• .

Джордж Байрон. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії

З ім’ям Байрона пов’язана ціла епоха в розвитку не тільки англійської, але й світової літератури XIX століття — епоха романтизму. Сучасників поета вражали надзвичайний масштаб його художніх відкриттів, неординарність поетичного мислення. Найбільш проникливі — насамперед Гете й Пушкін — відчули, що в художньому розвитку людства зроблено крок уперед, оскільки у творчості Байрона видно нове ставлення до світу й людини в ньому. У європейському романтизмі не було іншого поета, який би стверджував таку позицію «самодержавства» особистості, що протистоїть усьому навколишньому світу. Як писав В. Бєлінський, «це особистість, що обурилася проти загалу й у гордому повстанні своєму сперлася на саму себе». У цьому точному формулюванні відчувається і співчуття напряму думок Байрона, і розуміння вразливості його творчої позиції, тому що індивідуалізм поета, знаходячи крайні форми, знаменував не тільки силу, але й слабкість, небезпеку ізоляції як героя, так і автора. (Джордж Байрон. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії)
Ця вихідна суперечливість, подвійність художньо-філософських устремлінь англійського поета стали причиною неоднозначного ставлення до нього як сучасників, так і наступних поколінь. Визнання винятковості його особистості, феноменальної влади над серцями й розумами сучасників пояснювалося тим, що особистість поета і його творчість нерозривні. Тому романтичне поняття «життєтворчості» надзвичайно важливе в осмисленні творчого шляху митця, оскільки всі перипетії його драматичної долі не менш цікаві, ніж вірші й поеми.
Джордж Гордон Байрон народився 22 січня 1788 року в Лондоні. Його батько, гвардії капітан Джон Байрон, належав до стародавнього роду, відомого ще в далекі часи завоювання Англії норманами. Мати майбутнього поета, Кетрін Гордон, походила з роду шотландських королів. Незабаром після народження сина батьки розійшлися. Батько, витративши свої й дружинині статки, виїхав, рятуючись від кредиторів, у Францію, де й помер у 1891 році. Мати з дитиною вимушена була через відсутність засобів до існування залишити Лондон і оселитися в шотландському містечку Абердине.
Незважаючи на бідність, вона докладала всіх зусиль, щоб її дитина навчалася в гарній школі, і повсякчас зверталася до лікарів у надії позбавити малюка вродженої кульгавості. Коли хлопчикові виповнилося 10 років, він зненацька (після смерті брата свого діда Вільяма Байрона, сини якого вмерли ще раніше) успадкував титул пера Англії. Незабаром новий лорд разом із матір’ю покинув Шотландію й прибув у замок своїх предків — Ньюстедське аббатство. Замок виявився наполовину зруйнованим. Але матеріальне становище маленької родини згодом покращилося: місіс Байрон одержала невелику пенсію й змогла відправити сина навчатися в Харроу, одну із двох аристократичних шкіл Англії. Тут майбутній поет провів близько п’яти років, вивчаючи відповідно до тодішньої освітньої системи грецьких і латинських класиків в оригіналі, він перекладав їх англійською і сам намагався писати латиною.
Його перші віршовані експерименти були орієнтовані на класичну традицію, але писав Байрон здебільшого про те, що дійсно хвилювало його уяву: про величні пейзажі гірської Шотландії, що запам’яталися з дитинства, про не по-дитячому глибокі й драматичні переживання дружби й першої закоханості. У вірші, присвяченому шкільному другові графові Делавару, поет говорить про руйнівний вплив якихось ворогів і заздрісників, що скаламутили чистоту дружнього почуття:

Я думал: только смерть нас разлучит с тобою;
Но вот разлучены мы завистью людской!

Юний Байрон сміливо порушує канони класичної оди (у ній поет традиційно вихваляє дорогого йому героя), передаючи драматизм почуття та вловлюючи його відтінки.
Літні канікули Байрон, як правило, проводив у Ньюстеді. Там він довго гостював у маєтку своїх сусідів Анслей Чавортів, доньку яких, сімнадцятилітню красуню Мері Чаворт, гаряче полюбив (Байронові було в цей час п’ятнадцять років). Це глибоке й серйозне почуття, що рано прокинулося, принесло йому багато страждань. Він запевняв пізніше, що ніколи не знав сильнішого почуття й не відчував сильнішого розпачу, ніж той, що пережив, почувши про заміжжя Мері. Вона була байдужа до кульгавого хлопчика, вийшла заміж за людину пересічну й була з нею дуже нещаслива. Цій драматичній любові присвячений цілий цикл у збірнику юнацької лірики Байрона «Години дозвілля».
Навесні 1805 року Байрон закінчив школу й у жовтні того ж року вступив до Кембриджського університету. Вже незабаром поет переконався, що йому не вдасться одержати тут ніяких серйозних знань. «Найменше за все,— писав він в одному з листів,— думають тут про науку, здається, ніхто й не заглядає в якого б то не було автора, класичного чи сучасного… Бідні музи в загоні». «Це місце,— зауважує він у тому ж листі,— справжня резиденція диявола. Воно називається університетом, але всяка інша назва підійшла б до нього незрівнянно більше, адже турбота про науку тут на останньому місці». (Джордж Байрон. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії)
Студентів Байрон ділив на дві категорії — стипендіатів, поневолі вимушених займатися казенною наукою й тупим зубрінням, і представників світської молоді, яким не було жодного діла ні до науки, ні до університету і які витрачали час на розваги, азартні ігри й інші «веселощі». Хоча у свій перший університетський рік Байрон намагався іти саме за цією «золотою молоддю», згодом він був незадоволений цим і засуджував себе за «розбещеність».
Приїжджаючи з Кембриджа чи Лондона до матері в маленьке містечко Саусуелл, де вона оселилася, Байрон не поспішав повертатися до університету. Він багато читав і писав, мріяв про видання збірки ліричних віршів. Поезія, за його власним визнанням, усе більше ставала його «манією». Щирий інтерес до творчості молодого поета виявляли його нові друзі — місс Елізабет Пігот і пастор Бічер, з якими він познайомився в Саусуеллі. Шанувальників свого таланту Байрон знайшов для себе і серед студентів університету: протягом перебування останнього року в Кембриджі він дружньо зійшовся з декількома зі своїх товаришів — Метьюзом Хобхаузом і Девісом.
Друзів поєднували любов до літератури, інтерес до філософії й історії. У всіх цих сферах Байрон був досить начитаний. Список прочитаних ним книг, складений в 1807 році, включає дослідження з історії, філософії, безліч творів і біографій англійських класиків.
Особливо ретельно читав Байрон філософів і істориків XVII-XVIII століть — Вольтера, Руссо, Локка, Гіббона; він прекрасно знав англійську класичну й сучасну літературу, за розвитком якої стежив з великою увагою.
Перша збірка віршів, названа Байроном «Летючі нариси», була видана в 1806 році. Надрукована усього в шістдесяти екземплярах, без підпису автора, вона, за порадою Бічера, який гостро засудив допущені молодим поетом «вільності», була знищена Байроном ще до того, як встигла потрапити до читачів. У наступному році поет двічі видає свої твори — на початку 1807 року з’явився збірник під назвою «Вірші на різні випадки життя» (друга редакція «Летючих нарисів»), а в середині того ж року вже з підписом автора й з доданими численними новими віршами була надрукована третя редакція збірки з назвою «Години дозвілля». (Джордж Байрон. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії)
У юнацьких віршах Байрона, як у віршах майже кожного поета-початківця, легко простежуються ті літературні джерела, на які він орієнтувався. Помітне місце в збірці «Години дозвілля» займають поетичні переклади з давньогрецької й давньоримської поезії — позначилися роки вивчення древніх мов, що виробили в молодого поета стійке зацікавлення класичною літературою. Навіть для своїх оригінальних віршів він часто запозичує епіграфи, повні класичних ремінісценцій. Байрон оспівує alma mater Кембридж і річку Ким, називаючи її древнім ім’ям Гранта; пагорб, на якому стоїть школа Харроу, він називає їда й не забуває дати класичну похвалу цьому «уособленню вченості».
У цей час думки Байрона звернені до рідного дому, школи, університету, і пише він про них відповідно до канонів англійської поезії XVIII століття, у якій переплітаються класичні й сентименталістські впливи. Два вірші, наприклад, присвячені дорогому йому родовому замку Байронів — Ньюстедському абатству. У вірші «Прощання з Ньюстедським аббатством» поет шкодує, що, колись пишний будинок його предків, сьогодні розорений і покинутий. Митець згадує про колишніх мешканців маєтку, суворих воїнів, що віддали життя за короля Карла І під час громадянської війни. Поет залишає будинок дідів і батьків, але клянеться бути вірним їхній доблесті й спочити в призначений строк поруч із ними.
У традиційній формі створені також вірші Байрона, присвячені школі («Про віддалений вигляд села й школи Харроу»). Вони є наслідуванням відомої оди Томаса Грея «Про віддалений вигляд Ітонського коледжу». Вірш починається з урочистого звертання до місць, де проходило дитинство юного поета; цей дорогий спогад надає сьогоденню гіркоти: там вперше наука вразила думку, там починалася дружба, занадто романтична, щоб бути тривалою. «Нев’янучий спогад», що «спочиває в грудях», «мрії дитячих років», пам’ять про які «живе в серці» — все це взято з арсеналу пізніх сентименталістів. На цьому етапі індивідуальних рис в описах Байрона дуже мало. «Місця блаженства», «храм ученості», «дружба, милий союз, властивий молодості», «юнацькі мрії», «дитячі спогади» — все це не створює виразного й конкретного уявлення. Згідно з поетикою класицизму ці вірші насичені античними натяками, абстрактними персоніфікаціями Дружби, Любові, Честолюбства, Пристрасті, Чесноти тощо.
Цілком природно, що у віршах молодого поета величезну роль відіграє любов. їй присвячена половина віршів «Годин дозвілля». За своїм емоційним колоритом любовна лірика молодого Байрона переважно сентиментально-меланхолійна. Вірші розповідають то про смерть коханої, то про сумну розлуку, то про сумніви й невпевненість ліричного героя у своїх почуттях. Емоційно гостро переживає він і швидкоплинність любові, і зраду коханої. Такий цикл віршів, що входять у збірник «Години дозвілля», звернений до Мері Чаворт.
Зрада коханої дівчини сприймається Байроном як всесвітня трагедія, як свідчення ницості й жорстокості світу, у якому він приречений жити.
У цих віршах, що відображають особисту драму поета, з’являються індивідуальні байронівські інтонації, і вони беруть верх над абстракціями класичного стилю. Особливо характерний в цьому контексті вірш «Уривок, написаний незабаром після заміжжя місс Чаворт», що відрізняється простотою й природністю поетичного стилю:

Бесплодные места, где был я сердцем молод,
Анслейские холмы!
Бушуя, вас одел косматой тенью холод
Бунтующей зимы.
Нет прежних мест, где сердце так любило
Часами отдыхать,
Вам небом для меня в улыбке Мери милой
Уже не заблистать.

Байдужість коханої жінки сковує зимовим холодом не тільки серце поета, але й увесь навколишній світ. Разом із втратою кохання зникає щастя і сенс життя (вірш «Спогад»):

Конец! Все было только сном.
Нет света в будущем моем.
Где счастье, где очарованье?
Дрожу под ветром злой зимы,
Рассвет мой скрыт за тучей тьмы,
Ушли любовь, надежд сиянье…
О если б и воспоминанье!

Як бачимо, абстраговані судження героя переломлюються через суб’єктивний світ його ліричних переживань і спогадів, а це означає, що крізь класичні абстракції в юнацькій ліриці Байрона усе чіткіше видно зародки нового, романтичного світогляду, з його зосередженістю на переживаннях власного «я», що протистоїть оточуючому світу. Це протиріччя, в міру вдосконалення поетичного таланту Байрона, усе більше поглиблюється. Однак уже в таких віршах «Годин дозвілля», як «Хочу я бути дитиною вільною», «Послання Бічеру», «Лохнагар», «Молитва природи», «На смерть містера Фокса» й ін. Байрон протиставляє життя в сучасному зіпсованому цивілізацією суспільству іншому життю — на лоні первісної природи, особливо серед знайомих із дитинства диких шотландських гір. Поет то прагне поринути в чистий, незаплямований вадами світ дитинства, то мріє про повне тривог і битв яскраве, змістовне життя, то жагуче жадає слави, принесеної не знатністю, не багатством, навіть не знанням, а подвигом, зробленим на благо людей. Його не можуть задовольнити пасивна споглядальність, відхід від хвилювань життя. Щастя спокою — це доля слабких. Байрон багато в чому інтуїтивно відчував у собі духовну силу і готовність кинути виклик існуючому світопорядку.
Уже в перших віршах поета з’являються мотиви соціальної критики. Зокрема, у посланні до свого вчителя Бічера, «який радив йому частіше бувати в світі», Байрон пише:

Для чего мне сходиться со светской толпой,
Раболепствовать перед ее главарями,
Льстить хлыщам, восторгаться нелепой молвой
Или дружбу водить с дураками?

Політичні мотиви звучать і в захисті ліберального діяча Фокса, на смерть якого ворожа йому преса відгукнулася наклепом і паплюжництвом, і в «Посланні до юного друга», у якому поет обурюється з приводу розбещувального впливу світської моралі на «найблагородніші душі». У віршах «Годин дозвілля» можна знайти дуже різкі, навіть зухвало-різкі рядки, що носять характер безстрашного визнання:

Я изнемог от мук веселья,
Мне ненавистен род людской.
И жаждет грудь моя ущелья,
Где мгла нависнет над душой…

Поет переконаний, що його «вільна душа» не зможе вжитися з «саксонською» (тобто англійською) пишною суєтою, що розрив зі світом рабів, узаконеною світською вульгарністю неминучий — він визначений його індивідуальною долею:

Судьба! Возьми назад щедроты
И титул, что в веках звучит!
Жить меж рабов мне нет охоты,
Их руки пожимать — мне стыд!

Протест проти закостенілих форм громадського життя виражений у процитованому вірші («Хочу я бути дитиною вільною…»), як бачимо, досить виразно й сміливо.
Роздумує Байрон у ранній поезії і над проблемами творчості. У вірші «Прощання з музою» молодий митець заявляє, що не буде більше писати віршів, тому що він обманутий життям, любов’ю й дружбою. Натхнення, що так часто приходило раніше, зникло, його замінили невпевненість у власних силах і сумніви щодо цінності життя взагалі. Байрон відстоює право поета писати про дійсно пережите, а не про абстрактні мрії й марення, відкидає обмеження, які накладає на вільну творчість поета «безглузда юрба». Своєрідним поетичним маніфестом Байрона того часу є вірш «До музи вимислу». Звертаючись до музи, автор говорить:

Я чужд твоих очарований,
Я цепи юности разбил,
Страну волшебную мечтаний
На царство истины сменил!..

Відзначмо також те, що в цьому вірші поет-початківець передчуває наближення якихось значних і трагічних подій, перед обличчям яких служителі «музи вимислу» неминуче виявляться приреченими:

Чу! близятся мгновенья рока…
Прощай, прощай беспечный род!
Я вижу пропасть недалеко,
В которой вас погибель ждет…

I Байрон дійсно зазирає в цю «прірву», щоб довідатися про найпотворніше з життя людей. У численних віршах збірки «Години дозвілля» («Напис на могилі Ньюфаундлендського собаки», «Кубок», у вже згадуваному «Посланні Бічеру» й ін.) поет із болем говорить про невірність у дружбі, про мізерність людських пристрастей, про марність розуму та про панування дурості. Причому цей бік справжнього людського життя, за Байроном, і є саме життя — такі люди, таке життя, якщо дивитися на них тверезим і холодним поглядом, відкинувши оманні очікування й надії та знявши рожеві окуляри:

О, человек! Смешной и извращенный род,
Раздутый гордостью, объятый ослепленьем,
Ты — масса, где одно ничтожество живет,
Кто раз узнал тебя — бежит с презреньем…

У цих скорботних і гнівних рядках відчуваються пекучий біль від усвідомлення глибокого й трагічного протиріччя між дійсністю й ідеалом, розчарування в ілюзіях просвітительства й разом із тим — жагучі пошуки нових ідеалів, нової віри, характерні для нової епохи романтизму.
Вірші Байрона починають набувати стриманої енергії, лаконізму, драматичної напруженості, властивих його зрілій поезії. Безкомпромісність протесту проти дійсності не задовольняє поета, який прагне утвердження високих романтичних ідеалів волі й бореться за їх торжество.
В одному з листів 1807 року до Бічера Байрон назвав «Години дозвілля» «сміливим експериментом», що навряд чи пройде непоміченим. І дійсно, на початку 1808 року один із найбільш впливових ліберально-політичних журналів Англії «Единбургська панорама» надрукував на збірку рецензію з необгрунтованими й грубими збвинуваченнями на адресу автора. Байрон був уражений і засмучений такою оцінкою, але разом із тим сприйняв її як виклик, як виступ принципових опонентів, що зобов’язує його до належної відповіді.
Ще раніше, восени 1807 року, він почав писати поему «Англійські барди». Нападки рецензента спонукали його пришвидшити роботу. Під впливом почуттів, викликаних несправедливою критикою, він підсилив полемічну й сатиричну спрямованість своєї поеми, назвавши її «Англійські барди й единбургські оглядачі» (1808). У ній Байрон піддає осуду всю сучасну йому англійську літературу й критику. Таких видатних поетів, як Вордсворд, Колридж, Сауті, він різко засуджує за відхід від реалій життя, за захоплення давниною, містикою, фантастикою, за те, що вони вчать:

Не знать забот, упорно избегать
Волнений жизни бурной, в опасенье,
Что дух его потерпит раздвоенье.

Саркастично висловлюється автор і про багатьох інших поетів — «дрібних рибок у мутному мулі», які часто виступали в ролі літературного відлуння критиків «Едінбургської панорами» й інших видань, що намагалися затулити рота небажаним поетам і письменникам. Лихо англійської поезії, уважає Байрон, криється не в недоліку талантів, а в тому, що кращі з них або відсунуті на задній план стараннями упередженої й продажної критики, або, під її ж впливом, пішли помилковою, згубною для їхнього таланту дорогою.
Хоча в сатиричній поемі «Англійські барди й единбургські оглядачі» поет мало говорить про самого себе, проте в ній так само виразно, як і в ліричній збірці «Години дозвілля», відчувається особистість автора, характерні риси його внутрішнього «я», зокрема постійне невдоволення собою, не менш сильне, ніж невдоволення побратимами по перу:

Ведь я из этой шайки озорной
Едва ль не самый член ее шальной,
Умеющий в душе ценить благое,
Но в жизни часто делавший другое.

Нетерпимість до всього низького, брудного, потворного, тонке почуття гумору, глибока незадоволеність тією «розтратою життя», якій віддавалася світська молодь, велика вимогливість до себе й до оточуючих, жагучі пориви до ще не дуже ясного ідеалу — все це відрізняло Байрона напередодні повноліття й вступу в самостійне життя й зрілу творчість.
У липні 1808 року Байрон закінчує університет і майже самотньо живе в Ньюстеді, охоче приймаючи лише своїх товаришів по університету, що зрідка приїжджали в замок. З одним із них, Хобхаузом, він жваво обговорював маршрут давно задуманої тривалої подорожі.
13 березня 1809 року, після досягнення повноліття, Байрон став членом палати лордів англійського парламенту. Роль парламентського оратора здавалася йому в той час настільки серйозною й відповідальною, що він не поспішав взяти її на себе, поки не отримає життєвого досвіду, найважливішою частиною якого вважав знання життя інших народів. У листі до матері Байрон так написав про свої наміри: «Отже, ти повинна погодитися, що мій план непоганий. Якщо я не вирушу в подорож зараз, я вже ніколи не зроблю цього, а кожний рано або пізно повинен це спробувати… Коли я повернуся, може, стану політичним діячем. Знання інших країн, отримане за кілька років мандрівок, не буде зайвим у цьому. Якщо ми не побуваємо в жодній іншій країні, крім своєї, ми вчинимо несправедливо відносно людства: саме за особистим досвідом (виділення Байрона), а не за книгами, ми повинні створювати свої судження про нього. Немає нічого більш надійного, ніж власні спостереження й довіра до своїх власних почуттів».
26 червня 1809 року Байрон і Хобхауз сіли на корабель в англійському порту Фолмут і вирушили до берегів Португалії. Морська подорож на легкому вітрильному судні до Лісабона була в ті часи малоприємною: друзі повинні були випробувати сильні шторми й морську хворобу. Із Португалії до іспанського міста Севільї (400 миль) вони проїхали верхи на конях. Байрон був умілим вершником, плавцем і спортсменом, і тільки цим пояснюються його жваві листи матері, у яких він із захватом описував красу іспанських пейзажів, свої враження від відвідування монастиря в Португалії, оперного театру в Кадіксі, знайомства з відомим іспанським адміралом Кордова. (Джордж Байрон. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії)
Покинувши Іспанію, охоплену війною з наполеонівськими військами, Байрон пробув близько місяця на Мальті, звідти вирушив до Греції, потім в Албанію, відвідав її столицю Яніну, дістався Константинополя, після чого знову повернувся в Грецію й надовго осів в Афінах. Під час цієї тривалої подорожі поет вів щоденник, записуючи в нього свої враження від подорожі й випадкових зустрічей.
Думка про поетичне втілення всього побаченого й почутого вперше з’явилася в Байрона, коли перша частина наміченого маршруту (Португалія, Іспанія, Мальта, плавання Середземним морем) була закінчена й він вступив у межі гористої й суворої, що відрізняється східно-мусульманською екзотикою, Албанії. Із квапливих записів, вільних імпровізацій, що відтворювали щойно пройдені етапи подорожі, складалися вірші й поеми, серед яких особливо велика слава випала на долю поеми «Паломництво Чайльд-Гарольда». Дві її пісні (глави) були закінчені, очевидно, уже в Афінах, але остаточно відточуючи свій твір автор зберіг вільну, не обмежену ніякими жанровими й сюжетними рамками форму поетичної оповіді. Свого героя, невдоволеного світським життям і гнаного спрагою нових вражень, він послідовно провів тим же маршрутом, яким подорожував сам, і сприймав його як героя, породженого часом. Мета його паломництва полягала в одному — утекти від обридлого навколишнього світу.
17 липня 1811 року Байрон повернувся в Англію. Через кілька днів після його прибуття, перш ніж він встиг приїхати в Ньюстед, померла міссіс Байрон. Поет важко переживав цю втрату, а також несподівану смерть одного зі своїх кращих друзів по Кембриджу — Метьюза, який потонув, купаючись. Зі смутком довідався поет також про те, що його сестра (по батьку) Августа нещасна в шлюбі — її чоловік, полковник Лі, виявився гравцем і гульвісою.
Почуваючи себе дуже самотнім, пригнобленим душевно, Байрон безвиїзно живе у Ньюстеді. Йому не хотілося зав’язувати нові знайомства, не хотілося бувати у світі: «Я,— зауважував він в одному з листів,— нетовариська тварина й буду почувати себе не у своїй тарілці серед графинь і придворних дам, особливо тепер, коли щойно повернувся з далеких країв…»
Клопоти про видання написаних під час подорожі творів Байрона взяв на себе його давній знайомий, один із перших читачів «Годин дозвілля», маловідомий письменник і перекладач Даллас. Він познайомив Байрона з видавцем і продавцем книг Мерреєм, що надовго став майже єдиним видавцем його творів.
Насамперед вирішено було надрукувати найбільшу зі створених на Сході поем — «Паломництво Чайльд-Гарольда», що складалася тоді, як ми знаємо, із двох пісень. І видавці, і сам автор навряд чи підозрювали, що цій поемі призначений тріумфальний хід країнами і континентами, і що вона стане найбільш яскравим, знаковим твором романтичної епохи у світовій літературі.
Переїхавши із Ньюстеда в Лондон і влаштувавшись там, Байрон на початку 1812 року вперше виступив у палаті лордів, де виголосив знамениту промову про луддитів. Луддитами називали себе руйнівники ткацьких верстатів, що вважалися послідовниками напівлегендарного ткача Неда Лудда, який ще на початку XVIII століття першим зламав в’язальну машину. Байрон знав про важке становище англійських ткачів, які втрачали роботу й заробіток через технічну революцію, що набирала темпу. Ньюстедський замок був розташований недалеко від Ноттінгема — центра текстильної промисловості країни. На багатьох фабриках цього міста робітники в знак протесту проти масових звільнень руйнували ткацькі верстати. Справа зайшла так далеко, що в парламент було внесено законопроект про страту за руйнацію машин. На відміну від ліберальної опозиції в парламенті, що лише закликала уряд до помірності у використанні військ, Байрон вимагав відхилити жорстокий законопроект та змінити умови, які змушували робітників іти на протиправні дії. «У цей час,— говорив він,— Ноттінгемське графство страждає від двох нещасть: скупчення гультіпак-військових і голоду серед населення… Ви називаєте цих людей черню, злочинною, небезпечною й неосвіченою,.. але це вона дала вам можливість кинути виклик цілому світу,— вона кине виклик вам самим, якщо нестатками і нехтуванням буде доведена до розпачу!»
Далі оратор зіставив становище англійських ткачів із тим, яке він спостерігав під час своєї подорожі Португалією, Іспанією й Туреччиною, і дійшов висновку, що ніде немає такої вбогості серед робочого люду, як на його батьківщині. Поет закликав англійських законодавців відхилити жорстокий законопроект, що передбачає криваві розправи над луддитами.
Цей виступ Байрона, який пролунав у палаті лордів, поклав початок тій ненависті, що стало відчувати до нього «вище суспільство». Вона ще більше підсилилася після публікації Байроном гострого сатиричного вірша на цю ж тему — «Ода авторам білля, спрямованого проти руйнівників верстатів», де були такі рядки:

Чулки — драгоценнее жизни людской.
И виселиц ряд оживляет картину,
Свободы расцвет знаменуя собой…

Заколотницький дух, прагнення покінчити з усіма формами утиску людини, активне вільнолюбство виразно проявляються й в інших віршах, створених поетом в «лондонський» період життя (1812-1816).
Однак набагато більшу популярність мали наступні шість поем, написані протягом трьох років 1813-1816 (Байрон назвав їх «повістями»): «Гяур», «Абидосська наречена», «Корсар», «Лара», «Облога Коринфа» і «Паризина». За цими творами давно й міцно закріпилася назва «східних поем», хоча дві останні навіть формально не можуть бути віднесені до східних, оскільки дія їх відбувається в Італії.
При всій відчутній фантастичності й неправдоподібності сюжетів «східних поем», майже всі вони навіяні подорожніми враженнями автора й мають під собою реальну основу. У цьому сенсі надзвичайно цікаві коментарі, якими наповнює свої «повісті» сам автор. Йому було важливо довести, що поеми не є абсолютним вимислом і плодом фантазії, що, однак, не заперечує їхньої яскравої суб’єктивності. Логіка подій і пристрастей, яка розвивається в поемах, відбиває насамперед романтичну самосвідомість автора, головна риса якого — неприйняття всього того, що було огидним для нього в сучасній Англії. У «східних поемах», таким чином, виражено бунт проти будь-яких — політичних, релігійних, моральних — обмежень прав особистості. Із цього погляду, всі поеми мають багато спільного, герої їх близькі один одному: безстрашні, не визнають над собою ніякого закону, крім власної волі й розуму, розчаровані в людях і в загальній світобудові, часто розчаровані й у самих собі. У всіх поемах конфлікти героїв із суспільством і навколишнім світом вирішуються через романтичні любовні колізії: Гяур жагуче любить Лейлу, дружину деспота Гассана, і вбиває його за розправу над нею; Корсар оголошує війну всьому світу, але потай вірний єдиній любові, і, щоб урятувати Корсара від полону, дружина його ворога вбиває свого чоловіка; Лара несе тяжкий тягар колишніх гріхів і зрад; Альп віддає рідне місто, щоб домогтися любові Франчески («Облога Коринфа»); Уго й Паризина за свою незаконну пристрасть покарані принцом Азо, обманутим батьком і чоловіком («Паризина»).
Любов з’являється в поемах як найсильніше з усіх властивих людині почуттів, у ній вона здатна найповніше виявити кращі риси своєї душі. Однак саме любов у всіх поемах (в «Ларі» завуальовано, у формі натяків на страшне минуле героя) є перешкодою між героєм і оточуючим його світом і призводить до злочину. Байрон причину цього бачить у тому, що в існуючому світі любов — найприродніше й найсвятіше почуття — піддається образливому перекручуванню під впливом помилкових моральних установок і ворожих обставин, а в боротьбі за чистоту любові й цілісність своєї особистості героям доводиться робити злочини — убивати, грабувати, зраджувати. Зображуючи вулканічні пристрасті своїх героїв, Байрон дає зрозуміти, що в їхніх душах криється лихе, демонічне начало, яке не залежить від їхньої свідомої волі й приносить страждання їм самим. Ця ірраціональність серцевого почуття стала відкриттям байронівського романтизму й своєю новизною захопила публіку. (Джордж Байрон. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії)
Хоча читачі, а нерідко й критики байронівських поем були схильні ототожнювати героїв із самим автором, це, звичайно, не завжди виправдано. Герої байронівських «східних поем» — не автопортрети Байрона, однак у кожному з них знайшли вираження індивідуальні, суб’єктивні почуття автора, його світосприйняття, переконання про силу людської особистості. У цих творах Байрон знайшов шлях до поетичного втілення внутрішньої свободи й показав її іншим — насамперед у цьому секрет небувалої популярності «східних поем» у всій Європі. їх небачений успіх свідчив також про те, що суб’єктивно-лірична поема утвердилася як однин із основних жанрів європейського романтизму, а «байронівський герой» став одним із найпопулярніших типів романтичного героя.
«Східні поеми» були визнані гідними автора «Чайльд-Гарольда». Тим часом в «лондонський» період життя Байрон здобув славу першого ліричного поета Англії. Його вірші вражали й захоплювали, у них відкривався трагічний і суперечливий образ ліричного героя, здатного страждати й викликати страждання, бажати добра й творити зло, а головне — завжди спрямованого до внутрішньої свободи, а також повсталого проти будь-якого насильства над особистістю, якими б соціальними, моральними й етичними установками воно не виправдувалося. Герой Байрона відкидає будь-яку несправедливість, ворогує з небом і царями, мучить себе й інших і часто гине під тиском руйнівних пристрастей. Сміливість у ліричному вираженні почуттів, про які ще ніхто ніколи не говорив, Байрон часто сполучав з політичною безстрашністю. Наприклад, разом із другим виданням «Корсара» поет публікує вірш «Рядки до леді, що плаче», звернені до доньки принца-регента, фактичного короля Англії:

Плачь, дочь из рода королей!
Плачь над отцом твоим и над твоей страною,
О, если б ты могла омыть слезой одною
Позор отца и бедствия людей!

За словами самого поета, вірш викликав, «істерику газет і бурю в місті», він став наочним доказом зв’язку між політичним і літературним радикалізмом автора.
Наприкінці 1814 — початку 1815 року Байроном у співпраці з композитором Ісааком Натаном був створений великий (з двадцяти трьох віршів) поетичний цикл «Єврейські мелодії», в основу якого були покладені біблійні мотиви. Вірші цього циклу поєднує не лише біблійна тематика, але й глибокі філософські й моральні проблеми. Усе зводиться врешті-решт до одного, глобального питання про ставлення людської особистості до навколишнього світу. У болісному пошуку відповіді на це питання й криється зміст творчості великого романтика.
Звертаючись до біблійних мотивів, пов’язаних із темою вигнання євреїв з Єгипту, Байрон зображує трагедію цілого народу як результат дії ірраціональних, не підвладних людському розуму сил. Ні найгарячіша віра, ні молитва не допомагають людині осягнути зміст пережитих страждань:

С холма, где путники прощаются с Сионом,
Я видел град родной в его последний час:
Пылал он, отданный свирепым легионам,
И зарево его охватывало нас…
Я ждал, чтоб Иегова, во гневе ополчась,
Ударил молнией и вихрь послал свой бурный…
Но нет…

Подібна думка звучить і у вірші «На берегах Йордану»: жагучі благання людей залишаються без відповіді. Виникає тема долі-приречення, перед якою бліднуть наймогутніші володарі. Намічена в «Саулі», ця тема особливо яскраво виражена у вірші «Пронісся якийсь дух переді мною», а також у відомому «Маренні Валтасара»:

Пирует царь; сатрапы в ряд
Престол владыки окружают.
Огни бесчисленных лампад
Чертоги пышно озаряют.
Вдруг на одной из стен — о чудо! —
Все видят руку, и она,
Явясь неведомо откуда,
Чертит пред ними письмена…

И Валтасар бледнеет вдруг
Пред непонятным приговором,
В лице, в очах его испуг…

Таємничі передбачення, зміст яких зміг розкрити лише пророк Даниїл, що нудиться в полоні у Валтасара, в точності збуваються.
Малюючи картини нещасть народу, насильно позбавленого батьківщини, Байрон утверджує непохитність сили народного духу. Особливо могутньо звучать ці мотиви у віршах «На руйнування Єрусалиму Титом», «Біля вод вавилонських, сумно нудьгуючи…»:

«Играйте и пойте!» — враги нам сказали.
Нет, нет! Вавилона сыны недостойны,
Чтоб наши им песни святые звучали;
Рука да отсохнет у тех, кто врагам
На радость ударит хоть раз по струнам…

До «Єврейських мелодій», як, втім, і до всієї ліричної творчості великого англійського романтика, підходить чудове за точністю й афористичністю висловлення В. Бєлінського: «Поезія Байрона — це крик страждання, це жалоба, але жалоба горда, яка швидше дає, ніж просить, швидше ниспадає, ніж благає».
Байрон був пристрасним свідком тих грандіозних загальноєвропейських катаклізмів, викликаних наполеонівськими походами й загарбницькими війнами. У 1814-1816 роках, уже після цих подій, поет створює «наполеонівський цикл» з п’яти віршів. У ньому відгуки про особистості й учинки великого французького полководця далеко не однозначні. Так, у вірші «Прощання Наполеона» образ імператора сповнений трагічної величі, для поета це справжній романтичний герой, всі помисли якого спрямовані на благо батьківщини. Однак, прощаючись із батьківщиною перед вигнанням на далекий острів Святої Олени, Наполеон у своєму монолозі визнає не тільки «блискучі», але й «чорні» сторінки, вписані ним в історію:

В анналы твои моя доблесть вписала
Немало блестящих и мрачных страниц…

Переможений Наполеон сповнений рішучості повернути Франції волю, загублену після реставрації монархії Бурбонів:

…Но если свободы
Ты снова услышишь знакомый призыв…
Меня призовешь ты для гордого мщенья,
Всех недругов наших смету я в борьбе…

Цей вірш написано, як кажуть, «гарячими слідами» подій: через місяць після зречення Наполеона від престолу в результаті поразки в битві під Ватерлоо.
Однак вже в «Оді з французької» оцінка вчинків Наполеона змінюється: породжений свободою, він, ставши новоявленим імператором, втрачає свою велич:

Кто из тиранов этих мог
Поработить наш вольный стан,
Пока французов не завлек
В силки свой собственный тиран.
Пока, тщеславием томим,
Герой не стал царем простым?
Тогда он пал — так все падут,
Кто сети для людей плетут.

Закінчується ода гімном волі, під прапорами якої виступлять її нові спадкоємці:

Найдет наследников свобода…
Ее приверженцы сплотятся,
И пусть тираны не грозятся:
Прошла пора пустых угроз —
Все ближе дни кровавых слез!

Цю подвійну оцінку особистості і вчинків великого полководця після Байрона з дивною точністю висловив О. С. Пушкін у поетичному афоризмі, зверненому до Наполеона: «Великої свободи спадкоємець і вбивця».
Публікація віршів наполеонівського циклу спровокувала гострі напади англійської критики й преси, що звинувачували поета в «непатріотичності», у поетичному радикалізмі. Почалося справжнє цькування митця, обумовлене насамперед його творчістю, однак із мерзенними інсинуаціями й наклепами, що ображали його особистість і приватне життя.
На початку січня 1815 року Байрон одружився з місс Аннабеллою Мільбенк, племінницею однієї зі своїх світських знайомих. Поету здавалося, що у своїй обраниці він знайшов той ідеал, до якого давно прагнув у відносинах із жінками. Але вже перші місяці спільного життя спочатку в маєтку Мільбенків, а потім у Лондоні показали: те, що він сприймав у майбутній дружині як милу провінційність, непричетність до вищого світу, високі й чисті пориви душі, обернулося своєю протилежністю — ординарністю, святенництвом, а головне — повним нерозумінням внутрішнього світу свого чоловіка. Скептицизм Байрона, його відмова від загальноприйнятих моралі й етикету світського суспільства приводили Аннабеллу в жах.
У її очах чоловік був майже душевнохворим, небезпечним для навколишніх — і це в період розквіту його поетичного таланту. У той же час Аннабелла майстерно грала роль відданої чоловікові дружини. Тому Байрон був дуже здивований, коли після від’їзду дружини з новонародженою донькою Адою в гості до своїх батьків він одержав від її батька лист із повідомленням про те, що Анабелла вимагає розлучення. Спроби поета з’ясувати з дружиною стосунки ні до чого не привели. Із властивим їй святенницьким благочестям вона заявила, що розрив із Байроном є її «християнським обов’язком» (однак це не перешкодило їй сповістити свого адвоката про усі, на її думку, «гріхи» чоловіка). Щоб не втягуватися в принизливий судовий процес, Байрон погодився на розлучення за «дружньою згодою», важко переживаючи майбутнє своєї доньки, яку, він був упевнений, виховають не тільки далеко від нього, але й у ненависті до нього.
При всій байдужості до думки оточення, поета гнітив і боляче ранив той наклеп, яким супроводжувала критика його останні твори (зокрема, поему «Паризина» і «Наполеонівський цикл»). Його ганьбили і як людину, і як громадянина. Критики свідомо налаштовували проти нього широкі кола читачів, вибудовуючи пряму залежність між «розбещеністю» і «жорстокістю» поета, через які нібито його «безневинна дружина» покинула будинок, «рятуючи себе й дитину» від «напряму думок» митця. Читачам доводили, що великий національний поет ніколи не був щирим англійцем, що він далекий від патріотизму, національних підвалин і чеснот. Проте Байрона було нелегко зламати: у ці, мабуть, найважчі для нього місяці він писав Томасові Муру: «Я воюю з усім світом і своєю дружиною, або, швидше, «увесь світ і моя дружина» воюють зі мною, але вони не зламали мене, незважаючи на все, що роблять».
Байрон приймає тверде рішення покинути Англію, щоб наодинці з собою розібратися у всьому, що трапилося. Він хотів проїхати через Францію на південь і влаштуватися в Італії. Але, уже перебуваючи в Дуврі, одержав заборону на перебування у Франції.
Двадцять п’ятого квітня 1816 року Байрон зі своїм вірним слугою Флетчером і лікарем Полідорі зійшов на корабель, що відпливав до бельгійського порту Остенде. Це була остання подорож Байрона, в Англію він більше ніколи не повернувся.
3 Остенде його шлях лежав через Брюссель, Ватерлоо, прирейнські долини в Женеву. Враження від цієї подорожі були відтворені в третій пісні «Паломництва Чайльд-Гарольда». Влаштувавшись на тихій віллі Діодіті на березі Женевського озера, він зустрівся тут з іншим великим англійським поетом-вигнанцем — Шеллі. У біографічному плані піврічне перебування Байрона у Швейцарії можна розглядати як душевний перепочинок у бурхливому, насиченому боротьбою й пристрастями житті поета. Він продовжував роботу над «Паломництвом Чайльд-Гарольда», почав писати драматичну поему «Манфред», створив поему «Шильонський в’язень», добре знайому нам у перекладі В. А. Жуковського. В останній поемі Байрон поетично воскресив образ великого громадянина Швейцарії Франсуа де Болівара (1493-1570), що за збройне повстання проти герцога Савойського був ув’язнений у Шильонському замку на березі Женевського озера; похмурий вигляд підземель цього замка вразив уяву поета.
У драматичній поемі «Манфред», розпочатій у Женеві й закінченій наступного року в Італії, Байрон здійснив новий експеримент у жанрі романтичної поеми: сполучив структурні особливості поеми й драми. Тут наявні вже не тільки монологи, але й діалоги Манфреда із персонажами, що з’являються зненацька,— фантастичними й реальними. Із цих діалогів з’ясовується, що весь людський рід, на думку героя, не має жодної цінності. Люди його не цікавлять, тому що його

…печали, радости и страсти
Им были непонятны. Я с презреньем
Взирал на жалкий облик человека…

Загалом, перед нами все той же незадоволений собою й людьми байронівський герой, який піднімається над масою пересічних осіб — людською юрбою. Він самотній, навіть влада над силами природи і знання, отримані завдяки невтомній праці, стають йому непотрібні.
Інше трактування романтичного героя намічене у вірші «Прометей», також написаного у Женеві. Новаторство Байрона в поетичній інтерпретації героя відомого давньогрецького міфу полягає в тому, що він розглядає Прометея в контексті узагальненого тираноборського подвигу, його всесвітньо-історичного значення:

Но в том, что не смирился ты,—
Пример для всех людских сердец;
В том, чем была твоя свобода,
Сокрыт величья образец
Для человеческого рода!

Античний герой стає зразком для людини будь-якої епохи, тим самим знаходячи нове життя, будучи стимулом вільнолюбства й тираноборства.
Восени 1816 року Байрон виїхав з Женеви й після нетривалого перебування в Мілані влаштувався у Венеції. Тут він завершує драматичну поему «Манфред», у червні—липні 1817 року пише четверту, заключну пісню «Паломництва Чайльд-Гарольда», поему «Беппо», створює першу (із задуманих двадцяти чотирьох) пісню поеми «Дон Жуан».
У квітні 1819 року Байрон познайомився з Терезою Гвіччіолі, яку полюбив пристрасно, віддано й самозабутньо. Але дев’ятнадцятирічна красуня-графиня була вже одружена, і закоханим довелося витратити чимало зусиль, щоб у вересні 1821 року домогтися розлучення. Тереза була прекрасно вихована й освічена, володіла тонким естетичним смаком, цікавилася літературою, дуже високо цінувала творчість свого обранця. Бентежний творчий дух Байрона знайшов нарешті співчутливе розуміння, а разом із ним — гармонію й цілеспрямованість.
«Я не хотів би більше любити й не сподівався бути коханим,— писав він в одному з листів до Терези.— Ти примусила перекреслити всі ці рішення: я тепер увесь твій… Дотепер… моя любов була нещастям для тих, кого я любив,— і для мене самого… Яким би не був кінець, я вічно буду лише твоїм».
Тереза поділяла волелюбні погляди поета. Саме через неї і її брата Пьєтро Гамба Байрон увійшов у таємну організацію італійських карбонаріїв (Карбонарії — букв.: вуглярі; члени таємного товариства в Італії XIX століття. Прийнятий у них ритуал випалювання деревного вугілля символізував духовне очищення людини.), борців за звільнення своєї батьківщини від австрійського панування.
У грудні 1819 року Байрон переїхав із Венеції в Равенну, ближче до центра руху карбонаріїв. За участі поета була створена підпільна організація карбонаріїв у Болоньї (на півночі Італії). Однак таємні організації повстанців були роз’єднані, і коли на початку 1820 року, після успішного повстання карбонаріїв у Неаполі й введення конституції, перемога здавалася близькою, ця роз’єднаність призвела до того, що окремі вогнища повстання до весни наступного року були придушені австрійськими військами, які прийшли з півночі. Поет болісно сприйняв поразку італійських карбонаріїв: драматичні твори цього часу на історичні й біблійні теми («Марино Фальєро, дож венеціанський», «Сарданапал», «Каїн») написані темними фарбами й сповнені трагічних сюжетів.
У 1821 році почалося повстання греків за звільнення своєї країни з-під турецького панування. Розрізнені загони грецьких патріотів почали об’єднуватися, проголосивши своєю метою звільнення території всієї країни. До подій у Греції була притягнута увага передової громадськості всього континенту. У Росії й у Франції формувалися загони волонтерів для відправлення в Грецію. Показово, що і в О. С. Пушкіна, який перебував у цей час у засланні в Кишиневі, виник намір вирушити в Грецію для участі у визвольній боротьбі волелюбного грецького народу. У січні 1823 року в Лондоні був утворений Грецький комітет, до складу якого ввійшли кілька членів англійського парламенту, у тому числі й Байрон, який виділив на потреби грецьких патріотів чималі особисті кошти. Відомо, що за його гроші були закуплені судна й озброєння для всього грецького флоту. Незважаючи на це, поет вважав за необхідне взяти безпосередню участь у боротьбі за волю греків.
У липні 1823 року Байрон разом із братом Терези Гвіччіолі Пьєтро Гамба вирушив на борті вітрильника «Геркулес» з Венеції на грецький острів Кефалонія. Тут він як представник лондонського Грецького комітету кілька місяців займався доставкою й розподілом зброї для повстанців. Саме тут був написаний вірш «Із щоденника в Кефалонії», відомий у перекладі Олександра Блока:

Встревожен мертвых сон,— могу ли спать?
Тираны давят мир,— я ль уступлю?
Созрела жатва,— мне ли медлить жать?
На ложе,— колкий терн; я не дремлю;
В моих ушах, что день, поет труба,
Ей вторит сердце…

У січні 1824 року поет потрапляє в один із центрів повстанського руху — Міссолонги, місто в західній частині материкової Греції. Тут Байрон береться за об’єднання й організацію повстанських військ, виявивши при цьому неабиякі здібності й талант полководця. Керівник повстання в цьому районі Греції Маврокордато присвоїв Байронові звання головнокомандуючого військовими силами греків. Об’єднання розрізнених загонів повстанців стало головною справою Байрона: йому він віддавав усі свої сили, розуміючи, що тільки єднання борців за волю може привести до перемоги. Однак на цьому шляху було безліч перешкод. Наприклад, вороги поширили чутки, начебто Маврокордато прагне продати Грецію Англії, а Байрон — переодягнений турок. Все це гальмувало розгортання повномасштабних бойових дій проти турків, приводило поета в розпач, що відтворено, наприклад, у вірші «У день, коли мені виповнилося тридцять шість років». У ньому відчутне й передчуття смерті. Байрон страждав у цей час від недуг, що загострилися: почастішали приступи епілепсії, дуже мучила хвороба печінки, до весни з’явилося нове важке захворювання — малярія. Смерть наступила 19 квітня 1824 року. За наказом Маврокордато була оголошена національна жалоба, що тривала 21 день. Тіло поета було доставлене в Англію й поховане в церкві Хекнелл Торкард поблизу замка Ньюстед.

Джордж Байрон. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії

Комментарии закрыты.