Матеріали до вивчення роману у віршах О. Пушкіна «Євгеній Онєгін»

Матеріали до вивчення роману у віршах О. Пушкіна «Євгеній Онєгін»

 

Гуревич А. М. «Сюжет «Євгенія Онєгіна»»»

У неопублікованій передмові до передбачуваного видання двох останніх глав «Євгенія Онєгіна» (за тодішнім рахунком — восьмої і дев’ятої) Пушкін попереджав читачів, «які стали б шукати в них цікаві події», що тут буде «ще менш дії, ніж у всіх попередніх».
Але й попередні глави не відрізнялися «захопливими подіями»: не було в них ні напруженої інтриги, ні хвилюючих пригод, ні зовнішніх перешкод на шляху героїв до щастя, до чого так звикли й чого чекали читачі-сучасники.
Головною пружиною сюжетної дії у віршованому пушкінському романі стали внутрішня суперечливість і душевна складність героїв, обмеженість і однобічність їхніх уявлень про життя. Не дивно, що зовнішня дія «Євгенія Онєгіна» розвивається в уповільненому темпі — ліниво. І раптом у той самий момент, коли ресурси розвитку дії зведені, здається, до нуля, сюжет роману робить крутий віраж: центральна сюжетна лінія — любов Тетяни до Онєгіна — відходить у тінь, і на перший план зненацька висувається зіткнення Онєгіна й Ленського.
І тільки тепер, із другої половини п’ятої глави, рух сюжету несподівано прискорюється, події починають розгортатися стрімко й бурхливо. Чималу роль у цьому різкому повороті відіграє… сон Тетяни. Це він переводить сюжет в іншу площину — план взаємин Онєгіна й Ленського; це він згущає тривожну атмосферу (замість колишньої, майже ідилічної); це він пророкує події сумні і тривожні.
Отже, рух сюжету набирає темпу, і у п’ятій—шостій главах події випливають одна за іншою: іменини Тетяни, роздратування Онєгіна, його бажання «Ленського роздратувати», його залицяння до Ольги, лють Ленського і його раптовий від’їзд, виклик на дуель, двобій і, нарешті, трагічна загибель юного поета, що круто змінила життя героїв роману,— подія, яку можна назвати справжньою сюжетною катастрофою. Поговорімо про неї детальніше.
Уточнимо насамперед мотиви сварки Онєгіна й Ленського й причини дуелі, не завжди зрозумілі сьогоднішньому читачеві. Адже Ленський не зробив начебто нічого поганого. Йому дуже хотілося, щоб його друг поїхав разом із ним на іменини Тетяни… Заради цього він і запевнив його, що це буде суто сімейне свято, що сторонніх на ньому не передбачається. Безневинна неправда? Адже Леньский знав, що Онєгін не терпів сусідів-поміщиків, що, порушуючи всі пристойності, він демонстративно ігнорував їх.
Неважко уявити, як було Онєгіну зненацька потрапити «на бенкет величезний», відчути всю вульгарність і мізерність цього суспільства… Побачити «тамбовского поэта» мосьє Трике («битый палкой») і почути його дріб’язкові куплети… Як йому було з’явитися в колі таких персон, як «уездный франтик Петушков» або «Гвоздин, хозяин превосходный, владелец нищих мужиков», як фонвізінські Скотиніни, жорстокі й тупі кріпосники, або ж «отставной советник Флянов, / Тяжелый сплетник, старый плут, / Обжора, взяточник и шут».
Зрозуміло, що вимушене спілкування з ними повинно було здатися Онєгіну образливим. В очах людини, яка звикла до придворних балів і аристократичних раутів, це був просто збрід. Недарма герой відразу став уявно малювати карикатури всіх гостей.
Однак чи не найбільше Онєгіна вивело з рівноваги те, що його посадили на почесне місце — «навпроти Тані» (натяк на можливість його сватання!), а сама вона від хвилювання ледве не зомліла. Така «трагічно-нервозна» сцена здалася йому вульгарною й провінційною.
Звичайно ж, помста Онєгіна була невиправдано жорстокою… І все-таки це був тільки жарт! Реакція ж Ленського була зовсім неадекватною. Романтикові-максималістові, людині крайностей, йому раптом уявилося, начебто Онєгін всерйоз хоче звабити Ольгу, а Ольга готова зрадити йому з Онєгіним… Втім, зі своєї, ідеальної точки зору він був цілком послідовний і логічний. Тільки в його очах Ольга — не звичайна дівчина, а істота вищого порядку, звичайні, життєві мірки до якої не прийнятні.
Отже, Онєгін жорстоко пожартував над по-юнацькому чистою любов’ю свого друга, і звичайно, був не правий. Погано й те, що Ленський надав цьому жарту стільки важливого й трагічного значення. Можливо, Онєгін не повинен був приймати виклик Ленського, показати, що він злякався суду того самого суспільства, яким так сильно й глибоко нехтував. Погодитися із цим абсолютно неможливо. Пряма відмова від дуелі розцінювалася в ті часи як боягузтво, як грубе порушення кодексу дворянської честі. А честь була абсолютною нормою дворянського суспільства, незважаючи на те, хто це суспільство становить. Отже, відмовитися від дуелі дворянин просто не міг. Для Онєгіна це значило не просто підірвати свою репутацію, але й назавжди втратити самоповагу.
З іншого боку, сам по собі виклик на дуель, чи навіть прийняття цього виклику зовсім не означали, що вона повинна була неодмінно відбутися, що неминучий її кривавий, а тим більше смертельний результат. Прямий обов’язок секундантів під час процедури виклику й безпосередньо перед двобоєм на полі бою полягав у тому, щоб прикласти всі зусилля для примирення супротивників. У такому випадку сам факт виклику на дуель, сама демонстрація готовності до двобою були достатніми для відновлення честі. Тим часом Зарецький цього свого прямого обов’язку не виконав…
Зважаючи на все, Онєгін був переконаний, що двобій не відбудеться: адже особливих підстав для нього не було… І звичайно, у наміри Онєгіна не входило вбивати Ленського. Саме тому він і вистрілив першим, під час зближення із супротивником. Тим часом справжній дуелянт, який прагне до кривавого результату, воліє дати можливість вистрілити супротивникові першим, а потім підкликати його до бар’єра й холоднокровно вистрілити по нерухомій мішені.
Люди, знайомі з дуельною практикою, це прекрасно розуміли. Так, А. І. Герцен помітив, що Онєгін любив Ленського «і, цілячись у нього, не хотів ранити»… Онєгін, мабуть, цілився в ногу Ленському, але «Лепажа стволи фатальні» цього разу зіграли з ним злий жарт. Не випадково так вражений був Онєгін трагічним результатом двобою.

Непомнящий В. С. «Початок великого вірша»

Серед елементів, з яких складається поетичний, образний сюжет першого розділу, найпомітніший — перелік. Перераховуються знання й уміння героя, способи зваби, заняття протягом дня, різні предмети тощо. Це створює надзвичайну густоту й тісноту того світу, у якому існує герой: увесь той поетичний простір, який могла б посісти особистість, займають речі й окремі елементи життя, цілісність підмінюється множинністю, внутрішнє зовнішнім, духовне матеріальним. Герой і його світ гранично опредмечені й упредметнені, вільного простору не залишається.
Ми знайдемо цей «осередок» у «дні Онєгіна», що займає центральну частину глави і є основним матеріалом для побудови образу героя як способу його життя. Щоденне коло цього життя складається із семи фаз: перша з них — «Бывало, он еще в постеле», остання — «Спокойно спит в тени блаженной». Власне, день Онєгіна — це п’ять фаз: гулянка — обід — театр — кабінет (переодягання) — бал. Друга й остання фази — обід і кабінет — дають центральний мотив, що кристалізує й формує поетику переліку. Цей мотив — стіл.
Спочатку — обідній стіл: «roast-beef закривавлений», ананас та інше; потім туалетний стіл, захаращений предметами «розкоші й млості модної», від порцеляни й бронзи до щіток тридцяти видів. Симетрично розташовані щодо центральної фази — театру, вражаючі переліки того (у медичних термінах — «внутрішнього» і «зовнішнього»), що перебуває на двох столах,— опори образу дня Онєгіна, основа способу життя, втіленого в цьому дні. Описи обох столів супроводжує яскраво виражений географічний обертон: англійському окресленню слова ростбіф, французькій кухні, страсбургському пирогу й лимбургському сиру відгукується на туалетному столі ціла географічна симфонія: від Лондона й Парижа до Царграду, від «балтійських хвиль» до російського лісу й сала — увесь світ проситься на стіл, волає, щоб ним насолодилися. Наприкінці туалетного переліку спалахує слабкий, здавалося б, але досить ясний ідеологічний ореол, що вінчає тему насолоди благами світу й коріннями сягає згадки про Руссо. Ореол цей розростається й стає яскравішим завдяки шостій авторській примітці: у ній приводиться убивчо довге — на тлі мізерності предмета — міркування автора «Сповіді» щодо нігтів і білил, над яким Пушкін відразу пародіює комічно-глибокодумною «полемікою»: «Грим випередив своє століття: сьогодні у всій освіченій Європі чистять нігті особливою щіточкою». Цей знущальний пасаж:

Защитник вольности и прав
В сем случае совсем не прав —

дає різко іронічне висвітлення прославленому імені «захисника» «природного права», а всю географію столів стягує до «освіченої Європи».
На тлі мотиву стола відповідного вигляду набуває все, включно до героя, у тому числі й великий каталог його знань і вмінь, грандіозне меню гурмана «страсті ніжної» і взагалі весь день Онєгіна, включаючи не тільки обід і кабінет, але й балет, що входить у денний, майже обідній, раціон поряд із жиром котлет і трюфелями, «розкішшю юних років (лет)».
Виділені слова римуються зовсім не випадково: такою римою пронизаний весь «день Онєгіна», майже із самого початку, де в унісон звучать два відомих слова:

Пока недремлющий брегет
Не позвонит ему обед.

Відгомін брегета, який сповіщає про початок обіду, а потім балет, звучить протягом дня Онєгіна; мертвий механізм управляє всім життям героя. Погоня за насолодами («помчав», «полетів», «прожогом… поскакав», «злетів», знову «прожогом… поскакав») перетворює життя в низку механічних рухів.
Життя героя проходить замкнене коло, тема його йде на спад. Тема автора поступальна й рухається по висхідній.. Опозиція героя й автора, у той же час пов’язаних між собою,— головна рушійна сила ліричного сюжету, його композиційний та ідейний стрижень. Автор поступово витісняє Онєгіна як головного героя.
Уперше у всеозброєнні своїх повноважень героя-автора, що будує розповідь так, як йому потрібно, оповідач виступає в центральній фазі дня Онєгіна — епізоді театру. Він забирає собі погляд на театр, витісняє Онєгіна убік, немовби не дозволяючи йому й це перетворити на страву, і дає (зовні тим же прийомом переліку) свій опис, своє бачення «чарівного краю» у тонах високої патетики або лірики.
Реакції автора й героя, що обрамляють строфу про Істоміну, зовні майже однакові. Причини ж їх прямо протилежні: те, що для автора повне життя й краси, нудне героєві, який переїв. Автор побоюється: «Другие ль девы, сменив, не заменили вас?»— з погляду героя: «Всех пора на смену»; автор захоплено згадує, як балерина «ножкой ножку бььет»,— герой «идет… по ногам». Автор натхненно описує «волшебный край» і «душой исполненный полет» російської Терпсихори — після появи Онєгіна і його репліки дивно виконана картина миттєво блідне:

Еще амуры, черти, змеи
На сцене скачут и шумят…
…Еще не перестали топать,
Сморкаться, кашлять, шикать, хлопать…

У присутності героя чарівність розпадається, його погляд убиває поезію, як смертоносний погляд Горгони.
Свободі, цій головній темі автора, тісно в опредмеченому світі Онєгіна… І саме тоді, коли на героя нападає нарешті нудьга, автор остаточно бере ініціативу у свої руки — починаючи з величного відступу, що вінчається строфою: «Придет ли час моей свободы?». Тут постає ключовий образ, що грає в темі автора ту ж центральну роль, що й мотив стола в темі героя. Це — море, улюблений пушкінський символ простору й волі, досконалості й гармонії світобудови (порівн. у восьмому розділі: «Глубокий, вечный хор валов, / Хвалебный гимн Отцу миров»). На противагу «обідній» і «туалетній» географії героя виникає грандіозна парабола майже на півземлі — політ із Росії, через Італію, «Альбіон» і «небо Африки моєї» — назад у Росію, «Где серце я похоронил».
Таким чином, у першому розділі розвиваються паралельно два сюжети, що відповідають двом часам. Описуваному часу відповідає оповідний сюжет; часу писання глави — поетичний сюжет. Оповідний сюжет формується прямим описом життя героя, складається з його дій і подій життя й розвивається в’яло, перебуваючи немовби на межі зникнення, згасання. Поетичний сюжет складається, як у ліричному вірші: поетичний хід, образ, метафора, словесна формула, система рим, взагалі будь-яке поетичне висловлення може тут відігравати роль події.
Спрямованість двох сюжетів — протилежна; це підкреслюється тим, що якщо в оповідному відбувається зближення автора й героя («С ним подружился я в то время…»), то в поетичному — їх розбіжність («Всегда я рад заметить разность / Между Онегиным и мной…»)… Втім, є точка, де відбувається перетин сюжетів:

Но скоро были мы судьбою
На долгий срок разведены.

В оповідному контексті це пов’язано із сімейними обставинами Онєгіна, в автобіографічному «домашньому» підтексті автора — з його посиланням. У символічному ж плані відбувається владний прорив поетичного сюжету в оповідний: у розлученні автора з героєм матеріалізується їх «розведення» як ідейно-духовних і життєвих позицій, що виявили свою «різницю». Поетичний сюжет тут виразно виступає не як «другий», а як «перший», провідний і керівний; «ліричні відступи» — це сфера найбільшого згущення «подій» поетичного сюжету, зосередження авторської ліричної волі.

 

Фомичев С. А. «Поезія Пушкіна. Творча еволюція»»

Відомо, що Пушкін збирався наприкінці 1820-х років перенести дію роману в післядекабристські роки і, як раніше, йти за своїми героями, залишаючись їхнім сучасником. При аналітичному коментарі в остаточному тексті роману виявляються деякі реалії цієї нової історичної епохи. І все-таки дія роману вже в болдінській редакції 1830 року (у складі дев’яти глав) обривалася навесні 1825 року. Тим самим фабула хронологічно відставала від сюжету: автор оцінював події вже з майбутнього, збагаченого новим історичним досвідом, який не був ще пережитий його героями. І найважливішою прикметою цієї нової точки зору, що визначає ліризм останніх глав, була зміна авторського ставлення до головного героя.На початку роману йому надані антиромантичні риси; розчарованість його витлумачена не як прояв фатального демонізму, а як пересиченість світської людини. Але вже в сьомій главі, знайомлячи читача з обстановкою онєгінського кабінету, з оточенням Онєгіна, з його маргіналіями, Тетяна прирівнює його самого до героїв його книг:

В которых отразился век
И современный человек
Изображен довольно верно,
С его безнравственной душой,
Себялюбивой и сухой,
Мечтанью преданной безмерно,
С его озлобленным умом,
Кипящим в действии пустом.

Автор залишає без відповіді запитання-твердження Тетяни щодо Онєгіна: «Чи не пародія він?», а в заключній главі знову змальовує героя в романтичному ореолі, але без колишньої іронії:

Но это кто в толпе избранной
Стоит безмолвный и туманный?
Для всех он кажется чужим…—

і наступні шість строф присвячує своєрідній апології Євгенія. Всі риси його духовного обличчя, які при цьому відзначаються, не нові для читача (про них можна було здогадатися й за першими розділами), але тут важливо інше: у психологічній відчуженості героя від світу автор немов передбачає якусь неординарну перспективу для Онєгіна.
Роман був завершений Пушкіним 1831 року, коли була вибудувана нова композиція заключної глави й усього твору (у складі восьми глав). Більш лаконічними, але й більш ліричними стають тепер перші строфи, присвячені царськосільським юнацьким враженням. Із «Подорожі Онєгіна» сюди переносяться чотири строфи (Х-ХІІІ), що містять співчутливе протиставлення Онєгіна «пересічній» світській людині й зближення Онєгіна із Чацьким («Он возвратился и попал, как Чацкий, с корабля на бал»). У Царському Селі дописано кілька строф… і серед них строфа XXXVII:

То видит он врагов забвенных,
Клеветников, и трусов злых,
И рой изменниц молодых,
И круг товарищей презренных,
То сельский дом — и у окна
Сидит она… и все она!..

Строфа ця попереджала несправедливість наступних звинувачень, що звучать із вуст Тетяни,— у ранній редакції глави (де не було рядків, процитованих вище) ніщо не заважало визнати їх цілком обгрунтованими:

Зачем у вас я на примете?
Не потому ль, что в высшем свете
Теперь являться я должна;
Что я богата и знатна…

Насправді (але тільки в остаточній редакції глави) Онєгін уже далекий від світської суєти й готовий, подібно героїні, віддати «все це дрантя маскараду» за «бідне житло».
Написаний 5 жовтня 1831 року «Лист Онєгіна до Тетяни» підкреслив дзеркальну композицію роману, що певною мірою згладжувало неспівмірність двох його частин. Він нічого не додавав до психологічної характеристики героя й спочатку не здавався необхідним авторові роману, оскільки про його зміст ми одержуємо майже вичерпне уявлення з наступної відповіді Тетяни. Однак необхідно наголосити на змістовній ролі листа Онєгіна. Справа в тому, що Онєгін (у новій редакції глави) заздалегідь передбачає відповідь Тетяни: «Боюсь, в мольбе моей смиренной / Увидит ваш суровый взор / Затеи хитрости презренной, / И слышу гневный ваш укор». Тим самим у заключних строфах роману ми цілком можемо оцінити не тільки упереджену несправедливість звинувачень героїні, але й настільки, здавалося б, невластиві Онєгіну нерозсудливість, відчайдушність його поведінки. По-своєму, у психологічному плані самовіддана любов Онєгіна до Тетяни — це героїчний крок. Виходить, Онєгін зовсім не вмер духовно: він здатний довіритися живому почуттю, переступити норми світу (порівн. його поведінку при одержанні виклику на дуель від Ленського). Це служить запорукою невичерпаності його долі.
Фабула роману обривається навесні 1825 року. Не забудьмо, що, подумки продовжуючи долю Онєгіна, Пушкін припускав, що він здатний на героїчну загибель («повинен був або загинути на Кавказі, або опинитися серед декабристів»). З іншого боку, Тетяна також психологічно готова до такого подвигу російської жінки, який стане найяскравішою сторінкою в суспільному житті перших років миколаївського царювання.
Переосмислення онєгінського типу (його трагедійна інтерпретація) пов’язане з історичним досвідом автора роману, що обумовили нове сприйняття пережитої епохи. Духовно Онєгін, як це стало зрозуміло лише тепер, на межі нового десятиліття, належав до кращих людей покоління 1820-х років, до яких тепер автор уже не може ставитися з іронією, нехай навіть співчутливою.

 

В. Вікторович. «До проблеми художньо-філософської єдності «Євгенія Онєгіна»»»

Філософська переорієнтація художньої свідомості Пушкіна виявилася в «Євгенії Онєгіні» у структурі відносин героїв. Зі сфери естетики ми переходимо у сфери етики, моралі, однак універсальний закон співвідношення «Я» і «не — Я» виходить рівносильним в обох сферах.
Перегляд суб’єктивної нормативності романтизму виявився у творчості Пушкіна також і в тому, що була реабілітована точка зору загальнолюдської моралі як точка зору об’єктивна. У «Євгенії Онєгіні» цей новий принцип утверджувався як програмний в XI-XIV строфах третього розділу, особливо в рішучому розрахунку з байронізмом:
Лорд Байрон прихотью удачной Облек в унылый романтизм И безнадежный эгоизм.
Внутрішній конфлікт пушкінського роману — це конфлікт двох ціннісних систем. З одного боку, Онєгін, для якого спочатку цінність буття укладена винятково в сфері індивідуально-особистісній, його нудьга — від нездатності розчинити себе в цінностях об’єктивного характеру: мистецтво, природа, любов — все це вимагає жертвопринесення «Я» на вівтар іншого (хоча слово «вимагає» не зовсім підходить там, де йдеться про внутрішню потребу особистості, а не про абстрактний борг).
Онєгіну з першої ж глави роману протистоїть інша система цінностей, яку представляє автор. Милий (поки що) егоцентризм героя, позначений буквально з перших рядків, поволі відтіняється іншим світовідчуттям. Наприклад, нездатністю Онєгіна «для звуков жизни не щадить». Або, скажімо, поруч із театральним онєгінським «чтоб только слышали его»,— інший, у протилежний бік спрямований рух душі: «Мои богини! что вы? где вы?» Поруч із холодно-розважливою «наукою пристрасті ніжної» — авторський порив:

Как я завидовал волнам,
Бегущим бурной чередою
С любовью лечь к ее ногам!

Нарешті, інша важлива стихія в романі — природа:

На третий роща, холм и поле
Его не занимали боле…

Яке характерне висловлення, начебто й природа існує для того, щоб «займати»! Інше — в авторській свідомості: Цветы, любовь, деревня, праздность, Поля! Я предан вам душой.
Напрямок буття Онєгіна у філософській опозиції «Я і світ» — це поглинання життя, його споживання. За спостереженнями В. Непомнящого, автор у першому розділі «поступово витісняє Онєгіна як головного героя». Точніше було б сказати, що перед нами боротьба двох ціннісних систем, з яких перша, онєгінська, вже сформувалася (хоча випробування її попереду), а друга, авторська, формується на наших очах: поблажливість до «доброго мого приятеля» раз у раз уточнюється з інших ціннісних позицій.
Під час розвитку роману споживча філософія насолоди оцінюється усе суворіше. Так, перші строфи четвертого розділу, подавши опис деяких правил «науки пристрасті ніжної» — надійних способів отримати задоволення, «не люблячи», автор закінчує досить твердим судженням, що показує, як багато змінилося в ньому самому від часу першого розділу: Вот как убил он восемь лет, Утратя жизни лучший цвет.
І тому порада читачеві в XXII строфі тієї ж глави: «Трудов напрасных не губя, Любите самого себя»,— не лише жартівлива іронія, але й серйозне глузування. Адже й ціна онєгінського егоїзму, як незабаром виявиться, не тільки «убитих» вісім років власного життя.
Противагою до споживчої філософії життя Онєгіна в романі є не тільки «сюжет автора». Своєрідним резонатором останнього стає «сюжет Тетяни»… Так, у листі Тетяни з перших же слів «я к вам пишу» і до останніх «в вашей воле» через книжні формули любові проявляє себе інша структура особистості — назвемо її «відцентровою», на відміну від «доцентровою» онєгінської. Тут рух не до «Я», а від «Я» — самовіддача, можливо, навіть самопожертва (адже не виключено, що Онєгін — «підступний спокусник»).
Тетяна представляє собою тип особистості, немовби розкритої зовні. Те, що дано Тетяні від природи, Онєгін повинен досягнути шляхом болісного морального переродження особистості. Остання, восьма глава, повідомляє, що така можливість для героя існує: лист Онєгіна — найважливіший сюжетний «перелом» усього роману, тому що в ньому позначилася перемога однієї аксіологічної системи над іншою. Давно помічено, що Онєгін немов цитує лист Тетяни. Звичайно, це не свідома цитація: Онєгін повторює «формули» іншої системи цінностей, тому що «перелом» відбувся в ньому самому. У листі Онєгіна багато немов жалості до себе, на відміну від безоглядної й беззастережної самопожертви Тетяни, однак все ж таки тут намічена відцентрова філософія щастя («бачити вас», «випливати за вами», «слухати вас», «перед вами в муках завмирати»).
Сюжет роману — боротьба двох рівновеликих ціннісних структур особистості. Останнім суддею в цій боротьбі стає любов. «Євгеній Онєгін» — це насамперед роман про любов. Тривіальність такого визначення повинна бути поновлена звертанням до філософського його змісту.
Часто «Євгенія Онєгіна» трактують як роман щастя, що не відбулося,— у цьому є лише частина правди, негативний її полюс. Є й позитивний. «Євгеній Онєгін» — це роман про любов, що відбулася.

 

Бахтин М. М. «З передісторії романного слова»»

Відмінності роману й деяких близьких до нього форм від усіх інших жанрів — жанрів поетичних у вузькому розумінні слова — настільки істотні й принципові, що будь-які спроби перенести на роман поняття й норми поетичної образності приречені на невдачу. Поетична образність у вузькому розумінні, хоча і наявна в романі (переважно в прямому авторському слові), має другорядне для роману значення. Більше того, пряма образність ця часто здобуває в романі зовсім особливі, не прямі функції. От, наприклад, як характеризує Пушкін поезію Ленського:

Он пел любовь, любви послушный,
И песнь его была ясна,
Как мысли девы простодушной,
Как сон младенца, как луна…

Поетичні образи (саме — метафоричні порівняння), що зображують «пісню» Ленського, зовсім не мають тут прямого поетичного значення. їх не можна розуміти як безпосередні поетичні образи самого Пушкіна (хоча формально характеристика подана від автора). Тут «пісня» Ленського сама себе характеризує, своєю мовою, у своїй поетичній манері. Пряма пушкінська характеристика «пісні» Ленського звучить зовсім інакше:

Так он писал темно и вяло…

У наведених же вище чотирьох рядках звучить пісня самого Ленського, його голос, його поетичний стиль, але вони пронизані тут пародійно-іронічними акцентами автора; вони тому й не виділені з авторської мови ні композиційно, ні граматично. Перед нами справді образ пісні Ленського, але не поетичний у вузькому розумінні, а типово романний образ: це образ чужої мови, у цьому випадку образ чужого поетичного стилю (сентиментально-романтичного). Поетична ж метафора цих рядків («як сон дитини, як місяць») зовсім не є тут первинними засобами зображення (якими вони були б у прямій серйозній пісні Ленського); вони самі стають тут предметом зображення. Цей романний образ чужого стилю в системі прямої авторської мови… узятий в інтонаційні лапки, саме — пародійно-іронічні. Якщо ми відкинемо ці інтонаційні лапки й будемо сприймати вжиті тут метафори як прямі образотворчі засоби самого автора, то ми зруйнуємо романний образ чужого стилю, який і будує тут Пушкін як романіст.
Ось інший приклад з «Онєгіна»:

Кто жил и мыслил, тот не может
В душе не презирать людей;
Кто чувствовал, того тревожит
Призрак невозвратимых дней:
Тому уж нет очарований,
Того змия воспоминаний,
Того раскаянье грызет.

Можна було б подумати, що перед нами пряма поетична сентенція самого автора. Але вже наступні рядки:

Все это часто придает
Большую прелесть разговору,—

(умовного автора з Онєгіним) кидають легку тінь на цю сентенцію. Хоча вона входить до авторської мови, але побудована вона в межах дії онєгінського голосу, в онєгінському стилі. Перед нами знову романний образ чужого стилю. Але побудований він трохи інакше. Всі образи цього уривка є предметом зображення: вони зображуються як стиль Онєгіна, як його світогляд. Щодо цього вони подібні до образів пісні Ленського. Але, на відміну від останньої, образи наведеної сентенції, будучи предметом зображення, у той же час і самі зображують, точніше, передають авторську думку, тому що автор з нею значною мірою солідарний, хоча й бачить обмеженість і неповноту онєгінсько-байронічного світогляду й стилю. Таким чином, автор набагато ближчий до «мови» Онєгіна, ніж до «мови» Ленського: він уже не тільки поза ним, але й у ньому; він не тільки зображує цю мову, але й сам певним чином говорить цією мовою. Герой перебуває в зоні можливої бесіди з ним, у зоні діалогічного контакту. Автор бачить обмеженість і неповноту мови-світогляду Онєгіна, бачить його смішну, відокремлену й штучну персону («Москвич в Гарольдовом плаще», «Слов модных полный лексикон», «Уж не пародия ли он?»), але одночасно цілий ряд істотних думок і спостережень він може виразити тільки за допомогою цієї мови, незважаючи на її історичну приреченість. Такий образ чужої мови-світогляду, одночасно й зображеного, й того, хто зображує, надзвичайно типовий для роману.
Аналізуючи «Онєгіна», можна встановити, що, крім образів мови Онєгіна й мови Ленського, наявна також складна і найвищою мірою глибока мова Тетяни, в основі якої лежить своєрідне внутрішньо-діалогічне поєднання мрійливо-сентиментальної ричардсонівської мови «панянки повітової» з народною мовою няниних казок і побутових розповідей, селянських пісень, гадань тощо. Обмежене й майже смішне, старомодне в цій мові сполучається з безмежно серйозною й прямою правдою народного слова. Автор не тільки зображує цю мову, але й досить суттєво говорить нею. Значні частини роману подані крізь призму голосу Тетяни.
Бєлінський назвав роман Пушкіна «енциклопедією російського життя». І це не німа речовинно-побутова енциклопедія. Російське життя говорить тут всіма своїми голосами, всіма мовами й стилями епохи. Літературна мова представлена в романі не цілісно, вона представлена саме в її живій суперечливості, у її становленні й відновленні. Мова автора прагне перебороти поверхневу «літературність» застарілих стилів, що відмирають, і модних літературно-спрямованих мов і обновитися за рахунок істотних елементів народної мови (однак не за рахунок грубої й вульгарної суперечності).
Стилістична побудова «Євгенія Онєгіна» типова для всякого справжнього роману. Усякий роман більшою або меншою мірою утворює діалогізовану систему образів «мов», стилів, конкретних і невіддільних від мови уявлень. Мова в романі не тільки зображує, але й сама служить предметом зображення. Романне слово завжди самокритичне.

Матеріали до вивчення роману у віршах О. Пушкіна «Євгеній Онєгін»

Комментарии закрыты.