Аналіз твору М. Лєрмонтова «Герой нашого часу»

Аналіз твору М. Лєрмонтова «Герой нашого часу»

Роман «Герой нашого часу» — один із найкращих творів психологічного реалізму XIX століття, перший у російській літературі прозаїчний соціально-психологічний і філософський роман. Центральна проблема роману — проблема особистості. Лєрмонтова цікавить людина, її ставлення до суспільства, до світу й до самої себе, її внутрішнє життя, свідомість і самосвідомість: «Історія душі людської … часом цікавіша й корисніша за історію цілого народу» [4, 225]. Людина й доля, людина і її призначення, мета й зміст людського життя, можливості особистості і їхня реалізація, воля й необхідність — всі ці питання одержують у романі багатогранне образне втілення. Хоча в образі Печоріна проступають риси романтичного героя, перед нами не виняткова, ні з ким не співвідносна у своїй грандіозності особистість, а «герой часу», наділений типовими психологічними рисами людини своєї епохи й свого соціального кола. Автор свідомо відокремлює себе від героя й прагне до максимальної об’єктивності оповіді. У романтичному творі автор вустами героя виражав свої почуття й думки, бачив у ньому своє друге «я». В «Герої нашого часу» письменник порівнює себе з лікарем, який ставить діагноз хворому століттю. Як лікар, що обстежує хворого, він досліджує психологію й поведінку свого сучасника, розглядаючи його з різних точок зору. Такий підхід визначив своєрідність композиції роману.
Якби Лєрмонтов розташував глави роману в хронологічній послідовності, то порядок епізодів мав би такий вигляд.
1. Засланий з Петербурга, мабуть, за дуель Печорін прибуває на Кавказ («Тамань»).
2. Після участі в бойових діях Печорін приїжджає для лікування на п’ятигорські води. Тут відбувається зустріч із князівною Мері й дуель із Грушницьким («Князівна Мері»).
3. За дуель Печоріна засилають у віддалену фортецю (початок повісті «Бела»).
4. Печорін відвідує кубанську станицю. Розповідається історія загибелі Вулича («Фаталіст»).
5. Потім відбувається викрадення Бели і її загибель (кінець повісті «Бела»).
6. Автор-оповідач, подорожуючи по Військово-грузинській дорозі, зустрічає Максима Максимовича, який розповідає йому про Печоріна («Бела»).
7. Максим Максимович і автор-оповідач зустрічаються з Печоріним, який їде з Петербурга в Персію («Максим Максимович»).
8. Приходить звістка про смерть Печоріна на шляху з Персії («Передмова до «Журналу Печоріна»).
Такий вигляд має реальна хронологічна (фабульна) послідовність епізодів. Однак Лєрмонтов розташував повісті по-іншому: «Бела», «Максим Максимович», «Журнал Печоріна» («Передмова», «Тамань», «Князівна Мері», «Фаталіст»). Таке розміщення повістей підпорядковане зміні оповідачів, через сприйняття яких зображується Печорін: Максим Максимович, оповідач, сам герой, що розповідає про події в щоденнику. Власні думки про Печоріна будуть висловлювати й інші персонажі. Герой роману представлений крізь призму різних сприйняттів, висвітлюється з різних сторін — просторової, тимчасової, соціально-моральної й світоглядної. Таким чином, характер Печоріна розкривається перед читачем поступово, ніби відбиваючись у багатьох дзеркалах, причому жодне із цих віддзеркалень, узяте окремо, не дає вичерпної характеристики. Лише сукупність цих суперечливих і взаємодоповнюючих один одного голосів дозволяє скласти уявлення про складний і суперечливий характер героя. (Аналіз твору М. Лєрмонтова «Герой нашого часу»)
Власне авторський голос звучить лише в передмові до роману, яка з’явилась у другому виданні. У самому ж романі авторська позиція виражена не прямо, а в хорі голосів, що оповідають, в образній, сюжетно-композиційній і стильовій структурі твору.
Сюжетно-композиційна розірваність, відсутність хронологічної послідовності оповіді передають відчуття складності, «ламаності» життєвого шляху центрального персонажа, відбивають борсання Печоріна в пошуках сенсу життя, відсутність у ній єдиної мети, яка могла б задовольнити героя. Разом із тим роман залишає враження не безвихідності, а спрямованості в майбутнє: він починається «із середини» і доходить до безглуздо трагічної смерті героя, після чого випливають події більш раннього, духовно більш «мажорного» етапу в житті Печоріна. В останній новелі ніби підбивається філософський підсумок шукань героя-ідеолога. У пам’яті читача Печорін залишається живим, до того ж героїчним персонажем (учинок з обеззброєнням п’яного козака). У той же час, немов обмежуючи можливості свого героя, Лєрмонтов використає прийом «кільцевої» композиції: дія починається в фортеці («Бела») і в ній же завершується («Фаталіст»), герой ніби рухається по колу. Цей прийом уже був використаний у поемі «Мцирі»: блукання по колу — своєрідний композиційний «образ» долі героя і його покоління.
Один із засобів непрямого відображення авторської позиції — введення персонажів, яких можна вважати так чи інакше приблизними «двійниками» Печоріна. Принцип «подвійності» допомагає розкрити складність і суперечливість героя, побачити протилежні підходи до вирішення якоїсь складної життєвої або філософської проблеми. Частковими двійниками Печоріна є Вернер, Вулич, Казбич, Янко; двійником-антиподом, двійником-пародією — Грушницький. Те, що в Печоріні є трагічним — у Грушницькому має вигляд смішного. Печорін — сучасний демон, Грушницький уявляє себе демоном, довідавшись про його існування з романтичних поем і повістей. Печорін у постійному конфлікті із суспільством і з самим собою, страждає від цього розладу. Грушницький повністю гармонійний з навколишнім вульгарним суспільством, він надзвичайно самовдоволений і лише носить маску страждання й розчарованості. Печорін почуває в душі величезні сили, яким не знаходить застосування; Грушницький мізерний, як дріб’язковий і світ довкола нього. У той же час Грушницький — дзеркало, у якому Печорін бачить свої негативні риси: егоїзм, самозамилування, відсутність простоти. У якомусь сенсі дуель із Грушницьким — спроба вбити в собі дрібну, вульгарну сторону власної натури. (Аналіз твору М. Лєрмонтова «Герой нашого часу»)
Контрастну пару становлять Печорін і Максим Максимович: у кожного з них — своя життєва правда, при цьому позиція автора не збігається з «правдою» жодного з персонажів, кожний із героїв у чомусь правий, а в чомусь неправий. Максим Максимович вигідно відрізняється від Печоріна простотою, щирістю, це цілісна натура, для нього не характерні рефлексії, сумніви, він не любить заглиблюватися в роздуми. Він приймає життя, не міркуючи й не аналізуючи, він сам його складова частина. Але «чудесна душа, золоте серце» (Бєлінський) Максима Максимовича, його надзвичайна людяність поєднуються з інертністю, з обмеженістю розумового світогляду, нездатністю критично поставитися до дійсності.
Образ Печоріна — одне з головних художніх відкриттів Лєрмонтова. У ньому відбилися глибинні особливості постдекабристської епохи — епохи розчарувань і сумнівів, катастрофи надій і руйнування ідеалів, перегляду колишніх цінностей. Однак образ Печоріна набагато ширший від прихованого в ньому соціально-історичного змісту. «Епохальне переростає в ньому в загальнолюдське, національне — у всесвітнє, соціально-психологічне — у морально-філософське».
У своєму журналі Печорін неодноразово говорить про власну подвійність. Багато дослідників витлумачують її як наслідок зіткнення природного начала з началом соціальним. Приміром, у відомому дослідженні Є. Н. Михайлової говориться: «»Дві людини», присутність яких відчуває в собі Печорін,— це не тільки людина мисляча і людина діяльна: разом із тим одна із них — це «природна», потенційна, можлива людина, й інша — людина справді діяльна, детермінована суспільством. Засуджуючи другу, Лєрмонтов цілком на боці першої»**. Слід врахувати, що Лєрмонтов досить критично ставиться до ідеї «природної людини» у дусі Ж.-Ж. Руссо. Він не ідеалізує горців, показує неможливість «зцілення» зіпсованого цивілізацією героя шляхом прилучення його до природного стану людини завдяки любові до «дикунки». «Природне» начало у Печоріна потрібно розуміти як загальнолюдське, родове, що відповідає справжній природі людини (на відміну від конкретно-історичного, соціального, станового й т. п.).

Досліджуючи в Печоріні насамперед «внутрішню людину», Лєрмонтов відображує як свідомість, так і самосвідомість героя. Від свого попередника Онєгіна Печорін відрізняється не тільки темпераментом, глибиною думки й почуття, силою волі, але й ступенем самоусвідомленості, свого ставлення до світу. Печорін більшою мірою, ніж Онєгін, мислитель, ідеолог. Він органічно філософічний, і в цьому сенсі справді є героєм свого часу, який Бєлінський назвав «століттям духу, що філософствує». Однак напружені роздуми Печоріна, його постійний аналіз і самоаналіз своїм значенням виходять за межі епохи, що породила його, мають загальнолюдське значення. Адже без постійного самоаналізу й самозвітування немає ні справжньої свободи вибору, ні справжньої свободи дії. Уперше в російській літературі показаний герой, який прямо ставить перед собою найголовніші, «останні» питання людського буття — мета й сенс життя людини, її призначення. У ніч перед дуеллю із Грушницьким він роздумує: «Перебираю в пам’яті все моє минуле й запитую себе мимоволі: навіщо я жив? Для якої мети я народився?.. А й справді, вона існувала, і справді, судилося мені призначення високе, тому що я почуваю в душі моїй сили неосяжні; але я не вгадав цього призначення, я захопився принадами пристрастей порожніх і невдячних; з горна їхнього я вийшов твердий і холодний, мов залізо, але втратив навіки запал шляхетних поривань, кращі роки життя». Метою свого життя Печорін ставить осмислення природи й можливостей людини. Звідси його активність, безперервний ланцюг психологічних і морально-філософських експериментів над собою й іншими. Він намагається підкорити людей своїй владі, зрозуміти приховані причини їхніх учинків і одночасно своєю поведінкою самоствердитися як особистість, якій судилося «призначенння високе».
Передбачаючи й створюючи потрібні йому ситуації, Печорін ніби переймає функції Провидіння, випробовує, наскільки вільна або невільна у своїх учинках людина. Він не тільки сам украй активний, але й хоче спонукати до активності інших, підштовхнути їх до внутрішньо вільних, а не шаблонових, обмежених забобонами дій. За роллю, за звичною маскою Печорін прагне розгледіти обличчя людини, її сутність. І тут ним часто керує не тільки жага знань, бажання зірвати всі зовнішні покриви, довідатися, «хто є хто», але й не менш пристрасна надія відкрити, викликати до життя «у людині людину».
Він послідовно викриває Грушницького, зриває з нього «взяту напрокат» трагічну маску, ставить в реальну трагічну ситуацію, щоб «докопатися» до його душевного ядра, розбудити в ньому людське начало. При цьому Печорін не дає собі жодних переваг в життєвих «сюжетах», які сам організовує, що вимагає від нього, як і від його «партнерів», максимального напруження душевних і фізичних сил. У дуелі з Грушницьким він навмисно ставить себе в більш складні й небезпечні умови: «Я зважився надати всі вигоди Грушницькому; я хотів випробувати його; у душі його могла прокинутися іскра великодушності, і тоді все повернулося б краще…». Ставлячи людину в екстремальні ситуації, Печорін не втручається в прийняття її рішення, даючи можливість зробити свій власний моральний вибір, але при цьому сподіваючись на «кращий» результат: «Я з трепетом чекав на відповідь Грушницького… Якби Грушницький не погодився, я кинувся б його обіймати». (Аналіз твору М. Лєрмонтова «Герой нашого часу»)
Разом із тим, вважаючи своє незалежне «я» найвищою цінністю і відстоюючи власну свободу, Печорін нерідко переступає межу, що відокремлює добро від зла. Він міняє ці поняття місцями, відштовхуючись не від існуючої моралі, а від своїх уявлень (хоча, за переконаням героя, у сучасному суспільстві обидва поняття давно втратили свою визначеність). Це змішання добра й зла надає Печоріну демонічних рис, особливо у стосунках із жінками. Він безжалісно руйнує ілюзії, надії й ідеали. Розуміючи примарність щастя як особистого благополуччя в суспільстві загального неблагополуччя, відмовляючись від нього сам, Печорін руйнує надію на щастя й в інших. Прикладом може стати його роман із князівною Мері, що обернувся безжалісним експериментом над юною наївною дівчиною, яка за короткий термін пізнала всю жорстокість життя. Після болісних уроків Печоріна її вже не будуть захоплювати найблискучіші Грушницькі, здадуться сумнівними найусталеніші канони звичного життя. Це не виправдовує Печоріна, але пережиті страждання ставлять Мері значно вище за безтурботно щасливих її ровесниць.
Особливо велика провина Печоріна в історії Бели. Природна, гармонійна істота, насильно вирвана зі звичного середовища, стає жертвою сваволі Печоріна. Піддавшись миттєвому пориву, Печорін не замислюється над тим, чим обернеться його примха для горянки. Здатність поставити на карту все своє майбутнє й у разі невдачі вирушити назустріч смерті, під кулі, навряд чи можуть виправдати його.
Лихо й провина Печоріна в тому, що його воля переходить у нічим не обмежений індивідуалізм. У героїчному протистоянні дійсності він виходить зі свого «я» як єдиної опори в цій нерівній сутичці. Індивідуалізм стає основою його ставлення до світу, наріжним каменем філософії, головним стимулом і критерієм його поведінки; цим пояснюється ставлення Печоріна до оточення як до засобу задоволення потреб свого ненаситного серця й ще більш ненаситного розуму, які жадібно вбирають радості й страждання людей. Разом із тим, всупереч власному індивідуалістичному кредо, Печорін відчуває потребу в інших людях, його тягне до спілкування, ним керує величезний інтерес до людини. Коли він, утверджуючи свою філософію, пориває з людьми, коли в ньому гасне цікавість до людини («Максим Максимович») — героєві залишається тільки вмерти.
За задумом Лєрмонтова, Печорін — тип «сучасної людини», якого автор «розуміє» і якого «занадто часто зустрічав». Бєлінський назвав Печоріна «Онєгіним свого часу», підкресливши типологічну схожість цих персонажів. Давно стало традиційним включати лермонтівську «дивну людину» в галерею «зайвих людей». Але якщо в Онєгіні відображений процес становлення людини, то в Печоріні відбита трагедія вже сформованої особистості, наділеної розвиненою свідомістю й самосвідомістю. У філософському романі поняття «зайва людина» наповнюється філософським змістом: герой виявляється зайвим не тільки в сучасному йому суспільстві, у соціумі, але й у світі в цілому. Така ціна, яку платить людина за досягнення абсолютної свободи.
Важливу роль у розумінні авторської концепції всього роману й окремих його частин відіграють пейзажі. Описи природи створюють обстановку, тло дії, відображують психологію героїв, прояснюють авторську позицію. В «Белі» природа показана через сприйняття романтично налаштованого оповідача: «Праворуч і ліворуч чорніли похмурі, таємничі прірви, і тумани, клубками, звиваючись як змії, сповзали туди по зморшках сусідніх скель, начебто відчуваючи й лякаючись наближення дня. Тихим було все на небі й на землі, як у серці людини у мить ранкової молитви…». По-різному сприймають краєвид, що відкривається з Гуд-Гори оповідач і Максим Максимович. Останній звик до краси Кавказу, як до свисту куль, і звертає увагу перш за все на прикмети, які віщують негоду. Фіналу розповіді про долю Бели передує опис негоди в горах: природа дисгармонійна й небезпечна, це прямо пов’язується із трагічною розв’язкою долі Бели.
У повісті «Максим Максимович» оповідач говорить про те, що не хоче відволікати читача «картинами гір, вигуками, які нічого не виражають, картинами, які нічого не зображують». Тут ідеться про заяложені романтичні штампи — ефектні, яскраві, але німі для серця читача, порожні описи. Відмова від них повинна викликати в читача довіру до оповідача, який незабаром зустрінеться з Печоріним і опише його.
Пейзаж «Тамані» грунтується на двох мотивах, традиційних для романтизму — море й місяць: «Унизу з безперервним шумом плескалися темно-сині хвилі. Місяць тихо дивився на неспокійну, але покірну йому стихію…»; «Місяць почав одягатися хмарами, і над морем піднявся туман». Море в тумані внутрішньо порівнюється з характером Печоріна й «ундіни». Місячне світло надає пейзажу одночасно й натуралістичного, і фантастичного колориту, саме воно допомагає побачити в дівчині-контрабандистці «ундіну». Нудна проза життя, убогий, приземлений побут сприймаються через романтичний світогляд героя. «Перехідний» пейзаж взагалі характерний для роману: ніч завжди освітлена — місяцем або зірками («Тамань», «Фаталіст»), що створює атмосферу неясності, мінливості й несподіванки.
У «Князівні Мері» пейзаж найбільш конкретний і реалістичний, хоча й тут часом відчувається романтична інтонація. Вона пов’язана з «авторством» Печоріна. Героєві притаманна тонка спостережливість, чудове знання внутрішнього життя природи, глибока вразливість, чутливість до звуків і фарб природного світу. Ось як описуються почуття Печоріна перед дуеллю: «Я не пам’ятаю ранку більш блакитного й свіжого! Сонце ледь поткнулося через зелені вершини, і злиття першої теплоти його променів з конаючою прохолодою ночі накладало на всі почуття якусь солодку млість… Я пам’ятаю — цього разу, більше ніж коли-небудь, я любив природу… як жадібно погляд мій намагався проникнути в туманну далеч! Там шлях ставав усе вужчим, бескиди синішими й страшнішими, і нарешті вони, здавалося, сходилися непроглядною стіною».
Для Печоріна немає більш сильного, більш прекрасного й високого почуття, ніж почуття природи: «Немає жіночого погляду, який би я не забув, побачивши кучеряві гори, осяяні південним сонцем, побачивши блакитне небо, або слухаючи шум потоку, що падає з бескида на бескид». Природа як «поріг ідеалу» протистоїть жорстокій суєті або порожнім пристрастям людини. Точний опис П’ятигорська, наведений на початку повісті, в контексті роману набуває символічного значення, останніми рядками викликаючи асоціації з віршем «Вітрило»: «Весело жити в такій землі! Якесь відрадне почуття розлите у всіх моїх жилах. Повітря чисте й свіже, як поцілунок дитини; сонце яскраве, небо синє,— чого ж, здавалося, ще? — навіщо тут пристрасті, бажання, жалі?». Ці асоціації у фіналі повісті підтверджуються розгорнутою самохарактеристикою героя: Печорін порівнює себе з матросом розбійницького корабля, який нудиться й знемагає на мирному узбережжі, з тугою виглядаючи на обрії довгоочікуване вітрило.
У переживаннях героїв, викликаних спогляданням природи, багато автобіографічного. Оповідач, розповідаючи про свої почуття на вершині Гуд-Гори й описуючи конкретні деталі, вказує на невизначеність свого психологічного стану, що не піддається однозначному, точному поясненню: «…сніг тріскотів під ногами нашими; повітря ставало таким рідким, що було боляче дихати; кров щомиті била в голову, але разом з усім тим якесь відрадне почуття розлилося всіма моїми жилами, і мені було так весело, що я так високо над світом,— почуття дитяче, не сперечаюсь, але, віддаляючись від вигод суспільства й наближаючись до природи, ми мимоволі стаємо дітьми: все надбане відпадає від душі, і вона робиться знову такою, якою була колись й напевно буде коли-небудь знову. …І всі ці сніги горіли рум’яним блиском так весело, так яскраво, що, здається, отут би й залишитися жити навіки». У словах оповідача відбилося сприйняття природи самим Лєрмонтовим, який 1837 року писав С. А. Раєвському з Тифлісу: «…лазив на снігову гору (Хрестова) на самісіньку верхівку, це не зовсім легко; звідти видно половину Грузії, як на блюдечку, і, справді, я не беруся пояснити або описати цього дивного почуття: для мене гірське повітря — бальзам; нудьга до біса, серце б’ється, груди високо дихають — нічого не треба в таку мить; так сидів би й дивився усе життя».
У «Фаталісті» конкретний нічний пейзаж у роздумах героя про співвіднесеність зірок і людських доль ніби переходить у «всесвітній». Виникає своєрідний пейзажно-філософський ліричний відступ, який пояснює філософський зміст образу Печоріна й повісті «Фаталіст» як епілогу роману.
Пейзажі «Героя нашого часу» багато в чому близькі описам природи в ліриці Лєрмонтова. Улюблений лермонтівський пейзаж — гори й хмари («Демон», «Мцирі», «Бескид», «Хмари»). У його віршах майже постійно присутнє небо — недоступна сфера мрій і прагнень ліричного героя, він одержимий зірками — їх вологим мерехтливим блиском, їх високим недосяжним ладом і згодою («Небо й зірки», «Зірка», «Демон»). «Лєрмонтов вніс у російський поетичний пейзаж вертикальний вимір — спрямованість угору. «Висота» як основний просторовий і ціннісний орієнтир визначила й прихильність поета природі Кавказу. Ні в кого з російських поетів не було такого почуття відторгненості від природи й такого бажання розчинитися в ній. Ніхто краще за Лєрмонтова не зобразив величну гармонію всесвітнього життя, ці «хори стрункі світил», перед якими людина приречена бути заздрісним спостерігачем»*. Лєрмонтов першим почав використовувати порівняння зі світу природи стосовно людини — не тільки олюднювати природу, як це звичайно прийнято в поезії, але й «оприроднювати» людину. Природа в таких порівняннях — щось більш самостійне, первинне відносно людини: «…душа, страждаючи й насолоджуючись, дає у всьому собі строгий звіт і переконується в тому, що так повинно бути; вона знає, що без гроз постійна спека сонця її висушить…» (порівн. у поемі «Демон»: «Він був схожий на вечір ясний…»). Природа в Лєрмонтова виступає як вищий ідеал, до якого прагне герой, як до блаженства, у ній гармонійно вирішуються всі болісні протиріччя буття й душа стає причетна до вічності (порівн. «Коли хвилюється пожовкла нива…», «Виходжу один я на дорогу…»). Постаючи у вигляді критерію, за яким людина визначає свою «зайвість» у світобудові, «природа виступає як духовний абсолют, що загострює і разом із тим вирішує трагедію людської недосконалості».

Аналіз твору М. Лєрмонтова «Герой нашого часу»

Комментарии закрыты.