Аналіз твору Джона Фаулза «Подруга французького лейтенанта»

Аналіз твору Джона Фаулза «Подруга французького лейтенанта»

Інтелектуально витонченим та експериментальним визнали літературознавці, критики і вдумливі читачі роман «Подруга французького лейтенанта». Автор веде примхливу гру з читачем, героями, подіями. Просторові переміщення — ознака композиційної будови Фаулзової прози — доповнюються часовими зрушеннями. Йдеться не лише про властиву постмодерним творам реконструкцію реальності, а насамперед про інтертекстуальність як композиційний прийом, що порушує звичну структурну цілісність роману та є необхідною умовою відтворення теми соціального лабіринту життя, в якому людина втрачає індивідуальні риси й вимушена рухатися назустріч морально-етичній загибелі.
Принцип «транскрипції-гри» (М. Кундера) стає для Дж. Фаулза способом зв’язування двох епох. Еклектичність стилю — неодмінна умова не створювати реалістичний (історичний) вікторіанський чи постмодерний роман, а внести дисонанси сучасних розмірковувань у стилізовані тексти прози кінця правління королеви Вікторії (1837—1901). Ідея нівелювання людської індивідуальності в суспільстві, де основним завданням людини було не «стиснути до межі усі намічені справи, а те, щоб їх розтягнути і тим заповнити безкінечні анфілади вільного часу». «Повільний потік вікторіанської доби» навряд чи дозволив би персонажам, автору і читачам поринути в себе, напружено дослухатися власного Я та примусити забути про навколишню реальність.
Дійсність та її виміри — простір і час — перетворюються у Дж. Фаулза на засоби трансформації романної структури та ідеальний спосіб літературного оформлення гуманістичної ідеї перемоги людського в людині. Налагоджуючи зв’язок між століттями, письменник одночасно руйнує і реалістичну систему постмодерну, запрошуючи читача до співтворчості.
Однак тривіальні сюжетні повороти, знайомі з романів Дж. Еліота «Млин на Флоссі», Т. Гарді «Голубі очі», Е. Дж. Бульвера-Літтона «Пелм, або Пригоди джентльмена», Ч. Діккенса «Записки Піквікського клубу», Дж. Г. Байрона «Паломництво Чайльд Гарольда», руйнуються. Тринадцятий розділ Фаулз розпочинає так: «Я не знаю. Усе, про що я тут розповідаю, — суцільна вигадка. Герої, яких я створюю, ніколи не існували за межами моєї уяви». Руйнуючи ілюзію існування всевладного автора, він пропонує провідний естетичний принцип будови свого роману — «Є тільки одне гарне визначення Бога: свобода, яка допускає існування усіх інших свобод… Романіст ще й досі бог, бо він стверджує (і навіть найбільшому алегоричному авангардистському романові не вдалося остаточно перебити власного автора); різниця лише у тому, що ми не боги вікторіанського зразка, всезнаючі та всемогутні, ми — боги нового теологічного зразка, чий принцип — свобода, а не влада».
Так естетична мета зближується з метою ідейно-філософською — романна структура підривається зсередини, а уявлення Чарльза про власне майбутнє, як і уявлення читача про розв’язку історії, розпадаються на уламки трьох фіналів, описаних у тексті. Кожен може обрати собі версію, яка йому до вподоби. Наприклад, традиційну кінцівку — відмову Чарльза від згубної пристрасті, щасливе одруження та глибоку старість — аж до 106 років. Описаний майже всередині роману, цей варіант можна вважати іронічним, навіть пародійним.

За оптимістичним фіналом Чарльз дізнається, що у них із Сарою є дочка Лалаге, а читачу запропонована вічна істина: «Є тільки одна твердиня — кохання, наше кохання, тут, нині». Однак стіну нерозуміння між Сарою та Чарльзом здолати не так просто, а між автором і читачем — поготів.
Письменник використовує класичний прийом подорожі, щоб показати причини і наслідки відчуженості особистості вікторіанської доби. Екзистенційний сенс перебування Чарльза не на своїй території (у місті Лайм-Раджерс, а якщо розглядати глибше, стає зрозуміло, що для Чарльза жодна місцевість, країна не була рідним домом) прискорює його фатальне «моральне падіння». Сторонній для світу, він виразніше відчуває риси свого характеру, які нав’язує суспільство і які насправді чужі йому. Тому єдиним можливим для Чарльза фіналом є не його щасливе одруження і гармонійний союз із Сарою, а реальність, що постійно вислизає, буття, яке «усе ж не символ, не одна-єдина розгадка і не одна-єдина спроба її розгадати… вона не повинна втілюватися в одному людському обличчі… не можна, одного разу невдало кинувши кості, вибувати із гри… жити потрібно у міру сил, із пустою душею, входячи без надії у залізне серце міста, потерпати. І знову виходити — у сліпий, солоний, темний океан».
Це висловлювання Фаулза обґрунтовує третій фінал роману — Чарльз виходить із будинку, де мешкає Сара, уникає знайомства із можливою власною дитиною, але «віднаходить частинку віри у себе».
Віра героя, як і автора, заснована на екзистенційному сприйнятті дійсності та людини, на переконанні, що справжня сутність буття — це постійні зусилля бути собою, самозречення. Єдиним притулком Чарльза стають він сам, його постійний пошук, невпинний процес втрати й віднаходження, зустрічі та прощання.
Літературна гра як стилістичний прийом посилює сприйняття реальності як вічної подорожі часом і текстами, відомими і невідомими. Дж. Фаулз створює світ, який неможливо уявити на сторінках вікторіанського, реалістичного, історичного, модерного чи постмодерного романів. Він руйнує чи не основний самообман ХХ ст. — помилкове сприйняття людством себе. Зближуючи дві просторові та часові площини, ув’язуючи їх в одне ціле за допомогою епіграфів і цитат, ремінісценцій та інтертекстуальних алюзій, Фаулз робить спробу повернути читача до витоків — утраченого шансу правдиво сприймати реальність, відчувати її поступ. Душевний розлам Чарльза є його духовною еміграцією, він, як і сучасники письменника, не має батьківщини. Біль відчуження від власної сутності, помилки та омани у само сприйнятті героя, якому лише здавалося, що він є палеонтологом чи вдячним племінником, цікавим співрозмовником, може стати добропорядним сім’янином або видатним мандрівником, посилюється завдяки історії із Сарою. Стосовно Чарльза вона постає у тій самій ролі, що й Кончіс щодо Ніколаса Ерфе — лікарем, духовним наставником, учителем на нелегкому шляху самопізнання.
Вікторіанська епоха обрана Фаулзом ще й тому, що вона виразно контрастує з ідеєю відчуження від власної сутності. Прострові та часові пастки, розставлені прозаїком по всьому тексту, літературна подорож, яку він запропонував читачеві ХХ ст., мають тільки один вихід — це раптове прозріння, до якого він поступово підводить героя та хоче спрямувати читача: «Час — велика ілюзія; існування позбавлено історії, воно завжди тільки зараз, й існувати — значить знову й знову потрапляти до якоїсь диявольської машини. Всі ці розмальовані ширми, зведені людиною із метою відгородитися від дійсності — історія, релігія, обов’язок, становище у суспільстві, — усе це ілюзії, не більше ніж фантазії курця опіуму».
Зречення як перший крок до третього фіналу в історії Чарльза починається тоді, коли він не піддається спокусі переступити поріг мануфактурного магазину майбутнього тестя. Час і простір його маневру звужуються, і це зайвий раз підтверджує тезу автора про те, що «час — замкнений простір», коло, яким рухається людство і в якому немає перспективи майбутнього.
Автор полемізує з вікторіанською епохою та сучасними теоріями на всіх рівнях буття: філософському (коли йдеться про теорії розвитку суспільства Дарвіна та Маркса), побутовому (описуючи зміни у розвитку матеріального добробуту суспільства, зміни ландшафту тощо), інтимних взаємин чоловіка та жінки (намагаючись пояснити особливості у сприйнятті жінки за вікторіанської доби та ХХ ст. чи осмислити наслідки гендерного бунту нашого часу), літературному (руйнування зсередини структури вікторіанського роману) тощо. Фаулз уводить до тексту не лише мотив мандрів, а й повернення, адже «тільки повернення до рідної країни після тривалої відсутності може показати істотну дивність світу та буття». Легковажний, на перший погляд, діалог часу і простору дає авторові свободу гри реальностями, щоб виявити багатоваріантність людського існування та гуманістичної ідеї духовного вдосконалення особистості.
Магія відкритого фіналу роману «Подруга французького лейтенанта» — це магія відкритого простору існування особистості, магія свободи вибору, якою наділені персонажі, автор, читач, усе людство.
Творчість Дж. Фаулза критики оцінили як непересічне явище післявоєнного періоду. Його різножанровий доробок підпорядкований провідній проблемі: показати шляхи досягнення самосвідомості як обов’язкової умови здобуття свободи. Фаулз не сприймає постмодерної ідеї дегуманізації людства, але використовує постмодерні прийоми художнього письма — інтертекстуальність, пародіювання, іронію, алюзії, принцип «смерті автора» тощо. Жанрове та стильове розмаїття його творчих надбань — це цілісний світ, у якому рівноправними складовими є естетичне начало та екзистенційне філософування, відданість традиції та прагнення експерименту, вигадка та реальність, минуле та сучасне, висока поетичність та суворий осуд вад ХХ ст.
Українською мовою деякі твори Дж. Фаулза переклали В. Мельник («Аристос»), В. Ревуцький, Д. Стельмах (новели).

Аналіз твору Джона Фаулза «Подруга французького лейтенанта»

Комментарии закрыты.