«Маленька людина» і її доля в повісті

«Маленька людина» і її доля в повісті

Тема «маленької людини» — одна з постійних у російській літературі. Її гуманістичне тлумачення своїм корінням досягає Пушкіна. Його герої — Самсон Вирін («Станційний доглядач»), Євгеній («Мідний вершник») викликають у читача співчуття й жаль. Так само, як Пушкін, Гоголь розкриває в найпрозаїчнішому персонажі потенціал найвищого — здатність до любові, самозречення, самовідданого захисту свого ідеалу. Конфлікт маленької людини зі світом викликаний тим, що в героя відбирають його єдине надбання — щастя, любов, прихильність. Станційний доглядач втрачає дочку, Євгеній — кохану. Гоголь робить ситуацію й конфлікт жорстокішими. У «Шинелі» крайнє приниження людини, знищення в ній особистісного, духовного начала проявляється в зміні мети й змісту життя. Для Акакія Акакійовича Башмачкіна метою й сенсом життя стає річ. Здавалося б, убогість інтересів маленької людини доведена до краю. Однак автор не тільки приземлює, але й вивищує свого героя. В Акакієві Акакійовичі раптом проступають людські риси, і його скарга потрясає байдужого побратима-чиновника, перетворюючи його в побратима-людину: «І довго потім, серед найвеселіших хвилин, уявлявся йому низенький чиновник з лисинкою на чолі, зі своїми проникливими словами: «Залиште мене, навіщо ви мене кривдите?» — і в цих проникливих словах бриніли інші слова: «Я брат твій». Більше того, у героїв гоголівської повісті проявляються риси романтичного характеру. Башмачкін задоволений своєю долею, це своєрідний «блаженний», істота не від світу цього, фантазер і мрійник: «У переписуванні паперів йому вбачався якийсь свій різноманітний і приємний світ». Механічне переписування стає захопленням, пристрастю. Для Башмачкіна й шинель — не просто річ, це його ідеал — «вічна ідея», «подруга життя», «світлий гість». Як романтичний герой, як лицар Прекрасної Дами, він служить своєму ідеалу, служить самовіддано й самозабутньо, переборюючи немислимі труднощі й перешкоди. Поява ідеалу наповнює життя змістом, перетворює героя, вивищує його до іншого, нерабського існування. У Башмачкіна раптом пробуджуються найнесподіваніші риси — сміливість, навіть зухвалість: «Вогонь пориву показувався в очах його, у голові навіть миготіли найзухваліші й найвідважніші думки: а чи не покласти й справді куницю на комір?». Варто пам’ятати, що фасон і якість одягу в той час строго регламентувалися й комір із куниці Акакію Акакійовичу був однозначно «не за чином». Навіть смерть Акакія Акакійовича можна порівняти із загибеллю високого романтичного героя, що втратив свою мрію, свій ідеал.
Інший ряд асоціацій, які вивищують «маленьку людину» пов’язаний із житійними мотивами: «Можна з повним правом говорити про страшенну вузькість світогляду, про злиденність інтересів. Але з таким же правом — і про високий спокій подвижника, про таємниче внутрішнє життя, нескінченно далеке від хворобливої суєти навколишнього світу».
Долю гоголівського персонажа дослідники нерідко співвідносять із «Житієм святого Акакія Синайського».
У перекладі з грецької ім’я Акакій означає «незлобливий». Із житійним героєм нехитрого Акакія Акакійовича споріднює своєрідна обраність, визначеність його життєвого шляху, відмова від життєвих благ, спокус, виконання чорних робіт, покірлива витривалість, смиренність, самота, внутрішня зосередженість на своєму завданні. Історія придбання шинелі — випробування (морозом і спокусою). Нескінченна, вічна петербурзька зима в житійному контексті легко перетворюється в «зиму» метафоричну, своєрідне духовне «заледеніння», пов’язане з відсутністю щирої віри, ідеалу. Як і годиться житійному героєві, Акакій Акакійович проходить через страждання й мучеництво. Примара, що виникає після смерті героя,— актуалізація житійної теми посмертних чудес, що засвідчує святість подвижника.

Звичайно, і романтичні, і житійні асоціації подані Гоголем завуальовано, ненав’язливо, вони істотно «приземлюються», іноді навіть знижуються майже до пародії. Ю. В. Манн називає таке переосмислення «високого» матеріалу «винятково сміливим, феноменально-зухвалим, можливо, навіть єдиним в історії літератури…Поєднання непоєднуваного <…> народжує найсильніший художній ефект».
У світі петербурзьких повістей відсутня визначеність, однозначність у всіх сферах, крім, мабуть, однієї — ціннісної. Вищою цінністю залишається людина й людяність. У надгробному слові автора відбувається остаточне піднесення героя. Маленька людина виявляється великою в масштабах гоголівського гуманізму: «на неї впало нещастя таке ж нестерпне, як нещастя, що випадає на долю царів і володарів світу» . Петербург змальований у повісті як осередок бездушшя, бюрократичного автоматизму (згадаймо зіткнення героя зі «значною особою») і одночасно як сфера дії страшних, нещадних до людини сил. Фантастичний фінал — своєрідна компенсація, розрахована на читача, який сподівається на покарання зла. Це утопічне здійснення ідеї справедливості: замість покірного Акакія Акакійовича народжується месник, що заявляє про свої права; замість втраченої шинелі з’являється шинель із генеральського плеча; замість грізної значної особи —м’яка й добра.
У той же час заключні події відбуваються на межі реального, фінал розроблений у стилі «нефантастичної фантастики». Оповідання набуває форми чуток, яким можна вірити чи не вірити. Ніхто точно не розгледів нападника, поважна особа випила за вечерею дві склянки шампанського, так що стовідсотково ототожнити нічного грабіжника з Башмачкіним не можна. Крім того, фантастична легенда про загробну відплату «несе в собі (якщо їй повірити) майже блюзнірські нотки: адже це безсмертна душа бігає вулицями, зриває чужі шинелі, погрожує, чхає…» .
У розповіді про зміни в характері «поважної особи» видно авторську усмішку: порушено межі життя й смерті, весь світ вражений,— і як результат — один начальник став рідше кричати на підлеглих. «Привести в таке близьке зіткнення високе й трансцендентальне із прозаїчним і повсякденним <…> — це значить створити таку глибоку ситуацію, яку до кінця не вичерпати ніякими словами, ніякими аналізами».
Зміст фіналу можна трактувати як утвердження самої можливості відплати, віри у вищу справедливість,— споконвічне гоголівське прагнення не тільки виявити порочну сутність навколишнього світу, але показати можливість відновлення, відродження, перетворення дійсності й людини. Одночасно виникає відчуття покинутості світу Богом, якщо безсмертна душа охоплена спрагою помсти сама й виконує цю помсту. Обидві ці інтерпретації однаково проблематичні, і фінал «Шинелі» є колосальною загадкою про світ і людину, а головне — про долі світу й людини, загадкою як для автора, так і для читача.
Серед тих, хто «вийшов» з гоголівської «Шинелі», були, у першу чергу, принижені й ображені герої Достоєвського. Послідовники Гоголя закликали любити й жаліти маленьку людину за те, що вона теж людина, «брат твій», і, звичайно, за те, що вона жертва. Але сам Гоголь був не до кінця впевнений у тому, що маленька людина — герой безумовно позитивний. У «Невському проспекті» художник Пискарев і поручик Пирогов, мрійник і паскудник — приятелі, обидва вони — породжвння Петербурга. В «оживаючому» під впливом мрії Башмачкіному починають проступати риси, що нагадують Пирогова й Ковальова,— аж до зацікавлення звабливим малюнком у вікні магазина або спроби погнатися «за якоюсь дамою». Тому після Башмачкіна Гоголь береться за Чичикова. «Негідник» Чичиков теж «вилазить» із «Шинелі». Грандіозний задум головної книги Гоголя як національної поеми й історії відродження «мертвих душ» міг здійснитися тільки в тому випадку, якщо маленька людина виростала у велику, якщо в безвідрадному сьогоденні мріло прекрасне майбутнє.

«Маленька людина» і її доля в повісті

Комментарии закрыты.