• Гороскоп 2016

Аналіз п’єси Фрідріха Шиллера «Вільгельм Телль»

Шлях Шиллера до великої національної тематики й реалізму був непростим. Суспільні умови Німеччини й саме життя письменника у Веймарі були наповнені такими протиріччями, що під їхнім впливом Шиллер знову виявився відтиснутим із уже завойованої ним і протореної дороги своєї творчості. Шлях, на який він вступив, привів митця до таких його визначних творів, як «Трагедія з хорами» та «Вільгельм Телль».
Своїм «досвідом трагедії в строгій формі», наслідуючи при цьому грецькі трагедії Софокла, Шиллер хотів за допомогою поетичних засобів спровокувати полеміку з романтиками, а також завдати удару натуралістам, яким протегували на веймарській сцені герцог і Коцебу. У листі від 17 лютого 1803 року Вільгельму Гумбольдту, який тоді перебував у Римі, Шиллер пояснював, чому він написав саме таку трагедію («Трагедія з хорами»): «Уся поезія — як німецька, так і іноземна — перебуває тепер у такому жалюгідному стані, що необхідні більша любов і віра, щоб думати про подальше прагнення йти вперед і сподіватися на краще. Школа Шлегеля й Тіка стає усе більш порожньою й карикатурною, а її антиподи — більш вульгарними й жалюгідними, і публіка коливається між цими двома напрямками». Шиллер хотів створити трагедію в дусі Софокла, що стала б зразком класичної форми й досконалості мови, і розраховував збагатити нею німецьку національну літературу. (Аналіз п’єси Фрідріха Шиллера «Вільгельм Телль»)
Ідучи від мистецтва, поет хотів створити новий тип трагедії. При цьому його теоретичні позиції і його власна творча практика давно показали, що, тільки відштовхуючись від народного життя і тих насущних потреб, які глибоко хвилюють і тривожать народ, він може написати піднесені трагедії незалежно від того, де розгортається в них місце дії.
Оскільки Шиллер переважно працював відразу над декількома драматичними сюжетами й у більшості випадків брався за наступну драму, не закінчивши ще попередньої, він, працюючи ще над «Мессинською нареченою», був цілком захоплений величною тематикою «Вільгельма Телля». У листі до свого видавця Котта від 16 березня 1802 року митець просив «точну топографічну карту Вальдштеттенського озера й прилеглих кантонів» і згадував про те, що вивчає «Chronicon Helveticum» Чуді. З приводу «Телля» він уже тоді зазначав: «Це повинен бути спектакль, яким ми здобуваємо славу». Але літературна й театральна атмосфера Веймара штовхала митця насамперед до роботи над «Мессинською нареченою».
Взявшись за «Вільгельма Телля», Шиллер звернувся до зображення національної визвольної боротьби народу. При цьому автор спирався на великий історичний матеріал і народні погляди. До цього часу митець досяг повного розквіту своєї майстерності. Він якось сказав своячці Кароліні фон Вольцоген: «Якби в історії було більше таких сюжетів, як Іоанна й Телль, то в трагедіях не було б недоліків». Це висловлення свідчить про органічно властиве Шиллеру драматичне сприйняття реальних конфліктів і про його гарячу підтримку справедливої боротьби народів проти гнобителів. Оскільки «Вільгельм Телль» був просякнутий саме таким духом, то у постановці від 17 березня 1804 року у Веймарі твір був сприйнятий як заклик до всіх німців виступити з об’єднаними патріотичними діями проти іноземного узурпатора Наполеона, який переможно йшов Європою, а двома місяцями пізніше коронував себе імператором Франції й збирався поневолити всю Німеччину, поділену на частини інтересами різних династій.
Хоча у «Вільгельмі Теллі» і присутні моменти з історії Швейцарії XII сторіччя, однак відтворені вони вже з тими змінами, які були відбиті в хроніках Мельхіору Русса (близько 1515 року) й потім у 1515 році в народних ігрищах про Телля з кантону Урі. (Аналіз п’єси Фрідріха Шиллера «Вільгельм Телль»)
Драма «Телль», якщо оцінювати її з точки зору зображення історичних подій, не є дзеркалом історичної правди. Для письменника важливим було дещо інше, чому Меринг не надавав належного значення. Те, що дія драми розгортається в іншій країні й що події не сучасні, повинно було послужити тільки формою, у якій би художньо втілилася б німецька національна драма, і знайшли б вираження прогресивні ідеї часу. Шиллер створив драму про боротьбу й переможне повстання народу проти іноземних загарбників. Він написав не трагедію, а драму, що пророкувала перемогу німецького народу.
Реальне існування мисливця Вільгельма Телля, ім’я якого Шиллер обрав для назви своєї драми, не підтверджується історичними фактами. Його постать часто співвідносять з історією одного селянина, який у 1271 році в Телленплатті на озері Урі вистежив і застрелив габсбургзько-австрійського фогта, який наказав поставити жердину з капелюхом. Події про те, що Телль повинен був збити яблуко пострілом з голови своєї дитини, згадуються і в народному переказі, і в пісні у хроніці Русса; у народному ж ігрищі кантону Урі ці два сюжети зведені воєдино. Це глибоко драматичне сказання, яке протягом сторіч неодноразово оброблялося в різних варіантах у поетичній і оповідній формах, Шиллер запозичив від Чуді і з блискучою майстерністю органічно ввів його у свою драму про повстання швейцарського народу. Він також вивчав «Історію Швейцарського союзу» Іоганна фон Мюллера. «Союз Штауффахера» як революційне товариство існував насправді. Однак Шиллер уважав цілком природним одночасне існування цього союзу й виникнення легенди про Телля, існування якого історики заперечують. У центр своєї п’єси автор ставить «Вічний союз», який у 1291 році уклали три старих швейцарських кантони — Швиц, Урі й Унтервальден — для захисту своїх імператорських грамот про свободи, що гарантували їм безпосередньо імперські права й обов’язки. (Аналіз п’єси Фрідріха Шиллера «Вільгельм Телль»)
З урахуванням національних проблем німецького народу на час появи «Телля», Шиллер хотів у драматичній формі показати приклад єдино можливого їхнього вирішення. Тому швейцарський народ і його союз для національного об’єднання представляють провідну тему цього твору. Шиллер сам говорив про те, що Телль не є просто другорядним персонажем народної драми. У дійсності він головний, хоча й не єдиний. Його особиста доля в драматично загостреній формі відбиває загальну долю його народу. Гноблення й насильство у найрізкішій формі поширюються також і на тих, хто хоче триматися осторонь від політичних рухів проти іноземних намісників,— і вони змушені перейти до рішучих дій для звільнення не тільки самих себе, але й свого народу. Силою поетичного натхнення Шиллер проникнув у діалектику боротьби й відтворив її в образах; при цьому він зобразив Телля не просто аполітичною людиною, а одинаком, що не тільки вперто повторює: «Той, хто сильний, найсильніший, коли один», але вже з самого початку зображується письменником як чесний, відважний, завжди готовий прийти на допомогу. Він з’явиться негайно, якщо це буде потрібно його народу.
Нелюдськість Гесслера, який вимагав від Телля пострілом збити з голови власної дитини яблуко, тільки пояснює, чому Телль був змушений мстити фогту. Однак вона не виключає й того факту, що й без цього Телль брав би участь у повстанні народу.
Г. Плеханов в одній зі своїх розвідок у 1907 році намагався відповісти на запитання, чи не пішов Телль своїм одиничним виступом врозріз із інтересами швейцарського народу, тому що Штауффахер ще раніше, під час виходу на Рютлі, наполегливо радив готувати день розплати з тиранами. Плеханов пише про роль Телля: «Одиночні виступи нічого не вирішують в історії. І це теж відзначає Шиллер. Подвиг Телля є тільки приводом для революції, що звільнила від австрійського ярма середньовічну Швейцарію. Засоби для неї підготувала агітаційна й організаційна діяльність Штауффахерів. Сила таких сильних, які «найсильніші поодинці», лише побічно належить до числа рушійних сил історії.
Шиллерівський Телль — індивідуаліст за своєю природою. Однак при цьому Г. Плеханов пояснює зв’язок між індивідуальними діями Телля й народним рухом:
«Хіба Телль виявляє більше героїзму, ніж Штауффахер? Зовсім ні! Не важко було б показати, що коли в Телля більше безпосередності, то в Штауффахера більше свідомої самовідданості в інтересах спільної справи… У діях, подібних до подвигу Телля, вся сила особистості виявляється в один момент». Критик, однак, високо оцінює велику силу, що розкривається в цьому учинку Телля.
Особиста драма Телля показана Шиллером одночасно як частина і як кульмінація драми його народу. Франц Меринг, на жаль, недооцінив роль Телля, як і прогресивно-історичного значення слів барона фон Атгигаузена:

…О, не залишай святої справи
своєї батьківщини!..

Головне в ідейному змісті «Телля» те, що ця драма стала закликом до національного об’єднання проти іноземного панування. Тому вершина її розвитку — зображення Шиллером «Вічного союзу» у сцені клятви посланців трьох кантонів на Рютлі, серед лісів і скель. Тут зі Штауффахером, Фюрстом і Мельхталем зустрічаються провідні люди з народу, його ватажки. Політичний світогляд середньовічних селян обмежений: вони тільки хочуть «захищати» свою землю, свою волю проти панського холопа, що кує їм ланцюги й ганьбить їх на їхній власній землі. Клятва на Рютлі з її пафосом, священна обітниця боротися не на життя, а на смерть — є кульмінацією твору Шиллера.

Нет, есть предел насилию тиранов!
Когда жестоко попраны права
И бремя нестерпимо, к небесам
Бестрепетно взывает угнетенный.
Там подтвержденье прав находит он,
Что неотъемлемы и нерушимы,
Как звезды человечеству сияют.
Вернется вновь та давняя пора,
Когда повсюду равенство царило.
Но если все испробованы средства,
Тогда разящий остается меч.
Мы блага высшие имеем право
Оборонять. За родину стоим,
Стоим за наших жен и за детей!

У своїй роботі «Про патетичне» Шиллер писав: «Отже, при всякому пафосі почуття повинні бути притягнуті стражданням, а дух — волею. Якщо в патетичному зображенні відсутня картина страждаючої природи, то воно позбавлене естетичної сили, і наше серце залишається холодним. Якщо йому не вистачає етичної основи, то при всій почуттєвій силі воно ніколи не може бути патетичним і неминуче обурює нас. Крізь усяку волю душі завжди повинно бути видно страждаючу людину, крізь усяке людське страждання повинен просвічувати самостійний або здатний до самостійності дух».
Пафос «Вільгельма Телля» — у стражданні пригнобленого народу й властивого людині прагнення до спротиву. Зображені Шиллером події у Швейцарії мислилися ним як паралель до стану німецького народу в теперішній історичний момент. Таким чином, Шиллер висловив піднесені почуття й прекрасні надії його власного народу; це національний пафос у дусі прогресивних ідей часу. У художньому плані Шиллеру вдалося те, з чим були пов’язані невдачі в «Мессинській нареченій»,— уведення в дію хору, що виступає в загальній клятві на Рютлі; але тут його становлять люди з певними соціально окресленими характерами.
Саме «Телль» свідчить про те, наскільки широко письменник засвоїв ідейні досягнення революційних часів. Він сміливо зазіхає на владу німецьких князів, що віджили свій час, і йде шляхом ідейної підготовки звільнення селян, уводячи епізод, у якому Телль розповідає своєму синові Вальтеру про прекрасну країну полів і рік, яка лежить у рівнині по той бік гір. Урожай полів, дичина в лісах, риба в ріках і сіль у морі належать там королеві і єпископові, а не тим, хто обробляє поля. І дитина у відповідь на опис цієї німецької неволі відповідає: «Краще вже лавини над головою…»
Подібний зміст отримують і слова вмираючого можновладного барона Аттингаузена про те, що після того, як на Рютлі народ об’єднався для спільних дій проти іноземних фогтів, закінчиться панування дворян і загориться світло нової «кращої волі». Шиллер вбачає в цьому насамперед те завдання, яке постало в 1804 році перед Німеччиною в боротьбі проти Наполеона, нового імператора. Усього лише за три роки до реформ барона фон Штейна зі скасування особистої кріпосної залежності селян у Пруссії Аттингаузен висловлюється у Шиллера:

Как без поддержки рыцарства крестьянин
Дерзнул подобный подвиг предпринять?
О, если он в свои так верит силы,
Тогда ему мы больше не нужны,
В могилу можем мы сойти спокойно.
Бессмертна жизнь… иные силы впредь
К величию народы поведут.
От головы, где яблоко лежало,
Для вас свобода лучшая взойдет.
Уходит старое — не то уж время,
Среди развалин снова жизнь цветет.
Вот едут рыцари из старых замков
Присягу дать на верность городам…

Керуючись діалектикою історії, Шиллер ілюструє революційні ідеї на прикладі національного об’єднання Швейцарії: час феодалізму минув. З погляду історичної перспективи дворянство може існувати тільки як обуржуазнене дворянство. І швейцарський народ поет показує не як якесь «безкласове» ціле; персонажів, що його представляють, він показує його в тонких соціальних нюансах: Вернер Штауффахер — бюргер, Вальтер Фюрст — селянин, Арнольд Мельхталь — селянський революціонер. У суперечці з Ульріхом фон Руденцом гарячий Мельхталь спочатку хоче вести боротьбу за волю без лицаря, що «не поважав селянина». Але Штауффахер нагадує йому останні слова Аттингаузена: «Тримаєтеся разом!» І, таким чином, слова Руденца наприкінці драми: «Волю я даю всім кріпакам!» — звучать не як компромісна формула автора для доказу «шляхетності» дворянства, а як вираження історичної необхідності. У цьому також полягає й зміст останніх слів старого барона фон Аттингаузена: «…так буде / Союз вам вік… один… один… один…»
У першій сцені драми, у віршах, переповнених дивовижною ліричною свіжістю, рибалка, пастух і альпійський мисливець оспівують красу своєї мирної батьківщини Швейцарії. Зміст цієї першої сцени, вирішеної в оперному плані,— символічний показ того, що повинен захищати швейцарський народ від іноземних гнобителів. Гете після своєї швейцарської подорожі в 1797 році розповів Шиллеру про свої враження і хвалив його поетичний опис Швейцарії. Оскільки Шиллер ніколи не був у Швейцарії, то показати так свіжо країну й людей він міг, лише витративши на вивчення матеріалів багато праці й завдяки геніальній здатності до наочного зображення й надзвичайної сили реалістичної фантазії. У розмові з веймарським радником Конта Гете розповів про роботу Шиллера над «Теллем»: «Він почав з того, що на всі стіни своєї кімнати понавішував стільки різних карт, скільки міг дістати. Потім він читав описи подорожей по Швейцарії доти, доки не вивчив досконально всі дороги й стежки тієї місцевості, де розгорнулися події швейцарського повстання. Одночасно він вивчав історію Швейцарії; і зібравши весь матеріал, сів за роботу й буквально не вставав з місця, поки «Телль» не був готовий. Якщо його долала утома, він клав голову на руки й засинав. Але негайно ж прокидався знову й вимагав міцної чорної кави,— а не шампанського, як кажуть деякі,— щоб зберігати бадьорість. Так за шість тижнів був закінчений «Телль»; і дійсно він немовбито відлитий з одного шматка!»
Три пісні, якими відкривається драма, належать до найпрекрасніших витворів поета: «На озеро вабить купання відрада…», «Прощайте, луги…» та «Гримить і гуркоче лавина в горах…». Вони звучать і далі в повній шляхетній простоті у відомій пісні, яку співає син Телля Вальтер: «Точні горця стріли…» У своїх віршах Шиллер намалював настільки природні, досконало виконані завдяки високій поетичній силі картини альпійського краю, подібні яким були в нього колись тільки в його найкращих баладах, де він учився описувати сили природи в Гомера. Ще замолоду він вивчав не лише праці знаменитого лікаря й натураліста Альбрехта фон Галлера, але і його «Альпи», першу поему про альпійські краї. Потім Шиллер натрапив на описи альпійських ландшафтів у віршах Фрідріха Маттісона, про які він писав у «Загальній літературній газеті» в Ієні. Працюючи над «Теллем», поет обрав ці описи темою багатьох віршів, з яких найбільш відомий романс «Альпійський стрілець».
Звичайно, і у «Вільгельмі Теллі» є сліди німецької злиденності. Але хіба могло бути інакше? Менш відчутні вони в основній концепції твору, ніж у його побічних моментах, якими Шиллер, передбачаючи можливі труднощі з Карлом-Августом, хотів, так би мовити, забезпечити легальність своїм поглядам. Такою, наприклад, є сцена, у якій Верта переконує молодого Руденца в тому, що він повинен бути зі своїм народом і своєю батьківщиною; вона пояснює йому, що її маєтки розташовані у Вальдштеттені і, отже, вона нічого не втратить після звільнення Швейцарії. Так само й у сцені з Паррицідою Шиллер зайвий раз виправдує вчинки Телля, і без того досить глибоко обгрунтовані у творі.
Заклик Шиллера до відмови дворянства від привілеїв і до об’єднання всіх класів у націю не був у той час наслідком його прагнення іти на компроміс; це не було повторенням відмови від революційної форми політичної боротьби періоду правління якобінців. Цей заклик був проголошений Шиллером у 1804 році на основі нових завдань, які неминуче постали завдяки історичному розвитку. (Аналіз п’єси Фрідріха Шиллера «Вільгельм Телль»)
Національне єднання народу було необхідною передумовою його заклику до боротьби проти Наполеона. Оскільки для здійснення революції не було реальної сили, то необхідно було негайно ж провести цілий ряд основних демократичних соціальних реформ, щоб надихнути народ на цей виступ. Наслідком слів Руденца в 1804 році: «Волю я даю всім кріпакам!» — у 1807 році став жовтневий едикт барона фон Штейна, яким він усупереч опору юнкерської реакції скасував кріпосну залежність селян у Пруссії. Цей учинок, за яким відбулися й інші реформи в громадах і військові реформи Шарнхорста, сприяв створенню передумов для патріотичного підйому 1813 року. Штейн став політичним керівником німецьких патріотів, які готували спільну з російським народом боротьбу проти французького імператора. Таким чином, драма Шиллера стала літературною прелюдією до патріотичних учинків Штейна, Шилля, Шарнхорста, Гнейзенау, Клаузевица, Йорка. Правильно висловилася про автора «Телля» пані де Сталь під час відвідування Веймара незадовго до завершення Шилером п’єси: «Його муза — його совість».
У «Вільгельмі Теллі» Шиллер виступив як великий національний письменник, який краще, ніж будь-хто інший, зміг виразити прагнення націй до боротьби. Тільки та обставина, що Шиллер глибоко перейнявся національними сподіваннями свого народу, і привела його до створення справді народного твору на швейцарському матеріалі. Цей зв’язок із народом і розуміння завдань історичного розвитку в боротьбі за свою націю допомогли письменникові в «Вільгельмі Теллі» знову повернутися із широкою творчою перспективою до того об’єктивного методу художнього відображення дійсності, якого він досяг у роботі над «Валленштейном». Хоча іноді у «Теллі» і починає звучати старий риторичний стиль, все ж таки в ньому втілилися найкращі художні досягнення «Валленштейна» і «Дон Карлоса» і зникли всі романтичні нашарування, які зустрічаються в «Орлеанській діві». Ніде в цьому останньому художньо досконалому творі письменника не зустрічається й думки про втечу від дійсності. Він живе на землі, і він іде на чолі свого народу.
Працюючи над «Теллем», Шиллер постійно пам’ятав про свою, висловлену ще в 1784 році у Мангеймській доповіді «Театр як моральна установа», вимогу: письменник повинен розробляти народну тематику. Звертаючись до Іфланда, він назвав «Вільгельма Телля» «народною п’єсою», Вільгельму Гумбольдту він говорив про «народність» цього матеріалу, а своякові Вільгельму фон Вольцогену він писав, прямо натякаючи на придушення Швейцарії Наполеоном: «Вони (люди) надзвичайно сприйнятливі до таких народних сюжетів, а швейцарська воля тепер особливо злободенний предмет, оскільки вона зовсім зникла з лиця землі…»
Зв’язок Шиллера з народом і його органічне тяжіння до всього народного сприяли тому, що протягом останніх років свого життя він створив полотно, у якому національні й соціальні вимоги революції у Франції були перенесені в конкретні обставини боротьби за німецькі нації. Геній Шиллера створив «Телля» як поетичне втілення демократичного патріотизму, і цим пояснюється його колосальний, протягом століть, вплив.

Аналіз п’єси Фрідріха Шиллера «Вільгельм Телль»

Комментарии закрыты.