Екзистенціалізм у французькій літературі. Мотиви абсурду, свободи вибору, смерті тощо у творчості Камю. Роман «Чума» Альбера Камю, його зв’язок із екзистенціалістською філософією.

Екзистенціалізм у французькій літературі. Мотиви абсурду, свободи вибору, смерті тощо у творчості Камю. Роман «Чума» Альбера Камю, його зв’язок із екзистенціалістською філософією.

Альбер Камю (1913— 1960) — французький прозаїк, публіцист, філософ. Його творчість мала значний вплив на розвиток європейської культури XX ст. 1946 р. А. Камю завершив роботу над одним із кращих своїх творів — романом «Чума». Цей твір яскраво виявив творчу й ідейну еволюцію письменника.

Сам автор зауважував, що «явний зміст» роману— «боротьба європейського Опору проти фашизму», поданий в алегоричному образі чуми. «Коричневою чумою» називали фашистів у Європі. У романі це підтверджується часом дії 194… р., порівнянням на сторінках твору чуми з війною і зауваженнями, що обидві застають людство зненацька, змалюванням тієї страшної атмосфери ізоляції міста, зумовленого карантином, що нагадує фашистське ув’язнення Європи в роки Другої світової війни. Художнє осягнення подій Другої світової війни письменник пропонує у світлі екзистенціалістської філософії, таким чином сюжет набуває більш глибокого значення.

Алегорично зображуючи французький Рух Опору, письменник зображує не конфлікт окремих особистостей, характерів, суспільних або ідеологічних угруповань, а зіткнення людства з безособовою, страшною, руйнівною силою — чумою, чимось на зразок абсолютного зла. Несподіване і безжалісне втручання чуми розкриває абсурдність, ірраціональність світу, оманливість гармонії і логічності життя. Залишившись віч-на-віч із цією безглуздою і невблаганною силою, що несе смерть, персонажі роману мусять визначитися І у своєму ставленні до світу і людей.

У «Чумі» розвинулися екзистенціалістські мотиви попередніх творів Камю: абсурдність буття, свобода людини, її вибір перед обличчям смерті. Свій вибір робить кожен. Доктор Ріє розуміє, що зло непереможне, але він продовжує виконувати свій обов’язок, допомагає недужим, наражаючись на небезпеку захворіти. Він не герой, але в екстремальній ситуації зберігає людську гідність, відповідальність перед своєю совістю. Ріє не самотній, чимало людей виявляються нездатними миритися зі злом, навіть коли воно непереборне: Тарру, Рамбер, Гран, Панлю, мати Ріє, інші. Тому висновок, до якого приходить Ріє, не здається читачу надмірно пафосним: «…люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу». Роман Камю — це притча про людей, які «через неможливість бути святими, відмовляючись змиритись із лихом, намагаються бути цілителями».

Моральні проблеми, що постають на сторінках роману, автор теж намагається вирішити з позиції філософії екзистенціалізму. Світ абсурдний, визнає автор, і людина повинна мужньо це визнати. Але абсурдність світу не виправдовує небажання людини жити за законами совісті, честі, обов’язку. Зі злом треба боротися у будь-яких його проявах, навіть коли боротьба нерівна, навіть коли зло непереборне. У фіналі сказано: «бацила чуми ніколи не вмирає, і ніколи не щезне», як ніколи не щезне зло у світі, тому кожна людина повинна визначити свою життєву позицію. У боротьбі зі злом люди об’єднуються, тоді вони не почуваються такими самотніми у світі. Любов — найважливіша людська цінність, вона додає людині сили жити в абсурдному світі.

У сюжеті роману «Чума» є кілька смислових прошарків, які розкриваються автором в алегоричному та філософському плані. Алегоричний і філософський плани в романі тісно переплітаються: фашистська «чума» зображується як прояв абсурдності світу. Але письменник не пропонує змиритися, він закликає мужньо прийняти виклик абсурдного світу і стати на боротьбу зі злом.

Роман «Чума» є вершинним досягненням творчості А. Камю. Він увійшов до історії літератури XX ст. як літературний пам’ятник борцям проти гітлерівської навали.

Історія написання твору. Над «Чумою» письменник працював близько восьми років, упродовж яких кілька разів змінювалися і загальна концепція твору, і його зміст.

Перші нотатки про роман датовані ще 1938 р. Первісний нарис розповідав про двох бідних молодих людей, які попри злидні та абсурдність ворожого світу знайшли свою «зачаровану пустелю» щастя — любов. Згодом, уже в остаточному варіанті роману ця історія майже без змін була перенесена до зворушливої сповіді скромного чиновника міської мерії Жозефа Грана. Отже, на початковому етапі роботи важливу роль відігравала тема кохання.

Звістка про початок Другої світової війни, що застала Камю в Алжирі, суттєво змінила первісний задум. Війна була сприйнята митцем як наочне втілення абсурдності існування. Відтак ідея абсурду набула конкретного соціально-історичного забарвлення.

1941 р., стомлений подорожжю шляхами переможеної Франції, Камю прибув до Орана, одного з приморських міст Алжиру. Місто справило на нього гнітюче враження. «Немає жодного місця, — відзначав письменник, — що його оранці не спотворили б якоюсь огидною будівлею, здатною перекреслити будь-який пейзаж. Місто, що відвертається від моря, обертаючись навколо своєї осі, ніби равлик». Таким Оран увійшов до його роману.

Поволі у задумі твору почала набувати першочергової значущості ідея активного опору злу. Цей важливий поворот зафіксований також чернетками Камю: «Усі борються — кожен по-своєму. Боягузтво — лише у тому, аби встати навколішки».

Особливості сюжету й жанру роману. На поверхні сюжет твору виглядає як опис пошесті чуми в алжирському місті Орані. Крок за кроком автор розкриває динаміку розвитку епідемії: від перших сигналів лиха — загадкової хвороби щурів, що блискавично перекинулася на людей, — до народного свята, яким городяни відзначили перемогу над смертю, котра лютувала у їхньому місті. Широким планом змальовані в романі герої, що обрали шлях боротьби з чумою. Деякі з них полягли жертвами хвороби. Врешті-решт, чума відступила.

Під поверхнею розлогого звіту про пошесть відкриваються пласти інакомовних значень. Насамперед — алегоричний зміст, на який вказує взятий за епіграф до роману вислів відомого англійського письменника Д. Дефо: «Якщо вільно зобразити ув’язнення через інше ув’язнення, то й вільно зобразити будь-який реально існуючий предмет через щось зовсім неіснуюче». Слова Дефо містять зачин теми ув’язнення, що поєднує вигаданий сюжет про блокаду зачумленого Орана з реальною історичною ситуацією в Європі, ураженій бацилами «коричневої чуми» (ця метафора була поширеним у тогочасній пресі визначенням гітлерівської пошесті, отож сама назва роману Камю сприймалася його сучасниками як натяк на нацистську окупацію).

У тексті книжки розсипані численні думки оповідача та його друзів, що постійно нагадують про таке «подвійне бачення» речей. До реалій німецької окупації відсилають і деякі подробиці пошесті. Наприклад, ізоляція хворих на чуму у лікарні асоціюється з гестапівськими в’язницями; стадіони, заповнені людьми, взятими на карантинний облік, — з концтаборами; процедура захоронення померлих — з масовими розстрілами невинних людей тощо. Сам Камю зазначав, що головним змістом його роману є боротьба європейського опору проти нацизму. «Доказом цього є те, що ворог, не названий у романі прямо, був впізнаний всіма і у всіх країнах Європи… «Чума» є дещо більше за хроніку опору…»

Варто, проте, у цьому поясненні звернути увагу на визначення: «дещо більше за хроніку». Очевидно, письменник мав на увазі ті символічні значення сюжету «Чуми», що виходять за межі тлумачення роману лише як алегорії Другої світової війни. Адже розповідь про оранську пошесть може бути прочитана як символічне узагальнення численних катастроф новітньої історії — таких, як тоталітарні режими у СРСР, Угорщині чи Китаї і так далі, аж до сучасних політичних диктатур, локальних воєн, міжнаціональних конфліктів тощо. Та й в історії минулого можна знайти безліч прикладів подібних ексцесів політичної влади. Не випадково Камю зашифровує ситуацію «колективного лиха» саме в образі чуми — хвороби, що здобула чорну славу давнього супутника людства. Чума виростає у творі у символ метафізичного Зла, страшної руйнівної сили, що загрожує людському життю, а проблематика роману повертається під кутом головних екзистенційних питань — переживання особистістю «межової ситуації», пошуків духовної опори в абсурдному світі, морального вибору тощо.

Багатошарова побудова сюжету зумовила своєрідність жанру твору. З одного боку, роман написаний у формі «хроніки», від особи безпосереднього учасника подій. Саме так визначає свої нотатки в романі оповідач; з позначенням «хроніка» роман деякий час виходив і на батьківщині письменника. У творі читач постійно натрапляє на статистичні дані, які з фактографічною точністю відбивають динаміку перебігу пошесті, що також надає оповіді документального забарвлення.

А з другого боку, роман побудований як притча, що в іншомовній формі порушує одвічні проблеми людського буття й насичена найширшими філософсько-моральними узагальненнями та складною символікою. Дослідники ставлять «Чуму» в один ряд з найвидатнішими романами-притчами XX ст. — «Процесом» і «Замком» Ф. Кафки, «Котлованом» А. Платонова та ін.

«Фактографічна» та «символічна» проекції в романі постійно накладаються одна на одну. Завдяки цьому, наприклад, Оран, не втрачаючи рис конкретного міста, позначеного на карті Алжиру, і водночас відтворюючи дух Європи, «ув’язненої» в тенетах нацистської окупації, стає «універсальною моделлю Міста». Відтак письменник підводить читача до усвідомлення того, що випробування, через які пройшли його герої, могли б трапитися деінде на земній кулі.

Система образів твору. Реалізуючи завдання зображення чуми як загального лиха, Камю створює колективний портрет оранців. В експозиції роману наголошується на похмурій банальності їхнього одноманітного життя, позбавленого сильних почуттів і духовних поривань. Здається, ніби самим своїм невдалим розташуванням і недоладною архітектурою Оран пригнічує свідомість своїх мешканців. У цьому місті, що розташоване десь на манівцях цивілізованого світу й вражає своєю байдужістю до краси та романтики, люди немов приречені на існування «за звичкою», без несподіванок і потрясінь.

Отож не дивно, що моровиця щурів майже не порушила звичного ритму життя його мешканців. Однак згодом звістка про пошесть поклала край суспільному спокою. Офіційне визнання чуми і зумовлена ним блокада Орана породили в людях панічний страх, почуття занедбаності й самотності. Оранці відчули себе в’язнями, приреченими до страти. Це змусило їх під іншим кутом поглянути на своє існування. У розпачі деякі оранці штурмували охоронників міської брами, грабували порожні будинки тощо. Втім, головним було те, що більшість мешканців проклятого міста здобули почуття згуртованості перед навалою біди й відкрили для себе цінність кожної миті життя.

На тлі колективного портрета оранців вияскравлюються окремі постаті борців з чумою. Одним з перших б’є на сполох лікар Ріє, перу якого, як з’ясовується у фіналі, і належить ця «хроніка». Від основної маси оранців, що до пошесті жили «неусвідомленим життям», його відрізняє відкритість екзистенційним питанням. Адже і до трагедії Ріє день у день стикався з « межовими ситуаціями », день у день ішов він у бій проти смерті, що загрожувала його пацієнтам. Лікарська практика навчила його покладатися лише на власні сили, рішуче діяти й брати на себе відповідальність за життя інших людей. Саме так герой поводиться і під час пошесті. І не лише тому, що самовіддано боротися з хворобою його зобов’язує клятва Гіппократа. У допомозі тим, хто страждає, він вбачає свій моральний обов’язок, котрий виконує без прекраснодушних слів, як буденну роботу. Не випадково вести «хроніку» доручено саме цьому персонажу роману. Як людина, що перебуває в епіцентрі подій, Ріє має про пошесть найповніше уявлення. А як лікар він задає «літопису» потрібний тон, що за своєю фактографічною точністю та підкреслено сухим викладом наближається до медичного опису історії хвороби. Найближчий сподвижник лікаря Ріє — Жан Тарру. Він оселився в Орані незадовго до трагедії. Життєлюбний і мужній, наділений почуттям внутрішньої свободи, він справляє враження неординарної особистості. Незвичайним був і його попередній життєвий шлях, якому, на відміну від біографій інших героїв твору, письменник приділяє помітну увагу. Син поважного прокурора, Тарру полишив рідний дім після того, як пережив стрес на судовому процесі, під час котрого його батько добився для обвинуваченого смертного вироку. Бунт проти законів буржуазного світу, на сторожі яких стояв батько-прокурор, привів юнака до «лівого» політичного руху. Однак і в середовищі революціонерів герой стикнувся з жорстокістю, якою на практиці супроводжувалися спроби встановити справедливий порядок речей. Як і батько-прокурор, лицарі революції виявилися невільними вбивцями. Відрізнялися лише політичні гасла, під якими проливалася кров.

Цей життєвий досвід назавжди прищепив Тарру відразу до політики. Замість колишньої віри у революцію він почав сповідувати віру у моральність. Переконання, що у будь-яких випадках потрібно «ставати на бік жертв, аби хоч якось обмежити розмах лиха», спонукає героя організувати в зачумле-ному Орані добровільні санітарні дружини. Він самовіддано допомагає лікареві Ріє, щодня виявляючи справжній моральний стоїцизм*, співчуття до таврованих чумою людей, безмежну відвагу. Героїчна вдача Тарру сповна розкривається у сцені його смерті від чуми.

Непростими шляхами до загону борців з чумою приходить паризький журналіст Раймон Рамбер. Відряджений до занедбаного алжирського міста, спочатку він почувається в Орані «стороннім». А відтак запевняє себе та інших, ніби оранська трагедія його не обходить. До того ж у Парижі він залишив кохану, і думка про тривалу розлуку з нею здається йому нестерпною. Все це спонукає героя вперто шукати засобів втечі з блокадного міста. Однак згодом Рамбер переглядає своє ставлення до подій, свідком яких він випадково став. Цінність індивідуального щастя тьмяніє на тлі оранської трагедії. Негідно й соромно, говорить герой, насолоджуватися особистим щастям у той час, коли від чуми гинуть тисячі людей. Тому він відмовляється від можливості покинути Оран і приєднується до соратників лікаря Ріє.

Чума зумовлює зрушення і у світогляді священика Панлю. Звістку про чуму він, згідно з християнською системою уявлень, тлумачить як Божу кару, наслану на оранців за їхні гріхи. У першій своїй проповіді він закликає паству покаятися, очиститися, покірно прийняти лихо, зрештою, не покладати надій на медицину, а цілком довіритися Господній волі. Однак поволі ідея покарання у свідомості Панлю поступається місцем ідеї милосердя, що вимагає усіма можливими засобами допомагати жертвам лиха. Ці переконання надихають його на участь у роботі санітарної дружини.

Протест проти пошесті абсурду й зла виникає і в душі непомітного службовця міської мерії Жозефа Грана. Образ цієї «маленької людини» є проводирем двох значущих для Камю тем — кохання та творчості. Щоправда, обидві вони набувають абсурдного характеру. Адже кохання Грана — це сумні рештки колишнього щастя, яке затонуло у плині буденності. Стомившись від нудьги подружнього життя, дружина покинула Грана. У цьому, вважає Гран, є і його провина: адже він не знайшов влучних слів — слів любові, які змогли б зупинити його Жанну. Відтоді Гран вперто шукає ці влучні слова, аби хоч із запізненням висловити свої почуття до колишньої дружини. Так само він шукає їх і у своїй літературній «творчості», що зводиться до постійного перероблення однієї-єдиної фрази, якою буцімто має починатися ненаписаний роман. Фраза, яку з несамовитим завзяттям шліфує герой, змальовує чепурну амазонку, що погожим травневим ранком скакала верхи квітучими алеями Булонського Лісу. Такий «зачин» засвідчує, що задуманий твір має обертатися навколо теми кохання. «Цей ненаписаний роман, — зазначає С. Фокін, — задуманий Граном як спізніле освідчення, як спроба останнього пояснення; не випадково у мить відчаю замість численних «амазонок» він просто пише листа коханій: «Люба моя Жанно, сьогодні Різдво…» Отже, любов і творчість утворюють духовну нішу, в якій цей герой знаходить спасіння від задушливої атмосфери «мирного» оранського життя. Однак реалії чуми унеможливлюють втечу у світ «чистого мистецтва» та журби, оповитої мріями про втрачене кохання. Це, зокрема, підкреслюється кричущим контрастом між наївно-ідилічним звучанням фрази про амазонку й страшною реальністю «міста-мученика». Та й сам Гран, який щоденно жертвує бажанням усамітнитися у «вежі із слонової кості» заради небезпечної і виснажливої роботи у санітарній дружині, втілює думку автора про те, що під час тяжких «хвороб» історії пристрасть митця до його мистецтва має поступитися місцем моральному обов’язкові взяти участь у битві зі злом.

Усіх цих героїв, різних за своїм світоглядом та життєвим досвідом, поєднує переконання у тому, що пошесть є «справою кожного». Адже за її умов, як зазначає у романі отець Панлю, «всіляка байдужість злочинна». (Правоту цього твердження письменник доводить на прикладі долі Коттара, якого байдужість до страждань співвітчизників і зосередженість на егоїстичних корисних інтересах перетворюють на невільного «спільника» чуми.) Важливо, що герої-борці обирають шлях активної протидії злу внаслідок вільного морального вибору, а не через нав’язаний ззовні (професією, релігією, ідеологією та іншими чинниками) обов’язок.

Ідея морального вибору є, власне, стрижнем кожного з персонажів «Чуми». Тому вони змальовані дещо схематично, як своєрідні ілюстрації різних «відповідей» на духовні питання, що постають перед людиною у «межовій ситуації». Автора цікавить насамперед не так психологія чи біографія його героїв, як їхнє екзистенційне кредо.

За логікою Камю, перемогти зло остаточно людина не в змозі. У фінальних рядках роману зазначено: «…бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закрутку меблів або в стосі білизни, вона терпляче вичікує своєї години в спальні, в підвалі, у валізі, в носовичках та паперах, і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста». Однак це не означає, що жертовна боротьба Ріє та його товаришів проти чуми була марною. Вона мала своїм вищим сенсом обстоювання засадничих духовних цінностей — моральної гідності, людяності, співчуття і самовідданої допомоги постраждалим, почуття відповідальності за долю суспільства — за умов натиску згубних сил.

«Трагічний гуманізм» бунту героїв Камю полягає у тому, що, навіть усвідомлюючи обмеженість своїх можливостей у боротьбі зі злом, вони не складають зброї. Як зазначив С. Великовський, «»Чума» — це насамперед книжка про тих, хто чинить опір, а не про тих, хто здався, книжка про сенс існування, який знаходиться серед безладу життя».

Екзистенціалізм у французькій літературі. Мотиви абсурду, свободи вибору, смерті тощо у творчості Камю. Роман «Чума» Альбера Камю, його зв’язок із екзистенціалістською філософією

Повернутись на сторінку Зарубіжна література

Комментарии закрыты.