Античність. Грецька та римська літератури. Творчість Есхіла, Cофокла, Еврипіда

Античність. Грецька та римська літератури. Творчість Есхіла, Cофокла, Еврипіда

Античність та її значення у розвитку європейської літератури та культури. Грецька та римська літератури. Роди та жанри античної літератури, їх представники. Творчість Есхіла, Cофокла, Еврипіда. «Античний світ» (II тис. до н. е. — кінець V ст. н. е.)

Коли кажуть про античність, мають на увазі дві країни — стародавні Грецію і Рим. Популярність античної цивілізації вже з часів Середньовіччя зростала з кожним століттям. Греко-римська література стала однією з важливих підвалин при створенні літератури народів Західної Європи. Наприкінці V ст. античний світ не витримав натиску варварських племен і був знищений. На руїнах могутньої Римської імперії на території Західної Європи виникають нові, феодальні держави. Фундаментом для них стали здобутки античної цивілізації. Латинська мова стає мовою духовенства, учених і письменників, а також мовою міжнародного спілкування. Давньогрецька мова була мертвою вже десь із початку нової ери. Особливе зацікавлення античністю виявили гуманісти епохи Відродження — могутнього культурного руху, що докорінно змінив науку, філософію, літературу і мистецтво. Гуманісти відстоювали можливості людського розуму і свято вірили у його всеосяжність, захищали вільні почуття людини, її прагнення до пізнання навколишнього світу — і раптом усе це знайшли в багатьох творах грецьких письменників. Досконало ж розроблені античними майстрами художні засоби і стилістичні форми збагачували твори художників-гуманістів. Таким чином, як і народна творчість, античність стала могутнім фундаментом для нової світської літератури та мистецтва.
Відродження почалося в Італії (XIV—XVI ст.). Його найвидатніші представники Петрарка і Боккаччо значну кількість творів, пов’язаних з міфологічними сюжетами, написали латиною. Усі ранні італомовні твори Боккаччо пов’язані з античними легендами. Форма його «Декамерона», так зване «рамкове обрамлення», очевидно запозичене з платонівських «Діалогів».
В інших країнах Західної Європи Відродження висуває блискучу плеяду своїх представників (кінець XV—XVI ст.). Всесвітньої слави зажили такі титани, як Еразм Роттердамський, Сервантес, Шекспір та ін. У їхніх творіннях зв ‘язок з античністю залишався надзвичайно міцним. Наприклад, славетний роман Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» рясніє згадками про античних мислителів, а В. Шекспір у своїх поемах і драматичних творах неодноразово обігрує сюжети античної історії та міфології («Юлій Цезар», «Венера і Адоніс»).
За доби класицизму (XVII ст.) культурна вагомість античного світу не зменшилася, проте змінюється сам підхід до античної спадщини. Класицистів не цікавить окрема людська особистість з її пристрастями і шуканнями, конкретною індивідуалізацією. Головним для них стає абстрактний раціоналістичний герой, у якого розум стоїть над почуттями, керує ними. Вимагаючи точності й дисципліни у творчості, класицисти висувають і канонізують суворі правила для поетів і драматургів. Головний принцип — наслідувати в усьому спадщину античних класиків (звідси назва — класицизм). У трагедії класицисти обстоюють штучний принцип — обов’язкове дотримання трьох єдностей — часу, місця і дії, хоча перших двох не дотримувалися Есхіл і Софокл, третє порушив Евріпід. Інші поетичні твори також регламентувалися встановленими канонами, що вимагали використовувати лише жанри та розміри античних ліриків, яким мали відповідати стиль і мова. Найзначніші французькі поети-класицисти у своїх античних трагедіях усе ж намагалися відбити актуальні в той час проблеми: П. Корнель у трагедіях «Горацій», «Смерть Помпея», Ж. Расін у «Федрі», «Андромасі», «Іфігенії в Авліді» та Мольєр.

У вік Просвітництва (XVIII ст.) ставлення до античності знову змінюється. Характер цих змін залежав від особливостей історичного розвитку кожної європейської країни. У роздробленій, відсталій феодальній Німеччині захоплення французьким класицизмом (а через нього й античністю) відіграло свою негативну роль, оскільки відвертало національну свідомість од найголовнішого завдання — створення національної мови і культури. Проте Гете і Шіллер, звернувшися до античності, зробили величезний внесок у здійснення цього завдання. Ф. Шіллер створює вірші на античні теми («Боги Греції», «Брут і Цезар»), Гете — драму «Іфігенія в Тавриді», ліричні «Римські елегії», «Прометей» та ін. Ці твори органічно пов’язані з конкретною німецькою дійсністю — боротьбою за вільну думку, національну незалежність.
В Англії, що вже пережила буржуазну революцію і заповзятливо почала налагоджувати капіталістичні відносини, вплив античності значно зменшився. Лише в першій половині століття окремі письменники намагалися й далі втілювати доктрину класицизму на сцені та в ліриці (А. Поп, Р. Стіл, Дж. Аддісон).
У Франції, що збирала сили для штурму Бастилії, традиції античності виявилися найстійкішими. Вони прагнули знайти в античності відповіді на питання соціально-політичного характеру. Яким має бути новий громадянин? Якими стануть його взаємини з державою? Якою, врешті, буде майбутня держава? Найвидатнішим представником просвітницького класицизму був Вольтер, якому належать драми на античні теми «Брут», «Смерть Цезаря», «Олімпія», героїчна поема «Генріада», написана гекзаметром.
Раціональне XIX ст., захоплене мистецтвом «робити гроші й капітали», здавалося б, повинно було начисто забути про естетичні цінності еллінів і римлян. Але цього не трапилося. У різних країнах Європи, в тому числі в Росії й Україні, не було більш-менш відомого письменника, який би не звертався до античної спадщини. Шеллі, Байрон, Т. Мур, Беранже, Гюго, Флобер, Гельдерлін, Гейне, Жуковський, Пушкін, Лєрмонтов, Фет, Шевченко, Леся Українка, Франко… Усі вони любили й чудово знали античну літературу. Багато хто з них звеличив й переосмислив грандіозний есхілівський образ Прометея-тираноборця, зробили його символом нездоланної народної сили. Значну частину творчості І. Франка складають переклади античних поетів. До сюжетів античності неодноразово зверталася Леся Українка.
Мистецтво греків і римлян живе і в сучасній культурі. Як і в інші європейські літератури, в нашу українську ввійшли майже всі жанри і поетичні розміри, породжені античністю. Епос, лірика, елегія, ямб, дактиль, хорей, трагедія, дифірамб, комедія, епітафій… У нашу лексику ввійшла безліч грецьких та латинських виразів і слів, походження багатьох з яких ми давно забули.

 

Есхіл (525—456 рр. до н. е.)

Есхіл — поет становлення афінської рабовласницької демократії. Ще грецькі вчені почали називати Есхіла «батьком трагедії».
Для своїх сучасників він був взірцем справедливості й мужності, палким проповідником патріотизму, вихователем громадянської доблесті. Біографія Есхіла маловідома.
Любов до батьківщини — одна з постійних тем у творах Есхіла. Патріотичним духом проникнута і трагедія «Семеро проти Фів», у якій правитель Етеокл віддає власне життя, аби лише не проливати кров своїх співгромадян.
Він завжди співчуває долі рабів і називає головне джерело рабства — війну.
Релігійно-філософські погляди Есхіла відрізняються від традиційного ставлення до богів. До них поет ставиться надзвичайно критично, роблячи виняток для Зевса, верховного божества. Але в його розумінні Зевс — не просто «Олімпієць, цар богів і людей», а втілення загальної ідеї божества. Уважають, що Есхілом було написано близько 70 трагедій і 20 сатирівських драм. Повністю з них дійшло до нас лише 7 трагедій і кілька десятків фрагментів. Теми своїх трагедій поет брав з міфології.
Перші його трагедії скоріше нагадували ораторії, оскільки хор у них відігравав чи не найголовнішу роль, в усякому разі він був колективним актором. Новаторство Есхіла. Внесок цього видатного поета у процес створення трагедійного дійства був величезний. Поет створює складніший вид драматичної творчості — трагічну трилогію, що незабаром стає традиційною для змагань драматичних поетів. Великим поштовхом для швидкого розвитку трагедії стало введення Есхілом другого актора. Він увів згадувану формулу трагічного мовчання, що створювала напруження. Тривогу глядачів, чекання ними чогось страшного й невідворотного викликала утворювана автором атмосфера жаху на сцені. Цей жах підтримувався і штучними деталями чи ефектними прийомами — на сцені неодноразово з’являлися знаряддя вбивства — закривавлена зброя, герої постійно згадували про злочин.
Есхілові належала низка технічних удосконалень у театрі та драматичному мистецтві. Він першим почав виробляти пофарбовані маски, надаючи їм певні трагічні вирази людського обличчя, винайшов котурни — черевики трагічного актора, що набагато збільшували його зріст. Він увів ряд театральних машин, без яких не могла обійтися вистава (наприклад, покарання Прометея, який у фіналі разом зі скелею «провалюється» під землю). «Прометей закутий». Найвидатнішою трагедією Есхіла вважають «Прометея закутого», що входила до трилогії про Прометея. Написана трилогія, очевидно, у 469 р. до н. є. Зміст її інших частин — «Прометей вогненосний» і «Звільнений Прометей» — нам точно невідомий, але цілком можливо, що в «Прометеї вогненосному» розповідалося про розподіл Зевсом усіх благ між богами, люди ж збулися розуму і світла знань. Лише один Прометей поставився до них із співчуттям і вирішив допомогти. Він дав людям розум і мови, науки й ремесла, а також викрав з Олімпу вогонь і передав їм для користування. За це Зевс покарав Прометея.

 

Трагедія «Прометей закутий»

Трагедія «Прометей закутий» розповідає про це покарання.
Дія розгортається в далекій скіфській пустелі. Зевсові слуги Влада, Сила і Гефест ведуть Прометея до скелі, і Гефест приковує його. На всі обвинувачення Влади Прометей відповідає гордим мовчанням. Непереборний титан-бунтівник не скоряється волі Зевса. Лише коли він залишається один, то починає скаржитись стихіям на свою самотність. До нього прилітають Океаніди, а потім і сам Океан, який радить Прометею замиритися із Зевсом, але той відмовляється. У діалозі з Океанідами герой докладно розповідає про свої дари людям. «Від Прометея — всі в людей умілості», — з гордістю говорить він. З’являється нещасна Іо, перетворена Герою з ревнощів на телицю. Вона питає у титана-віщуна про свою дальшу долю. Прометей попереджає її про численні страждання і труднощі, які вона повинна перебороти, але врешті до неї повернеться жіноча врода і вона стане родоначальницею могутнього роду героїв, у якому, десь у тридцятому його коліні, з’явиться і визволитель самого Прометея — Геракл. Прометей розповідає про можливе народження сина Зевса, сильнішого за батька, проте імені богині-матері не називає. Чуючи ці погрози Прометея, Зевс посилає до нього Гермеса з метою дізнатися про таємницю. Герой відмовляється це зробити, і тоді його спостигає нове покарання. Зевс кидає свою блискавицю, земля розходиться, і Прометей разом зі скелею падає у безодню і потрапляє в чорний Тартар.
Очевидно, заключною була трагедія «Звільнений Прометей», у якій ішлося про дальшу долю титана. 30 тис. років терпів він муки в Тартарі, поки Зевс знову не виніс його на поверхню і не прикував до пасма Кавказьких гір, посилаючи щодня орла шматувати його тіло. Продовжувалося це доти, доки не з’являється Геракл, який убиває стрілою орла й розбиває кайдани героя. У кінці Прометей ніби замирюється з Зевсом і відкриває врешті таємницю його падіння. Небезпечним для Зевса стане його любовний зв’язок (або шлюб) з морською богинею Фетідою, тому боги вирішують одружити її з земним царем Пелеєм. В Аттиці на честь Прометея встановлюється культ.
Уже в самому міфі Прометей був наділений рисами, що робили його втіленням людських зусиль у боротьбі з природою. З самого початку трагедії глядачів вражає постать титана-страждальця. Непохитний у своїх переконаннях, гордий, сповнений презирства до фізичних мук, він відразу привертав симпатії глядачів, особливо після загрозливих і обвинувальних промов Влади, на які відповідав мовчанням. Очевидно, Есхіл тут уперше звернувся до цього прийому, який пізніше неодноразово використовуватимуть драматурги. А суть його полягала в тому, що це мовчання було сповнене глибокого внутрішнього змісту. Всім своїм виглядом Прометей свідчив, що залишається несхитним борцем, вірним своїм ідеям, його неможливо зламати ніякими тортурами, і він не змінить свого ставлення до Зевса, якого вважає деспотом і тираном. Цей прийом пізніше почали називати формулою трагічного мовчання.
У діалозі з Океанідами та Іо непорушна воля титана виявляється ще яскравіше. Він кидає обвинувачення Зевсу в його чорній невдячності — адже лише Прометей був єдиним з усіх титанів, хто допоміг Зевсові в боротьбі з Кроном заволодіти олімпійським троном:
Ніякі моління жалісливих Океанід, умовляння бога Океана замиритися з Зевсом не можуть вплинути на героя, і він відкидає їх. Його надихає розуміння того грандіозного значення, що мав його подвиг для культурної еволюції роду людського. У монолозі Прометея, яким він відповідає ридаючим Океанідам, Есхіл розгортає величну панораму цивілізаторської місії цього бога-героя.
У своїх останніх діалогах з Океанідами і Гермесом Прометей неодноразово звинувачує Зевса в жорстокості й несправедливості і пророкує йому неминуче падіння з трону:
Геній Есхіла увічнив образ Прометея. А в нові часи він почав набувати сучаснішого тлумачення, його ім’я поступово огортається пафосом революційності. З початком революційних рухів у Західній Європі прометеївські риси стають символом протиборства деспотії в усіх її формах. Есхіл підкреслює деякі з них, перетворюючи їх на визначальні в характері свого героя. Перша з них — це послідовне викриття деспотії Зевса, тираноборство Прометея, гострі виступи проти безпринципного й жорстокого, підступно-хитрого й боягузливого Зевса, який жодного разу не з’являється на сцені, але незриму присутність якого відчувають усі персонажі. Друга риса Прометея — це вірність своїй ідеї, категорична відмова навіть під загрозою нестерпних тортур схилитися перед волею бога-владаря. Бог Океан пропонує Прометеєві «виправити вдачу», «оновитися», не кидатися «гострими словами», «змиритися», просити прощення у господаря небес, але герой воліє все перетерпіти, щоб врешті побачити падіння деспота. Третя риса Прометея — гуманізм, власне, заради людей і починаються всі його страждання. Дари, зроблені Прометеєм смертним, символізували могутній людський прогрес. У нових умовах, коли Європа долала останні залишки старого феодального устрою і будувала новий, ця риса Прометея виявилася надзвичайно актуальною. Образ самого Прометея можна назвати монументальним, тобто таким, у якому вирують могутні почуття, грандіозні пристрасті, які не під силу витримати звичайному герою, вони б його просто зламали. До цього слід додати й нелюдські мордування Прометея, на які він іде цілком свідомо. Прометей не знає сумнівів, вагань, відступів. Сам титан посилається на невблаганність долі, але це не приводить його до покори та безвілля. Навпаки, невмолима доля штовхає його могутню натуру до високих героїчних подвигів. Есхіл свідомо використовує прийом певного «олюднення» Прометея і досягає ним ефект єднання героя з глядачами, конкретного розуміння його людяності. Зменшуючи «божественний ореол» титана, поет робить його значно ближчим для глядачів. Деякі образи трагедії досить одноманітні й схематичні, позбавлені динаміки розвитку. Іншими вони й бути не можуть, оскільки дія в трагедії відсутня, а в діалогах персонажеві розкритися важко. Старий доброзичливий Океан щиро хоче допомогти Прометеєві й навіть пропонує свої послуги, але так і не може зрозуміти вчинків героя. Безвольні Океаніди оплакують страждання титана, але здатні тільки на самопожертву. Іо зображена лише як несправедливо страждаюча жінка. Гефест проти своєї волі, а Гермес бездушно і бездумно виконують накази Зевса.

 

Софокл

Народився Софокл Колоні. У 480 р. до н. є. Софокл керував хором ефебів, який урочистим пеаном прославляв перемогу грецьких воїнів у Саламінській битві. Незабаром він почав писати трагедії й першу свою перемогу здобув у 468 р. (до речі, над самим Есхілом). Ним було написано понад 120 драматичних творів, але до нас дійшли лише сім трагедій і фрагменти сатирівської драми
Софокл намагався у своїх творах об’єктивно зобразити ті зміни й конфлікти, що виникали в суспільстві тих часів. Його погляди на навколишню дійсність —це погляди чесного громадянина-патріота. Порушує Софокл і проблему 6агатства та грошей що на той час була досить актуальною у зв’язку зростанням економічної могутності як Афін загалом, так і багатьох громадян. Значне місце у світогляді Софокла належить релігійним роздумам. Вони мало збігаються з думками його попередника Есхіла. Поет беззастережно вірить у богів, які для нього уособлюють вищі могутні сили, чиї задуми чи дії смертна людина осягнути не може в той же час вони владні над життям і діяльністю людини. Софокл вірить, що лише боги визначають долю людини, але безпосередньо у вчинки людей вони не втручаються. У трагедіях Софокла покарання відбувається здебільшого без усякого втручання вищих сил. Карають не боги, а люди самі себе. Усі головні позитивні герої Софокла — це шляхетні, цілісні й глибоко людяні натури, які втілюють Ідеали афінської демократії.
Усталеним художнім засобом у Софокла є прийом контрасту як у зображенні долі окремих персонажів, так і в системі художніх образів. Становище Едіпа на початку трагедії «Цар Едіп» різко контрастує з тим, у яке він потрапляє в кінці. Спершу це абсолютно щаслива людина, яка має трон, багатства, вродливу дружину, чотирьох дітей і, найголовніше, є шанованою серед співгромадян за свою чесність, справедливість і постійне бажання їм допомагати. У фіналі Едіп опиняється у прямо протилежному становищі — не тільки втрачає все, але й стає сліпим жебраком. Контрастність дає авторові змогу особливо підкреслити чорно-білими тонами слабкі й сильні сторони персонажів. Адже мова трагедій Софокла вже не така велична, як в Есхіла. Вона втратила пафос, позбулася архаїчних виразів, стала значно простішою і, за словами самого поета, «найбільш відповідала характерам героїв». Софокл завершив створення грецької трагедії, у його творчості вона досягає своєї вершини. Продовживши справу Есхіла, він удосконалив її як жанр драматичного мистецтва й підсилив її роль як могутнього засобу впливу на розум і серця афінських громадян.

 

Евріпід

Евріпід був поетом розкладу афінської рабовласницької демократії.
Біографія Евріпіда маловідома.  Він був великим патріотом своєї вітчизни.
У Софокла боги втратили свою конкретність і вже не втручалися в життя людей. А в Евріпіда вони взагалі позбавлені урочистості й ореолу_святості, більш того, він піддає їх критиці й, де тільки можливо, намагається дискредитувати, показати їхню жорстокість і несправедливість. Зразком класичної трагедії у творчості Евріпіда безперечно стала найвідоміша з його п’єс «Медея». Її сюжетом послужив один з останніх епізодів міфу про аргонавтів. У всіх трагедіях Евріпіда розробляється зовсім нова і незвична для традиційного грецького театру родинно-побутова тема, вони не ставлять соціально-політичних проблем. А якщо ці проблеми й виникають, то вирішуються на вузькому тлі окремо взятої родини і не мають загального характеру. Евріпід першим увів у свою трагедію і конфлікт одного героя, тобто протиборство двох почуттів у душі цього героя, інакше — психологічний конфлікт. Він якраз і дає змогу авторові глибше показати певний стан людини в момент якоїсь душевної кризи, відтворити те напруження, у якому опиняється герой. У Медеї це протиборство ненависті до Ясона і почуття материнської любові. Яскраво окреслені пристрасті героїв давали Евріпіду можливість створювати глибоко індивідуальні характери, багатогранні й неповторні за своїм звучанням. Саме тому жіночі образи Федри, Медеї, Андромахи, Іфігенії, увічнили себе в драматичних творах нових часів. Разом з тим більшість чоловічих образів усе ж мало індивідуалізовані й зображені досить схематично.

Античність. Грецька та римська літератури. Творчість Есхіла, Cофокла, Еврипіда

Повернутись на сторінку Зарубіжна література

Комментарии закрыты.