Драгоманов Михайло Петрович

Драгоманов Михайло Петрович (1841—95) — український історик, публіцист, соціолог, філософ, громадський діяч. Був викладачем історії, публіцистом, одним з лідерів київської організації «Громада», видав кілька збірок українського фольклору, емігрував у Женеву, де створив разом із С. Подолинським і М. Павликом «Женевський гурток» — перший український соціологічний осередок; через М. Павлика та І. Франка залучався до українського радикального руху в Галичині, співпрацював з галицькими інтелігентами у розробленні теоретичних засад радикального руху й філософії національної ідеї («Переднє слово до “Громади”» (1878), «Пропащий час» (1878), «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879), «Історична Польща і великоруська демократія» (1881—82), «Вольний союз» (1884) та ін.). Драгоманов сформував власний еклектичний світогляд з орієнтацією на наукове тлумачення світу, філософськими домінантами якого були позитивістські засади. Драгоманов проголошував: «У культурі — раціоналізм, у політиці — федералізм, у соціальних справах — демократизм». Проте декларований раціоналізм підлягає внутрішнім обмеженням, бо у філософії Драгоманова наявні властиві українській духовній традиції антропологічні акценти й етична зорієнтованість. Піддавав критиці російське народництво і марксизм. Історіософія Драгоманова ґрунтувалася на ідеї суспільного поступу, змістом якого є збагачення духовної культури і зміцнення соціальної справедливості, критерієм — утвердження ідеї невід’ємних прав людини, а рушієм — не окремі («історичні») народи, а все людство, оскільки Драгоманов відмежовувався від націоналізму. Філософія політики Драгоманова ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою вищою цінністю визнають особистість.

Суспільно-політичним ідеалом Драгоманов вважав «безначальство», анархічний лад, суть якого полягає в об’єднанні добровільних асоціацій вільних і рівних осіб з усуненням із суспільного життя авторитаризму — через федералізм і самоуправління громад як самостійних соціальних одиниць і регіонів. Основними політичними завданнями українства Драгоманов вважав усвідомлення національної єдності українців, поділених між різними державними утвореннями. У розвитку національної самосвідомості вирішальну роль відводив культурницькій діяльності та освіті, здійснюваним українською свідомою інтелігенцією. Культурницько-просвітницький акцент ґрунтувався на визнанні пріоритетним еволюційного шляху просвіти щодо революційних форм історичних змін. Драгоманов не заперечував ані можливості революційних змін, ані того, що національне визволення невіддільне від соціальної емансипації; адже у націй, позбавлених власних привілейованих верств, зведених, як українці, до селянської маси, національний і соціальний рухи зливаються в одне. На думку Драгоманова, «поганий той радикал на Україні, який не став “свідомим українцем”». Будучи переконаним лібералом, він обстоював відокремлення церкви від держави й секуляризацію громадського і культурного життя, якої, на його думку, особливо потребувала Галичина. Із християнських конфесій цікавився протестантизмом як таким, що певним чином корелює з лібералізмом.

Драгоманов Михайло Петрович

Комментарии закрыты.