МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ БІОГРАФІ Й ТВОРЧОСТІ М. В. ГОГОЛЯ

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ БІОГРАФІ Й ТВОРЧОСТІ М. В. ГОГОЛЯ

Гоголь у спогадах сучасників

Одного разу в присутності Гоголя було розказано канцелярський анекдот про якогось бідного чиновника, пристрасного мисливця на птахів, що надзвичайною економією й невтомною, надмірною працею понад посаду зібрав суму, достатню для купівлі гарної лепажівської рушниці рублів за 200 (ас.). Першого ж разу, коли на маленькому своєму човнику вирушив він по Фінській затоці за здобиччю, поклавши дорогоцінну рушницю перед собою на ніс, він перебував, за його власним запевненням, у якомусь самозабутті й отямився тільки тоді, як, глянувши на ніс, не побачив своєї обновки. Рушниця була стягнута у воду густим очеретом, через який він десь проїжджав, і всі зусилля відшукати її були марні. Чиновник повернувся додому, ліг у ліжко і вже не вставав: він підхопив лихоманку. Тільки загальною підпискою його товаришів, що довідалися про подію й купили йому нову рушницю, повернутий він був до життя, але про страшну подію він уже не міг ніколи згадувати без смертельної блідості на лиці… Усі сміялися з анекдоту, що грунтувався на справжній події, крім Гоголя, що вислухав його задумливо й опустив голову. Анекдот був першою думкою дивовижної його повісті «Шинель», і вона заполонила його душу в той же вечір.
П. В. Анненков

У Гоголя завжди в кишені була записна книжка або просто клаптики паперу. Він заносив сюди все, що протягом дня його вражало або зацікавлювало: власні думки, спостереження, відзначені оригінальні фрази або вислови, що чимось уразили його, та ін. Він говорив, що якщо він нічого не записав, то день втрачено; що письменник, як художник, завжди повинен мати при собі олівець і папір, щоб наносити вражаючі його сцени, картини, які-небудь чудові, навіть найдрібніші деталі. Із цих нарисів для живописця створюються картини, а для письменника — сцени й описи в його творах. «Все мусить бути взяте з життя, а не вигадане фантазією на дозвіллі».
Гоголь, при всій своїй сором’язливості й замкнутості, охоче вступав у розмови з найрізноманітнішими людьми. «Мені це зовсім не цікаво,— говорив він, ніби виправдуючись,— але мені необхідно це для моїх творів». У Калузі він якось перезнайомився в гостинному дворі з усіма купцями й крамарями. У деяких засиджувався й грав подовгу в шашки. Його знали не тільки як гостя, що проживав у губернатора, але і як автора «Ревізора», настільки знайомої комедії. Однак взагалі Гоголю було складно заводити нові знайомства. Він стверджував, що вести знайомство можна тільки з тими, у кого чому-небудь можна навчитися або кого можна навчити чому-небудь. Познайомившись і зацікавившись людиною, Гоголь або уважно слухав її, або навчав іноді найелементарнішим істинам чи просто питанням практичного життя. Тлумачачи їх по-своєму й надаючи їм особливого значення, він бентежив цим людей, а натури повсякденні, які люблять говорити звисока найбанальніші істини, обурював. Вони не на жарт гнівалися на непрошені повчання, що розтікалися рікою.
Гоголь любив ласувати, і в нього в кишенях, особливо в дитинстві, завжди були які-небудь пряники, льодяники й т. п. Живучи в готелі, він ніколи не дозволяв прислузі забирати поданий до чаю цукор, а збирав його, ховав де-небудь у ящику й часом гриз шматки за роботою або розмовою. «Навіщо,— говорив він,— залишати його господареві готелю? Адже ми за нього заплатили». Траплялося це, звичайно, не від скнарості. Гоголь ніколи не був скупим.
А. О. Смирнова (за записом П. А. Вісконтова)

Уперше в житті я побачив Гоголя за чотири місяці до його кончини. Це трапилося восени, в 1851 році. Гоголь то плавно проходжався кімнатою, то сідав у крісло край столу, за яким Бодянський і я сиділи на дивані, і зрідка поглядав на мене. Середнього зросту, кремезний і з абсолютно здоровим кольором обличчя, він був одягнений у темно-коричневе довге пальто й темно-зелений оксамитовий жилет, наглухо застебнутий до шиї, біля якої, поверх атласної чорної краватки, виднілися білі м’які комірці сорочки. Його довге каштанове волосся прямими пасмами спадало нижче вух, злегка загинаючись над ними. Тонкі, темні, шовковисті вусики ледве прикривали повні, гарні губи, під якими була крихітна еспаньйолка. Невеликі карі очі дивилися ласкаво, але обережно й не посміхаючись, навіть тоді, коли він говорив що-небудь веселе й смішне. Довгий, сухий ніс надавав цьому обличчю й цим обережним очам, що сиділи по його боках, щось пташине, спостережливе й разом із тим добродушно-гордовите. Так дивляться з покрівель українських хуторів, стоячи на одній нозі, уважно-замислені лелеки. Гоголь у той час був дуже схожий на свій портрет, писаний із нього в Римі, в 1841 році, знаменитим Івановим. Цьому портрету він, як відомо, віддавав перевагу перед іншими.
Г. П. Данилевський

Уночі у вівторок (з 11-го на 12-е лютого) він довго молився один у своїй кімнаті. О третій годині покликав свого хлопчика й запитав його, чи тепло в іншій половині його покоїв. «Свіжо»,— відповів той.— «Дай мені плащ, підемо, мені потрібно там розпорядитися». І він пішов, зі свічкою в руках, хрестячись у всякій кімнаті, через яку проходив. Прийшов, звелів відкрити грубу як можна тихіше, щоб нікого не розбудити, і потім подати із шафи портфель. Коли портфель був принесений, він вийняв звідти зв’язані зошити, перев’язані тасьмою, поклав їх у піч і запалив свічею зі своїх рук. Хлопчик, здогадавшись, упав перед ним на коліна й сказав: «Пане! що це ви? Припиніть!» — «Не твоя справа,— відповів він.— Молися!» Хлопчик почав плакати й просити його. Тим часом вогонь погасав після того, як обгоріли краї в зошитів. Він помітив це, вийняв зв’язку із грубки, розв’язав тасьму й уклав аркуші так, щоб легше було розгорітися вогню, запалив знову й сів на стільці перед вогнем, очікуючи, поки все згорить і зотліє. Потім він перехрестився, повернувся у попередню свою кімнату, поцілував хлопчика, ліг на диван і заплакав.
М. П. Погодін

Довго вогонь не міг пробратися крізь товсті шари паперу, але нарешті спалахнув, і все загинуло. Розповідають, що Гоголь довго сидів нерухомо й нарешті промовив: «Негарно ми зробили, негарно, недобре діло». Це було сказано хлопчикові, що був його камердинером.
Граф Є. В. Сальяс — М. А. Максимовичу

Коли майже все згоріло, він довго сидів задумавшись, потім заплакав, звелів покликати графа, показав йому краї паперів, що догоряли, і з розпачем сказав: «От що я зробив! Хотів було спалити деякі речі, давно на те приготовлені, а спалив все! Який сильний лукавий,— от він до чого мене призвів! А я було там багато справедливого усвідомив і виклав. Це був вінець моєї роботи; з нього могли б усе зрозуміти й те, що неясно було в мене в попередніх творах… А я думав розіслати друзям на пам’ять по зошиту: нехай би робили, що хотіли. Тепер усе пропало». Граф, бажаючи відвести від нього похмуру думку про смерть, з байдужим виглядом сказав: «Це гарна ознака,— колись ви спалювали все, а потім виходило ще краще; виходить, і тепер це не перед смертю». Гоголь при цих словах став ніби пожвавлюватися; граф продовжував: «Адже ви можете все пригадати?» — «Так,— відповідав Гоголь, поклавши руку на чоло,— можу, можу; у мене все це в голові». Після цього він, очевидно, зробився спокійнішим, перестав плакати.
А. Т. Тарасенков

Відгуки критики про творчість М. В. Гоголя

Читачі наші звичайно пам’ятають враження, справлене на них появою «Вечорів на хуторі…»: усі зраділи цьому жвавому опису співучого і танцюючого племені, цим свіжим описам малоросійської природи, цієї веселості, простодушної і разом із тим лукавої. Як здивувалися ми російській книзі, що примушувала нас сміятися, ми, хто не сміявся від часів Фонвізіна! Ми так були вдячні молодому авторові, що охоче пробачили йому нерівність і неправильність його мови, безладність і неправдоподібність деяких оповідань, віддавши ці недоліки на поживу критиці. Автор виправдав таку поблажливість. Він з того часу ненастанно розвивався й удосконалювався. Він видав Арабески, де знаходиться його Невський проспект, найцілісніший із його творів.
Услід за ним з’явився Миргород, де з жадобою всі прочитали й Старосвітських поміщиків, цю жартівливу, зворушливу ідилію, що змушує вас сміятися крізь сльози печалі й розчулення, і Тараса Бульбу, якого початок гідний Вальтера Скотта. М. Гоголь іде ще вперед. Бажаємо й сподіваємося часто мати нагоду говорити про нього в нашому журналі.
О. С. Пушкін

Завдання критики й щира оцінка творів поета неодмінно повинні мати дві мети: визначити характер творів, що аналізуються, і вказати місце, на яке вони надають право своєму авторові в колі представників літератури. Чудовий характер повістей п. Гоголя створюють простота вигадки, народність, досконала істина життя, оригінальність і комічне натхнення, що завжди перемагається глибоким почуттям печалі й зневіри. Причина усіх цих рис криється в одному джерелі: п. Гоголь — поет, поет справжнього життя .
Скажіть, яке враження насамперед справляє на вас кожна повість п. Гоголя? Чи не змушує вона вас говорити: «Як все це просто, звичайно, природно й справедливо і, разом із тим, як оригінально й по-новому!» Чи не дивуєтеся ви й тому, чому вам самим не спала на думку та ж сама ідея, чому ви самі не могли вигадати цих же осіб, таких звичайних, таких знайомих вам, так часто бачених вами, і оточити їх цими ж обставинами, такими повсякденними, такими загальними, що так обридли вам у житті реальному й такими цікавими, чарівними в поетичному уявленні? Ось перша ознака художнього твору. Потім чи не знайомитеся ви з кожним персонажем його повісті так близько, начебто ви його давно знали, довго жили з ним разом? Чи не доповнюєте ви своєю уявою його портрета, і без того вже намальованого автором у повен зріст? Ця простота вигадки, ця нагота дії, ця вбогість драматизму, сама ця дріб’язковість і звичайність описуваних автором подій — глибинно правильні, справжні ознаки творчості; це поезія реальна, поезія справжнього життя, життя, близько знайомого нам. І наскільки звичайніший, наскільки вульгарніший, так би мовити, зміст повісті, що занадто захоплює увагу читача, настільки великий талант з боку автора виявляє вона. Візьміть майже всі повісті п. Гоголя: який чудовий характер їх? Що представляє собою майже кожна з його повістей? Смішна комедія, що починається дурницями, триває дурницями й кінчається слізьми і яка, нарешті, називається життям. І такі всі його повісті: спочатку смішні, потім сумні! І таке життя наше: спочатку смішне, потім сумне! Скільки в цьому поезії, скільки філософії, скільки істини!..
Досконала істина життя в повістях п. Гоголя тісно пов’язується із простотою вигадки. Він не прикрашає життя, але й не зводить на нього наклепу; він радий виставити назовні все, що є в ньому прекрасного, людського, і в той же час не приховує нітрохи і його неподобств. У тому й іншому випадку він безмежно вірний життю. Воно в нього справжній портрет, у якому все схоплено з дивною подібністю, починаючи від експресії оригіналу до ластовиння обличчя його.
Повісті п. Гоголя народні найвищою мірою; але я не хочу занадто багато говорити щодо їхньої народності, тому що народність є не перевагою, але необхідною умовою справжнього художнього твору, якщо під народністю треба розуміти точність зображення вдач, звичаїв і характеру того чи іншого народу, тієї або іншої країни. Життя будь-якого народу виявляється у своїх, йому одному властивих, формах, отже, якщо зображення життя точне, то й народне.
Одна із найчудовіших ознак творчої оригінальності або, краще сказати, самої творчості складається в цій типізації, якщо можна так висловитися, що є гербовою печаткою автора. У щирого таланта кожна особа — тип, і кожний тип, для читача, є знайомий незнайомець.
Комізм або гумор п. Гоголя має свій, особливий характер: це гумор суто російський, гумор спокійний, простодушний, у якому автор ніби прикидається простачком. Пан Гоголь із поважністю говорить про бекешу Івана Івановича, й інший простак не на жарт вирішить, що автор і справді в розпачі тому, що в нього немає такої прекрасної бекеші. Так, п. Гоголь дуже мило прикидається; і хоча треба бути занадто дурним, щоб не зрозуміти його іронії, але ця іронія надзвичайно пасує йому. Втім, це тільки манера, і щирий гумор п. Гоголя все-таки полягає у справедливому погляді на життя й, додам ще, нітрохи не залежить від карикатурності життя, що зображується ним. Він завжди однаковий, ніколи не зраджує собі, навіть у тому випадку, коли захоплюється поезією описуваного ним предмета. Безпристрасність — його ідол. Причина цього комізму, цієї карикатурності зображень полягає не в здатності або спрямованості автора знаходити у всьому смішні сторони, але у реальності життя. Проте, це все-таки гумор, тому що не щадить нікчемність, не приховує й не прикрашає її неподобства, тому що, зачаровуючи зображенням цієї нікчемності, пробуджує до неї відразу. Це гумор спокійний і, можливо, завдяки тому він швидше досягає своєї мети.
Пан Гоголь зробився відомим своїми «Вечорами на хуторі». Це були поетичні нариси Малоросії, нариси, повні життя й зачарування. Усе, що може мати природа прекрасного, звабливого, сільське життя простих людей, усе, що народ може мати оригінального, типового, все це барвистими фарбами блищить у цих перших поетичних мріях п. Гоголя. Це була поезія юна, свіжа, запашна, розкішна, захоплива, як поцілунок любові… «Арабески» і «Миргород» носять на собі всі ознаки таланта, що визріває. У них менше цього захвату, цього ліричного розгулу, але більше глибини й правдивості в зображенні життя. До того ж, він тут розширив свою сцену дії й, не залишаючи своєї улюбленої, своєї прекрасної, своєї ненаглядної Малоросії, пішов шукати поезії у вдачах середнього прошарку в Росії. І, боже мій, яку глибоку й могутню поезію знайшов він тут!
«Тарас Бульба» є уривок, епізод із великої епопеї життя цілого народу. Якщо в наш час можлива гомерична епопея, то от вам її найвищий зразок, ідеал і прототип!.. Якщо говорять, що в «Іліаді» відбивається все життя грецьке в його героїчний період, то хіба тільки піїтики й риторики минулого століття заборонять сказати те ж саме й про «Тараса Бульбу» стосовно Малоросії XVI століття?.. Скажіть мені, чого немає в цій картині? Чого бракує для її повноти? Чи не вихоплене все це із дна життя, чи не б’ється тут величезний пульс всього цього життя? І який пензель, широкий, розгонистий, різкий, швидкий! Які фарби, яскраві й сліпучі!..
Що представляє собою п. Гоголь у нашій літературі? Де його місце в ній? Чого треба сподіватися нам від нього, від нього, який щойно почав свою працю, і як почав? Гоголь володіє талантом незвичайним, сильним і високим. Принаймні, у цей час він очолює літературу, очолює поетів; він посідає місце, залишене Пушкіним.
В. Г. Бєлінський

 

З листів М. В. Гоголя

Я не гніваюся на пересуди, як ти пишеш, не гніваюся, що гніваються й відвертаються ті, хто знаходить у моїх оригіналах свої власні риси й лає мене. Не гніваюся, що лають мене вороги літературні, продажні таланти, але сумно мені від цього всезагального неуцтва, яке рухає столицю, сумно, коли бачиш, що найдурніша думка ними ж зганьбленого й обпльованого письменника впливає на них же самих і їх же водить за ніс. Сумно, коли бачиш, у якому ще жалюгідному стані перебуває в нас письменник. Всі проти нього, і немає скільки-небудь рівносильної сили за нього. Виведеш на сцену шахраїв, і всі стають жорстокими. Нехай гніваються шахраї; але гніваються ті, кого я не знав зовсім як шахраїв. Сумна мені ця неосвічена дратівливість, ознака глибокого, завзятого неуцтва, розлитого на наших класах. Столиця дражливо ображається тим, що виведено вдачі шести чиновників провінційних; що ж би сказала столиця, якби виведені були хоча б злегка її власні вдачі? Сказати про шахрая, що він шахрай, уважається в них підривом державної машини; сказати яку-небудь тільки живу й правильну рису — виходить, у перекладі, знеславити весь прошарок і озброїти проти нього інших або його підлеглих. Розглянь положення бідного автора, що любить тим часом сильно свою батьківщину й своїх же співвітчизників, і скажи йому, що є невелике коло тих, що розуміють його, що дивляться на нього іншими очами, чи утішить це його?
(М. П. Погодіну, 15 травня 1836 року)

Річ, над якою сиджу й працюю тепер, і яку довго ще буду обмірковувати, не схожа ні на повість, ні на роман, довга, довга, у декілька томів, назва їй «Мертві душі» . Якщо Бог допоможе виконати мені мою поему так, як треба, то це буде перший мій чималий твір. Вся Русь відгукнеться в ньому.
(М. П. Погодіну, 28 листопада 1836 року)

Потім спалено другий том «Мертвих Душ», так було потрібно. Потрібно колись померти, для того, щоб воскреснути. Нелегко було спалити п’ятирічну працю, народжену з такими хворобливими потугами, де кожен рядок дістався потрясінням, де було багато такого, що було моїми кращими думками й охоплювало мою душу. Але все було спалено, і притому тієї миті, коли, бачачи перед собою смерть, мені дуже хотілося залишити після себе хоч що-небудь, що б нагадувало про мене краще. Дякувати Богові, що дав мені силу це зробити. Щойно полум’я знищило останні аркуші моєї книги, її зміст раптом воскреснув в очищеному й світлому вигляді, подібно феніксові з багаття, і я раптом побачив, у якому ще безладді було те, що я вважав уже, чималим і струнким… Буває час, коли зовсім не слід говорити про високе і прекрасне, не показавши відразу ясно, як день, шляхів і доріг до нього для кожного. Остання обставина була мало й слабко розвинена в другому томі «Мертвих Душ», а воно мусило б бути майже головним; а тому він і спалений… Народжений я зовсім не для того, щоб втілити епоху в галузі літературній. Справа моя простіша й ближча: справа моя — це те, про що насамперед мусить подумати будь-яка людина, не тільки я один. Справа моя — душа й міцна справа життя. А тому й образ дій моїх повинен бути міцний, і писати я повинен міцно. Мені нема чого квапитися; нехай квапляться інші. Палю, коли потрібно палити, і, справді, чиню, як треба, тому що без молитви не починаю нічого. Побоювання ж щодо кволого мого здоров’я, що, може, не дозволить мені написати другого тому, даремні. Здоров’я моє дуже слабке, це правда. До виснаження сил додалася ще й мерзлякуватість у такій мірі, що не знаю, як і чим зігрітися: потрібно рухатися, а рухатися — немає сил. Ледве година в день знайдеться для праці, і та (година) не завжди свіжа. Але нітрохи не зменшується моя надія. Старію тілом, але не духом. У дусі, навпаки, все міцнішає й стає твердіше; буде міцність і в тілі. Вірю, що, якщо прийде визначений час, за кілька тижнів відбудеться те, над чим провів п’ять хворобливих років.

 

Лист М. В. Гоголя В. Г. Бєлінському

Я прочитав із жалем статтю вашу про мене в «Сучаснику»,— не тому, щоб мені сумно було від приниження, якого ви хотіли мені завдати на виду у всіх, але тому, що в ньому чути голос людини, що на мене розізлилася. А мені не хотілося б розсердити людину, яка навіть не любить мене, тим більше вас, про кого — думав я,— що любить мене. Я зовсім не мав на увазі засмутити вас жодним місцем моєї книги. Як же вийшло, що на мене розсердилися всі до одного в Росії? Цього поки що я ще не можу зрозуміти. Східні, західні, нейтральні — усі засмутилися. Це правда, я мав на увазі невелику шпильку кожному з них, уважаючи це потрібним, випробувавши потребу її на власній шкурі (усім нам потрібно якнайбільше смиренності); але я не думав, щоб шпилька моя вийшла такою грубою і образливою. Я думав, що мені великодушно простять все це і що в книзі моїй зародок примирення загального, а не розбрату. Ви поглянули на мою книгу: очима людини розсердженої, а тому майже все сприйняли в іншому вигляді. Залиште всі ті місця, які, поки що, незрозумілі для багатьох, якщо не для всіх, і зверніть увагу на ті місця, які доступні будь-якій здоровій і розсудливій людині, і ви побачите, що ви помилилися багато в чому… Пишіть критики найжорстокіші, підбирайте всі слова, які знаєте, для того, щоб принизити людину, сприяйте насмішці наді мною в очах ваших читачів, не пошкодувавши найчутливіших струн, може, найніжнішого серця,— все це витерпить душа моя, хоча й не без болю, і не без скорботних потрясінь; але мені важко, дуже важко — кажу вам це щиро,— коли проти мене відчуває особисте озлоблення навіть і зла людина, а вас я вважав доброю людиною. Ось вам щирий вилив моїх почуттів.
(Гоголь — В. Г. Бєлінському. 20 червня 1847 p., із Франкфурта.)

 

Лист В. Г. Бєлінського до М. В. Гоголя

Ви тільки почасти праві, побачивши в моїй статті розсерджену людину: цей епітет занадто слабкий і ніжний для вираження того стану, до якого призвело мене читання вашої книги. Але ви зовсім не праві, приписавши це вашим, дійсно, не зовсім утішним, відгукам про шанувальників вашого таланту. Ні, тут була причина набагато важливіша. Ображене почуття самолюбства ще можна стерпіти, і в мене вистачило б розуму промовчати про цей предмет, якби вся справа полягала в ньому, але не можна стерпіти ображене почуття істини, людської цінності, не можна мовчати, коли під покровом релігії й захистом батога проповідують неправду й аморальність як істину й чесноту.
Так, я любив вас із всією пристрастю, з якою людина, кровно пов’язана зі своєю країною, може любити її надію, честь, славу, одного з великих вождів її на шляху свідомості, розвитку, прогресу. І ви мали вагому причину хоч на хвилину вийти зі стану рівноваги, втративши право на таку любов. Говорю це не тому, що я вважав любов свою нагородою великого таланту, а тому, що стосовно цього я представляю не одну, а безліч осіб, з яких ні ви, ні я не бачили переважної більшості і які у свою чергу теж ніколи не бачили вас. Я не в змозі дати вам ні найменшого поняття про те обурення, яке розбудила ваша книга у всіх шляхетних серцях, ні про ті крики дикої радості, які пролунали з появою її у всіх ворогів ваших, і нелітературних — Чичикових, Ноздрьових, Городничих й т. д.— і літературних, імена яких добре вам відомі. Ви самі бачите, що від вашої книги відступилися навіть люди, очевидно, одного духу з її духом. Якби вона й була написана внаслідок глибокого, щирого переконання, і тоді б вона повинна була б справити на публіку те ж враження. І якщо її прийняли всі (за винятком деяких людей, яких треба бачити й знати, щоб не зрадіти їхньому схваленню) за хитру, але надто безцеремонну витівку для досягнення небесним шляхом чисто земної мети,— у цьому винні тільки ви. І це анітрошки не дивно, а дивно те, що ви знаходите це дивним. Я думаю, це тому, що ви глибоко знаєте Росію тільки як художник, а не як мисляча людина, роль якої ви так невдало прийняли на себе у вашій фантастичній книзі. І це не тому, що ви не були мислячою людиною, а тому, що ви стільки вже років звикли дивитися на Росію з вашої прекрасної віддалі; але ж відомо, що нічого немає легшого, як здалеку бачити предмети такими, якими нам хочеться їх бачити; тому що в цьому прекрасному далекому ви живете зовсім далеким йому, у самому собі, усередині себе, або в одноманітності кола, однаково з вами налаштованого і неспроможного противитися вашому на нього впливу. Тому ви не помітили, що Росія бачить свій порятунок не в містицизмі, не в аскетизмі, не в пієтизмі, а в успіхах цивілізації, освіти, гуманності. їй потрібні не проповіді (досить вона чула їх), не молитви (досить вона повторювала їх), а пробудження в народі почуття людської гідності, стільки століть загубленої в бруді й гної,— права й закони, погоджені не з навчанням церкви, а зі здоровим глуздом і справедливістю, і строге по можливості їхнє виконання. А замість цього вона представляє собою жахливе видовище країни, де люди торгують людьми, не маючи на це й того виправдання, яким лукаво користуються американські плантатори, стверджуючи, що негр не людина; країни, де люди самі себе називають не іменами, а кличками: Ваньками, Васьками, Стешками, Палашками; країни, де, нарешті, немає не тільки ніяких гарантій для особистості, честі й власності, але немає навіть і поліцейського порядку, а є тільки величезні корпорації різних службових злодіїв і грабіжників! Найживіші, сучасні національні питання в Росії тепер: знищення кріпосного права, відміна тілесного покарання, введення по можливості строгого виконання хоча б тих законів, які вже є. Це почуває навіть сам уряд (який добре знає, що роблять поміщики зі своїми селянами й скільки останні щорічно ріжуть перших), що доводиться його боязкими й марними півзаходами на користь білих негрів і комічним заміненням однохвостого батога трихвостовим батогом.
От питання, яким тривожно зайнята вся Росія в її апатичному півсні! І в цей-от час великий письменник, що своїми дивно художніми, глибоко щирими творами так могутньо сприяв самоусвідомленню Росії, давши їй можливість глянути на саму себе, начебто в дзеркало,— з’являється з книгою, у якій в ім’я Христа й церкви вчить варвара-поміщика наживати на селянах більше грошей, учить їх лаяти ще більше… І це не повинно було мене обурити?.. Та якби ви зробили замах на моє життя, і тоді б я не більше зненавидів вас, як за ці ганебні рядки… І після цього ви хочете, щоб вірили щирості налаштування вашої книги! Ні, якби ви дійсно сповнилися істиною Христовою, а не дияволовим навчанням,— зовсім не те написали б ви вашому адептові з поміщиків. Ви написали б йому, що селяни — його брати в Христі, а оскільки брат не може бути рабом свого брата, то він повинен або дати їм волю, або хоча б принаймні користуватися їхньою працею як можна привільніше для них, усвідомлюючи себе, у глибинах своєї совісті, у помилковому, відносно них, положенні.
Я не вмію говорити наполовину, не вмію хитрувати; це не в моїй натурі. Нехай ви або сам час доведе мені, що я помилявся в моїх про вас висновках. Я перший потішуся цьому, але не покаюся в тому, що сказав вам. Тут йдеться не про мою або вашу особистість, але про предмет, що набагато вищий не тільки за мене, але навіть і за вас; тут ідеться про істину, про російське суспільство, про Росію.
І от моє останнє заключне слово: якщо ви мали нещастя з гордою смиренністю відректися від ваших істинно великих творів, то тепер ви повинні зі щирою смиренністю відректися від останньої вашої книги й тяжкий гріх її видання у світ надолужити новими творами, які б нагадали ваші колишні.
(В. Г. Бєлінський — Гоголю, 15 липня 1847 p., із Зальцбрунна.)

 

Д. С. Мережковський. «Гоголь і чорт» (Уривки)

І

«Як чорта виставити дурнем» — це, за власним твердженням Гоголя, було головною думкою всього його життя й усієї творчості. «Вже віддавна я тільки й клопочуся тим, щоб після мого твору насміялася досхочу людина над чортом». (Лист Шевирєву з Неаполя від 27 квітня 1847року.)
У релігійному розумінні Гоголя чорт — це містична вигадка й реальна істота, у якій зосередилося заперечення Бога, вічне зло. Гоголь, як художник, при світлі сміху, досліджує природу цієї містичної сутності; як людина, зброєю сміху бореться із цією реальною істотою: сміх Гоголя — боротьба людини з чортом.
Бог є нескінченне, кінець і початок сущого; чорт — заперечення Бога, а отже, і заперечення нескінченного, заперечення всякого кінця й початку; чорт є почате й незакінчене, котре видає себе за безпочаткове і нескінченне; чорт — номенальна середина сущого, заперечення всіх глибин і вершин — вічна площина, вічна вульгарність. Єдиним предметом гоголівської творчості і є чорт саме в цьому розумінні, тобто як явище «безсмертної вульгарності людської», що розглядається за всіма умовами місцевими й тимчасовими — історичними, народними, державними, суспільними,— явище безумовного, вічного й всесвітнього зла; вульгарність sub specie aeterni, «під виглядом вічності».
«Про мене багато говорили, розглядаючи деякі мої сторони, але головної істини моєї не визначили. Її відчув тільки Пушкін. Він мені говорив завжди, що ще в жодного письменника не було такого дару виставляти так яскраво вульгарність життя, уміти окреслити так сильно вульгарність людини, щоб увесь той дріб’язок, що вислизає з очей, вдарив би сильно всім в очі. От моя головна властивість, одному мені приналежна, і якої точно немає в інших письменників». (З листування з друзями, XVIII, 3). Зло видно всім у великих порушеннях морального закону, у рідкісних і надзвичайних лиходійствах, у приголомшливих розв’язках трагедій; Гоголь перший побачив невидиме й найстрашніше, вічне зло не в трагедії, а у відсутності всього трагічного, не в силі, а в безсиллі, не в божевільних крайнощах, а в занадто розсудливій середині, не в гостроті й глибині, а в тупості й площинності, вульгарності всіх людських почуттів і думок, не в найбільшому, а в найменшому. Гоголь зробив для моральних вимірів те ж, що Лейбніц для математики,— відкрив, так би мовити, диференціальне вирахування, нескінченно велике значення нескінченно малих величин добра й зла. Він перший зрозумів, що чорт і є тим найменшим, що лише внаслідок нашої власної малості здається великим,— найслабше, що лише внаслідок нашої власної слабості здається сильним. «Я називаю речі,— говорить він,— прямо по імені, тобто чорта називаю чортом, не даю йому чудового костюма а 1а Байрон і знаю, що він ходить у фраці…». «Диявол виступив уже без маски в світ: він з’явився у своїй власній подобі». Головна сила диявола — уміння здаватися не тим, чим він є. Сміх Мефістофеля, гордість Каїна, сила Прометея, мудрість Люцифера, воля Надлюдини — ось різні в століттях і народах «чудові костюми», маски цього вічного наслідувача, нахлібника, мавпи Бога. Гоголь перший побачив чорта без маски, побачив справжнє його обличчя, страшне не своєю незвичайністю, а банальністю, вульгарністю; перший зрозумів, що обличчя чорта є не далеким, чужим, дивним, фантастичним, а найближчим, знайомим, взагалі реальним «людським, занадто людським» обличчям, обличчям юрби, обличчям «як у всіх», майже нашим власним обличчям у ті хвилини, коли ми не сміємо бути самі собою й погоджуємося бути «як усі».

VIII

«Стоїть переді мною людина, що сміється над усім, що в нас є… Ні, це не осміяння пороків: це огидне глузування над Росією», може, навіть не тільки над Росією, але й над усім людством, над усім світом Божим,— ось у чому виправдовувався, а отже, і чого боявся Гоголь. Він бачив, що «зі сміхом жартувати не можна». «Те, над чим я сміявся,— говорить він,— ставало сумним»; можна додати — ставало страшним. Він відчував, що самий сміх його страшний, що сила цього сміху зриває якісь останні покрови, оголює якусь останню таємницю зла. Поглянувши занадто прямо в лице «чорта без маски», побачив Гоголь те, що не добре бачити очам людським: «старезне страховисько із сумним обличчям вп’ялося йому в очі», і він злякався й, не пам’ятаючи себе від страху, закричав на всю Росію: «Співвітчизники! страшно!.. Завмирає від жаху душа при одному тільки передчутті загробної величі… Стогне весь умираючий уклад мій, відчуваючи зростання й плоди, яких насіння ми сіяли в житті, не прозріваючи й не чуючи, які страховиська з них піднімуться…»

IX

«Ніхто з читачів моїх не знав того, що, сміючись над моїми героями, він сміявся наді мною… У мені крилося зібрання всіх можливих гидот і притому в такій безлічі, якої я ще не зустрічав досі в жодній людині… Якби це відкрилося раптом і разом перед моїми очима, я б повісився… Я став наділяти своїх героїв моєю власною гидотою. От як це робилося: взявши негарну властивість мою, я переслідував її в іншому званні й на іншому грунті, намагався зобразити як смертельного ворога, який завдав мені найчутливішу образу, переслідував її злобою, насмішкою й усім, чим не траплялося. Якби хто бачив ті чудовиська, які виходили з-під пера мого спочатку, для мене самого, він би точно здригнувся». Два головних «чудовиська», які ближчі за всіх й страшніші за всіх Гоголю, яких він тому й переслідує з найбільшою злістю,— Хлестаков і Чичиков. «Герої мої ще не відділилися цілком від мене самого, а тому не одержали теперішньої самостійності». Усіх менше відділилися від нього саме ці двоє — Хлестаков і Чичиков. «Я розмахнувся в моїй книзі («Листування з друзями») таким Хлестаковим, що не маю духу зазирнути в неї»,— пише Гоголь Жуковському (з Неаполя, 6 березня 1847). «Правда,—узагальнює він,— є в мені щось хлестаковське». Яке страшне значення одержує це визнання, коли порівняти з ним інше — те, що в Хлестакову бачив він чорта. Чичиковського було в Гоголі, можливо, ще більше, ніж хлестаковського. Чичикову так само, як Хлестакову, міг би він сказати те, що Іван Карамазов говорить своєму чортові: «Ти втілення мене самого, тільки однієї, втім, моєї сторони… моїх думок і почуттів, тільки найбридкіших і поганих… Ти — я, сам я, тільки з іншою пикою». Але Гоголь цього не сказав, не побачив або не хотів, не посмів побачити в Чичикові свого чорта, можливо, саме тому, що Чичиков ще менше «відділився від нього самого й одержав більше самостійності», ніж Хлестаков. Тут правда й сила сміху раптом зрадили Гоголю — він пожалів себе в Чичикові: щось було в «земному реалізмі» Чичикова, чого Гоголь не здолав у собі самому. Почуваючи, що це у всякому разі не звичайна людина, захотів він його зробити людиною великою: «Призначення ваше, Павло Іванович, бути великою людиною»,— говорить він йому вустами нового християнина Муразова. Урятувати Чичикова Гоголю потрібно було будь-що, оскільки йому здавалося, що він рятує в ньому себе
«Вже віддавна я тільки й клопочуся про те, щоб досхочу насміялася людина над чортом» — ось головне, що було в душі його. Чи вдалося це йому? Зрештою, хто над ким посміявся у творчості Гоголя — людина над чортом чи чорт над людиною?
У будь-якому разі, виклик був прийнятий, і Гоголь почував, що не можна йому відмовлятися від двобою, пізно відступати. Але ця страшна боротьба, що почалася в мистецтві, у відверненому від життя спогляданні, повинна була вирішитися в самому житті, у реальній дії. Перш ніж здолати вічне зло в зовнішньому світі як художник, Гоголь повинен був здолати його в собі самому як людина. Він це зрозумів і справді переніс боротьбу зі своєї творчості у своє життя; у боротьбі цій побачив він не тільки своє художнє покликання, але й «справу життя», «душевну справу».
«Я завжди почував, що буду сильним учасником у справі загального добра й що без мене не обійдеться…» «Мені захотілося служити землі своїй… Я примирився й з письменством своїм тільки тоді, коли відчув, що на цьому грунті можу також служити землі своїй». «Мені завжди здавалося, що в житті моєму мені випадає велика самопожертва». «У Росії тепер на кожному кроці можна зробитися богатирем. Усяке звання й місце вимагає богатирства». Але перш ніж вступити, подібно до древніх російських богатирів, у битву зі «страховиськами», Гоголь повинен був перемогти найстрашніше зі них, що жило в ньому самому. «Я люблю добро, я шукаю його й горю ним; але я не люблю моїх мерзенностей… Я воюю з ними й буду воювати, і вижену їх, і в цьому мені допоможе Бог».
І тут, у цій «війні» із самим собою, так само, як скрізь, залишаючись вірним своїй природі, своїй самій внутрішній сутності, Гоголь не міг не перейти від «уяви» до «дійсності», від слова до справи: «Справа моя — душа й міцна справа життя». Він залишає мистецтво для проби; починається «битва», «самопожертва» Гоголя; зникає поет, виступає пророк.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ БІОГРАФІ Й ТВОРЧОСТІ М. В. ГОГОЛЯ

Комментарии закрыты.