних і етичних норм і концепцій, властивих націям і народам у різні періоди їхнього духовного розвитку.
Про життя й творчість Кальдерона було створено чимало легенд. Життєві легенди виникали через брак біографічних даних про великого драматурга, а суперечливість і упередженість в оцінках його творчості — від недоліку методологічної витриманості й історичної об’єктивності в дослідницькій практиці.
Треба було чимало часу, щоб літературознавці прийшли до, здавалося б, простої ідеї: розглядати творчість Кальдерона в контексті знаменитого «століття без назви», з одного боку, і до серйозних спроб трактування кальдеронівських творів у контексті вічних цінностей духовного життя — з іншого.
Коли говорять, що XVII століття стало епохою в розвитку науки чи дало поштовх науці нового часу, то тим самим підкреслюють тільки одну зі сторін розвитку суспільної свідомості.
Однак варто зазначити, що XVII століття, яке всотало в себе прогресивний досвід попередніх епох, було також поворотним в сфері художньої свідомості.
Німецькі романтики нарекли Кальдерона «поетом честі». Адже з усіх можливих регуляторів гармонійного суспільного устрою Кальдерон обирає ключове категоріальне поняття честі. Це поняття, що має значення якогось універсального морального принципу поведінки окремої людини, отримує в Кальдерона зміст основного регулятора соціальних відносин, фундаменту суспільного добробуту, причому функція носія абсолютної ідеї честі приписується в першу чергу королеві. Однак варто підкреслити, що почуття честі, порядності у відносинах з людьми, охайності у вчинках і помислах завжди гостро всіма переживалося в Іспанії — від сеньйора типу Дон Кіхота до селянина Санчо. Притча про горностая була добре відомою у всіх прошарках суспільства, і Кальдерон подав її у своїх «драмах честі» у найбільш узагальненій, абстрагованій і схематизованій формі. (Аналіз п’єси Педро Кальдерона «Життя — це сон»)
Зміст народної притчі такий. Щоб упіймати горностая, мисливці роблять штучну багнисту калюжу й женуть на неї тварину. Звір воліє краще вмерти, аніж забруднитися. Можливо, саме тому горностаєвим хутром підшивають королівську мантію (як символ жертовно-незаплямованої честі). Якщо поняття честі Кальдерон використовує як найважливішу категорію конкретного співтовариства собі подібних — нації іспанців, то любов і віра здобувають у його творах певний космічний принцип, за допомогою нього втихомирюється всесвіт, якому тиск різних факторів загрожує руйнуванням. Любов у розумінні Кальдерона допомагає розуму прокласти дорогу не тільки до людей, але й до речей і подій. Любов тісно пов’язана з вірою, яка втілює не лише надприродну християнську чесноту, але й повсякденну довірливу відданість і вірність у діях і поведінці будь-якої людини. Здатність довіряти, тобто здатність осягнути моральну цінність іншої особистості, вимагає духовної стійкості. Вимога духовної стійкості важливіша, ніж сама віра, якщо вона не сліпа і містить у собі момент ризику. Віра в іншу особистість перетворюється у високе випробування моральної стійкості й справжній критерій у відносинах людини до людини. Такими бачив Кальдерон джерела моральної сили, здатної протистояти трагічним колізіям, що виявилися в «столітті без назви».
Кальдерона, як і інших митців того часу, глибоко хвилювала тема безсмертя. Великий іспанський драматург аж ніяк не відрізнявся ортодоксальністю, і сучасні літературознавці все частіше це підкреслюють. Так, Кальдерон послідовно втілює у своїй творчості тезу про волю вибору особистості. (Аналіз п’єси Педро Кальдерона «Життя — це сон»)
У той же час Кальдерон, відповідаючи на запити часу, пропонує в п’єсі позитивну програму, що відбита в ідеях самовиховання особистості, становлення ідеального правителя. Ця програма далека від ілюстрації до католицької тези про природжену гріховність людини, далека вона і від релігійної проповіді про сліпу покірність долі (варіант самоприборкання людини в Кальдерона не повторює християнських вимог смиренності й самознищення). Одночасно ця програма у драмі начебто перегукується з офіційною доктриною абсолютизму — в епізоді розправи принца над солдатом, що зрадив одного короля заради іншого. Образ центрального персонажа драми втілює «публічність «цивілізованої» людини абсолютистської культури».
Регламентованість твору драматурга тонко відчув Гете, зазначивши, що в Кальдерона так багато умовного, що часом «під етикетом театральності важко розпізнати великий поетичний талант». «Життя — це сон» Кальдерона втілює авторську творчу концепцію. Твір присвячено художньому дослідженню долі людини у світі, осмисленому як «несприятливе ціле». Бароковий письменник ставить у центр і вирішує на певному життєвому матеріалі проблему насиченого драматизмом самоствердження особистості у світі. Зразок «високої» драми на державний сюжет включає пафос зображення розумних дій ідеального монарха. Драма містить прихований дидактичний зміст у зображенні життєвих пригод, а також у заключній авторській фразі: «Ніколи не виправить своєї долі той, хто змінює місце й не змінює способи життя й своїх звичок»,— квінтесенція морально-філософських ідей автора, що скористався тут настільки модним у XVII ст. афоризмом, відблиски якого видно й у програмній назві драми Кальдерона. Він далекий у своїй п’єсі від беззастережного втілення офіційного оптимізму. Зосереджуючись на складнощах болісного процесу становлення особистості ідеального владаря, висуваючи категоричний імператив державності як вищої надіндивідуальної цінності, Кальдерон не приховує деяких гірких втрат самої особистості, що формується. Драматург відмовляється втілювати споконвічну ідеальність принца, він зображує її як результат внутрішнього перевтілення й боротьби, пред’являє абсолютні моральні вимоги до сильних світу цього.

Створюючи п’єсу про вибір принцом життєво правильної позиції, Кальдерон виступає прямим спадкоємцем ідей Відродження, наприклад, Макіавеллі, який «заради того, щоб не втратити волю, припускає, що, можливо, доля розпоряджається лише половиною всіх наших справ, іншу ж половину вона віддає самим людям». Драматург починає твір «Життя — це сон» з розробки мотиву пророкування долі принца. Життєвий шлях не народженої ще дитини вже визначений: Сехисмундо повинен стати виконавцем грізної вищої волі. Характерно, однак, що в процесі розвитку сюжету містичне поняття долі в Кальдерона найчастіше співіснує з категорією об’єктивної логіки обставин, створених людьми: наприклад, фатальне пророкування здійснилося у своїй лиховісній силі й тому, що цьому сприяла сліпа воля батька-деспота (монолог-обвинувачення принцом батька).
Важливо, що вже з початку драми автор немовби навмисно уникає соціально-політичної конкретизації художньої дійсності і її безпосереднього співвіднесення з іспанською сучасністю. Кальдерон недалекий від умовних ситуацій (ув’язнення батьком сина-дитини, лінія Росаура — Сехисмундо тощо), у яких літературознавці бачать щось неприродне, виняткове. Очевидно, автора цікавлять морально-філософські, етичні проблеми відносин особистості до «волі неба». Як і в Макіавеллі, принцип волі надає можливість визволити активність особистості, об’єктивно обмежити вплив на її релігійне приречення. Але в Кальдерона реалізація тези про волю відрізняється крайнім напруженням і драматизмом в умовах ієрархічної дійсності, яка в розумінні письменників бароко характеризується суперечливими крайнощами — загадковим, але нелюдським небесним приреченням і руйнівним свавіллям людини або безвладною покірністю й смиренністю, які раптом виявляються трагічною оманою (образ короля-батька). Барокова ієрархічна вертикаль, пронизана торжеством абсолютних сутностей (божественності й небуття), позбавляє людину того почесного місця, що відводило їй Відродження. Тому активність особистості в ситуації зумовленості її долі не означає богоборчого обожнювання людини, воля виступає синонімом індивіда, що повинен боротися з некерованою стихією вищих сил і пристрастей.
Кальдерон не розглядає долю героя як безглуздо визначену, він схильний убачати строгу закономірну обумовленість у логіці буття людини вже не в реально-побутовому світі, а в системі макрокосму. Письменник відкидає ідею абсолютної залежності особистості від контексту буття. Теза про людину — драматична в п’єсі Кальдерона. Ідея позаособистісної зумовленості буття людини у Кальдерона тяжіє до морально-філософської позиції знаменитого ренесансного мислителя Л. Б. Альберті, що замислювався над всесиллям фортуни й шукав їй протидії у внутрішньому світі особистості.
Логічна струнка архітектоніка драми заснована на зіставленні двох контрастних, принципово несхожих варіантах життєвої позиції Сехисмундо (відповідно — в другому й третьому актах). їхнє співвідношення програмне, автор явно віддає перевагу продуманим діям Сехисмундо, який пізнав «істину життя» й відкидає іпостась «принца нерозумного». Літературознавці часто зазначають, що автор засуджує бунт, емоційний протест як справедливу відплату за беззаконня й засіб впливати на дійсність. За Кальдероном, який бачив головне завдання твору в тому, щоб художньо втілити програму становлення зразкового монарха, ефект Сехисмундо руйнівний: він згубно впливає на долі підданих (Росаури, вихователя) і близьких (батька). Епізод випробування принца владою дозволяє зрозуміти глибину моральної відповідальності, яку автор покладає на владну особу. Постановка проблеми державності в п’єсі сполучає монархізм (наприклад, епізод покарання солдата) з войовничим демократизмом. Такими є епізоди народного повстання, введення яких вказує на те, що держава не має споконвічної недоторканності божественного інституту й має потребу в удосконаленні; переваги державного діяча полягають, на думку Кальдерона, в смиренності індивідуалістичних афектів і пристрастей, відмові від згубного для навколишніх деспотизму. (Аналіз п’єси Педро Кальдерона «Життя — це сон»)
У Кальдерона подвоєння основної драматичної ситуації значиме: у бароковому світосприйманні драматурга найвищою цінністю є іпостась людини державної, яка одержала моральну перемогу над собою. «Життя — це сон» припускає здатність людини осмислити свої особисті вимоги в контексті світового й державного буття й визнати їх «мізерність», навіть стосовно любові до Росаури. У контексті твору Кальдерона доцільно говорити про особливості барокового оптимізму, оскільки в драматурга проблема індивідуума — державної особи — включає екзистенціальну й космічну проекції: принц виконує свої державні справи ціною свідомої відмови від якихось аспектів свого індивідуального розвитку.
Самовідданість героя Кальдерона в епізоді вибору нареченої або ситуації пізнання сенсу життя, відступу перед рішучим протестом межує із чимось неприродним, але виявляє переваги Сехисмундо. Письменник, навіть визнаючи абсолютну невідворотність долі, мужньо виступає проти сліпого проживання обставин. Усвідомлюючи безплідність і, можливо, безглуздість протесту героя (демонстрація неможливості протистояти силам долі в сцені бунту принца), Кальдерон проповідує не покірність долі, а внутрішній опір. Це начебто парадоксальне рішення несе глибокий гуманістичний зміст, сповнений у розумінні людської природи драматичної величі.
Уявлення про владаря-філософа як носія мудрості й, отже, носія вищої моральної свідомості Кальдерон міг успадкувати від Відродження. Переосмислюючи ренесансний погляд про те, що правитель-філософ виражає волю небес, Кальдерон ставить релігійно-філософський догмат «життя — це сон» на службу державному діячеві. Багатозначність ця свідчить, що дане положення втілює не стільки релігійну благодать, яка заперечує життя як «божевілля й помилку», скільки атрибут морально-філософського бачення світу, хоча б уже тому, що не змушує принца замкнутися в релігійному спогляданні, а виступає як вихідний пункт реальних активних зусиль особистості. Життєва філософія принца є елементом самоформування особистості.
Освоюючи морально-філософські («життя — це сон») аспекти повсякденності, трагічно-оптимістична драма Кальдерона виявляє ідейно-естетичну близькість у відчутті закономірної обумовленості долі людини контекстом її буття, у проповіді активності особистості всупереч драматичній логіці життєвих обставин, у пронизаному бароковим гуманізмом трактуванні природи особистості, що сполучає з визнанням величі людини відомий скепсис щодо можливостей повноцінного розвитку її природи. Однак представлений жанр Кальдерона уникає прямої викривальності або безпосередніх соціально-політичних оцінок сучасності в зображенні становлення ідеального державного діяча, автор вловлює й запам’ятовує проблеми особистості й суспільства, наприклад, у протиріччі індивідуального розвитку й вимог суспільного організму з його наслідками, що розчаровують. Особлива актуальність драми Кальдерона обумовлена тим, що, перебуваючи в центрі теолого-філософських суперечок свого часу і втілюючи ідею позаособистісної обумовленості долі людини в системі макрокосму, драматург замислюється над кардинальними принципами, що керують суспільною поведінкою людини, і не обмежується при цьому релігійними нормами, доктриною покірності й смиренності, а закликає до внутрішнього опору обставинам навіть у ситуації фатальної приреченості. Кальдерон — письменник, що представляє в цілому різні пласти бароко — низького демократичною й релігійного світського, з властивою іспанському бароко напруженістю й максималізмом моральних вимог до духовного світу сучасника («Життя — це сон»).
Драма Кальдерона, як жоден інший твір, висуває перед перекладачами специфічні труднощі, зумовлені особливостями іспанської мови XVII ст. Прагнення до точності перекладу припускає строго історичний підхід до мови. Точність потрібна не тільки для відтворення національного колориту п’єси й її поетичних переваг, але й для розкриття певних асоціацій, пов’язаних із тим, що імена дійових осіб іспанської драми польського походження.
Головною дійовою особою драми є польський король Басиліо. Саме ім’я іспанське, однак перенісши дії в умови Польщі, драматург поставив перед собою завдання додати іспанському імені національного польського колориту. В історії Польщі не було королів з таким ім’ям, але вибір саме цього імені не випадковий, оскільки воно інтернаціональне (у польській мові є схоже ім’я Bazil).
У перекладах XIX ст. (Тимковський, Петров) ім’я русифікується, і Басиліо перетворюється у Василя. Можливо, ця русифікація відбулася під впливом тодішнього стану царства Польського — частини Російської імперії. У таких перекладах зникає той відтінок національного польського колориту в імені, що був у Кальдерона. У перекладах XX ст. (Бальмонт, Тинянов) справедливо було збережене авторське ім’я дійової особи — Басиліо.
Відомо, що в класичній іспанській драмі важливу роль відігравав традиційний образ слуги-резонера (грасьосо), що сягає народних джерел. У п’єсах Кальдерона ми часто його зустрічаємо. Традиція закріпила за грасьосо ряд стійких функцій, певну лексику, характерний тип реплік, учинків, які підкреслювали його демократизм, глибину розуміння того, що відбувається на сцені.
Грасьосо в п’єсі «Життя — це сон» має ім’я Кларин. Сlаrіn іспанською означає «ріжок», що видає гучні й різкі звуки. Основна його функція — музично-сигнальна або сигнально-військова. Ось чому друге значення сіагіп іспанською — «сурмач». Діапазон звуків ріжка (горна) порівняно невеликий. І це важливо для розуміння образу кальдеронівського Кларина. Його голос завжди однотонний, мовлення його позбавлене складності. На цій «однотонності» і засноване його упізнавання. Його жарти прямолінійні, грубі.
Зміна імені грасьосо іноді призводить до зміни його лексичного наповнення, що, звичайно, збіднює характеристику цього персонажа. Конкретно-історичний зміст слів у Кальдерона має вирішальне значення для розуміння задуманого королем експерименту. Нагадаємо ситуацію: ще до народження сина Сехисмундо Басиліо з гороскопа довідався, що син, зайнявши престол, стане тираном («народиться звір»). Довіряючи гороскопу, Басиліо ув’язнює принца від самого його народження у вежу. Зараз, коли син виріс, він вирішує перевірити справедливість пророкування: сплячого Сехисмундо переносять у палац і після його пробудження повідомляють, що він королівський син. Батько розраховує при цьому, що син виявить талант правителя. Не випадково він пов’язує цю надію з тим, що Сехисмундо скажуть, що він — королівський син.
Принципово важливе значення має те, у якому тоні сформульована характерна для ідеології бароко, і особливо для Кальдерона, думка про гріховність людства в результаті первісного гріха. Саме в цьому, зокрема, виявляється істотна відмінність Кальдерона — письменника іспанського бароко — від інших гуманістів. Принц усвідомлює свою мимовільну споконвічну гріховність, але щодо цього він не відрізняється від інших людей і тому не може зрозуміти, чим викликаний гнів божий, котрий прирік саме його на ув’язнення. Тому він звертається до небес із питанням: «Чим Вас, о небеса, я міг більше інших образити, що ви караєте мене більше за інших?». Ця ж думка звучить наприкінці: «Які переваги мають інші, а я ніколи не користувався?».
Перекладачі XIX ст. в основному зуміли передати складні суперечливі почуття Сехисмундо, але досягнуто це було за рахунок великих художніх втрат. Так, у Тимковського витончені рядки Кальдерона переведені прозою: «Але мені хотілося б тільки знати… це послужило б мені медом в мої безсонні ночі… мені хотілося б знати, не говорячи про злочин мого народження, чим ще встиг я образити тебе, небо? За що ще ти караєш мене? Хіба не так само народилися всі інші тварини? Але якщо всі інші тварини народилися, чим же вони заслужили такі милості, якими я ніколи не насолоджувався?».
У монолозі Басиліо важливе місце посідає розкриття змісту задуманого ним експерименту, з’ясування тих сумнівів, які мучать його, вимагаючи розв’язки. За допомогою експерименту Басиліо сподівається одержати відповідь на три важливих для нього питання: по-перше, він хоче перевірити, чи справедливо він вчинив відносно своєї країни, заточивши Сехисмундо в темницю, щоб урятувати батьківщину від тирана. Відповідь повинна бути отримана в результаті перевірки поведінки Сехисмундо як короля. Друге питання: чи справедливо він вчинив, позбавивши сина волі? Пошуки відповіді приводять його до розуміння протиприродності свого вчинку, тому що, прагнучи запобігти можливому тиранічному правлінню сина, він сам чинить, як тиран. І третє питання, у філософському відношенні, можливо, найскладніше і найважливіше для Кальдерона: чи правильно вчинив він, Басиліо, повіривши в справедливість гороскопа? Адже, відповідно католицькому віровченню, людина має волю в межах божественного приречення й, отже, здатна здобути перемогу над природними схильностями. Ця цілком ортодоксальна ідея в Кальдерона одержує досить своєрідне тлумачення. Воля (libre alberio) тлумачиться ним як воля совісті й переконань, а реалізується за допомогою розуму, що здатний дати людині сили, щоб придушити в собі природні й злочинні схильності. У цьому остаточному підсумку зміст «приречення» Сехисмундо — у фіналі п’єси. Отже, розуміння складності філософської ідеї драми в співвідношенні з переконаннями Кальдерона залежить від історично точного перекладу монологу Басиліо. Як і колись,
Кальдерон концентровано виражає свої ідеї в декількох словах-термінах: вони багатозначні, у тексті різні їхні значення і пов’язані, і протиставлені.

Аналіз п’єси Педро Кальдерона «Життя — це сон»

Комментарии закрыты.