• Гороскоп 2016

Анліз роману у віршах О. Пушкіна «Євгеній Онєгін»

Анліз роману у віршах О. Пушкіна «Євгеній Онєгін»

Під час болдінської осені 1830 року Пушкін, завершивши роман, позначив межі його створення: 9 травня 1823 року, Кишинів — 25 вересня 1830 року, Болдіно. Тоді ж він накидав загальний план роману:
Частина І. Передмова
І пісня. Нудьга
II — Поет
III — Панянка

Частина II
IV пісня. Село
V — Іменини
VI — Двобій

Частина III
VII пісня. Москва
VIII — Мандрівка
IX — Велике світло

Однак цей дуже стрункий трьохчастинний план було порушено. Закінчену 18 вересня 1830 року главу «Подорож Онєгіна», восьму за планом, Пушкін згодом вилучив і уривки з неї залучив як додаток до роману. 19 жовтня 1830 року була, за зауваженнями самого Пушкіна, «спалена X пісня» — та декабристська глава, про приналежність до якої зашифрованих строф, що дійшли до нас, досі ідуть суперечки. У романі залишилося вісім глав, і розподіл його на три частини втратив сенс. 5 жовтня 1831 року було написано й включено у восьмий розділ «Лист Онєгіна Тетяні». Внутрішній лад роману знову набув стрункості завдяки дзеркальній композиції, утвореній двома листами й наступними за ними «уроками»: глави III-IV — лист Тетяни й відповідь Онєгіна, глава VIII — лист Онєгіна й «урок» Тетяни. Крім того, восьма глава «зеркальна» щодо першої, що підкреслено просторово (Онєгін повертається в Петербург, але іншим) і біографічно (зовні його захоплення Тетяною нагадує забуті світські «романи»). Усередині «сільських» глав виникає «дзеркальна» симетрія між двома парами: Онєгін — Тетяна й Ленський — Ольга. Нарешті, сон Тетяни виявляється «віщим», пророкуючи сварку Онєгіна з Ленським, дуель і загибель поета, а також виконує роль, якщо можна так сказати, фантастичної чернетки «веселого свята іменин»: паралелі між чудовиськами зі сну й гостями на іменинах занадто очевидні.

 

«Євгеній Онєгін» — соціально-психологічний роман у віршах.

У свій час В. Г. Бєлінський назвав роман «енциклопедією російського життя», маючи на увазі небувалу до того часу в російській літературі широту й багатогранність зображення дійсності в національно значимих її аспектах. В «Євгенії Онєгіні» показані обидві столиці — Петербург і Москва, провінція, а якщо врахувати уривки з подорожі Онєгіна, то й Волга, Астрахань, Кавказ, Крим, Одеса. Зображено й активні частини дворянства (Онєгін, Ленський, по-своєму Тетяна), і гнітюча відстала його переважна більшість (батько і мати Ларіни, дядько Онєгіна, гості на іменинах Тетяни або великосвітська «чернь»). Центральні, другорядні й третьорядні герої діють на найширшому історичному й побутовому тлі, створеному автором.
І все-таки в центрі роману стоять герої, що втілюють різні типи «сучасної людини»,— Онєгін, Ленський, Тетяна. Іншими словами, Пушкін вирішував у романі ту проблему, підходами до якої були «Кавказький бранець» і «Цигани». Тільки на відміну від романтичних поем у реалістичному романі проблема вирішується шляхом осмислення характерів у живих зв’язках з найближчим оточенням (суспільна приналежність, виховання, культурні традиції) і з моральними основами життя нації. У результаті «російський європеєць» Онєгін, «російська душею» Тетяна й романтик Ленський «з душею прямо геттингенською» виявилися типами, характерними для російського суспільного й культурного життя 1820-х років, і одночасно соціально-культурними типами, що відбивають особливості ідейного й духовного життя Росії всього XIX століття. (Анліз роману у віршах О. Пушкіна «Євгеній Онєгін»)
Не випадково І. Гончаров у статті «Краще пізно, ніж ніколи» (1879), говорячи про героїнь своїх романів, відзначив: «Треба сказати, що в нас, у літературі (та я думаю, і скрізь), особливо два головні жіночі образи постійно з’являються у творах паралельно, як дві протилежності: характер позитивний — пушкінська Ольга й ідеальний — його ж Тетяна. Один — безумовне пасивне вираження епохи, тип, що відпивається, як віск, у готову панівну форму. Інший — з інстинктами самосвідомості, самобутності, самодіяльності».
Достоєвський назвав обидва образи, Онєгіна й Тетяни, вираженням глибинних і найбільш важливих явищ російського життя: «Відзначивши тип російського мандрівника, мандрівника до наших днів і в наші дні, перший угадав його геніальним чуттям своїм, з історичною долею його й з величезним значенням його й у нашій прийдешній долі, поруч із ним поставивши тип позитивної й безперечної краси в особі російської жінки, Пушкін, і, звичайно, теж перший з письменників росіян, провів перед нами й в інших творах цього періоду своєї діяльності цілий ряд позитивно прекрасних російських типів…»
Пізніші визнання й оцінки допомагають осмислити суть зробленого Пушкіним у романі у віршах і зрозуміти те, що залишилося практично незрозумілим сучасниками. Декабристи, що прочитали перший розділ, ремствували на те, що центральним героєм Пушкін обрав звичайну людину, а не високого героя.
А. Бестужеву здавалося, що пушкінський роман — щось начебто на зразок «Дон Жуана» Байрона й що героєм його повинен бути романтичний тип. Приклади можна множити. Пушкін же у полеміці із сучасними літературними стилями й напрямками створював роман про «сучасну людину».

 

Онєгін як перша «зайва людина» в російській літературі.

В образі Онєгіна Пушкін вивів новий тип проблемного героя — «героя часу». Його доля, характер, взаємини з людьми визначаються сукупністю обставин дійсності, неабиякими особистими якостями, а також загальнолюдськими проблемами, які йому призначено вирішувати.
Особистість Онєгіна сформувалася в петербурзькому світському середовищі. У першому розділі Пушкін показав основні громадсько-суспільні й культурні фактори, які зумовили характер героя. Це приналежність до вищого дворянства й звичні для нього виховання, освіта, перші кроки у світі. Причому перелік в IV-VII строфах «усього, що знав ще Євгеній», відзначено деяким протиріччям. Тут присутні ознаки, які дозволяють зарахувати Онєгіна до середовища молоді, що відчула вплив декабристських ідей, і властивості, повністю несумісні з такою характеристикою. Ю. М. Лотман писав: «Онєгін то наближається до ідеалу «розумної людини», то зливається з полярно протилежним йому типом «світського парубка». Коливання в цьому типологічному полі створювало можливість переходу тону оповіді то в сатиричний, то в іронічний, то в ліричний план». (Анліз роману у віршах О. Пушкіна «Євгеній Онєгін»)
Справді, опис одного дня з життя Онєгіна характеризує його як вільного дворянина, світську людину, не обтяжену службою й таку, що веде безтурботне життя, повне розваг і «науки пристрасті ніжної». Але навіть у цей період Онєгін, «забав і розкоші дитя», уведений Пушкіним у своє близьке оточення — оточення людей, що входять в «Союз Благоденства» або в «Зелену лампу»,— Каверіна («К Talon помчался: он уверен, / Что там уж ждет его Каверин»), Чаадаеєва («Второй Чадаев, мой Евгений, / Боясь ревнивых осуждений, / В своей одежде был педант / И то, что мы назвали франт»).
Таким чином, Онєгін замолоду все-таки не прирівнюється до світського середовища, куди входить, він зовсім не вичерпується розповсюдженим соціально-побутовим типом, про яке світські чутки говорять: «N. N. прекрасна людина». А тому вже в першому розділі роману в долі героя наступає переломний момент: йому обрид звичний «обряд життя». В XXXVIII строфі читаємо:

Недуг, которого причину
Давно бы отыскать пора,
Подобный английскому сплину,
Короче: русская хандра
Им овладела понемногу;
Он застрелиться, слава богу,
Попробовать не захотел,
Но к жизни вовсе охладел.

Нестерпну душевну порожнечу герой намагається заповнити читанням і навіть спробами творчості (XLIII-XLIV строфи), але поки що це не дає результату. І справа не в тому, що «труд упорный ему был тошен», а в тому, що для творчості потрібен, крім бажання, талант, а література не могла запропонувати щось таке, що в житті вилікувало б від туги-нудьги. Саме на цей період припадає знайомство Онєгіна з Автором:

С ним подружились мы в то время.
Мне нравились его черты,
Мечтам невольная преданность,
Неподражательная странность
И резкий, охлажденный ум.

Нудьга, сум, розчарованість є в Онєгіні не наслідуванням романтичного героя, а наслідком порожнечі навколишнього життя, відсутності в ній справжніх моральних цінностей. Скептична свідомість («різкий, охолоджений розум») стає найхарактернішою рисою «героїв часу», так само як і їхня «непослідовна дивність», тобто різкі відмінності суджень і поведінки від загальноприйнятих. Згадаємо, як поводиться Онєгін у селі і як оцінюють його поведінку місцеві поміщики:

Сначала все к нему езжали;
Но так как с заднего крыльца
Обыкновенно подавали
Ему донского жеребца,
Лишь только вдоль большой дороги
Заслышат их домашни дроги,—
Поступком оскорбясь таким,
Все дружбу прекратили с ним.
«Сосед наш неуч; сумасбродит;
Он фармазон; он пьет одно
Стаканом красное вино;
Он дамам к ручке не подходит;
Все да да нет; не скажет да-с Иль нет-с».
Таков был общий глас.
(Строфа V другої глави)

їх найбільше обурює навіть не те, що Євгеній у селі «порядок новий заснував»: «Ярем он барщины старинной / Оброком легким заменил; / И раб судьбу благословил» (строфа IV другого розділу), а те, що він не бажав з ними зустрічатися й розмовляти. Для них така поведінка — прояв небезпечного вільнодумства: «він фармазон» (тобто франк-масон) і «найнебезпечніший дивак».
Самотність Онєгіна в селі і його «непослідовна дивність» — це своєрідний протест проти соціальних і духовних догм, що придушують у людині особистість, що позбавляють її права бути самою собою.
Однак самітництво героя в селі не було абсолютним, а випробування дружбою й любов’ю показало, що зовнішнє заперечення суспільних забобонів і думок ще не означає внутрішнього звільнення від них.
У відносинах з Тетяною Онєгін виявив себе як людина душевно тонка і шляхетна. Під час першого ж візиту до Ларіних він виділив Тетяну, відчув у ній і напружене внутрішнє життя, і справжню поетичність, що з усією очевидністю випливає з його розмови з Ленським:

«Скажи: которая Татьяна?»
— Да та, которая грустна
И молчалива, как Светлана,
Вошла и села у окна.—
«Неужто ты влюблен в меньшую?»
— А что? — «Я выбрал бы другую,
Когда б я был, как ты, поэт.
В чертах у Ольги жизни нет.
Точь-в-точь в Вандиковой Мадонне:
Кругла, красна лицом она,
Как эта глупая луна
На этом глупом небосклоне».
(Строфа V третьої глави)

С. Г. Бочаров пише: «Умовність у цих словах Онєгіна говорить про ідеальну повинність, прийняту ним на себе з точки зору «поета». За логікою тотожності, логікою ідеалу поет повинен був би вибрати «іншу», «об’єктивно поетичну» Тетяну (виходить, наявне «об’єктивне», відразу помітне «стилістичне розходження» між нею і її сестрою). Але умовність вказує і на прямо протилежне — на розбіжність ідеалу й життя. Ситуацією цієї розбіжності пов’язані в цій онєгінській репліці обидві центральні пари роману.
Відносини Онєгіна й Тетяни зав’язуються в романі саме тут, вони зароджуються у формі можливості, яку Онєгін формулює не від себе й не для себе: «Коли б я був, як ти, поет». Але за змістом це припущення далеко не випадкове в його вустах. Ставлячи себе гіпотетично на ідеальне місце «поета», Онєгін робить свій ідеальний вибір. Із цією зав’язкою, цією можливістю наприкінці роману перегукується визнання розв’язки (уже вустами Тетяни) — як можливості, що не здійснилася: «А щастя було таким можливим, Таким близьким!..» Можливість у романі Пушкіна… є також особливою реальністю, поряд із тією реальністю, що здійснюється. Якщо Онєгін і Тетяна — «наречені» (Г. А. Гуковський), то в словах: «Я вибрав би іншу» — угадується ця доля; але в продовженні: «Коли б я був, як ти, поет» — угадується й інша доля, протилежна, котра розводить героїв. Онєгін одночасно вгадує й не пізнає своєї «судженої», і це «непізнання» (порівн. у листі Тетяни: «я вмить довідалася»), справді, глибоким чином обумовлене тим, що він — не поет».
Це ж подвійне почуття вгадування-«непізнання» визначає й реакцію Онєгіна на зізнання Тетяни, на її лист. З одного боку:

…получив посланье Тани,
Онегин живо тронут был:
Язык девических мечтаний
В нем думы роем возмутил;
И вспомнил он Татьяны милой
И бледный цвет и вид унылый;
И в сладостный, безгрешный сон
Душою погрузился он.
(Строфа XI четвертої глави)

Звідси зовсім не дипломатичне визнання:

Я вас люблю любовью брата
И, может быть, еще нежней.
(Строфа XVI)

Але для Онєгіна любов, як і раніше, з’являється у вигляді або «науки пристрасті ніжної», або безпросвітної нудьги сімейного життя. Перший варіант неможливий через порядність героя й серйозно-поважне ставлення його до Тетяни, другий — через цілковите небажання обмежувати свою волю. Голос серця мовчить, пригнічений «різким, охолодженим розумом» Онєгіна. Звідси його «відповідь», щира, але не позбавлена власною шляхетністю загравання («Учитесь властвовать собою; / Не всякий вас, как я, поймет; / К беде неопытность ведет»).
Ю. М. Лотман пише: «Сенс висловлювання Онєгіна саме в тому, що він зненацька для Тетяни повівся не як літературний герой («рятівник» або «спокусник»), а просто як добре вихована світська і до того ж цілком порядна людина, що «дуже мило вчинив із сумною Танею». Онєгін повівся не за законами літератури, а за нормами і правилами, якими керувалася гідна людина пушкінського кола в житті. Цим він здивував романтичну героїню, що була готова й до «щасливих побачень», і до «загибелі», але не до спрощення своїх почуттів до рівня світської поведінки, а Пушкін продемонстрував хибність усіх штампованих сюжетних схем, натяки на які були так щедро розкидані в попередньому тексті. Світська відповідь Онєгіна відтинала можливість і ідилічного, і трагічного літературного романного трафарету. їм протиставлялися закони позалітературого життя».
Не як літературний герой поводиться Онєгін і на іменинах Тетяни, причому подвійність ставлення до неї й тут виявляється дуже чітко. З одного боку, сум’яття Тетяни викликає в ньому обурення:

Чудак, попав на пир огромный,
Уж был сердит. Но, девы томной
Заметя трепетный порыв,
С досады взоры опустив,
Надулся он и, негодуя,
Поклялся Ленского взбесить
И уж порядком отомстить.
(Строфа XXXI п’ятої глави)

З іншого боку, те ж сум’яття й видиме вольове зусилля, яким Тетяна намагалася це сум’яття приховати, спровокували інше почуття:

Пошли приветы, поздравленья;
Татьяна всех благодарит.
Когда же дело до Евгенья
Дошло, то девы томной вид,
Ее смущение, усталость
В его душе родили жалость:
Он молча поклонился ей,
Но как-то взор его очей
Был чудно нежен. Оттого ли,
Что он и вправду тронут был,
Иль он, кокетствуя, шалил,
Невольно иль из доброй воли,
Но взор сей нежность изъявил:
Он сердце Тани оживил.
(Строфа XXXIV)

Іншими словами, та безмежна закоханість у Тетяну, яку переживає герой у восьмому розділі, не була миттєвим почуттям, але була усвідомленням того, що підсвідомо жевріло в серці. Однак усвідомлення прийде тільки тоді, коли герой переживе катастрофу.
Катастрофічно закінчилося випробування героя дружбою. Причиною стало й невміння Онєгіна жити за законами серця, і, як не дивно, страх перед «громадською думкою». Онєгін на іменинах Тетяни дотримав обіцянки «роздратувати» Ленського. Для цього було досить протанцювати кілька турів з Ольгою й шепнути їй на вухо «якийсь вульгарний мадригал»:

Не в силах Ленский снесть удара;
Проказы женские кляня,
Выходит, требует коня
И скачет. Пистолетов пара,
Две пули — больше ничего —
Вдруг разрешат судьбу его.
(Строфа XLV)

Одержавши виклик на дуель, переданий Зарецьким, Онєгін прийняв його, але:

На тайный суд себя призвав,
Он обвинял себя во многом:
Во-первых, он уж был неправ,
Что над любовью робкой, нежной
Так подшутил вечор небрежно.
А во-вторых: пускай поэт
Дурачится; в осьмнадцать лет
Оно простительно. Евгений,
Всем сердцем юношу любя,
Был должен оказать себя
Не мячиком предрассуждений,
Не пылким мальчиком, бойцом,
Но мужем с честью и умом.
Он мог бы чувства обнаружить,
А не щетиниться, как зверь…
(Строфи Х-ХІ шостої глави)

Однак, засуджуючи себе, Онєгін прийняв виклик, тому що злякався лихомовства «старого дуелянта» Зарецького й пліток сусідів-поміщиків. Він не помітив, як став бранцем старого кумира — «суспільної думки». Результатом стало вбивство Ленського. «Туга докорів серця», що охопила Онєгіна, не була тимчасовою. Коли Пушкін у восьмому розділі описує, що виринало в уяві Онєгіна із минулого, то починає з дуелі:

То видит он: на талом снеге,
Как будто спящий на ночлеге, Н
едвижим юноша лежит,
И слышит голос: что ж? убит. (Строфа XXXVII восьмої глави)

У восьмому розділі Онєгін постає духовно обновленим. Зустрівши Тетяну в Петербурзі, він зовсім перероджується. У ньому не залишається нічого від колишньої холодної й раціональної людини — він палко закоханий, нічого не завважує й нічим не цікавиться, крім предмета своєї любові. Онєгін уперше відчув це, але й це обернулося новою драмою: Тетяна не може відповісти на його запізнілу любов.
Пушкін залишив свого героя на роздоріжжі. Відкритий фінал роману став естетичним відкриттям величезної сили, який сильно вплинув на весь романний процес XIX століття.
В. Г. Бєлінський, коментуючи його, писав: «Де ж роман? Яка його думка? І що за роман без кінця? — Ми думаємо, що є романи, яких думка в тому і полягає, що в них немає кінця, тому що в самій дійсності бувають події без розв’язки. Що сталося з Онєгіним потім? Чи воскресила його пристрасть для нового, більш відповідного людській гідності існування? Чи вбила вона всі сили душі його, і безвідрадна туга його перетворилася в мертву, холодну апатію? — Ми не знаємо, та й на що нам знати це, коли ми знаємо, що сили цієї багатої натури залишилися без життя, без змісту, а роман без кінця? Досить і цього знання, щоб не схотілося більше нічого знати…»

 

Пушкінське переосмислення типу романтика в образі Ленського

Романтик і поет Ленський видається духовним антиподом Онєгіна.

Он из Германии туманной
Привез учености плоды:
Вольнолюбивые мечты,
Дух пылкий и довольно странный,
Всегда восторженную речь
И кудри черные до плеч.
(Строфа VI другої глави)

Вихованець Геттингенського університету, шанувальник Канта, Шиллера й Гете, Ленський постає людиною з яскраво вираженим романтичним типом світосприйняття й творчості. Строфи VII-X другого розділу охоплюють цілий набір загальних місць романтичних поезій: тут і поклоніння поезії Шиллера, і натяки на його баладу «Порука» («Він вірив, що друзі готові / За честь його прийняти окови…») і зв’язок із віршами самого Пушкіна першої половини 1820-х років, зокрема з нарисом, присвяченим В. Ф. Раєвському (зусилля «вибраних долями» «світ блаженством обдарують»). Десята строфа — це суцільно романтичні фразеологізми («діва простодушна», «сон дитини», «богиня таємниць і подихів ніжних» тощо), підкреслено тривіальні рими. Тематика творів Ленського теж підкреслено повторює загальні місця романтичних елегій. Це стосується не тільки загального поетичного репертуару героя, але і його передсмертної елегії: «Куда, куда вы удалились / Весны моей златые дни?», включеної в текст роману. Навівши її, Автор коментує:

Так он писал темно и вяло
(Что романтизмом мы зовем,
Хоть романтизма тут нимало
Не вижу я; да что нам в том?)
(Строфа XXIII шостої глави)

Ленський — «середній романтик» (С. Г. Бочаров), що втілює тип мислення, світовідчуття й творчості певного етапу російського культурно-суспільного життя, уже подоланого Пушкіним на час створення роману. Ю. М. Лотман пише: «У первісному задумі він (Ленський) повинен був стати центральним персонажем глави… основним антиподом Онєгіна. Протиставлення мислилося як антитеза розумного скептика й наївно-захопленого ентузіаста. Власне, риси волелюбності, що збереглися й в остаточному варіанті образу Ленського, спочатку були значно різкіше підкреслені. Обидва образи (і Онєгіна, і Ленського) пов’язані з ліричним світом автора, але другий віднесений до того емоційно-ідейного світу поета до перелому 1823 року, що усвідомлюється тепер як такий, що зберігає чарівність чистоти, але наївний, а перший,— відзначений печаткою зрілого розуму, але порушений в’їдливим скепсисом. Зіставлення цих образів підкреслює й неповноцінність кожного окремо, і духовну цінність кожного з них».
З Ленським входить у роман тема молодості, дружби, серцевого «неуцтва», відданості почуттям, юнацької відваги й шляхетності. Життєва недосвідченість, палкість любовних почуттів до Ольги, ідеалізація її, «ріки елегій» — все це відрізняє вісімнадцятирічного поета від колишнього петербурзького джигуна. І спочатку це розділяло їх:

Они сошлись. Волна и камень,
Стихи и проза, лед и пламень
Не столь различны меж собой.
Сперва взаимной разнотой
Они друг другу были скучны;
Потом понравились; потом
Съезжались каждый день верхом
И скоро стали неразлучны.
(Строфа XIII другої глави)

Незважаючи на авторську іронію («От делать нечего друзья»), герої справді стали друзями, тому що багато чого не тільки розділяло, але й зближувало їх: обоє відчужені від поміщицького середовища (Ленський для неї — «напівросійський сусід»); обох цікавлять мета життя, історія й сучасність, «плоди наук, добро й зло»; обоє представляють різні тенденції європейського духовного розвитку, кумири одного — Байрон і Наполеон, а іншого — Кант і Шиллер.
У шостому розділі Пушкін дає два варіанти можливої долі Ленського — романтико-героїчний і прозаїчний. У пропущеній строфі XXXVIII романтико-героїчний варіант був акцентований:

При громе плесков иль проклятий,
Он совершить мог грозный путь,
Дабы последний раз дохнуть
В виду торжественных трофеев,
Как наш Кутузов иль Нельсон,
Иль в ссылке, как Наполеон,
Иль быть повешен, как Рылеев.

Глава писалася 1826 року, під час слідства в справі декабристів, і була закінчена після вироку й страти п’ятьох, включаючи Рилєєва. Згадування його імені робило строфу нецензурною, і Пушкін вилучив її, залишивши нумерацію незмінною.
На цьому тлі несподіваним і неможливим здавався прозаїчний варіант долі Ленського — «звичайна доля» поступового викорінення романтичних поглядів і ідеалів і вростання у вульгарне середовище поміщиків (строфа XXXIX). Саме такий варіант стали вважати найбільш імовірним для романтиків пізніші письменники, особливо чітко Лєрмонтов (образ Грушницького в «Герої нашого часу», і Гончаров, що назвав свій роман про втрату героєм романтичних ілюзій «Звичайною історією».
Але справа в тому, що для Пушкіна обидва варіанти долі героя однаково можливі. Для автора «Євгенія Онєгіна» важлива думка про те, що життя людини є лише однією реалізацією з безлічі можливих, які закладені в природі людини й залежать від найрізноманітніших обставин. Це змушувало Пушкіна багато разів повертатися до тих самих типів героїв, варіюючи обставини їхнього життя. Такий підхід до розуміння характеру й долі знімає питання про те, який з варіантів долі Ленського найбільш імовірний. У момент смерті існували обидві можливості, і який би з них не здійснився, інший би залишився б нереалізованим.

 

Гармонія внутрішнього світу, душевна чистота Тетяни

Для Пушкіна Тетяна — «милий ідеал». Автор не приховує своєї симпатії до героїні, підкреслюючи її щирість, глибину почуттів і переживань, простодушність і відданість любові, висоту й чистоту її моральних принципів. Характер Тетяни, як і характер Онєгіна, представлений у розвитку, у динаміці.
Якщо Онєгін був у дитинстві і юності як всі, а «непослідовну дивність» знайшов внаслідок розчарування в «одноманітному й строкатому» житті «всіх», то Тетяна з дитинства здавалася дивною, її вже тоді не цікавили прийнятні для дівчат її кола заняття: «Она в семье своей родной / Казалась девочкой чужой»; «в толпе детей играть и прыгать не хотела»; «Но куклы даже в эти годы / Татьяна в руки не брала»; «И были детские проказы / Ей чужды»; «Ее изнеженные пальцы не знали игл»; і т.д. (строфи XXV-XXVII другого розділу). Замисленість і напружена внутрішня робота відрізняють Тетяну від сестри. «Знаками» цієї роботи є органічна близькість до рідної природи («Она любила на балконе / Предупреждать зари восход…»), інтерес до незвичайного («страшные рассказы / зимою в темноте ночей / Пленяли больше серце ей…») і рання захопленість романами («Ей рано нравились романы…»). Все це в культурі 1820-х років сприймалося як ознаки романтичної героїні.
Паралель Тетяни з маменькою, з її захопленням у молодості романами Ричардсона, носить контрастно-іронічний характер. Параска Ларіна «была от Ричардсона без ума» тому, що це було модним у 1790-х років:

Она любила Ричардсона
Не потому, чтобы прочла,
Не потому, чтоб Грандисона
Она Ловласу предпочла;
Но в старину княжна Алина,
Ее московская кузина,
Твердила часто ей об них.
(Строфа XXX другої глави)

Увесь сюжет матері Тетяни Ларіної — це історія того, як переживши модні захоплення, вона перетворилася в типову провінційну поміщицю, зайняту господарством, яка живе за законами простонародного побуту («Они хранили в жизни мирной / Привычки милой старины…»; строфи XXXII-XXXV). Неважко помітити в цій історії паралель із прозаїчним варіантом можливої долі Ленського. Що стосується духовного життя Тетяни, то вона контрастна до історії маменьки.
Думки й поведінка Тетяни по-справжньому літературні, оскільки вона «знание света и жизни почерпает из книжек», як сказано про повітових панянок в «Панянці-селянці», героїня якої Ліза Муромська близька «Тетяниному» типу героїнь. Поява Онєгіна в будинку Ларіних дала поштовх уяві юної мрійниці:

Давно ее воображенье,
Сгорая негой и тоской,
Алкало пищи роковой;
Давно сердечное томленье
Теснило ей младую грудь;
Душа ждала… кого-нибудь,
И дождалась… Открылись очи;
Она сказала: это он!
(Строфи VII-VIII третьої глави)

Почуття Тетяни глибокі й щирі, але вони виражені через літературу й пропоновані в ній сюжети. За законами літератури, а не життя, вона пише лист Онєгіну, але щирість почуття надає їй оригінальності і зрілості, що навмисне підкреслено Пушкіним:

И слов любезную небрежность?
Кто ей внушил умильный вздор,
Безумный сердца разговор,
И увлекательный, и вредный?
Я не могу понять…
(Строфа XXXI)

Вже йшлося про те, що Тетяна конструює вигляд Онєгіна за літературними героями і припускає два варіанти розвитку своєї долі — щасливий і згубний:

Кто ты, мой ангел ли хранитель,
Или коварный искуситель:
Мои сомненья разреши.

Однак Онєгін повівся за законами життя, а не літератури, що саме й призвело до сум’яття героїні. Вона не може ні зрозуміти, ні прийняти подібний тип поведінки, не розуміє його джерел і суті.
Звернімо увагу на те, що в сьомому розділі, відвідуючи кабінет Онєгіна, Тетяна намагається осягнути суть його особистості знову-таки за літературою — за бібліотекою героя, книгами, які він читав, «за рисами його олівця» на полях книг:

Хотя мы знаем, что Евгений
Издавна чтенье разлюбил,
Однако ж несколько творений
Он из опалы исключил:
Певца Гяура и Жуана
Да с ним еще два-три романа,
В которых отразился век
И современный человек
Изображен довольно верно
С его безнравственной душой,
Себялюбивой и сухой,
Мечтанью преданной безмерно,
С его озлобленным умом,
Кипящим в действии пустом.
(Строфа XXII)

«И ей открылся мир иной»,— відзначив Пушкін. «Інший» тому, що на відміну від сентиментальних і просвітительських романів XVIII століття, на яких виросла героїня, бібліотека Онєгіна містила романтичну літературу — твори Байрона («співця Гяура й Жуана») і «два—три романи» про «сучасну людину», тобто, як видно із чорнових варіантів строфи, романи «Мельмот-Скиталець» Метьюрина, «Рене» Шатобріана, «Адольф» Б. Констана, «весь Вальтер Скотт». Титанічні образи зла, з одного боку, і повсякденний вигляд світського егоїзму, морального підпорядкування нікчемному століттю, з іншого,— от що відкрила бібліотека Онєгіна Тетяні. Тепер для неї Онєгін вписується в іншу парадигму — «сучасної людини». І на якийсь момент Тетяна запідозрила свого «героя» у літературності:

И начинает понемногу
Моя Татьяна понимать
Теперь яснее — слава богу —
Того, по ком она вздыхать
Осуждена судьбою властной:
Чудак печальный и опасный,
Созданье ада иль небес,
Сей ангел, сей надменный бес,
Что ж он? Ужели подражанье,
Ничтожный призрак, иль еще
Москвич в Гарольдовом плаще,
Чужих причуд истолкованье,
Слов модных полный лексикон?..
Уж не пародия ли он?
(Строфа XXIV сьомої глави)

Онєгін — не пародія. Але в Тетяни виникло таке враження через невідповідність «сучасної людини» її моральним принципам.
Краще розуміння Онєгіна не вилікувало Тетяну від любові до нього, але переконало в неможливості свого щастя з ним. Це, у свою чергу, змусило героїню зробити вільний вибір:

Меня с слезами заклинаний
Молила мать; для бедной Тани
Все были жребии равны…
Я вышла замуж.

Слова Тетяни в останньому монолозі «Но я другому отдана; / Я буду век ему верна»,— новина для Онєгіна, але не для читача: тут героїня лише підтвердила вибір, зроблений раніше. У цьому виборі національні риси героїні («Тетяна — російська душею…») виявилися навіть яскравіше, ніж у близькості її до природи, у любові до гадань і т. д.
Але в останній главі Тетяна постає значно іншою у порівнянні з попередніми главами:

Как изменилася Татьяна!
Как твердо в роль свою вошла!
Как утеснительного сана
Приемы скоро приняла!
Кто б смел искать девчонки нежной
В сей величавой, в сей небрежной
Законодательнице зал?
(Строфа XXVIII)

Дотепер науковці сперечаються про те, чи зберегла Тетяна-княгиня свій колишній духовний вигляд, чи в ній під впливом світського суспільства відбулася «корозія» почуттів. Адже її «урок Онєгіну» повний несправедливих докорів і припущень. Тетяна бачить у любові героя лише світську інтригу, не розуміє або не хоче зрозуміти глибини його почуття, що для неї лише «дрібне почуття». Але з іншого боку, «законодавиця зал» — для Тетяни «роль». Не тільки за авторським визначенням, але й за внутрішньою дистанцією, що відокремлює духовні устремління героїні від того способу життя, який вона добровільно погодилася прийняти. Уважаючи нове для себе життя «маскарадом», що не має моральної цінності й змісту, скидаючи маску лише наодинці із собою, Тетяна проте бездоганна як «байдужа княгиня» і «законодавиця зал». Тим самим Пушкін показав природність глибокої й самобутньої особистості в будь-якій прийнятій ролі. Саме природність і неординарність поставили Тетяну на особливе місце у світському колі, що виявляється з опису Тетяни-княгині за негативними ознаками (строфи XIV-XV).
Однак не вплив світського суспільства, а високе моральне почуття, яке не дозволяє їй образити любов і довіру чоловіка і змушує дивуватися тому, як цього не розуміє Онєгін, з його «серцем і розумом», зумовлює «урок» Тетяни і його відому несправедливість. (Анліз роману у віршах О. Пушкіна «Євгеній Онєгін»)
За любовною колізією роману постають набагато ширші духовно-філософські проблеми. О. Н. Купріянова справедливо писала: «Високий і сформований на європейський лад інтелект Онєгіна й «російська душа» Тетяни, її здорове й спільне з народом моральне почуття — це перша художня персоніфікація тих духовних полярностей національного життя, примирення й взаємозапліднення яких виступить у спадкоємців Пушкіна, і з особливою гостротою в Достоєвського, важливим завданням і всесвітньо-історичною місією російської культури».

 

Образ Автора й жанрово-стильові особливості «Євгенія Онєгіна»

Пушкін писав П. А. В’яземському (4 листопада 1823 року): «Що стосується моїх занять, я тепер пишу не роман, а роман у віршах — диявольська різниця». У чому ж полягає ця «різниця»?
Найважливіша відмінність роману у віршах від звичайного епічного роману полягає не у віршованій формі самій по собі, а в ліричній основі епосу третіх осіб (тобто героїв). «Євгеній Онєгін» — ліро-епічний роман, у якому ліричне начало є визначальним для структурно-жанрової форми.
У центрі епічного роману — струнка оповідь про героїв і події, що укладаються в рамки заздалегідь продуманого автором сюжету. У романі ж у віршах композиційною віссю є всеосяжний образ «я», образ Автора. Мова від першої особи, мова від «я», тут не відступає убік від головного, але обступає з усіх боків те, що можна назвати романом героїв. Роман у віршах відкрито й підкреслено не дорівнює роману героїв, а значно ширший за нього. Світ героїв охоплений світом Автора, він немов визначений цією ліричною енергією «я» і є її функцією. «Я» «Онєгіна» не належить до сфери ліричних відступів, а становить універсальну ліричну передумову епосу героїв.
В останній строфі «Євгенія Онєгіна» Пушкін порівнює його з «романом життя» і обриває раптом як непрожите до кінця життя:

Блажен, кто праздник жизни рано
Оставил, не допив до дна
Бокала полного вина,
Кто не дочел ее романа
И вдруг умел расстаться с ним,
Как я с Онегиным моим.

На відміну від «роману героїв», Автор створює в «Євгенії Онєгіні» «роман життя», а тому стан героїв і Автора в главах постійно змінюються: то герої займають чільне положення, і можна говорити про ліричні відступи Автора, то Автор виходить на перший план, і тоді сюжет героїв набуває значення своєрідного відступу від сюжету Автора. Так відбувається в першому розділі, наприкінці якого Автор повністю витісняє героя з поля зору читача.
«У другому розділі, що представляє собою другу частину розгорнутої експозиції, процес змалювання дійових осіб цілком підлеглий авторові; власне, це й не змалювання, а створення героїв (так, Тетяна виникає лише після того, як автор підібрав їй простонародне ім’я — і що надзвичайно важливо для концепції роману — докладно обговоривши це питання із читачем)».
Але «Євгеній Онєгін», названий самим автором «вільним романом», не організований заздалегідь цим Автором, а організується постійно, створюється на наших очах і змінюється протягом діалогу з життям. У передостанній строфі роману Пушкін зізнається:

Промчалось много, много дней
С тех пор, как юная Татьяна
И с ней Онегин в смутном сне
Явилися впервые мне —
И даль свободного романа
Я сквозь магический кристалл
Еще не ясно различал.

Звідси й відчуття деякої незакінченості при внутрішній завершеності змісту, й зміна оцінок героїв протягом сюжету, то наближення, то віддалення Автора від них і поступове збільшення часової дистанції між Автором і героями: якщо в першому розділі Онєгін — одноліток і приятель Автора, то в останньому — тільки герой, представник певної епохи російського культурно-суспільного життя, яке для Автора вже залишилося в минулому.
«Євгеній Онєгін» постає як роман-імпровізація ще й тому, що Автор постійно розмовляє із читачем, то іронізуючи над вульгарністю й лицемірством, душевною лінню й заздрістю, які ховаються під маскою доброзичливості («Чем меньше женщину мы любим…», «Блажен, кто смолоду был молод…», «Конечно, вы не раз видали уездной барышни альбом…» та ін.); то включаючись у суперечки про літературну мову; то щиро прощаючись із юністю або нагадуючи читачеві про славу російської зброї й подвиг Москви в 1812 році.
Ефект імпровізації багато в чому створюється завдяки особливій строфі, названій «онєгінською», і можливостям чотиристопного ямба. «Онєнінська» строфа складається з 14 віршів з римуванням АвАв CCdd EffE gg (великі букви позначають жіночі рими, малі — чоловічі). Кожна строфа є за змістом закінченим цілим, де перші вісім віршів, як правило,— оголошення теми, наступні чотири — розвиток її, а останні двовірші, що римуються парно,— резюме, що часом утворює дотепний каламбур. На тлі такої сталості особливо виділяються випадки переносу наголошеного слова в наступну строфу. Найвиразніший, мабуть, приклад такого переносу маємо в третьому розділі, коли зображена реакція Тетяни, що очікує відповідь на свій лист, сподівається побачити Онєгіна:

И между тем душа в ней ныла,
И слез был полон томный взор.
Вдруг топот!., кровь ее застыла.
Вот ближе! скачут… и на двор
Евгений! «Ах»! — и легче тени
Татьяна прыг в другие сени,
С крыльца на двор, и прямо в сад,
Летит, летит; взглянуть назад
Не смеет; мигом обежала
Куртины, мостики, лужок,
Аллею к озеру, лесок,
Кусты сирен переломала,
По цветникам летя к ручью,
И, задыхаясь, на скамью
Упала…

Тут перенос підкреслює необхідність перевести подих від швидкого бігу, а також зміну ритму (біг — спокій), необхідність взяти себе в руки.
Автор не випадково назвав свою ліру «балаканиною» (на відміну від прози, поезія, за Пушкіним, вимагає балаканини), відзначаючи різноманіття інтонацій і стилів мовлення в романі — від «високого» книжного до розмовного, просторічного «о сенокосе, о вине, о псарне, о своей родне».
Зміна стилю часом виконує в романі характерологічні функції. Так, різкий перепад у строфі LIV першого розділу від майже романтичного опису пейзажу до сухої номінативності передає швидке розчарування Онєгіна сільським життям:

Два дня ему казались новы
Уединенные поля,
Прохлада сумрачной дубровы,
Журчанье тихого ручья;
На третий роща, холм и поле
Его не занимали боле…

Але найчастіше в романі зміна стилів зустрічається на зіткненні романтичного й реалістичного типів образності. Дуже характерні в цьому сенсі строфи ХХХІ-ХХХІІ шостої глави. У строфі XXXI про смерть Ленського говориться:

Его уж нет. Младой певец
Нашел безвременный конец!
Дохнула буря, цвет прекрасный
Увял на утренней заре,
Потух огонь на алтаре!..

Це — стиль Ленського, його романтичних елегій, що цілком складаються із кліше й штампів романтичної поезії. У строфі XXXII він змінюється перекодуванням романтичної образності (перший двовірш) у майже протокольний коментар (другий двовірш), а потім — у ту підкреслено «низьку» образність, що проте створює набагато трагічіше відчуття безповоротної втрати, ніж романтичні «кольори» і «вогонь на вівтарі»:

Недвижим он лежал, и странен
Был томный мир его чела.
Под грудь он был навылет ранен;
Дымясь из раны кровь текла.
Тому назад одно мгновенье
В сем сердце билось вдохновенье,
Вражда, надежда и любовь,
Играла жизнь, кипела кровь,—
Теперь, как в доме опустелом,
Все в нем и тихо и темно:
Замолкло навсегда оно.
Закрыты ставни, окна мелом
Забелены. Хозяйки нет.
А где, бог весть. Пропал и след.

Стильове багатоголосся, настільки характерне для роману, було явищем зовсім новим у російській літературі. В. В. Набоков, який взагалі відмовляв «Свгенієві Онєгіну» в оригінальності, вважав проте його цікавим «явищем стилю». Він писав: «Єдиним істотним російським елементом роману є саме ця мова, мова Пушкіна, що набігає хвилями й проривається крізь віршовану мелодію, подібної до якої ще не знала Росія».
В. В. Набоков помилявся: мова — дуже істотний, але далеко не єдиний «російський елемент роману».

Національний колорит і образи природи в романі

Чим визначається національний колорит? Пушкін писав: «Клімат, спосіб правління, віра дають кожному народу особливе обличчя, що більш-менш відбивається в дзеркалі поезії. Є напрям думок і відчувань, є безліч звичаїв, повір’їв і звичок, які належать винятково якому-небудь народу». Російський «напрямок думок і відчувань» отримав у «Євгенії Онєгіні» і побутове, і поетичне втілення.
Сімейство Ларіних і дядько Онєгіна своїм життям і поведінкою представляють морально-побутовий аспект національного «напряму думок і відчувань», «безліч звичаїв» і «звичок». Про Ларіних сказано:

Они хранили в жизни мирной
Привычки милой старины;
У них на Масленице жирной
Водились русские блины;
Два раза в год они говели;
Любили круглые качели,
Подблюдны песни, хоровод;
В день Троицын, когда народ,
Зевая, слушает молебен,
Умильно на пучок зари
Они роняли слезки три;
Им квас как воздух был потребен
И за столом у них гостям
Носили блюда по чинам.
(Строфа XXXV другої глави)

Таке ж патріархальне життя, з дотриманням народних традицій і любов’ю до простонародних розваг, вів і дядько Онєгіна, про що ми довідуємося з авторського оповідання в строфі III другого розділу а також із розповіді Онисі в строфі XVIII сьомої глави. Ця розповідь чітко виявляє розходження життєвих звичок Онєгіна й дядька, тобто «сучасної людини» і представника «милої старовини». Проводжаючи Тетяну у порожньому будинку, Онися пояснює, коли вони дісталися до кабінету:

Вот это барский кабинет;
Здесь почивал он, кофей кушал,
Приказчика доклады слушал
И книжку поутру читал…
И старый барин здесь живал;
Со мной, бывало, в воскресенье,
Здесь под окном, надев очки,
Играть изволил в дурачки.

«Проста російська родина» — сказано про Ларіних. Простий, але стійкий побут, спільні з народом міцні моральні принципи — і відома духовна відсталість, інтелектуальна нерозвиненість відрізняють цей патріархальний національний світ. Інтелектуальний рух, що народжує «сучасних людей», необхідний, але при цьому руйнуються або слабшають моральні принципи, втрачається тісний зв’язок із народно-національним началом (Онєгін). Ідеальне вирішення проблеми представлене в «росіянці за душею» Тетяні.
З одного боку, від другої до сьомої глави відбувається стрімкий інтелектуальний ріст Тетяни. Його ознаками є відчуження героїні від московського світу внаслідок його вульгарності, пустоти, відсутності думки (строфа XLVIII сьомої глави) і діалог нарівні з найближчим другом Пушкіна: «У скучной тетки Таню встретя, / К ней как-то Вяземский подсел / И душу ей занять успел» (строфа XLIX). З іншого боку, Тетяна читає французькі романи, але сняться їй російські фольклорні сни. Саме у зв’язку з Тетяною «безліч звичаїв, повір’їв і звичок» відкривається своїм поетичним боком.
Епоха романтизму, порушивши питання специфіки народної свідомості, реабілітувала народну «забобонність», побачивши в ній поезію й вираження народної душі. Поетична віра Тетяни в прикмети (строфи IV-IX п’ятої глави) відрізняється від марновірства, наприклад, Германа з «Пікової дами» і зближує героїню з її творцем: Пушкін також дуже вірив у народні прикмети. (Анліз роману у віршах О. Пушкіна «Євгеній Онєгін»)
«Дивний сон» Тетяни (строфи ХІ-ХХІ п’ятої глави) є центральним для характеристики «росіянки душею», але одночасно виконує в романі й композиційну роль, пов’язуючи зміст попередніх глав із драматичними подіями шостої глави. Сон психологічно вмотивований, з одного боку, напруженими переживаннями Тетяни після «дивної» для неї поведінки Онєгіна під час розмови в саду, а з іншого — специфічною атмосферою Святок, коли дівчата, відповідно до фольклорних уявлень, бажаючи довідатися про свою долю, вступають у ризиковану гру з нечистою силою. Сон Тетяни — це органічний сплав казкових і пісенних образів з уявленнями, які проникли зі святочного й весільного обрядів. Подібно до того, як у третьому розділі внутрішній світ героїні визначався тим, що вона «уявляла» себе «героїнею своїх улюблених творів», тепер ключем до її свідомості стає народна поезія.
Пригадаймо, однак, ще раз характеристику національної душі героїні в строфі IV п’ятої глави:

Татьяна (русская душою,
Сама не зная почему)
С ее холодною красою
Любила русскую зиму,
На солнце иней в день морозный,
И сани, и зарею поздней
Сиянье розовых снегов
И мглу крещенских вечеров.
По старине торжествовали
В их доме эти вечера:
Служанки со всего двора
Про барышень своих гадали …
(Строфа IV)

Отже, з іншого боку «росіянка душею» у Пушкіна любить рідну природу, так що картини природи в «Євгенії Онєгіні» стають істотним компонентом національного колориту роману.
М. Н. Епштейн, досліджуючи особливості національного пейзажу в російської поезії, відзначає: «Зима — найглибше оголення душі російської природи, той «посмертний» її стан, що найбільше всебічно й проникливо відбився в нашій поезії. У любові до зими виявляється особливий склад національного характеру: мрійливість, замисленість, відчуженість, немовби перебування за межею природи, її «потойбічного» спокою. Мабуть, у жодній іншій поезії світу образ зими не виявлений так багатогранно, так багатозначно, втілюючи художні уявлення про саме небуття або надбуття в його відношенні до земного буття».
Який вигляд має зима в Пушкіна? Пишний сніг блищить на сонці, святково зустрічають сонце. Краса застиглої природи не сковує людину, а будить у ній заряд енергії. Пушкінська зима завжди показана в образах руху:

Зима!.. Крестьянин, торжествуя,
На дровнях обновляет путь;
Его лошадка, снег почуя,
Плетется рысью как-нибудь;
Бразды пушистые взрывая,
Летит кибитка удалая; …
Вот бегает дворовый мальчик,
В салазки Жучку посадив,
Себя в коня преобразив.
(Строфа II п’ятої глави)

У строфах XL-XLII четвертого розділу перед читачем з’являється не тільки зима, але й перехід від «літа, що минуло, до осені, а від неї — до морозів, що «тріскотять і срібляться серед полів». Пушкін малює сумну появу весни (строфи І—III сьомої глави), і літній вечір. На останньому хотілося б зупинитися, щоб охарактеризувати майстерність Пушкіна-пейзажиста:

Был вечер. Небо меркло. Воды
Струились тихо. Жук жужжал.
Уж расходились хороводы;
Уж за рекой, дымясь, пылал
Огонь рыбачий. В поле чистом,
Луны при свете серебристом,
В свои мечты погружена,
Татьяна долго шла одна.
(Строфа XV сьомої глави)

Вечір — улюблений час романтиків, психологізовані пейзажі яких перетворюють картини природи у своєрідні пейзажі душі. На противагу ним, Пушкін-реаліст створює емоційно дуже виразний і якийсь просторий, наповнений стихаючими звуками пейзаж без жодної метафори, епітета, майже винятково номінаціями.
У «Євгенії Онєгіні» Пушкін увів у літературу скромний середньоросійський пейзаж і розкрив його чарівність у різні пори року.

Анліз роману у віршах О. Пушкіна «Євгеній Онєгін»

Комментарии закрыты.