• Гороскоп 2016

Дума «Втеча трьох братів із города Озова, з турецької неволі». Аналіз твору. Український фольклор. Конспекти лекцій

Дума «Втеча трьох братів із города Озова, з турецької неволі». Аналіз твору. Український фольклор. Конспекти лекцій

За походженням дума «Втеча трьох братів із города Озова» є найдавнішою. Час її створення можна встановити тільки на основі тексту, на початку якого згадано місто Азов як турецьку землю. Задовго до описаних подій воно належало кримській орді. У 1475 р. турки здобули його і перетворили на один з невільницьких ринків. Тому можна стверджувати, що дума створена не раніше цієї дати, тобто десь наприкінці ХV ст.
Очевидно, покладені в її основу події є плодом народної фантазії. Однак подібні випадки були тоді непоодинокими, тому сюжет думи сприймається як цілком достовірний. Глибше зрозуміти причини створення і зміст дум допоможе проникнення в колорит тих часів.
…Залишаючи після себе згарища і руїни, татарські й турецькі орди гнали до Криму бранців. Невільників прив’язували до довгої жердини і змушували проти волі йти довгим шляхом у рабство. Про їх патріотизм, незламність, нестерпні муки в турецько-татарській неволі розповідають невольничі плачі. Дехто не витримував, переходив у «віру бусурменську». Та більшість залишалася в батьківській вірі — християнстві, що розцінювалося як збереження національної гідності.
Бранці використовували будь-яку нагоду, щоб повернутися «на ясні зорі, на тихі води, у край веселий, у мир хрещений». Шлях в Україну був довгим і небезпечним. Утікачів переслідував голод, вони потерпали від спраги й холоду. На них чатували вороги. Багатьох убивали або знову повертали у рабство. Іноді в мандрах доводилося довго блукати. Як стверджував історик Д. Яворницький, козак після втечі з турецької неволі «потрапляв у дикий степ, безводну й безплідну пустелю і, зморений жахливим голодом і нестерпною спрагою, вмирав голодною смертю; тоді чорнокрилі орли очі його клювали, вовки степові м’ясо об’їдали й жовті кості по шляхах розтягали, а козацька голова з очниць травою-муравою проростала».
У таких складних обставинах виявляла себе справжня людська натура. Одні залишалися мужніми, добрими, щирими. Інші ставали жорстокими, підступними, зрадливими. «Втеча трьох братів із города Озова…» — лише епізод, вихоплений з товщі віків, страшної трагедії братовідступництва.
Численні записи думи мають кілька сюжетних груп: одні закінчуються смертю всіх братів; інші — смертю найменшого брата і щасливим поверненням старших братів додому; ще інші — смертю найменшого і найстаршого братів і поверненням додому середульшого. Очевидно, найдавнішими є варіанти першої групи, що засвідчують тлумачення вдачі старших братів. Так, найстарший брат не виявляв ще своєї жадібності та бажання на «дві часті паювати» батьківське майно. Він — жалюгідний боягуз, егоїст, котрий дбає тільки про себе. Середульший — нерішучий і слабохарактерний. Відсутність крайньої жорстокості у характері двох братів узгоджується з кінцівкою думи у варіантах другої групи, де йдеться про те, що після повернення додому вони стали «на святі церкви накладати», тобто жертвувати кошти на потреби церкви. Це була спокута страшного гріха, який вони вчинили стосовно найменшого брата.
Зображення характерів старших братів розвивалося за висхідною, доповнювалося деталями та подробицями. Тому варіанти з мінімальними ознаками втручання (деталями, подробицями) варто вважати найдавнішими. У цьому можна переконатися, взявши для аналізу варіант думи, записаний у 1916 р. від лірника І. Мережка в с. Чаплинка на Катеринославщині (Дніпропетровська область).
Заспів думи традиційний, оскільки починається вигуком «ой» і за допомогою заперечного паралелізму повідомляє про основну подію:

Ой, та то ж не пили пилили
І не тумани вставали,
Як із землі турецької
Та із віри бусурменської
З города Озова, з тяжкої неволі
Три брати утікали.

Про обставини втечі братів можна тільки здогадуватися. Учорашні бранці втікають в Україну через кримські степи, наважившись на неймовірні випробування. Однак основну увагу зосереджено на зображенні родинних стосунків між братами, їхніх характерів, які й визначають вчинки кожного.
Найменший брат — зовсім недосвідчений, оскільки вирвався у далеку дорогу без коня, одягу, їжі, тоді як старші заздалегідь усе обдумали. Найповніше розкрито характер «пішого-пішаниці» та нестерпність становища, у якому він опинився, через монологи.
Перший монолог засвідчує сподівання, що старші брати заберуть його з собою, допоможуть повернутися на батьківщину:

Станьте ж, братці, коней попасіте,
І мене підождіте,
І з собою на коней возьміте,
До городів християнських хоч мало підвезіте.
Та й нехай же я буду знати,
Куди в городи християнські до отця, до матері доходжати.
У цьому монолозі — інформація про фізичний стан «пішого-пішаниці». Він ледве встигає наздоганяти кінних братів, у проханні «братці, коней попасіте» розпізнаються втома, неминуче бажання хоч трохи відпочити після виснажливої подорожі:

На сире коріння
Та на біле каміння
Ніжки свої козацькі молодецькі посікає.
Та сліди свої кровію заливає.

Другий монолог констатує глибокий відчай наймолодшого брата, нестерпні фізичні муки після важкої дороги. Тепер він не тільки «словами промовляє», а й «сльозами обливає»:

Братики мої рідненькі, миленькі,
Як голубоньки сивенькі!
Коли ж, братці, не хочете ждати,
Хоч одно ви милосердіє майте:
Назад коней завертайте,
Із піхов шаблі виймайте,
І мені з пліч голову здіймайте,
І тіло моє порубайте,
В чистім полі поховайте,
А звірям і птицям на поталу не оддайте.

Знесилений фізично, надломлений морально, наймолодший утікач воліє краще вмерти, ніж терпіти пекельні страждання. Його лякає можливість стати жертвою диких звірів і птахів. Увесь трагізм ситуації акцентує звертання «братики мої рідненькі, миленькі, як голубоньки сивенькі», в якому вчуваються благання і розпука. Так може просити тільки вкрай знеможена та зневірена людина. У монологах — ні тіні осуду, ні краплі обурення, що його кинули серед безмежного степу напризволяще.
Гіркий розпач поступається бажанню жити, побачити рідну землю. Хай пішки, через небезпеки, але «піший-пішаниця» знаходить у собі сили продовжити шлях. Цим зумовлені прохання не забувати про нього, залишати будь-яку помітну прикмету на шляху:

То прошу вас, братця,
Як будете до байраків прибувати,
Тернові віття в запілля рубайте,
А мені, меншому брату, в предмету покидайте!

Нестерпність становища втікача акцентована постійними повтореннями словосполучень: «милосердіє майте», «терни та байраки», «на дорозі покидати». Такі повтори уповільнюють плин подій, увиразнюють основні моменти змісту, допомагають краще запам’ятати і зрозуміти його, пройнятися співчуттям до персонажа. Уповільнення досягається і за допомогою багатьох додаткових епізодів, описів дій героїв, тавтології. Найчастіше вживається синонімічна тавтологія: мало-немного, бере-хапає, стеле-покладає. Трапляється і тавтологія коренеслівна: біжить-підбігає, чужий-чужениця тощо. Це увиразнює опис подій, передає відтінки і подробиці трагічного дійства. Яскраво характеризує найменшого брата його щире розчулення, коли він знаходить тернові гілочки, зламані для нього братами, хвилювання за них, коли піднімає із землі червону китайку: «чи їх постріляно, чи їх порубано, чи живими в руки забрано…».
Далі в думі небагатослівно і точно відтворено страждання від «трьох недоль» «пішого-пішаниці», якого спіткало «безвіддя», «безхліб’я». Уже навіть від подиху степового вітру він падає з ніг. Кульмінацією трагедії «пішого-пішаниці» є його повільне згасання.
Популярний у давніх українських піснях і думах мотив одинокої смерті героя розробляється, як правило, детально. Описується місце смерті — степ широкий, могила з чітко окресленими силуетами хижих птахів, котрі з дивовижним терпінням очікують нової поживи… Після прелюдії починається сумна розповідь.
Сцена прощання найменшого брата з білим світом зображена з дотриманням усіх традиційних елементів: Савур-могила; звертання до вовків-сіроманців та орлів-чорнокрильців; два монологи-плачі над власною долею («Голово ж ти моя козацька», «Ой, горе бідній сиротині»); останнє звертання до хижаків, які прийшли «темний похорон одправляти». Плачі звучать схвильовано, вони сповнені невимовної туги за життям і волею, жалю, що доведеться «на Савур-могилі і голову покладати», не побачивши рідного краю, не дійшовши до батьківської домівки.
Ліричні елементи кобзарі називали жалощами. Глибокий ліризм зображених подій посилював емоційний вплив епічної розповіді, викликав співчуття і прихильність до героя. Після довгої прелюдії подається картина смерті і «похорону» втікача. Момент розлуки душі з тілом передано формулою заперечного порівняння, що підсилює драматизм ситуації:

Ой не чорна хмара налітала,
Не буйні вітри війнули,
Як душа козацька з тілом розлучалась.

А далі — детальний опис «бенкету» дикого птаства і звірів:

Отоді ж до його вовки-сіроманці находжали
І тіло козацьке молодецьке жвакували,
І орли-чорнокрильці налітали,
В головах сідали
І чорнії очі із-під лоба висмикали;
Ще й дрібная птиця налітала,
Коло жовтої кості тіло обдирала…

Учасники «бенкету» не випадкові, вони тісно пов’язані з давніми уявленнями предків. Вовки-сіроманці — хижі звірі, що символізували ненажерливість. Вони першими терзають тіло «пішого-пішаниці», щоб втамувати голод, який гнав їх вигорілим степом у пошуках поживи. Слово «жвакували» стилістично забарвлене, передає жорстокість, жадібність, з якою вовки накинулися на тіло померлого.
Після того як хижі звірі наситились, до «бенкету» долучається степове птаство. Спочатку найсильніші — орли. Означення «чорнокрильці» не випадкове, оскільки чорні звірина, птаство, за уявленнями, здавна шкодили людині. Орли-чорнокрильці «очі із-під лоба висмикали» — більше наймолодший брат не бачитиме світу білого, не милуватиметься красою.
Потім злітається і дрібне птаство. Дума не конкретизує, хто саме «коло жовтої кості тіло обдирав», однак засвідчує, що найбільші побоювання «пішого-пішаниці» справдилися. Не побачать його рідні, не затужить мати над могилою. І тільки зозулі, «як ріднії сестри, кували». Сівши «в головах» понівеченого тіла, своїм куванням вони оплакували його. Зозуля, яка тужить над загиблим, — теж давній фольклорний образ. Очевидно, оснований він на повір’ї про перетворення на пташину дівчини, котра оплакувала свого брата. Це повір’я відоме майже всім слов’янам, тому образ зозулі цілком вмотивований змістом думи. Так похмура картина одинокої смерті поступово перетворюється на зображення тихої туги і жалю.
Завершується сцена описом «похорону»:

Ще й вовки-сіроманці находжали
І жовтую кість по тернах, по балках розтаскали,
Попід зелененькими яворами ховали,
Комишами укривали…

Свій довічний спочинок найменший брат знайшов під яворами — символами смутку, свідками нещасть і смерті. Покривали його не жалобною китайкою, як було заведено в козацькі часи, а комишами, що означає близькість води. Поєднання води і яворів у народній поезії символізує печаль і сльози.
Детальний опис смерті наймолодшого брата посилює емоційне сприйняття думи, розкриває глибину трагедії. Звичайно, симпатії в ній на боці «пішого-пішаниці», якого протиставлено нерішучому та безвольному середульшому брату, жорстокому та егоїстичному старшому.
Малодушність середульшого брата проступає в діалозі зі старшим братом. Він ніби й хоче допомогти наймолодшому, та не наважується. Співчуття до «пішого-пішаниці» не зменшує його вини за скоєне. Образ старшого брата сприймається негативно, бо він виявляє байдуже, жорстоке ставлення до рідної людини та гіпертрофований практицизм.

Ой та чи ще тобі, брате, каторга турецька не ввірялась,
Чи сириця в руки не в’їдалась?
Що як будемо, брате,
Свого пішого меншого брата піджидати,
То буде з города Озова
Велика погоня уставати…

Щоправда, докори совісті, сумління починають мучити і його, прориваючись гірким зізнанням:

Ой коли б же наш брат найменший, піший-піхотинець,
До нас він сюди прибував,
Ото б же я всю здобичу із коня скидав,
А свого брата найменшого, пішого-піхотинця, із собою взяв.

Щире каяття найстаршого втікача з морально-етичного погляду могло б заслуговувати на прощення, в усякому разі це відповідало законам віри, за якими жили наші предки. Однак прощення не буде, бо каяття прийшло надто пізно, коли найменший брат уже помер і врятувати його не було змоги. Крім того, один рядок цього зізнання («Ото б же я всю здобичу із коня скидав…») свідчить, що, втікаючи з неволі, він захопив чималу здобич, яку й не хотів кидати заради пішого брата. Жадібність засліпила його, перетворила на байдужого і безжалісного.
Виправданим композиційним прийомом є показ смерті старших братів від рук турків-яничарів після загибелі наймолодшого і сцени каяття. Причому опис смерті зрадливих братів займає всього чотири рядки, найменшого — дев’ятнадцять. Цим акцентовано значущість кожного епізоду в тексті думи. Якщо загибель найменшого брата викликає співчуття, то кінець старших сприймається як закономірний. За народною мораллю, зло у будь-яких своїх проявах повинно бути покаране. Смерть «братів кінних» є платою за найстрашніше злодіяння — братовідступництво. У цьому епізоді виражено народну мудрість, яка віками формувала морально-етичні принципи людини і громади.
Як і більшість творів цього жанру, закінчується дума славословієм:

А сяя слава не вмре, не поляже однині й до віка,
А вам, братця, всім слухающим головам на многая літа!

Звичай після розповіді про загибель героїв проголошувати «славу» походить з тих часів, коли на тризнах уславлювали полеглих у боротьбі з ворогами. Тому, за традицією, народні співці проголошували «славу» і тоді, коли це було не зовсім доречним. Така кінцівка виражає світлий оптимізм, характерний для всієї української народної творчості.
Дума «Втеча трьох братів із города Озова…» була дуже популярною. Свого часу її добре знали в Німеччині, Франції, Італії, Англії, Португалії, Іспанії як один з найпоетичніших творів українського народу. Нею захоплювалися болгари, чехи, словаки. Наприкінці XIX ст. світова преса писала, що ця дума належить до творів, які житимуть вічно. Безсмертя їй забезпечує актуальність, адже засудження зради, героїчне оспівування вірності є основою морально-етичних ідеалів у будь-які часи. Як стверджував Митрофан Андрієвський наприкінці XIX ст., «у пристрасному виконанні козацьких дум південноруськими співцями ніби проривається назовні намагання провести виражені в них начала і моральні тенденції в життя, спонукати слухачів не тільки до гарних почуттів та думок, а й до гарних вчинків».
Мотиви народної думи відобразились у літературних творах: циклі пісень «Побіг трьох братів із ляцької неволі» В. Пачовського, «Думі про втечу трьох братів з Азова» Р. Рахманного, драматичній поемі «Дума про братів неазовських» Ліни Костенко.

Дума «Втеча трьох братів із города Озова, з турецької неволі». Аналіз твору. Український фольклор. Конспекти лекцій

Повернутися на сторінку Український фольклор. Конспекти лекцій

Комментарии закрыты.