• .

Загальний огляд найвідоміших творів Й. В. Гете

Літературна спадщина Гете займає 80 томів, і важко назвати жанр, у якому б не працював письменник. В останньому прижиттєвому виданні його творів ліричні поезії увійшли до п’яти томів. Це близько 1600 віршів (за іншим джерелом, Гете створив 3150 віршів). Поштовхом до написання перших ліричних творів стало почуття до Анни Шенкопф. 1767 року Гете створює цикл віршів «Аннета», виданий під назвою «Нові пісні». У кращих поезіях цієї юнацької збірки Гете тонко передає власні почуття. До таких віршів належать «Чудова ніч», у якій змальовано піднесений стан душі щасливого закоханого, «Перерва», де Гете порівнює кохання із хвилями моря. Ці поезії, як і наступні збірки віршів, були спочатку рукописними, і Гете не збирався їх друкувати, вважаючи, що вони надто особисті за змістом. Згодом, готуючи зібрання власних творів, поет став збирати і редагувати свої рукописи.
На думку літературознавця В. Жирмунського, Гете — передусім ліричний поет. Йому належить заслуга створення нового жанру — інтимної лірики, яка змальовує глибокі переживання і душевні пориви ліричного героя в усій їх неповторності.
Рання лірика Гете (1766-1769) багато в чому має наслідувальний характер, обмежується вузьким колом шаблонних тем, ситуацій та стильових прийомів у дусі неглибокого салонного епікуреїзму. Молодий поет тоном мораліста закликає розумно насолоджуватися швидкоплинними радощами кохання. (Загальний огляд найвідоміших творів Й. В. Гете)
У бурхливі роки штюрмерства (1770-1775) під впливом Гердера, який на той час уже сформулював основні положення своєї літературної теорії, лірика молодого Гете стає зовсім іншою. Поет звертається до народної пісні, і це відіграє вирішальну роль у виробленні ним нового ліричного стилю.
Гете зумів почерпнути із джерела народної поезії чарівність її форми, мелодійність, приспіви, пісенну гнучкість і виразну образність, насиченість порівняннями, паралелізмами, контрастами. На деяких ранніх віршах поета особливо сильно позначилось його захоплення народною піснею. Серед них найвідоміша поезія «Дика троянда» («Степова троянда»). Автор використав у цьому творі народно-поетичну символіку, драматичний ліричний сюжет, народний пісенний приспів, зберіг народне трактування любовної теми: у символічній формі в поезії змальовано трагічну долю дівчини-троянди. Поєднання цих поетичних засобів створює неповторний емоційний тон вірша. (Загальний огляд найвідоміших творів Й. В. Гете)
За мотивами й сюжетами народних поезій Гете написав і низку балад, призначених для пісенного виконання. Зберігаючи епічну простоту і ліричність, він вдається до сучасної йому мови, удосконалюючи її красу, шліфуючи ритміку вірша. Його балади мають не тільки німецьке коріння. Так, «сеульський король» пов’язаний із давньоскандинавською народною баладою, а «Журлива пісня шляхетної дружини Асан-аги» — із сербо-хорватською.
У багатьох віршах митець висловлює власне ставлення до природи і суспільства. Ідеалом молодого Гете стає людина-борець. Поет виступає ворогом самозаспокоєності, його герой — нескорена сильна особистість. «Прометей» належить до вершинних творів молодого Гете та й усього напряму «Буря й натиск». Поезію пронизує сміливе заперечення релігії. Ліричний герой твору стверджує, що людині марно сподіватися на допомогу Бога, її порятунок — у власному серці. Вірш «Ганімед» є натхненним гімном природі і красі, які дарують людині найвищу духовну насолоду. Автор обожнює природу в дусі пантеїстичної філософії Спінози.
Згодом ідеї «Бурі й натиску» поступаються місцем новому світогляду, який знайшов відображення у віршах Гете «Межа людства», «Пісня духів над водами», «Моя богиня», «Божественне». Ліричний герой цих поезій уже не бунтівник, що гордо кидає виклик богам, він інакше сприймає світ: людина може виконати своє земне покликання лише перебуваючи в гармонії зі світом, «бо з богами мірятися смертний не посміє». Поет та його ліричний герой тепер по-іншому ставляться до мистецтва, до мандрівництва, незмінною лишається тільки вірність пантеїзму. (Загальний огляд найвідоміших творів Й. В. Гете)
У баладах цього періоду також з’являються інші мотиви. Гете висловлює в них думку про те, що у світі є таємничі сили, які людина не в змозі осягнути. Балади, створені в період творчої дружби з Шиллером, поділяються на два типи: перший має вигляд пісенного діалогу, другий — розповіді про таємничу й фантастичну пригоду, яка має викликати в читача роздуми про складність і суперечливість життя. Ці твори («Коринфська наречена», «Бог і баядера») складні і неоднозначні за змістом.
Збірка ліричних творів («Західно-східний диван»), написана Гете 1814 року (у 65 років), стала поетичною енциклопедією його життєствердної філософії. У вірші «Блаженна млість» Гете в поетичній формі виголошує свої світоглядні принципи. Навіть смерть поет сприймає як закономірність у нескінченному світовому процесі.
Дві філософські поеми пізнього Гете «Одно і все» та «Заповіт» із циклу «Бог і світ» свідчать про незмінність філософських поглядів автора: у них відображено гуманістичний і пантеїстичний погляд на природу. Гете продовжує сповідувати філософію Спінози й ототожнювати Бога з природою як вічною животворною силою.
Психологічна глибина властива й інтимній ліриці Гете. Поет змальовує найтонші відтінки духовного світу ліричного героя в «Зазенгеймському циклі» та «Римських елегіях». Він відверто милується своєю коханою у вірші «Фрідеріці Бріон», а в «Елегіях» захоплено змальовує любовні почуття. Піднесеність емоційного тону цих поезій досягається завдяки розміру, яким вони написані: гекзаметр змінює в них пентаметр, що створює урочисту тональність віршів.
Значне місце у творчості Гете посідають епічні твори, написані в різні періоди життя. Серед них романи «Вертер», «Вибіркова спорідненість» та епопея у двох томах «Вільгельм Майстер»; 20 книг під загальною назвою «Поезія і дійсність» (розповідь поета про себе, своїх сучасників та епоху); новели і казки; публіцистичні статті «До дня Шекспіра» (1771), «Про німецьку архітектуру» (1773); 1055 афоризмів у прозі.
Є у Гете і твори суміжних жанрів: декілька балад, три поеми («Герман і Доротея», «Рейнеке-Лис», «Ахіллес»).
До найвизначніших творів першого періоду творчості належать драма «Гец фон Берліхінген із залізною рукою» і роман «Страждання молодого Вертера». У 22 роки Гете був уже знаменитий у межах Німеччини як автор національно-історичної драми «Гец фон Берліхінген». П’єсу написано у франкфуртський період життя поета (1771-1773), під час його найбільшого захоплення штюрмерством. Особливий успіх драма мала у молоді, яку приваблював її бунтарський пафос.
Гете створив драму нового типу, якої ще не знала німецька література. Написана всупереч канонам класицизму, в дусі історичних хронік Шекспіра, п’єса вражала сучасників драматизмом сценічної дії, гостротою конфліктів. Широке тло зображених історичних подій потребувало порушення класицистичного принципу єдності місця. Ці події відбуваються в різних місцях: у лицарському замку, при дворі бамберзького єпископа, в підземеллі, у в’язниці, де гине Гец. Тому декорації змінюються кілька разів протягом однієї дії (у 3-й дії — 22 рази).
Мова п’єси також не відповідає законам класицизму. Гете відмовляється від віршованої форми як засобу ідеалізації і вдається до реалістично зниженої прозової форми. Персонажі драми використовують мову, наближену до розмовного стилю, насичену архаїзмами і діалектизмами, народними прислів’ями та афоризмами.
У п’єсі відтворено цілу історичну добу. Автор звертається до подій XVI ст. Це був героїчний період в історії Німеччини. Час породжував людей високого героїчного зльоту та дії. Саме їх Гете свідомо протиставляв своїм далеким від героїзму сучасникам. Молодий письменник ідеалізував давніх німців, епохи великих соціальних потрясінь, Реформації та Селянської війни. Головні і другорядні персонажі п’єси, що є учасниками історичних подій, представляють усі соціальні верстви середньовічної Німецької імперії: це безвладний імператор, обмежені й жадібні князі, імператорські лицарі, нюрнберзькі купці, учені, юристи, ченці, наймані солдати та їхні начальники, селяни, цигани. Велика кількість різних за характером дійових осіб, введення масових народних сцен — усе це суперечило класицистичним канонам.
Історичним джерелом п’єси стала автобіографія справжньої історичної особи — лицаря Геца фон Берліхінгена. Реальний Гец був розбійником, що грабував купців на великих дорогах,— отже, це постать негативна, навіть порівняно з князями. Проте головний герой п’єси молодого Гете — «лицар із залізною рукою» — особистість із високорозвиненим почуттям незалежності і справедливості. Автор змальовує своєрідного середньовічного бунтівника-індивідуаліста, як «бурхливого генія» свого часу, «суворого самовладця в дикий, анархічний час ». Ставлення селян до Геца, їхня довіра і симпатії до цієї простої, чесної і мужньої людини зробили героя драми справжнім народним героєм. Його популярність серед народу надзвичайно велика, саме Геца селяни обирають ватажком під час повстання.
Гец переконує селян відмовитися від розбійницьких дій. Він визнає справедливість їхніх вимог, але засуджує криваве бунтарство і «беззаконня». Його політичний ідеал — могутня держава під владою імператора, де лицарі живуть у злагоді з простолюдом і охороняють його мирну працю.
Герой п’єси трагічно гине. Це суперечить історичним фактам, бо насправді «цей жалюгідний суб’єкт» (за висловом Гете) жив ще 35 років після розгрому Селянської революції, якій він зрадив. Проте такий фінал п’єси дав змогу авторові втілити в ній думку про приреченість народної боротьби за незалежність, висловити свій політичний та історичний скепсис, що не полишав його навіть в епоху «Бурі й натиску».
Сімейні й любовні конфлікти п’єси розгортаються на політичному тлі боротьби вільного лицаря проти князівського деспотизму. Головний конфлікт п’єси — зіткнення різних соціальних груп в епоху Селянської війни в Німеччині, коли вирішувалася доля її народу. Він зосереджується навколо протистояння Геца та його антагоніста Вейслінгена, який представляє інтереси дворян. Вейслінген — вільний імператорський лицар, що добровільно вступив на службу до можновладного князя. Це кар’єрист і хитрий інтриган, фаворит німецьких князів, галантний спокусник і невірний коханець. В образі Вейслінгена Гете намагається змалювати сучасного поетові індивідуаліста, шукача життєвих утіх, «проблематичну натуру, яка вступає в конфлікт з філістерською мораллю».
Через рік після «Геца» з’явився роман «Страждання молодого Вертера» (1774), створений у традиціях сентименталізму. Попередниками Гете в цьому жанрі й напрямі були Річардсон і Руссо. Роман Руссо «Нова Елоїза» (1761) має тему, подібну до теми «Вертера», але Гете запропонував зовсім інше, протилежне, розв’язання конфлікту.
Фабула роману Гете надзвичайно проста: це розповідь про нещасливе кохання Вертера до Лотти, нареченої, а потім дружини його приятеля Альберта. Кохання закінчується трагічно — самогубством головного героя.
Роман має автобіографічне джерело. У сюжеті твору Гете використав історію власного кохання до Шарлотти Буфф, нареченої його друга Кестнера. Рішення закінчити роман смертю головного героя Гете прийняв після звістки про самогубство свого молодого приятеля Іерузалема, безнадійно закоханого у шлюбну жінку.
Композиція роману є типовою для творів сентименталізму. Він складається з листів головного героя, адресованих другові, але оскільки листи залишаються без відповіді, вони радше нагадують сторінки особистого щоденника. У цьому істотна відмінність твору Гете від роману Руссо «Нова Елоїза», зміст якого становить листування двох осіб.
Така побудова роману німецького письменника спричинила труднощі його жанрового визначення. «Вертера» називають епістолярним романом, ліричним щоденником, ліричним романом. На думку більшості літературознавців, «Вертер» — це роман у листах, сповідь людської душі: весь світ подано в ньому через суб’єктивні переживання героя.
Головний герой твору — юнак Вертер. Він народився в німецькій бюргерській родині, але відзначається сентиментальним світовідчуттям, є прихильником усього природного, простого. Патріархальні стосунки Вертер вважає ідеальними, почуття та емоційну безпосередність цінує більше за розум. Йому не імпонує розважливість, бо він переконаний, що все велике в житті створюють «нерозважливі» натури під час емоційного зльоту. Для нього розважливість — ворог героїчного. У листі від 10 серпня Вертер пише: «Нерозважлива пристрасть штовхає людину на подвиг, породжує в ній велику енергію, пробуджує хоробрість і зухвалість».
Вертер — герой-індивідуаліст, що протиставляє себе оточенню. Його протест спрямований не проти суспільних відносин свого часу, а проти традиційної моралі. Вертер бунтує проти філістерства, проти існуючих моральних догм.
Він кохає без надії і закінчує життя самогубством, дізнавшися, що його кохання взаємне. Юнак жертвує собою заради спокою коханої жінки, бо для нього єдиний сенс життя — кохання до Лотти, яке, з погляду релігійної моралі, вважається гріховним. Отже, конфлікт роману становить зіткнення особистого почуття героя-індивідуаліста з офіційною мораллю. Трагічна розв’язка цього конфлікту свідчить про глибоке розуміння письменником реальності.
У романі є дві сюжетні лінії. Одна з них — стосунки Вертера з його оточенням. І тут конфлікт набуває гостросоціального характеру, а бунтарство Вертера стає свідомим запереченням тогочасної дійсності. Юнак ненавидить суспільній лад, побудований на становій ієрархії (лист від 24 грудня): «Найбільше мене обурюють такі суспільні відносини, коли людину оцінюють не за її розумом та душевними рисами, а за титулом». Зображуючи принижене становище бюргерства у напівфеодальній Німеччині, письменник показує, як умови суспільного життя виключали людину зі сфери активної діяльності, змушували бути байдужою до суспільних проблем.
Обмежений у власній ініціативі, герой-індивідуаліст замикається у світі особистих переживань. Це і є друга й основна лінія роману — стосунки Вертера з Лоттою та її нареченим, а згодом чоловіком, Альбертом. Лотта багато в чому схожа на Вертера. Вона здатна на глибокі й щирі почуття, кохає Вертера, але почуття обов’язку перемагає: Лотта дала слово вмираючій матері стати дружиною Альберта. Обов’язок перед родиною змушує її контролювати свої почуття і відмовитися від особистого щастя.
Роман приніс Гете славу, коли йому було лише 25 років. Поява «Вертера» стала подією в літературному світі, німецька молодь зустріла його з великим ентузіазмом, «Вертер» витримав 16 видань. Духівництво вимагало заборони книги, а Лессінг дав нищівну характеристику головному героєві. Він писав, що за часів античності його вчинок не вибачили б і дівчинці. Зважаючи на думку Лессінга, Гете написав передмову до другого видання роману, у якій застеріг юнаків від наслідування Вертера.
Драматична спадщина Гете налічує 54 п’єси, серед яких почесне місце належить трагедії «Фауст».

Загальний огляд найвідоміших творів Й. В. Гете

Комментарии закрыты.