Аналіз трагедії Й. В. Гете «Фауст»

Аналіз трагедії Й. В. Гете «Фауст»

З історії створення трагедії Й. В. Гете «Фауст»

Гете працював над «Фаустом» 60 років. Уперше думка про написання трагедії з’явилася наприкінці 60-х років XVIII ст., коли авторові було 23-24 роки, а закінчив він цей твір на початку 30-х років XIX ст. Протягом усього життя поет уперто збирав для «Фауста» кожен «пророчий натяк історії». Майже всі «бурхливі генії», як називали письменників «Бурі й натиску», написали свого «Фауста», та неперевершеним лишився «Фауст» Гете.
«Фауст» — найвизначніше творіння Гете, найвеличніше явище світової поезії, бо в ньому з великою художньою майстерністю змальовано не якийсь певний життєвий конфлікт, а послідовний ланцюг глибоких конфліктів, що сталися упродовж одного життя. Трагедія, яка суперечила традиційним канонам драматургії, стала новим словом в історії драматичного мистецтва.

 

Тема, жанрові та художні особливості трагедії Й. В. Гете «Фауст»

Тема «Фауста» — роздуми над історією людського суспільства, метою соціального буття людства і окремої людини, над загальним ходом історії. Такий грандіозний задум вплинув і на жанрові особливості твору. За формою «Фауст» написаний для сцени, за обсягом — ні.
Жанр «Фауста» визначити важко, бо в ньому співіснують ознаки різних жанрів: «Пролог на небі» має риси середньовічної містерії; сцену появи Фауста в кімнаті Маргарити написано як ліричний етюд; стосунки Мефістофеля і Марти змальовано в стилі німецького шванка (жанр міської середньовічної літератури сатирично-дидактичного характеру); Авербахів склеп, де розважається веселе товариство, і відьмина кухня — відверто комічні й реально-побутові сцени; останні хвилини життя Маргарити в сцені у в’язниці зображено засобами трагедії. Трагедією назвав свій твір і автор, літературознавці ж визначають «Фауста» як драматичну поему або як філософсько-ліричну трагедію.
Проблемним залишається й питання про стиль «Фауста». У сучасній літературознавчій науці вважається, що стиль цього твору не піддається чіткому визначенню. Не можна беззастережно стверджувати, що трагедія Гете створена за законами класицизму, романтизму чи реалізму. Її відзначає художній універсалізм, бо твір має різні стильові елементи: перша частина «Фауста», де зображено мікросвіт, написана загалом у реалістичній манері, у другій частині автор вдається до романтичної, умовної форми, широко використовуючи алегоричні та символічні засоби зображення.
Композиція трагедії порушує класицистичний канон трьох єдностей. Гете використав у ній свій улюблений принцип вільної композиції, коли твір нагадує ланцюг самостійних, замкнених у собі елементів. Трагедія починається трьома прологами. Перша її частина складається з 25 сцен, друга має чіткішу зовнішню структуру — складається з п’яти дій. Час, протягом якого відбуваються події трагедії,— 3000 років, від Троянської війни до XVI століття. До того ж перша частина має багато рис сучасного авторові життя, а у другій події розгортаються на великому просторі протягом кількох століть. Про життя головного героя розповідається в двох часових планах — ретроспективно і в теперішньому часі. Побутові сцени поєднуються з фантастичними та історичними, а епохи вільно заступають одна одну.
Особливістю трагедії є її композиційні паралелі. У «Фаусті» немає жодної картини, до якої автор не знайшов би прототипу — в легендах чи у власній біографії. Літературними джерелами «Фауста» вважають давньоєгипетський епічний діалог «Суперечка розчарованого зі своєю душею» (ХХІІ-ХХІ ст. до н.е.), Біблію, Старий Завіт, «Книгу Іова» (V ст. до н.е.), «Повість про доктора Фауста, знаменитого чаклуна і чорнокнижника, про його договір із дияволом, його пригоди й діяння, про заслужену кару йому, запозичена головним чином із його паперів» (1587) та легенди про Симона-мага, які викладено в Новому Завіті («Діяння апостолів», розд. 8), в апокрифічних діяннях Петра і Павла, у давньохристиянському романі «Клементина» (II ст. н.е.).
Традиційно детально розглядається середньовічна легенда «Про доктора Фауста», бо майже всі зображені в ній події і постаті є у «Фаусті» Гете. Досить часто також проводять паралелі між трагедією та особистим життям Гете. Прикмети особистого знаходять уже в «Пролозі в театрі», історію Маргарити пов’язують із Фрідерікою Бріон (саме ім’я Маргарита (Гретхен) — це ім’я першої коханої Гете), сцени в палаці — із досвідом Гете-міністра; образи Вальпургієвої ночі вважають навіяними враженнями від його супротивників із придворного кола.
Запозичений з античності образ Єлени, можливо, з’явився у творі після перебування Гете в Італії, а на останніх сценах «Фауста» позначилося знайомство автора з планами Наполеона: з’єднати Рейн із Дунаєм, проектом Панамського каналу — та із спорудженням гребель під час будівництва Бременського порту… Але жодне із згаданих джерел не пояснює змісту геніального творіння Гете.

Фабула трагедії теж не вичерпує змісту твору. Коротко її можна сформулювати так: перша частина — це вічна історія кохання, друга — історія вічності. У першій частині зображено «мікросвіт» людини, її індивідуальне, особисте життя, друга частина, «макросвіт», відбиває суспільно-політичне життя людства.
Використовуючи відомий фабульний матеріал, Гете створив оригінальну трагедію, де мав намір дати відповідь на найскладніші питання: у чому сенс людського життя та яка природна сутність людини. Для втілення свого грандіозного задуму поет поєднує в образах твору індивідуальне і символічне, використовує алегорії, тому глибокий ідейний зміст трагедії не осягається на рівні зовнішніх подій.

Ключем до сприйняття твору можуть стати наведені нижче пояснення щодо символічних та алегоричних образів трагедії:
Фауст — чудовий екземпляр людської породи: невтомний шукач необмеженого знання і нескінченного щастя; символ духовних пошуків людства.
Мефістофель — втілення високої духовної культури думки, але думки скептичної і цинічної; символ зла та його місця у Всесвіті згідно із задумом Бога.
Маргарита — символ жіночої частини людського роду.
Вагнер — втілення схоластичного знання.
Гомункул — втілення думки Гете про те, що життя — це довгий еволюційний шлях, а не вибух, тому лабораторним способом не можна створити реальну людину; втілення абсолютної духовності, інтелекту.
Єлена — символ античної краси, абсолютної гармонії.
Евфоріон — символ несталого союзу між сучасністю та античністю; образ, навіяний смертю Байрона.
Вбрання Єлени в руках Фауста — символ того, що сучасна людина в змозі оволодіти тільки формою, а не духом античності.
Короткочасний союз Єлени і Фауста символізує спростування гіпотези про врятування сучасного світу за допомогою античного ідеалу.
Хірон — символ скептично налаштованої частини людства, нездатної сприйняти потяг до ідеалу.
Матері — фантастичні богині, які створюють ідеальні образи всього сущого, першообрази всіх речей, ідеї, які після втілення стали світами та явищами життя.
Імператор — символ бездарного володаря, здатного згубити підвладну йому країну.
Аріель — символ здорових сил природи, персонаж шекспірівської «Бурі».
Держава імператора — символ держави з деспотичним правлінням.
Золотий вінок із колосся, бутон троянди, дивний вінок, дивний букет — символи дарів природи.
Злі фурії, Пар — символи злих сил.
Бог — символ абсолютного знання, мудрості, добра.

 

Боротьба добра і зла як рушійна сила розвитку світу в трагедії Й. В. Гете «Фауст»

Трагедія «Фауст» німецького просвітителя Й. В. Гете — плід його багаторічної діяльності, результат роздумів над філософськими проблемами буття.
Однією з проблем трагедії є співвідношення сил добра і зла, що завжди існували у світі.
У «Пролозі на небесах», зав’язці трагедії, стверджується фантастична ситуація зустрічі Господа та його архангелів з Мефістофелем, яка набуває символічного значення.
Основний предмет розмови — людина, хто вона така, яке її місце у світі. У «Пролозі на небі» висловлюються протилежні думки. Господь утверджує силу людської особистості, її здатність до розвитку, пошуку сенсу буття:

Він поки що в мороці блукає,
Та я вкажу йому до правди вхід,
Бо знає садівник, як деревце плекає,
Який від нього буде цвіт і плід.

Мефістофель, звичайно, говорить зовсім інше. На його думку, людина — «тварина із тварин», вона не здатна наблизитися до вершини духу.
Мефістофель виступає у трагедії символом зла. Він так говорить сам про себе: «Я — тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого. Я ж — часть од часті лиш, що перше всім була, частинка тої тьми, що світло привела».
Сам Гете пояснював цей образ як «дух заперечення».
Справді, Мефістофель втілює в собі дух діалектичного заперечення. Це означає, що він не тільки знищує щось недосконале в житті («заперечує»), а й тим самим звільняє шлях для досконалішого.
Проблема боротьби добра і зла має біблійну основу. Люди постійно опиняються в ситуаціях морального вибору між добром і злом, Богом і дияволом, світлом і темрявою. І правильний вибір залежить не від зовнішніх обставин, а тільки від людської сутності, від сили людського духу.
Ситуація вибору є вихідною ситуацією «Фауста». Не випадково у розмові з учнем Мефістофель повторює біблійну фразу: «Будете, як Бог, знати добро і зло». Вибір між добром і злом, духовним і тілесним, життям і смертю, істиною і темрявою й визначає шукання героя трагедії.
Образи Господа і Мефістофеля втілюють вічну боротьбу Добра і Зла. Письменник показує, що боротьба ведеться не тільки на землі, а й у сфері духовній — у внутрішньому світі особистості. Гете вважав, що від результату цієї боротьби залежить не тільки сучасне, а й майбутнє. Звичайно, як письменник-просвітитель, поет вірив у перемогу сил розуму, добра, справедливості.

 

Система образів трагедії Й. В. Гете «Фауст»

Образів, які структурують ідейну тканину всього твору, лише два — це Фауст і Мефістофель; інші образи тільки доповнюють головні та символізують спокуси на шляху Фауста до пізнання абсолютної істини.
Образ Фауста є центральним у трагедії. Він відображає як суперечливість процесу пізнання, так і неоднозначність поглядів самого Гете. В образі доктора Фауста автор зображує людину, котра прагне усвідомлення глобальних проблем буття.
Фауст — символічна фігура, що втілює риси всього людства, але значно підноситься над рівнем звичайної людини. Фауст — титанічна особистість, яскрава і значна індивідуальність, завжди невдоволена собою та навколишнім світом.
Фауст — людина надзвичайної духовної сили. Мефістофель про нього говорить:

Та раб то раб, а служить по якому?
І їсть і п’є він щось не по-земному.
Його думки, на безум хворі,
Ширяють десь в непевній далині.
То з неба б він зірвав найкращі зорі,
То пив би він всі радощі земні;
Та ні земля, ні далі неозорі
Не вдовольнять тієї маячні.

Образ Фауста позбавлений цілісності: молодий Фауст — людина почуття, Фауст похилого віку — людина розуму.
Гете писав про свого героя: «Щоб правильно зрозуміти Фауста, треба знати його характер — характер людини нетерплячої і незадоволеної земною дійсністю, людини, яка прагне оволодіти вищим знанням, прагне насолоджуватися прекрасним добром, і не може навіть незначною мірою задовольнити своє прагнення, тому знов і знов повертається назад ще більш нещасною».
Фауст — справжній учений, бо його допитливий розум прагне усвідомити себе у світі, осягнути загальну й абсолютну істину. Доля Фауста трагічна, адже відповіді, які він знаходить, здаються йому неповними, а істина — частковою. Трагедія героя починається у сфері свідомості: це трагедія духа, що зважився на осмислення абсолютного і розуміє марність своїх поривань.

Природо безконечна! Де ж, коли ж
Знайду ту грудь, що нею світ ти поїш,
І небо, й землю — все живиш?
Невже ж ти болю в серці не загоїш,
Жаги палкої в нім не заспокоїш?

Фауст завжди самотній: поруч із ним немає нікого, крім чорта. Мета його — осягнути сенс буття в цілому, знайти форму життя, яка найбільше відповідала б людській гідності. Розчарування у можливостях людського розуму змушує його звернутися до потойбічних сил, щоб об’єднати два світи, дві душі, які живуть у ньому.

У мене в грудях дві душі живуть,
Між себе вкрай несхожі — і ворожі.
Одна впилась жадливо в світ земний
І розкошує з ним в любовній млості,
А друга рветься в тузі огневій
У неба рідні високості.

Отже, Бог і чорт, безсмертний дух і смертне тіло сперечаються між собою в натурі Фауста. Два світи, дві душі — це смертна плоть і безсмертний творчий дух, що становлять людську сутність. Своє перше життя Фауст віддав науці, другий термін, відпущений йому, він хоче покласти на саме життя, протягом якого не раз знехтує підступними спокусами Мефістофеля і жодного разу не буде слухняним знаряддям у його руках. Навіть коли Фауст чимось поступався, це була поступка другій частині душі, яка, власне, і містила мефістофельське начало.
Фауст — не ідеальний герой. Упродовж життя він припускався багатьох помилок, але вперто шукав сенсу людського існування і безстрашно йшов до своєї мети.

Образ Мефістофеля надзвичайно складний. Він аж ніяк не схожий на чорта з легенд. Мефістофель — це втілення нещадної критичної думки. Він добре знає всі вади людей і дотепно глузує з них, бо не визнає жодної високої цінності в людському житті.
Мефістофель — чорт-цинік, чорт-практик, якому все відомо. Він — дух-матеріаліст, дух-аналітик, котрий зважає тільки на те, що дійсно існує.
Бог називає Мефістофеля «духом заперечення»; вони не ворогують між собою, а складають одне неподільне ціле.

Я ж — часть од часті лиш, що перше всім була,
Частинка тої тьми, що світло привела,
Те світло гордеє, що хочеться йому
З одвічних володінь прогнати матір-тьму.
Та це йому не вдасться — шкода сил,
Воно навік приковане до тіл:
Од тіл тече, в тілах лише прекрасне,
Тілами лиш спиняється в ході,
А згинуть ті тіла — тоді
Й воно разом з тілами згасне.

Отже, вони — два протилежні джерела одного начала, які різняться лише знаком: одному з них відповідає знак плюс, другому — мінус, один символізує світло, другий — тьму.
Водночас сам Мефістофель є часткою людини, складаючи з нею одне ціле. Мефістофель — це інша сторона безодні, яка називається людиною: та, що все піддає сумніву.
Мефістофель — духовний двійник Фауста. Це Фауст у Фаусті, чорт у людині, за висловом Достоєвського. Чорт втілює в собі плоть і дух людини, ниці помисли Фауста та його високий скепсис.
Вони однаково думають і говорять. Інколи їх навіть важко розрізнити. Розмова Фауста з Мефістофелем за змістом і характером нагадує розмову з Богом.

І вічно скаржишся мені ти!
Невже ж тебе задовольнити
Земля ніколи не змогла б?
Ні, Господи.
Не радує мене тих знань скарбниця,
Що я збирав на протязі років…
Я ніби й ріс — а добре придивиться,
То духом я ні крихти не зміцнів;
Не став я ні на волос вищий,
До безконечного не ближчий.

Фауст та його двійник — не застиглі форми, не добро і зло, які фехтують на відстані. Вони, мов рідина, набувають форми одне одного. Благородство чорта поступається місцем жорстокості людини, і навпаки.
Мефістофель Гете максимально наближений до людини. Він персоніфікований і має характерні риси живої особистості, які не вичерпуються голим Ніщо. Він грає в ігри, які сам вигадує, чекає, сподівається, хитрує. Але між чортом і людиною є істотна різниця: людина ніколи не знатиме всього, тому в ній завжди залишиться місце для віри.
Мефістофелю відомі всі таємниці, у цьому корінь його зневіри й аморальності. Знаючи все про все, він глузує з честі, совісті, добра. Він — це лише знання, без співчуття, без кохання. Абсолютне знання звільняє його від моралі. Він сам собі початок і кінець, йому нікуди розвиватись. Він безсмертний цинік, і в цьому його приреченість.
Давній ворог людського роду, Мефістофель відвертає Фауста від високої мети, граючись, переступає через життя й душі людей, але лиходійство не є його «професійною» потребою. Вчинки Мефістофеля — зворотний бік задумів самого Фауста. Проте цим не вичерпується його роль в житті Фауста. Він розкриває перед ним зло світу і тим сприяє його розвитку, адже справжній рух — це суперечливий процес, що відбувається через єдність та боротьбу протилежностей. Критична думка Мефістофеля допомагає оновленню життя. У трагедії він ніколи не рівний самому собі, завжди різний, суперечливий, водночас привабливий і потворний.

Чарівна, чиста, юна, Маргарита (Гретхен) є символом молодості і краси. Проте вона дитя свого часу, свого міста, парафіянка місцевої церкви, втілення філістерського середовища. Її легко обдурює піп, який привласнює скриньку з коштовностями, дарунок Фауста. Та навіть обман не може похитнути віри Маргарити, вихованої за суворими релігійними законами. Бог для неї — недосяжний моральний ідеал: він завжди вгорі, він карає й милує. Бог Маргарити, милосердний і добрий, існує для всіх, хто сповідує правду й совість.
Маргарита уособлює цнотливість, простоту і природність. Вона наділена тонкою проникливістю та інтуїцією, яка анітрохи не слугує їй для самозбереження. Гретхен безпомилково відчуває у Мефістофелеві ворога, бо він заперечує все, що вона цінує. Совість не дозволила їй піти за Фаустом, який хотів звільнити її з в’язниці. Без чистого сумління для неї немає свободи. Вона божеволіє, не здатна зрозуміти, чому її щире кохання стало причиною загибелі всієї родини.
У характері Гретхен немає нічого героїчного, вона легко підкоряється чужій волі, керується почуттями, а не розумом. При всій психологічній витонченості в зображенні порухів її душі, Маргарита у творі виступає узагальненим образом жертовного кохання. Поза філософською стихією її трагедія близька до аналогічних драм в українській літературі — «Сердешної Оксани» Квітки-Основ’яненка, «Катерини» Шевченка.
Гете так і не зміг поставити крапку в трагедії. Мабуть, у цьому виявилась мудрість поета, обережність думки, яка вагається, непевна, що знайшла абсолютну істину. Адже істина не однозначна і не обмежується цариною науки, чи «діла», чи кохання. Вона в синтезі усіх начал, в людині, в її невпинних пошуках і боротьбі.
Фабула твору не розкриває повністю його сенсу. За зовнішніми подіями криється глибокий внутрішній смисл трагедії. Він осягається, зокрема, через поетичну мову персонажів, яка передає найтонші відтінки їхніх роздумів і почуттів. Мова Фауста пронизана думкою, пристрастю, енергією, захопленням; мова Мефістофеля відбиває його бездуховність, сповнена сарказму та іронії. Глибоким ліризмом пройнята мова Гретхен, її почуття виливаються в пісні.
Проблеми, яких торкнувся Гете в своєму «Фаусті», належать до вічних проблем людства, бо вічно триватиме боротьба «неба» і «землі», «духу» і «потреби». Суперечка між дияволом і людиною в душі самої людини є складною морально-філософською проблемою, що здавна хвилювала людей.

 

Невпинний пошук сенсу буття героями трагедії Гете «Фауст»

В перших чотирьох сценах Фауст показаний як вчений, мислитель похилого віку. Він розчарований у своїй діяльності: заняття науками не дали йому жаданої мудрості. Його мучать сумніви, чи правильно він навчав своїх учнів, лікував хворих? Наприкінці життя він хоче збагнути таємницю буття і почути сокровенні слова про істину від Духа землі. Але Дух, викликаний за допомогою магії, відмовляється з ним розмовляти. Вища істина настільки складна, а людина настільки мізерна, що істина для неї незбагненна. У відчаї Фауст хоче покінчити життя самогубством. Але настає Великодній ранок, і радісні голоси відволікають вченого від думок про смерть.
Перебуваючи на зламі життєвої кризи, Фауст не відкидає допомогу Мефістофеля — нечистої сили. Перш ніж піти з життя, він хоче зазнати вищої радості пізнання. Його не зупиняє і надто дорога ціна — власна душа, яку Мефістофель забере у пекло:

Як буду змушений гукнути:
«Спинися, мить! Прекрасна ти!» —
Тоді закуй мене у пута,
Тоді я рад на згубу йти.

Фауст починає здогадуватися, що, крім змертвілої премудрості у запилених фоліантах, є й інша мудрість, і вона — в самому реальному житті. Є так звана «вічна премудрість», яку нав’язують авторитети старовини, а є мудрість, яка випливає з власного життєвого досвіду людини. Життя ставить питання, на які немає відповіді в давніх книжках. Пояснити життя під кутом зору старих уявлень про світ стає неможливо. Він вимагає оновлення уявлень про світ, говорить про необхідність нового світогляду. Треба йти не шляхом перетлумачування відомих книг, а шляхом пізнання реального життя.
Тепер перед нами розгортається історія вже не стільки мислителя, вченого, а просто людини, захопленої новими почуттями і враженнями, насамперед, коханням. Фауст — палкий закоханий, для якого любов перетворюється на найвищу життєву цінність. Він простує вже не за теоріями, а за велінням свого серця. Маргарита для Фауста — жінка, в якій він знайшов споріднену душу. Здавалося б, Фауст подолав свою драму вченого. Проте його некерована пристрасть призводить до нової психологічної драми. Сліпо піддавшись своєму почуттю, без якихось планів на майбутнє, закохані мимоволі прирекли себе на страждання, обман, злочин. Вбито на дуелі Валентина — брата Гретхен; померла мати Гретхен, обпоєна бісівським зіллям. Рятуючись від людського поголосу, Фауст і Маргарита розлучаються, бо щастя їхнє отруєне. Фаустом керує вже не любов, а почуття моральної відповідальності. Він кається у скоєному і почуває себе зобов’язаним врятувати дівчину. Всі події наштовхують читача на думку, що простота життя примарна. Книжки і авторитети минулого не можуть розкрити людині смисл буття, але й саме життя не так просто дає відповіді на запитання. Перед Фаустом виникає нове питання: чому людина, прагнучи щастя, спізнається з лихом? Чому людина чинить зло своєму ближньому?
У другій частині поеми Фауст намагається осягнути нове й дивне для нього життя і взяти в ньому посильну участь. Спочатку Фауст потрапляє до двору безтурботного цісаря. Перед ним світ суцільного блазнювання. Із світу, де люди самі себе дурять, не замислюючись ні про що суттєве, Фауст потрапляє у світ античного міфу, де все за своєю природою фантастичне, казкове. З царини міфологічних початків світу Фауст перелітає в царину поезії. Тут він виступає в образі середньовічного лицаря і одружується з Єленою Прекрасною, персонажем «Іліади» Гомера. Народжується син Евфоріон — дух поезії. Але відірваний від землі, він гине. Тієї ж миті чари розвіюються, і Фауст постає знов у звичному вигляді. Його спроба залишитися назавжди у світі ідеальної краси скінчилася невдачею. Людина створена для земного. Краса — це лише ілюзія.
Фауст замислив збудувати світлі й радісні міста. Захопившись своїми планами, Фауст морально готовий зневажити справедливість. За його наказом Мефістофель підпалює хатину самотніх старих людей, що мешкають на його території. Вони гинуть у вогні. Фауст підбиває підсумок своєму життю. Йому 100 років, і він пересвідчився в цінності реального буття і діяльного життя людини. Фауст замислюється над питанням: що може виправдати його помилки? Як спокутувати йому свою провину перед знівеченими долями? І знаходить відповідь: людину виправдовують невтомна праця, довічна боротьба за «життя і волю»:

Лиш той життя і волі гідний,
Хто б’ється день у день за них.

І за це Фауст одержує на небі повне прощення. Біля небесної брами Фауст зустрічає душу Маргарити. Вона вже все простила йому і любить його, як і раніше.
Таким чином, Гете не виправдовує, але й не засуджує свого героя. Він неначе звертається до читача: перш ніж винести свій вирок, оглянься і подивись, наскільки складний світ, скільки волі й мужності треба, щоб жити в ньому. Людина не застрахована від помилок. Ніколи не вдається їй осягнути всі таємниці світу. Але людина проживе недаремно, якщо прагнутиме вищої мети. Це не покірливість перед долею, а удосконалення найкращих рис, якими обдарувала людину Природа,— розуму, волі, почуття гуманності. У житті людина мусить обирати тільки те, що допомагає самовдосконаленню, і відкидати те, що заважає цьому.

 

Глибинний зміст фрази Фауста: «Вкушаю я найвищу мить життя»

Мефістофель хоче спокусити Фауста обіцянками різних земних насолод. Фауст погоджується, він готовий заплатити своїм життям за це, але це може бути тільки тоді, коли він вирішить, що йому нічого бажати.
Але сам Фауст переконаний, що такого ніколи не буде. Мефістофель приймає цю угоду, вважаючи, що легко отримає перемогу над вченим, тому що він всього лише людина, постійна невдоволеність кінець кінцем втомить його, і він возвеличить окрему мить.
Мефістофель жадає помірятися силами з Фаустом, кращим із людей, і спробувати повести його «шляхом зрадливим за собою», підірвати його віру в можливості розуму, погасити бажання осягнути «незбагненність світобудови». Мефістофель винахідливий, але його скептицизм тільки допомагає героєві зрозуміти «верх премудрощів земних».
Фауст — гуманіст. Люди, на його думку, істоти величні, з могутнім і світлим розумом. Це просвітницький погляд на людину.
Мета життя Фауста — пізнання, важка праця задля добра, задля боротьби зі злом. Фауст вважав злом зарозумілість, жагу слави, чванливість, вино, золото, котрі породжують розбещеність, бездіяльність, духовну смерть. Та найбільше він кляне терпіння. Фауст — людина постійного пошуку, невичерпної енергії. Фауст відчуває себе винним у загибелі Маргарити, його охоплює скорбота. Природа відроджує знівечену стражданнями душу Фауста:

Прокинулось життя кипуче знову…

Жага пізнання знову оволоділа ним, і знову його раб і господар Мефістофель виконує все, що забажає Фауст. Простежимо за етапами руху героя до кінцевого висновку, «мудрості земної».
Спочатку він міністр імператора. Він багатий, його поважають. Та влада не задовольняє вченого. Він бачить, що держава гине.
Потім Фауста спокушають військовою славою, але й це йому не вдається. Війна суперечить поглядам Фауста.
Наступна спокуса — золото. Але метал, заради якого «гинуть люди», не задовольняє потреб душі Фауста.
Побачивши, що Фауст захоплюється античним мистецтвом, Мефістофель викликає з небуття красуню Слену, через яку зчинилася Троянська війна. Вона дарує Фаусту кохання і сина, але і вони трагічно гинуть.
Непомітно, в стражданнях, праці, шуканнях істини Фауст старіє, сліпне. Але немічний він тільки тілом, душу і розум його освітив промінь істинного прозріння: Фауст осягнув смисл людського життя — робити щасливими інших людей. І герой прагне цього: відвойовує у моря і висушує заболочені плодючі землі, на яких будуть жити вільні люди. Тільки в боротьбі, праці, в пошуку може бути щасливою людина — в цьому тепер мудрість і мета його життя. Зрозумівши це, Фауст відчуває задоволення.
Фауст підбиває підсумок свого життя. Він пересвідчився у вищій цінності реального буття і діяльного життя людини. Він мусить передати пізнану істину нащадкам, тобто втілити її у формах культури. Він оголошує цю мить найщасливішою у своєму житті.

Служить цій правді заповідній —
Це верх премудрощів земних:
Лиш той життя і волі гідний,
Хто б’ється день у день за них.
Нехай же вік і молоде й старе
Життєві блага з бою тут бере.
Коли б побачив, що стою
З народом вільним в вільному краю,
Тоді гукнув би до хвилини:
«Постій, хвилино, гарна ти!»

Але отримати перемогу Духу зла не вдалося. Він відступає перед силами, які втілюють гуманізм і справедливість — перед світлими образами небес.
В останньому монолозі Фауста виразно прозвучали головні думки трагедії: віра в розум людини, в можливість перемоги над силами зла і мракобісся, виправлення життя на краще на справедливій, розумній основі.

 

Пафос вищих духовних поривань людини та їх протиставлення скепсису і цинізму в трагедії Й. В. Гете «Фауст»

Починаючи з сьомої сцени, перед нами розгортається історія не стільки вченого, а просто людини, захопленої новими почуттями і враженнями, насамперед коханням. Це сильне почуття відсуває на задній план для Фауста всі абстрактні питання. Перед нами палкий закоханий, для якого любов перетворюється на найвищу життєву цінність. Він простує вже не за теоріями, а за велінням свого серця. Ось чому Фаусту неприємні настирливі поради та «діловий інтерес» Мефістофеля. Для диявола Маргарита — лише засіб пробудити в душі Фауста низькі пристрасті, хтиві бажання. Для Фауста ж вона кохана жінка, в якій він знайшов споріднену душу. Стосунки між юнаком і дівчиною розгортаються несподівано: Фауст і Гретхен щиро покохали одне одного. Це споріднені душі. Невипадково в поемі є сцена, де герої говорять про Бога, віру. Для Фауста Бог — це щастя відчувати красу природи, велич світобудови, це щастя кохати:

Наповни ж ним все серце, аж по вінця,
І якщо в цім чутті зазнаєш щастя ти,
То зви його, як хочеш:
Любов! Блаженство! Серце! Бог!

В основі їхнього кохання — не ница чуттєвість, а високі духовні переживання.
Це почуття продиктоване неначе самою природою. Фауст і Маргарита опинилися в безвихідній ситуації з точки зору моралі. Але причина цього — не інтриги Мефістофеля, а безтямне палке кохання обох. Воно поламало весь «сценарій» Мефістофеля, який був переконаний в нерозбірливості чоловіка у коханні: «Тепер з тим хмелем у голівці Гелену вбачиш в кожній дівці». Проте настирна опіка Мефістофеля тяжка для Фауста, а цинічна іронія диявола викликає внутрішній протест. Отже, ми бачимо, що Мефістофель з усіх сил намагається розбестити Фауста, але частіше всього Князь пітьми залишається лише пасивним спостерігачем.
Мефістофель постає перед нами як втілення скепсису, недовіри до «божественної» природи людини. Ниці пристрасті, розгул хтивості — це відповідає уявленню чорта про людину. На думку Мефістофеля, нескладно втягнути людину у вир сумнівних насолод та розваг. Але для Фауста таке «солодке життя» не має ніякої цінності.
Мефістофель невисокої думки й про жіночу цнотливість. Він прагне дати Фаусту наочне свідчення, як саме треба поводитись з жінками. Але настирна опіка диявола тяжка для Фауста, а цинічна іронія викликає внутрішній протест.
Отже, ми бачимо, що Мефістофель з усіх сил намагається розбестити Фауста. Але людина в житті діє самостійно і сама несе відповідальність за свої вчинки. Образ Мефістофеля — це філософський образ, образ-символ. «Я — тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого»,— говорить він сам про себе. Гете пояснював цей образ як «дух заперечення».
Мефістофель не тільки знищує щось недосконале у житті, а й тим самим звільняє шлях до досконалішого. Намагаючись висміяти дії і вчинки Фауста, Мефістофель спонукає його до більшого духовного самовдосконалення та активного життя. Перешкоди загартовують душу людини.
Мефістофель вважає, що розум людину тільки губить. Гадає, що Фауст відрізняється від інших тільки своїми примхами, але такий же слабкий, як і всі інші, що його можна дуже легко збити зі шляху пошуків істини, згасити в ньому розум і погубити його душу, іншими словами, вбити у Фаусті всі високі думки і поривання.
Він впевнений, що людина з такими високими прагненнями, як Фауст, піддасться низьким спокусам і зверне зі шляху. Фауст — це вчений, який чує кроки нової епохи, але не може вирватися з тенет минулого. Бажаючи пізнати світ, він залишається поетом, і йому близька краса природи, любов до простих людей. В ньому постійно живе поривання угору, але Фауст розуміє, що людству ще далеко до досконалості.

 

Трансформація образів Фауста і Мефістофеля в літературі XX століття

Фауст і Мефістофель стали вічними образами світової культури («вічні образи» — умовна назва художніх типів і характерів, риси яких повторюються протягом віків). Увійшовши в нашу свідомість як герої трагедії Гете, вони давно вийшли за її межі, бо суперечці між людиною та дияволом, мабуть, ніколи не буде покладено край.
Те, що образи Фауста і Мефістофеля та їхні стосунки неодноразово актуалізувалися в літературі ХІХ-ХХ ст., свідчить про важливість проблем, які вони уособлюють: пошуки сенсу і мети людського життя, зміст і ціна щастя, виправдання і несприйняття зла, подвійність людської натури. Сучасні письменники прагнуть сказати своє слово щодо дискусії між дияволом і людиною, дати сучасне розуміння людських можливостей. У літературі останнього століття відомо близько 150 модифікацій фаустівського сюжету. Фауст XX ст. втратив роль універсального символу і виступив носієм найрізноманітніших настроїв часу.
На початку минулого століття виникли сумніви в цінності фаустівських пошуків. Світоглядна криза, пов’язана із зневірою у величі людського розуму й волі, викликала до життя чимало пародій, комедій, естрадних ревю, анекдотичних оповідань: «Кінець Фауста» К. Фаррера (1904), «Новий Фауст» Р.-Х. Бартша (1908), «Ксендз Фауст» Т. Мічинського (1911), «Діяння і судження доктора Фаустролля, патафізика» А. Жаррі (1911).
«Веселі поминки» Фауста продовжувались упродовж 20-40-х років в новелах, п’єсах, романах П. Бурга, С. Гіньоля, Дж. X. Проутро, П. Мак-Орлана, А. Гершунова. У цей час спроби повернути образу Фауста колишню велич позначилися більше в філософії і публіцистиці, ніж у художній літературі, де з’явилося лише декілька незначних творів з даної тематики (поема Р. Панвітца «Фауст і Гелена», роман Е. Кратумана «Фауст, книга про німецький дух»).
Після Першої світової війни образ Фауста був принижений і осміяний в англійській і американській літературі (фантастико-сатиричне оповідання М. Бірбома «Снох Соме» (1919), роман Д.-Б. Кебелла «Юрген, комедія правосуддя» (1925). На батьківщині Фауста також виникла літературна опозиція щодо трактування образу, створеного Гете. У романі Р.-Х. Бартша «Диявольський задум» (1923) старий Фауст постає похмурим символом минулого, злостивим чорнокнижником, який губить свого суперника і антипода Парацельса — символ гуманістичного світогляду.
Герой документального роману Клауса Манна «Мефістофель» (1936) — егоцентрична особистість, яка пристосовується до нацистського режиму і поступово «дияволізується». Подібну схему також реалізує в своєму романі «Фальшивий Фауст» (1973) латиський письменник і композитор Маргер Зарінь.
Російський письменник М. Булгаков у романі «Майстер і Маргарита» (1937-1938) створює позитивний образ Фауста, хоча й не називає свого героя цим ім’ям. Майстер — це своєрідний московський Фауст, який, на відміну від Фауста Гете, убачає сенс людського буття не в діяльності, а в моральному самовдосконаленні. Проте з героєм трагедії «Фауст» Майстра пов’язує чимало спільних рис: допитлива думка, незадоволення досягнутим, прагнення заглянути за лаштунки зовнішнього буття і відчути свою єдність із «макрокосмом».
Мефістофель у Булгакова перетворюється на Воланда. Разом зі зміною імені відбувається трансформація й характеру героя. Воланд зовсім не злий, він говорить про людей значно м’якше, ніж Мефістофель Гете, і визнає в них наявність милосердя як позитивної, суто людської риси. Булгаков позбавляє свого героя і тих функцій, які виконував його прототип у трагедії Гете. Воланд не є рушійною силою прогресу в масштабах Всесвіту, він виконує лише караючу місію на Землі. Сила, яку він втілює, діє вибірково й осмислено.
Герой драматичної поеми Поля Валері «Мій Фауст» (1938-1945) — людина, всім задоволена. Фауст Валері нічого не прагне, він лише намагається оволодіти мистецтвом ізольованого існування в суспільстві. Роль рушійної сили автор відводить не Мефістофелеві, а художній творчості.
У п’єсі С. Альошина «Мефістофель» (1942) ідеться про реалізацію надлюдських прагнень Фауста. Однією з головних його чеснот і кінцевою метою життя є людяність. Це спокушає навіть диявола, і він міняє своє безсмертя на тепло земного кохання.
У філософсько-публіцистичній драмі І. Сельвінського «Читаючи Фауста» (1947) дія відбувається в Берліні у травні 1945 року. Втіленням фаустівського потягу до знань у п’єсі є німецький учений-фізик Норден. Вважаючи, що світом править зло, він вирішує не боротися з ним, а служити йому, і підписує угоду з нацистським генералом. Норден винаходить атомну бомбу. Учений насолоджується сміливою грою власного розуму, аніскільки не цікавлячись наслідками свого відкриття. Однак завдяки втручанню комуніста Вагнера папери з розробками атомної бомби згоряють у каміні. Аналогічне рішення пропонує у філософсько-символічній трагедії «Фауст і смерть» (1960) український письменник О. Левада. Автор подає той самий розподіл образів, ту саму ситуацію протистояння егоїстичного цинізму і живої душі.
Образ Фауста, створений письменниками першої половини XX ст., здебільшого протилежний гетівському. Герой стає символом найрізноманітніших людських вад. Моральний спектр образу досить широкий: від носія абсолютного зла або добра до пристосуванця певного політичного режиму. Така тенденція, безумовно, призводила до здрібнення образу.
Після Другої світової війни численні образи Фауста стали носіями думки про спокійне існування людини як втілення земного щастя. Серед них герої французького фільму Р. Клера й А. Салакруа «Краса диявола» (1950), лялькової п’єси Г. Ейслера «Ганс Фауст» (1952), драми Е. Борроу «Джон Фауст» (1957), новели Е. Бінга «Повернення доктора Фауста» (1959), сентиментально-утопічного роману Дж. Керуака «Доктор Заке Фауст, частина третя» (1959). Можна назвати також персонажів комедії А. Річардса «До завтрашнього ранку, Фауст!» (1961), мораліте Л. Даррелла «Ірландський Фауст» (1963), сатиричного роману Н. Еліна і В. Кашаєва «Помилка Мефістофеля» (1984).
Отже, з’являється ціле покоління «домашніх» фаустів і мефістофелів, яким притаманні обмеженість, буденна свідомість і рутинний спосіб життя. Усі ці образи позбавлені головної риси характеру героя Гете — почуття неспокою і незадоволеності.
У 70-ті роки XX ст. у світовій літературі створюється «християнізований» образ Фауста, який проходить шлях або Савонароли, або невизнаного апостола загальної спільності, миру та братерства.
У комедії П. Грінарі «Прокляття Мефістофеля» (1968) Фауст свідомо знищує землю атомною бомбою. Сповнений презирства до людського роду, він переконаний у помилковості його створення і бажає відкрити нову сторінку історії людства.
У п’єсі австрійського драматурга К. Бексі (Бегічі) «Фауст у Москві» (1963) Фауст виступає в ролі посланця імператора Рудольфа II до Івана Грозного. Він марно намагається укласти угоду між Росією і Священною Римською імперією.
Дещо окремо стоять у західній фаустіані роман Р. Уоллеса «Фауст-57» (1957), у якому вчений жертвує собою: продає душу дияволу, аби знайти формулу загального людського щастя, та роман італійського письменника Е. Белаті «Католицька наречена» (1968), де Фауст стає лікарем-психіатром. Він закохується у свою юну пацієнтку, але не в змозі її вилікувати. У цьому творі Фауст більше схожий на романтичного героя, жертву власних почуттів.
Певна модифікація образу характерна для письменників східноєвропейських країн. Румунський літератор В. Ефтіліс написав драму «Доктор Фауст» (1957). Її герой починає своє існування за часів Данте, а закінчує в епоху Леонардо да Вінчі. Фауст стає наставником Мефістофеля і змушує його покаятися в усіх скоєних гріхах, а носієм зла виступає інквізитор Джироламо Савонарола. Подібну художню концепцію має і драма Ф. Брауна «Ганс Фауст» (1968) та роман угорського письменника Л. Дюрко «Щаслива подорож доктора Фауста в пекло» (1979).
Наприкінці XX ст. увагу літераторів привернула проблема співіснування Фауста і Мефістофеля в одній душі. Саме про це йдеться в романі В. Орлова «Альтист Данилов» (1980). Роман являє собою колаж із мотивів і образів творів Й. В. Гете, Е. Т. Гофмана, Т. Манна, М. Булгакова. У ньому стверджується думка про те, що звільнення від зла та диявольської залежності надає талановитій людині творчого натхнення.
Трагічна тональність відзначає поетичний цикл Ю. Левітанського «Листи до Катерини, або Прогулянки з Фаустом» (1981). Автор циклу змальовує Фауста дегероїзованої епохи — втомленого і зневіреного.
Таким чином, у літературі XX ст. образ Фауста як виняткової людської особистості масштабів Всесвіту був утрачений. Трансформація образів Фауста і Мефістофеля полягає в загальній тенденції до їх здрібнення порівняно з тим ідейним навантаженням, яке вони несли у творі Гете. Ці образи втратили загальнолюдський зміст і набули локального характеру, втілюючи проблеми, пов’язані з певним історичним часом і певною країною.

Аналіз трагедії Й. В. Гете «Фауст»

Комментарии закрыты.