Матеріали до вивчення творчості М. Лермонтова

Автобіографічна нотатка Лєрмонтова 8 липня 1830 року

Хто мені повірить, що я уже пізнав любов, коли мені всього 10 років? Ми були великою сім’єю на Кавказьких водах: бабуся, тітоньки, кузини.— До моїх кузин приходила одна дама з донькою, дівчинкою років 9. Я її бачив там. Я не пам’ятаю, гарна вона була чи ні. Але її образ і тепер ще зберігається в голові моїй; він мені милий, сам не знаю чому.— Одного разу, я пам’ятаю, я вбіг у кімнату: вона була тут і гралася з кузиною в ляльки: моє серце затрепетало, ноги підкосилися.— Я тоді ні про що ще не мав уявлення, проте це була пристрасть, сильна, хоча дитяча: це була щира любов: з того часу я ще не любив так сильно. О! Ця хвилина першого занепокоєння пристрастей до могили буде терзати мій розум! — І так рано!.. Наді мною сміялися й дражнили, тому що примічали хвилювання на лиці. Я плакав потихеньку без причини, бажав її бачити; а коли вона приходила, я не хотів або соромився ввійти в кімнату.— Я не хотів говорити про неї й утікав, чуючи її ім’я (тепер я забув його), ніби боячись, щоб биття серця й тремтячий голос не відкрив іншим таємницю, незрозумілу для мене самого.— Я не знаю, хто була вона, звідки, і понині мені ніяково якось запитати про це….

 

М. Ю. Лєрмонтов — С. А. Бахметєвій, серпень 1832 року

Одна річ мене турбує: я майже зовсім утратив сон — Бог знає, чи надовго; — не скажу, щоб від прикрості; були в мене й більші прикрості, а я спав міцно й добре; — ні, я не знаю; таємне усвідомлення, що я скінчу життя мізерною людиною, мене мучить.

 

І. С. Тургенев. «З «Літературних і життєвих спогадів»»

Лєрмонтова я теж бачив усього два рази: у будинку однієї знатної петербурзької дами, княгині Шаховської і кілька днів опісля на маскараді в Шляхетних зборах, під новий 1840 рік. У княгині Шаховської я, вкрай нечастий і незвичний відвідувач світських вечорів, лише здалеку, з куточка, куди я забився, спостерігав за поетом, який швидко здобув славу. Він розмістився на низенькому ослінчику перед диваном, де, одягнена в чорне плаття, сиділа одна з тодішніх столичних красунь — білява графиня Мусіна-Пушкіна — створіння, яке рано померло, справді чарівне. На Лєрмонтові був мундир лейб-гвардії Гусарського полку; він не зняв ні шаблі, ні рукавичок і, згорбившись і насупившись, похмуро поглядав на графиню. Вона мало з ним розмовляла й частіше зверталася до графа, який сидів поруч із ним, Шувалова, теж гусара. У зовнішності Лєрмонтова було щось лиховісне й трагічне; якоюсь похмурою й недоброю силою, замисленою презирливістю й пристрастю віяло від його смуглого обличчя, від його великих і нерухомо-темних очей. їхній важкий погляд дивно не узгоджувався з виразом майже по-дитячому ніжних, опуклих губ. Вся його фігура, присадкувата, кривонога, з великою головою на сутулих широких плечах, збуджувала відчуття неприємне; але присутність сили негайно усвідомлював усякий. Відомо, що він певною мірою зобразив самого себе в Печоріні. Слова «Очі його не сміялися, коли він сміявся» і т. д.— справді, творилися стосовно нього. Пам’ятаю, граф Шувалов і його співрозмовниця раптом засміялися чомусь, і сміялися довго; Лєрмонтов також засміявся, але одночасно із якимось образливим подивом оглядав їх обох. Незважаючи на це, мені все-таки здавалося, що й графа Шувалова він любив, як товариша,— і до графині відчував почуття дружелюбне. Не було сумніву, що він, дотримуючись тодішньої моди, напустив на себе такого собі байроновського жанру, з домішкою інших, ще гірших химер і дивацтв. І дорого ж він поплатився за них! Внутрішньо Лєрмонтов, імовірно, сумував глибоко; він задихався в тісній атмосфері, в яку його заштовхнула доля. На балу дворянських зборів йому не давали спокою, безупинно чіплялися до нього, брали його за руки; одна маска змінювалася іншою, а він майже не сходив з місця й мовчки слухав їхній писк, по черзі звертаючи на них свої похмурі очі. Мені тоді ж здалося, що я вловив на лиці його прекрасний вираз поетичної творчості. Можливо, йому спадали на думку ті вірші:

Когда касаются холодных рук моих
С небрежной смелостью красавиц городских
Давно бестрепетные руки… и т. д.

 

К. X. Мамацев. «Зі спогадів»» (У переказі В. А. Потто)

Я добре пам’ятаю Лермонтова,— розповідає Костянтин Христофорович,— і як зараз бачу його перед собою, то в червоній канаусовій сорочці, то в офіцерському сюртуку без еполетів, з відкинутим назад коміром і перекинутою через плече черкеською шашкою, як звичайно малюють його на портретах. Він був середнього зросту, зі смуглим або засмаглим обличчям і великими карими очима. Характер його осягнути було важко. У колі своїх товаришів, гвардійських офіцерів, що беруть участь разом із ним в експедиції, він був завжди веселим, любив підкинути гостре слівце, але його жарти часто переходили у влучні й злісні сарказми, які не дуже тішили тих, в кого були спрямовані. Коли він залишався один або з людьми, яких любив, він ставав замислений, і тоді лице його приймало незвичайно серйозний і навіть сумний вираз; але варто було з’явитися хоча б одному гвардійцеві, як він негайно ж повертався до своїх банальних веселощів, немов намагаючись виставити наперед тільки порожнечу світського петербурзького життя, яке він глибоко зневажав. У ці хвилини важко було вгадати, що відбувалося в потайних куточках його великої душі. Він мав схильність і до музики, і до живопису, але малював лише карикатури, і якщо чим цікавився — так це грою в шахмати, якою захоплювався цілком.

 

І. І. Панаєв. «З «Літературних спогадів»»»

Бєлінський часто зустрічався в п. Краєвського з Лєрмонтовим. Бєлінський намагався було не раз заводити з ним серйозну розмову, але з цього ніколи нічого не виходило. Лєрмонтов щоразу відбувався жартом або просто перебивав його, а Бєлінський бентежився.
— Сумніватися в тому, що Лєрмонтов розумний,— говорив Бєлінський,— було б досить дивно; але я жодного разу не чув від нього жодного ділового й розумного слова. Він, здається, навмисно хизується світською пустотою.
І справді, Лєрмонтов начебто хизувався нею, прагнучи ще й домішати до неї іноді щось сатанинське й байронічне: пронизливі погляди, гострі жарти й посмішечки, схильність показати презирство до життя, а іноді навіть і запал бретера. Немає ніякого сумніву, що якщо він зобразив у Печоріні не самого себе, то, принаймні, ідеал, що сильно тривожив його на той час і який він дуже хотів нагадувати.
Коли він сидів в ордонанс-гаузі після дуелі з Варантом, Бєлінський відвідав його; він провів із ним години чотири віч-на-віч й від нього відразу прийшов до мене.
Я поглянув на Бєлінського й негайно побачив, що він у незвичайно приємному настрої. Бєлінський, як я зауважував уже, не міг приховувати своїх відчуттів і вражень і ніколи не драпірувався. Щодо цього він був абсолютний контраст Лєрмонтову.
— Чи знаєте, звідки я? — запитав Бєлінський.
— Звідки?
— Я був в ордонанс-гаузі в Лєрмонтова, і потрапив дуже вдало. У нього нікого не було. Ну, панотець, вперше я бачив цю людину справжньою людиною!!! Ви знаєте мою світськість і спритність: я зайшов до нього й сконфузився як звичайно. Думаю собі: ну, навіщо мене чорти до нього принесли? Ми ледве знайомі, спільних інтересів у нас ніяких, я буду його женірувати, він мене… На цей час пов’язує нас небагато — любов до мистецтва, але він не піддається на серйозні розмови… Я, зізнаюся, картав себе й зважився пробути в нього не більше чверті години. Перші хвилини мені було ніяково, але потім у нас зав’язалася якось розмова про англійську літературу й Вальтера Скотта… «Я не люблю Вальтера Скотта,— сказав мені Лєрмонтов,— у ньому мало поезії. Він сухий». І почав розвивати цю думку, поступово захоплюючись. Я дивився на нього — і не вірив ні очам, ні вухам своїм. Обличчя його набуло природнього виразу, він був у цю мить самим собою… У словах його було стільки істини, глибини й простоти! Я вперше бачив сьогоді Лєрмонтова, яким я завжди бажав його бачити. Він перейшов від Вальтера Скотта до Купера й говорив про Купера з запалом, доводив, що в ньому незрівнянно більше поезії, ніж у Вальтері Скоттові, і доводив це тонко, розумно і — що здивувало мене — навіть із захопленням. Боже мій! Скільки естетичного чуття в цій людині! Яка ніжна й тонка поетична душа в ньому!.. Недарма ж мене так тягло до нього. Мені нарешті вдалось-таки побачити його в реальному світлі. Але ж дивак! Він, я думаю, кається, що дозволив собі хоча б на хвилину стати самим собою,— я впевнений у цьому…
Дивні й кумедні відгуки чутно дотепер про Лєрмонтова. «Що стосується його таланта,— думають так,— про це й говорити нема чого, але він був порожньою людиною й притому з недобрим серцем».
І вслід за цим наводяться звичайно докази — різні анекдоти про нього під час перебування його в юнкерській школі й гусарському полку.
Як же поєднати ці два поняття про Лермонтова-людину й про Лермонтова-письменника?
Як письменник він вражає насамперед розумом сміливим, тонким і допитливим: його світогляд уже набагато ширший й глибший ніж у Пушкіна — у цьому майже всі погоджуються. Він дав нам такі твори, які виявляли в ньому величезні зачатки для майбутнього. Він не міг зрадити надій, збуджених ним, і якби не смерть, що так рано припинила його діяльність, він, можливо, посів би перше місце в історії російської літератури…
Чому ж більшість знайомих вважали його порожньою і майже персічною людиною, та ще й злісною? На перший погляд, це здається дивним.
Але ця більшість його знайомих складалася або з людей світських, що сприймали все легковажно, вузько й поверхово, або з тих обмежених мудреців-моралістів, які схоплюють тільки зовнішні явища й за цими зовнішніми явищами і вчинками роблять про людину рішучі й остаточні висновки.
Лєрмонтов стояв набагато вище середовища, яке оточувало його, і не міг серйозно ставитися до такого роду людей. Йому, здається, були особливо прикрі останні — ці тупі мудреці, що пишалися своєю діяльністю й розумуваннями й не бачили далі свого носа. Є певна насолода (це зрозуміло) здаватися абсолютно порожньою людиною, навіть хлопчиськом і школярем перед такими панами. І для Лєрмонтова це було, здається, справжньою насолодою. Він не відшукував людей, рівних собі за розумом і за розмахом думки, поза своїм колом. Натура його була занадто горда для цього, він був весь глибоко зосереджений у самому собі й не мав потреби в сторонній опорі.
Звичайно, певною мірою забобони середовища, у якому Лєрмонтов виріс і виховався, певною мірою захоплення молодості й звідси його бажання ефектно драпіруватися в байронівський плащ неприємно впливали на багатьох справді серйозних людей і навдавали Лєрмонтову прикрого, неприродного колориту. Але чи можна строго судити за це Лєрмонтова?.. Він помер таким молодим. Смерть припинила його діяльність у той час, коли в ньому відбувалася сильна внутрішня боротьба із самим собою, з якої він, імовірно, вийшов би переможцем і виніс би простоту в обігу з людьми, тверді й міцні переконання…

А. І. Васильчиків. «Кілька слів про смерть М. Ю. Лєрмонтова…»

Отже, цілком справедливо розцінюючи внутрішні нахили, які вселяли Лєрмонтову глибоку відразу до сучасного суспільства, не можна, однак, не визнати, що ці нахили його розуму й почуттів були нестерпними для людей, яких він обирав для своїх причіпок і шпильок, без усякої видимої причини, а просто як предмет, над яким він відточував свою спостережливість.
Одного разу на вечорі в генеральші Верзиліной Лєрмонтов у присутності дам відпустив якийсь новий жарт, більш-менш гострий, над Мартиновим. Що він сказав, ми не почули; знаю тільки, що, виходячи з будинку на вулицю, Мартинов підійшов до Лєрмонтова й сказав йому дуже тихим і рівним голосом по-французькому: «Ви знаєте, Лєрмонтов, що я дуже часто терпів ваші жарти, але не люблю, щоб їх повторювали при дамах»,— на що Лєрмонтов таким же спокійним тоном відповідав: «А якщо не любите, то зажадайте в мене задоволення». Хоча формальний виклик на дуель і був з боку Мартинова, але будь-хто погодиться, що зазначені слова Лєрмонтова «зажадайте від мене задоволення» містили в собі вже непряме запрошення на виклик, і потім залишалося вирішити, хто із двох був призвідник і кому перед ким треба було зробити перший крок до примирення.
На цьому зазнали крах всі наші зусилля; триденна відстрочка не призвела ні до чого, і 15 липня годині о шостій—сьомій вечора ми поїхали на фатальну зустріч; але й тут останньої миті ми, і я думаю сам Лєрмонтов, були переконані, що дуель скінчиться порожніми пострілами й що, обмінявшись для дотримання честі двома кулями, супротивники подадуть руки й поїдуть… вечеряти.
Коли ми виїхали на гору Машук і обрали місце на стежці… темна, громова хмара піднімалася з-за сусідньої гори Бештау.
Ми відміряли із Глібовим тридцять кроків; останній бар’єр поставили на десятьох і, розвівши супротивників на крайні дистанції, умовились з ними сходитися кожному на десять кроків по команді «марш». Зарядили пістолети. Глібов подав один Мартинову, я інший — Лєрмонтову, і скомандували: «Сходься!» Лєрмонтов залишився нерухомий і, звівши курок, підняв пістолет дулом угору, затуляючись рукою й ліктем за всіма правилами досвідченого дуелянта. У цю хвилину, і востаннє, я глянув на нього й ніколи не забуду того спокійного, майже веселого виразу, що грав на обличчі поета перед дулом пістолета, уже спрямованого на нього. Мартинов швидкими кроками підійшов до бар’єра й вистрілив. Лєрмонтов упав, начебто його скосило на місці, не зробивши руху ні назад, ні вперед, не встигнувши навіть захопити хворе місце, як це звичайно роблять люди поранені або забиті.
Ми підбігли. У правому боці димілася рана, у лівому — сочилася кров, куля пробила серце й легені.
Хоча ознаки життя вже очевидно зникли, але ми вирішили покликати лікаря. За попереднім нашим запрошенням бути присутніми на дуелі, лікарі, до яких ми зверталися, усі навідріз відмовилися. Я помчав верхи в П’ятигорськ, заїжджав до двох панів медиків, але одержав таку ж відповідь, що на місце двобою з нагоди поганої погоди (йшла гроза) вони їхати не можуть, а приїдуть на квартиру, куди привезуть пораненого.
Коли я повернувся, Лєрмонтов уже мертвий лежав на тому ж місці, де впав; біля нього Столипін, Глібов і Трубецький. Мартинов поїхав прямо до коменданта оголосити про дуель.
Чорна хмара, що повільно піднімалася на обрії, вибухнула страшною грозою, і гуркіт грому співав вічну пам’ять новопреставленному рабові Михайлові.

 

Доповідна записка про вірш Лєрмонтова «Смерть поета» з резолюцією Миколи І

Я вже мав честь повідомити вашій імператорській величності, що я послав вірш гусарського офіцера Лєрмонтова генералові Веймарну, щоб він допитав цього юнака й тримав його при Головному штабі без права спілкуватися з ким-небудь ззовні, доки влада не вирішать питання про його подальшу долю й про вилучення його паперів як тут, так і на квартирі його в Царському Селі. Вступ до цього твору зухвалий, а кінець — безсоромне вільнодумство, більше ніж злочинне. За словами Лєрмонтова, ці вірші поширюються в місті одним із його товаришів, якого він не захотів назвати.
А. Бенкендорф

 

Резолюція Миколи І

Приємні вірші, нічого сказати; я послав Веймарна в Царське Село оглянути папери Лєрмонтова, цього вистачить, виявляться ще інші підозрілі, накласти на них арешт. Поки що я звелів старшому медикові гвардійського корпуса відвідати цього пана й упевнитися, чи не божевільний він; а потім ми вчинемо з ним відповідно до закону.
Микола І

 

З листа до імператриці

13/25 (червня 1840 р.) 10 1/2. Я працював і читав усього «Героя», що гарно написаний.
14/26… З година дня. Я працював і продовжував читати твір Лєрмонтова; я вважаю другий том менш удалим, ніж перший. Погода стала чудовою, і ми могли обідати на верхній палубі. Бенкендорф страшенно боїться кішок, і ми з Орловим мучимо його — у нас є одна на борті. Це наше головне зайняття на дозвіллі.
7 година вечора… За цей час я дочитав до кінця «Героя» і вважаю другу частину огидною, цілком гідною, щоб відповідати моді. Це те ж саме зображення мерзенних і неймовірних характерів, які зустрічаються в нинішніх іноземних романах. Такими романами псують вдачі й оздоблюють характер. І хоча ці котячі зітхання читаєш із відразою, все-таки вони мають хворобливий вплив, тому що зрештою починаєш вірити, що увесь світ складається тільки з подібних особистостей, у яких навіть гарні зовні вчинки відбуваються не інакше як через мерзенні і брудні мотиви. Який же це може дати результат? Презирство або ненависть до людства! Але чи це є метою нашого існування на землі? Люди й так занадто схильні ставати іпохондриками або мізантропами, так навіщо ж подібною писаниною збуджувати або розвивати такі нахили! Отже, я повторюю, по-моєму, це жалюгідне дарування, воно вказує на перекручений розум автора. Характер капітана накиданий вдало. Починаючи читати повість, я сподівався й радів тому, що він і буде героєм наших днів, тому що в цьому розряді людей зустрічається набагато більше справжніх героїв, ніж серед тих, кого так нерозбірливо нагороджують цим епітетом. Безсумнівно, Кавказький корпус нараховує їх чимало, але рідко хто вміє їх розгледіти. Однак капітан з’являється у цьому творі як надія, що так і не змогла здійснитися, і пан Лєрмонтов не зумів піти за цим шляхетним і таким простим характером; він замінив його огидними, малоцікавими особами, які, перш ніж наводити нудьгу, краще б зробили, якби так і залишилися невідомими — щоб не викликати відрази. Щасливої дороги, пане Лєрмонтов, нехай він, якщо це можливо, прочистить собі мізки в середовищі, де зуміє завершити характер свого капітана, якщо взагалі він здатний його осягнути й змалювати.
Микола І

 

В. Г. Бєлінський. «Герой нашого часу»

Яка страшна людина цей Печорін! Адже його неспокійний дух вимагає руху, діяльність шукає їжі, серце жадає інтересів життя, а через це повинна страждати бідна дівчина! «Егоїст, лиходій, нелюд, аморальна людина!» — хором закричать, можливо, строгі моралісти. Ваша правда, добродії; але ви чого турбуєтесь? через що гніваєтеся? Правда, нам здається, ви прийшли не на своє місце, сіли за стіл, де вам не поставлено столового набору… Не підходьте занадто близько до цього чоловіка, не нападайте на нього з такою запальною хоробрістю: він на вас гляне, посміхнеться — й ви будете засуджені, і на збентежених обличчях ваших усі прочитають суд ваш. Ви піддаєте його анафемі не за вади, у вас їх більше й у вас вони чорніші й ганебніші, але за ту сміливу волю, за ту жовчну відвертість, з которю він говорить про них.
Так, у цього чоловіка є сила духу й могутність волі, яких у вас немає; у самих вадах його проблискує щось велике, як блискавка в чорних хмарах, і він прекрасний, повний поезії навіть у ті хвилини, коли людське почуття повстає проти нього… У нього інше призначення, інший шлях, ніж у вас. Його пристрасті — грози, що очищують сферу духу; його омани, які б страшні вони не були,— гострі хвороби в молодому тілі, що зміцнюють його для довгого й здорового життя. Це лихоманки й гарячки, а не подагра, не ревматизм і геморой, якими ви, бідні, так безплідно страждаєте… Нехай він обмовляє вічні закони розуму, виставляючи вище щастя в насиченій гордості; нехай він обмовляє людську природу, бачачи в ній тільки егоїзм; нехай обмовляє самого себе, приймаючи моменти свого духу за його повний розвиток і змішуючи юність із змужнінням,— нехай!.. Настане врочиста мить, і протиріччя розв’яжеться, боротьба скінчиться, і розрізнені звуки душі зіллються в один гармонійний акорд!..
Але поки (додамо ми від себе), поки людина не дійшла до цього вищого стану самопізнання,— якщо йому призначено дійти до нього,— він повинен страждати від інших і змушувати страждати інших, вставати й падати, падати й вставати, від омани переходити до омани й від істини до істини. Для нас ясним і позитивним є одне: без гроз немає родючості, і природа знемагає; без пристрастей і протиріч немає життя, немає поезії. Аби тільки в цих пристрастях і протиріччях були присутні розум і людяність, і їхні результати вели б людину до її мети,— а суд належить не нам: для кожної людини суд у її справах і їхніх наслідках! Ми повинні жадати від мистецтва, щоб воно показувало нам дійсність, яка вона є, тому що, яка б вона не була, ця дійсність, вона більше скаже нам, більше навчить нас, ніж усі вигадки й повчання моралістів…
Яка ж людина цей Печорін? — тут ми повинні звернутися до «Передмови», написаної автором роману до журналу Печоріна.
Тепер я повинен трохи пояснити причини, що спонукали мене виказати публіці душевні таємниці чоловіка, якого я ніколи не знав. Добре, якби я був хоча б його другом: підступна нескромність щирого друга зрозуміла кожному; але я бачив його тільки раз у моєму житті на великій дорозі; отже, не можу почувати до нього тієї незрозумілої ненависті, що, ховаючись під маскою дружби, очікує тільки смерті або нещастя улюбленого предмета, аби вибухнути над його головою громом докорів, порад, глузувань і жалів.
Незважаючи на всю софістичну хибність цієї гіркої витівки,— сама її жовчність свідчить уже про те, що в ній є своя щирість. Справді, і дружба, подібно любові, є трояндою з розкішними кольорами, чарівним ароматом, але й з колючими шипами. Кожна індивідуальність нібито за природою своєю ворожа іншій і силкується перетворити її по-своєму, і справді, коли сходяться дві суб’єктивності, вони, так би мовити, через взаємне тертя одна з одною притираються й змінюються, запозичаючи одна від іншої те, чого їм бракує. Звідси це взаємне цензорство в дружбі, ця пристрасть вибухати над головою друга градом докорів, глузувань і жалів. Самолюбство тут відіграє свою роль, але якщо дружба заснована не на дитячій прихильності або якомусь зовнішньому зв’язку,— щира прихильність, внутрішнє людське почуття завжди відіграє тут свою роль. Автор бачить у дружбі тільки шипи — і його помилка не в хибності, а в односторонності погляду. Він, мабуть, перебуває в тому душевному стані, коли в нашій свідомості будь-яка думка розпадається на свої ж власні моменти, доти, доки дух наш не дозріє для великого процесу розумного примирення протилежностей в одному предметі. Взагалі, хоча автор і видає себе за людину, зовсім далеку від Печоріна, але він сильно симпатизує йому, і в їхньому погляді на речі — дивна подібність.
Отже — «Герой нашого часу» — ось основна думка роману. Насправді, після цього весь роман може здатися злою іронією, тому що переважна частина читачів напевно вигукне: «Гарний же герой!» — а чим же він негарний? — посміємо вас запитати.
Ви говорите проти нього, що в ньому немає віри. Прекрасно! Але ж так само можна звинувачувати жебрака за те, що в нього немає золота; він би й радий мати його, так не дається воно йому. І притому, хіба Печорін радий своєму безвір’ю? хіба він пишається ним? хіба він не страждає від нього? хіба він не готовий ціною життя й щастя купити цю віру, для якої ще не прийшла година його?.. Ви говорите, що він егоїст? — Але хіба він не зневажає й не ненавидить себе за це? хіба серце його не жадає любові чистої й безкорисної?.. Ні, це не егоїзм: егоїзм не страждає, не звинувачує себе, але задоволений собою, радий собі. … Душа Печоріна — не кам’янистий грунт, але засохла від спеки полум’яного життя земля, нехай розпушать її страждання й оросить благодатний дощ,— і вона виштовхне з себе пишні, розкішні квіти небесної любові… Цьому чоловікові стало боляче й смутно, що його всі не люблять,— і хто ж ці «всі»? — порожні, мізерні люди, які не можуть вибачити йому його переваги над ними. А його готовність придушити в собі фальшивий сором, голос світської честі й ображеного самолюбства, коли він за визнання наклепу готовий був вибачити Грушницькому, людині, яка щойно вистрілила в нього кулею й безсоромно очікує від нього холостого пострілу? А його сльози й ридання в пустельному степу, біля тіла здохлого коня? — ні, все це не егоїзм! Але ж його — скажете ви — холодна розміреність, систематичний розрахунок, з яким він зваблює бідну дівчину, не люблячи її, і тільки для того, щоб посміятися з неї й чим-небудь заповнити свою нудьгу? — Так, але ж ми й не думаємо виправдувати такі його вчинки, ні виставляти його зразком і високим ідеалом найчистішої моральності: ми тільки хочемо сказати, що в людині треба бачити людину й що ідеали моральності існують тільки в класичних трагедіях і морально-сентиментальних романах минулого століття. Оцінюючи людину, треба брати до уваги обставини її розвитку й сферу життя, в яку вона поставлена долею. В ідеях Печоріна багато помилкового, у відчуттях його є перекручування; але все це окупляється його багатою натурою. Його багато в чому негарне сьогодення — обіцяє прекрасне майбутнє. Автор роману, описуючи зовнішність Печоріна, коли він із ним зустрівся на великій дорозі, от що говорить про його очі: «Вони не сміялися, коли він сміявся… Вам не траплялося зауважувати такої дивини в деяких людей? Це ознака — або злої вдачі, або глибокого, постійного смутку. Через напівопущені вії вони сяяли якимось фосфоричним блиском, якщо можна так висловитися. То не був відблиск жару душевного або грайливої уяви: то був блиск, подібний до полиску гладенької сталі, сліпучий, але холодний; погляд його — нетривалий, але проникливий і важкий, залишав після себе неприємне враження нескромного питання й міг здаватися зухвалим, якби не був настільки байдужо спокійний».— Погодьтеся, що як ці очі, так і вся сцена побачення Печоріна з Максимом Максимовичем показують, що якщо це вада, то зовсім не панівна, і треба бути породженим для добра, щоб так жорстоко бути покараним за зло… Тріумф морального духу набагато вразливіше відбувається над шляхетними натурами, ніж над лиходіями…
А тим часом цей роман зовсім не зла іронія, хоча дуже легко може бути сприйнятий за іронію; це один із тих романів,

В которых отразился век,
И современный человек
Изображен довольно верно…

«Гарна ж сучасна людина!» — вигукнув один моралістичний «автор», аналізуючи, або, краще сказати, лаючи сьому главу «Євгенія Онєгіна». Тут ми вважаємо потрібним зазначити, що будь-яка сучасна людина, як представник свого століття, якою б вона не була огидною, не може бути поганою, тому що немає поганих століть, і жодне століття не гірше й не краще ніж якесь інше, тому що воно є необхідним моментом у розвитку людства або суспільства.
Печорін Лєрмонтова це Онєгін нашого часу, герой нашого часу. Відмінність їхня між собою набагато менша, ніж відстань між Онегою й Печорою. Іноді в самому імені, яке справжній поет дає своєму героєві, є розумна необхідність, хоча, можливо, і не помітна самому поету…
Нічого й порівнювати художню реалізацію Онєгіна й Печоріна. Але наскільки вищим є Онєгін від Печоріна в художньому плані, настільки ж Печорін вищий за Онєгіна ідейно. Втім, ця перевага належить нашому часу, а не Лєрмонтову. Що таке Онєгін? — Найкращою характеристикою й тлумаченням цієї персони може стати французький епіграф до поеми: «Petri de vanitc, il avait encore plus de cette espece d’or-gueil qui fait avouer avec la mcme indifference les bonnes comme les mauvaises actions suite d’un sentiment dc superiorite, peut-etre imaginairo». Ми думаємо, що ця перевага в Онєгіні нітрохи не було уявною, тому що він «вчуже чувства уважал» і «в его сердце была и гордость, и прямая честь». Він — людина, яку вбили виховання й світське життя, якій все обридло, все приїлося, всі прилюбилось…
Не такий Печорін. Ця людина не байдужа, не апатично несе своє страждання: скажено женеться він за життям, шукаючи його скрізь; гірко звинувачує він себе у своїх помилках. У нього безугаву звучать внутрішні питання, які тривожать його, мучать, і він у рефлексії шукає їхнього вирішення: підглядає кожний порух свого серця, розглядає кожну думку свою. Він зробив із себе найцікавіший предмет своїх спостережень і, намагаючись бути якомога відвертішим у своїй сповіді, не тільки щиро визнає свої реальні недоліки, але ще й вигадує нереальні або неправильно витлумачує найприродніші власні почуття. Як у характеристиці сучасної людини, зробленій Пушкіним, виражається весь Онєгін, так Печорін весь у цих віршах Лєрмонтова:

И ненавидим мы, и любим мы случайно,
Ничем не жертвуя ни злобе, ни любви,
И царствует в душе какой-то холод тайный,
Когда огонь кипит в крови.

«Герой нашого часу» — це сумна дума про наш час, як і та, котрою так шляхетно, так енергічно обновив поет свої поетичні терени й з яких ми взяли цей чотиривірш…

 

Уривок із книги «Розвиток реалізму в російській літературі»

Подібно до того, як справжня любов виявилася доступною тільки простій, далекій від світського й навіть взагалі цивілізованого суспільства дівчині Белі носієм щирого й теплого дружнього почуття є … скромний штабс-капітан Максим Максимович.
Пильне око великих художників помічало серед «маленьких людей» різні характери, у розмаїтості яких позначалися різні тенденції розвитку демократичних прошарків. Ставала фактом суспільної свідомості людяність цих «маленьких людей», при всій їхній пригніченості існуючими порядками, при всій безнадійності й трагічності їхніх особистих доль (Вирін Пушкіна, герої гоголівських «Петербурзьких повістей»), виявлялася вузько егоїстична спрямованість боротьби за своє утвердження в житті … (Герман Пушкіна, Красинський Лєрмонтова). Помічалися й цілісні, не надламані характери чесних трудівників, що самовіддано виконували скромну й непомітну роботу, але не піднімалися до найменшого протесту проти важкого й безправного життя. До цих останніх повинен бути віднесений і Максим Максимович — скромний, душевний, стриманий у своїх почуттях чоловік, за словами оповідача, «гідний поваги».
…При всій привабливості Максима Максимовича, попри все те, що його природність і простота, безсумнівно, імпонували Печоріну, його простакуватість і наївність, його смиренність, повна відсутність у нього найменшого критичного сприйняття… певним чином пояснюють холодне, навіть грубе ставлення до нього Печоріна, неможливість для нього внутрішньої близькості з Максимом Максимовичем.
Але, з іншого боку, при безсумнівній перевазі Печоріна над Максимом Максимовичем поводження його із цим старим, настільки прихильним до нього, говорить про його повну замкнутість, про його егоїзм і черствість.

 

І. Виноградов. «Філософський роман Лермонтова»

Чим може бути цікавим сьогодні й близьким нам досвід життя, прожитого Печоріним?
Щоб відповісти на це запитання, потрібно просто ще раз прочитати сам роман. Але прочитати справді ретельно — пильно вдивляючись у безпосередні від нього враження і порівнюючи з ними звичне наше про нього уявлення.
Один лише Грушницький виступає в романі нібито ворогом Печоріна, його антиподом, звичайно, він і справді є таким антиподом — у тому розумінні, у якому протистоять один одному реальні людські страждання й імітація їх, пародія, карикатура. Але Грушницький аж ніяк не з тих, на кому тримається й процвітає ницість і підлість миколаївського суспільства, весь цей продажний і жорстокий світ всеросійської казарми-канцелярії. Грушницький — це швидше відзвук, хоча й пародійний, тієї ж хвороби, якою уражений Печорін, а тому й конфлікт між ними носить, насправді, суто індивідуальний, індивідуально-етичний, але аж ніяк не соціальний характер.
У чому ж справа? Чому саме такий «підбір» Лєрмонтовим дійових осіб роману — тих, хто оточує фігуру головного героя й у відносинах із ким і розкриває Печорін свій характер?
Звичайно, тому що індивідуалізм Печоріна цікавить Лєрмонтова не стільки з того боку, з якого він може бути пояснений суспільними умовами (це й без того ясно), скільки у своєму власному «наявному» змісті — як певна система життєвої поведінки героя, як спосіб його ставлення до світу й людей. Саме з цього погляду вивчає переважно Лєрмонтов психологію свого героя, саме тому й ставить він його увесь час поруч із такими людьми, стосовно яких індивідуалізм Печоріна може виявитися й виявити свої можливості в найбільш «чистому» вигляді, найменш «роблено», «спровоковано». Відзначмо це.
А тепер погляньмо, що ж найбільше цікавить Лєрмонтова в цій індивідуалістичній природі характеру його героя, на чому, власне, будує він внутрішню «інтригу» розгортання цієї сутності. І звернімо в зв’язку з цим увагу на те, що коли говорити про власне індивідуалістичні якості психології Печоріна, то саме перші дві повісті романного циклу показують нам відразу майже найяскравіші зразки печорінської байдужості до всього на світі, «крім себе». Нещасна доля Бели, яка поплатилася життям лише за те, що розбудила в Печоріні пристрасть, безмежний воістину сатанинський егоїзм цієї людини, здатної заради задоволення своєї примхи спотворити чуже життя; потім «Максим Максимович» — ця обурлива сцена прощання Печоріна з колишнім товаришем, де Печорін виявляє таку дивовижну безсердечність, таку образливу душевну черствість… Воістину перед нами, можливо, найнепривабливіші прояви жорстокого печорінського егоїзму, які тільки можна знайти в романі!
Але тут, як я вже зазначав, ми бачимо Печоріна увесь час нібито відсторонено, внутрішній світ його для нас усе ще недоступний, саме тому— зафіксуймо це — представлені у двох початкових повістях найбільш вражаючі приклади печорінського індивідуалізму й впливають на нас не тільки тим, що збуджують відповідні почуття відносно Печоріна, але ще і як певна загадка й таємниця — викликаючи в нас бажання зрозуміти, як може ця людина бути здатною на таке, і змушуючи очікувати якихось пояснень у подальшому тексті.
Однак наступна повість, «Тамань», підтверджуючи своїм сюжетом враження, винесене нами про Печоріна з перших двох повістей, лише ще більше закручує інтригу, хоча цього разу Печорін уже сам розповідає про себе. Але й тут він сам усе ще веде оповідь нібито про третю особу, безпристрасно описуючи тільки події й учинки; і про той душевний стан, що викликає ці вчинки, можна здогадуватися хіба що по тій втомлено-байдужій, холодній інтонації, якою про них розповідається. І лише в останній, заключній фразі повісті звучить якась нова, приглушена, але провісна нота: «Що сталося з бабою й біним сліпим — не знаю. Та що мені до радощів і нещасть людських!..»
І от, нарешті, перед нами «Князівна Мері» — «журнал» Печоріна, «сповідь душі людської», ця відверта, нещадно правдива розповідь пр самого себе, цей тверезий, нелицемірний звіт перед власною совістю. Що ж нового відкриває нам «Князівна Мері» в індивідуалізмі Печоріна?
Знову тут індивідуалістична природа печорінського характеру виявляє себе на кожному кроці: витончена винахідливість, з якою Печорін переслідує молоденьку князівну, не маючи намірів ні одружитися, ні спокусити її; виважене і настільки ж винахідливе знущання, нещасною жертвою якого виявляється порожній і мізерний, але, по суті, ні в чому не винний хлопчисько Грушницький; спокуслива насолода, яку отримує Печорін щоразу усвідомлюючи свою необмежену владу над бідною Вірою, по-рабськи відданою йому, своєму «панові»… Все це ще більше підсилює первісне враження, остаточно переконує нас у правильності поставленого діагнозу. Так, перед нами індивідуалізм.
Ми бачимо, що перед нами — принципова програма життєвої поведінки.
У будь-якій ситуації Печорін виявляється людиною, яка не просто звикла дивитися на страждання й радості інших тільки «стосовно себе», але й яка цілком свідомо йде цим шляхом заради того, щоб хоч якось, хоч на мить забути про «нудьгу», про гнітючу порожнечу існування. Він дійсно — цілком свідомо — «нічим не жертвує» для інших, навіть для тих, кого любить, він любить теж «для себе», «для власного задоволення».
Правда, у нього немає й цілковитої внутрішньої впевненості, що саме індивідуалістичний символ віри є істина, він підозрює про існування іншого, «високого призначення» людини, припускаючи, що він просто «не відчув» цього призначення.
Але реальністю, єдиною реальністю, доки не «відчуто» чогось іншого, залишається для нього саме цей принцип — «дивитися на страждання й радощі інших тільки стосовно себе». І він повторює знову й знову це «правило», він розвиває на його основі цілу теорію щастя як «насиченої гордості» («Бути для кого-небудь причиною страждань і радощів, не маючи на те ніякого позитивного права,— можливо, це найсолодша їжа для нашої гордості? А що таке щастя? Насичена гордість!»),— з усього видно, що «правило» це здається йому єдиноправильним, надійним і реалістичним…
Таким з’являється перед нами Печорін в «Князівні Мері».
Але ж таким чином ми знову опиняємося перед новою, не менш «інтригуючою» загадкою!..
Справді, чим більше ми переконуємося, що Печоріна ніяк не можна назвати «стихійним» індивідуалістом, чим очевиднішим стає, що кожний крок його, кожний рух виважені й перевірені думкою, тим важливішим стає для нас зрозуміти, як же обгрунтовує й виправдує для себе Печорін цей свій індивідуалістичний символ віри, яка робота думки привела його, людину, яка у всьому звикла самозвітуватися, усе піддавати холодному й тверезому аналізу, до прийняття саме цього принципу життєвої поведінки.
Розчарування через неможливість реалізуватися в суспільстві? Висновок, що, оскільки будь-які дії в ім’я високих суспільних благ приречені, залишається жити тільки «для себе»?
Що ж, логіка подібних пояснень нам добре знайома. Але чи замислювалися ви, читачу, що буденність мірки, прикладеної до Печоріна при такому «виправданні» його індивідуалізму, свідчить лише про сумнівну звичку вважати цілком природною, «життєвою» справою відступництво від будь-яких ідеалів, оскільки їхнє сьогоднішнє здійснення «тактично» неможливе? Чи замислювалися ви про те, що якщо нещасна Бела, простакуватий і відданий Максим Максимович, наївна і чиста, не зіпсована ще світом Мері розплачуються лише за те, що Печорін зневажає суспільство, що відвернулося від нього,— то перед нами просто дрібна помста розтоптаного самолюбства, ображеного марнославства,— ах, якщо обставини не дають мені достойно потішити моє честолюбство, якщо світська чернь не заслуговує того, щоб спілкуватися з нею по-людському, то нехай страждають за це всі, хто тільки не трапиться на шляху?!
Але якби й справді до Печоріна можна було застосувати цю огидну мірку, перед нами був би, звичайно, вже не Печорін, а духовний пігмей, цинік, що знаючи про існування щирих ідеалів людської поведінки, наплював на них у всьому, навіть у приватному своєму житті — просто тому, що жити відповідно до правил суспільства складно…
Ні, тут однозначно не вистачає якоїсь ланки, якоїсь останньої визначальної риси, здатної пояснити нам справжні джерела печорінського демонізму. «Князівна Мері» не дає нам ще відповіді на це питання, яке саме після цієї повісті й постає перед нами особливо нагально. А отже, «інтрига» композиції роману й справді є не просто інтригою поступового розгортання печорінського характеру з погляду все більшої повноти виявлення всього його психологічного змісту. Це, безсумнівно, ще й «інтрига» розгортання печорінської свідомості — інтрига, яка саме й досягає свого межового напруження, яка виявляє відсутність своєї останньої «ланки» у ту саму мить, коли з погляду своєї «наявної суті» і своїх можливостей індивідуалізм Героя Нашого Часу вже припиняє бути для нас якоюсь загадкою.
Залишається сказати, що ця остання, відсутня ланка «інтриги» печорінської свідомості, інтриги внутрішніх джерел його індивідуалізму і є отой «Фаталіст», якому приділяється звичайно роль тільки якогось завершального емоційного штриха, покликаного у сконцентрованому вигляді відобразити загальний «настрій» роману своїм похмурим колоритом…
Однак, не все так просто. І «Фаталіст»— аж ніяк не «додаток» до основної, самостійно значимої частини роману. Певним чином він посідає в системі повістей «Героя нашого часу» ключове місце, і без нього роман не тільки втратив би свою виразність, але багато в чому втратив би й власний внутрішній зміст. Вся логіка оповіді, вся її будова, що розгортається композиційно, підводить поступово, крок за кроком, до необхідності появи цієї останньої й вирішальної ланки,— «Фаталіст» композиційно об’єднує роман так само, як наріжний камінь утримує всю споруду і забезпечує єдність і повноту цілого…
«Фаталіст» і справді розкриває нам Печоріна з істотно нового й важливого боку. Виявляється, «рефлексія» Печоріна куди більш серйозна й глибока, ніж це уявляється спочатку. І в цьому теж Печорін до кінця вірний своєму часу — часу, який піддав критиці корінні питання людського існування, який у всьому намагався йти «від самого початку», часу, коли, за висловом Герцена, «питання ставали все складнішими, а рішення менш простими». Печорін, як бачимо, теж намагається йти «від самого початку», намагається вирішити питання, якими дійсно все починається».
Це питання про ті первісні основи, на яких грунтуються й від яких залежать уже всі інші людські переконання, будь-яка моральна програма життєвої поведінки. Це питання про те, чи встановлено вищою божественною волею призначення людини й моральних законів її життя, чи людина сама, своїм вільним розумом, вільним своїм волевиявленням визначає їх і виконує їх.
Хіба не такий зміст проблеми, закладеної в роздумах Печоріна про «людей премудрих»?..
Печорін не випадково порівнює віру й безвір’я, «людей премудрих» і їхніх «нащадків». Здатність творити добро, приносити «великі жертви на благо людства», служити цьому благу є тільки там, де є переконаність в істинності, кінцевій виправданості цього служіння. Раніше людям премудрим цю переконаність давала саме віра в те, «що ціле небо зі своїми незліченними жителями спостерігає за ними», що «жертви для блага людства» освячені відповідністю самій божественній волі, яка дала людині вищий і безперечний закон добра й справедливості. Але що може сказати про мету людського життя той, хто втратив цю віру?
Він може мужньо сказати собі, що, таким чином, сенс життя варто шукати тільки в самому житті, що оскільки людині відпущено певний строк земного існування, ніщо не може заперечити її права прожити цей строк з усією повнотою закладених у ній сил, схильностей, прагнень і запитів. Вона може сказати собі, що оскільки доля її незалежна від божественного втручання, то вона сама творець свого життя, а отже, вона — за самою природою своєю й дійсно до самого кінця, до останньої своєї духовної глибини — суверенна й вільна істота.
Але ж суть питання в тому й полягає: як виявити цю міру повноти людського життя. У яких вільних проявах своєї природи знаходить її людина? І як, зокрема, може переконатися людський розум, що служіння загальному добру є неодмінна її умова?..
Наскільки б не було спотворене це питання різного роду духовним міщанством,., воно не стає від цього менш серйозним. Через нього не може переступити, не давши відповіді, жодна людина, яка прагне усвідомити сенс свого існування.
Воно може поставати перед людьми в різних виявах, але суть — глибинна, дійсна суть його — саме у визначенні тих загальних і безперечних основ, через які людський розум здатний визнати, що добро, «шляхетні прагнення», «жертви для блага людства»— це й справді необхідна, або, краще сказати, справжня умова людського життя — її реальна істина й міра її повноти.
З цією проблемою й зіштовхується віч-на-віч Печорін, відкидаючи наївну віру «предків», не приймаючи релігійного принципу виправдання добра…
Чи знаходить він інші шляхи її позитивного вирішення?
На жаль, як свідчать його роздуми, стан його безвідрадний і безперспективний. Гірке визнання Печоріна в тому, що його покоління на відміну від «людей премудрих» не здатне «до великих жертв для блага людства», доводить, що йому нема чим замінити ту віру, що була для «предків» стимулом «шляхетних спонукань». Відкидаючи принцип релігійного сприйняття світу, Печорін не в змозі разом із тим і протиставити йому який-небудь інший позитивний моральний принцип, указати на якісь інші, реальні й розумні основи, які б примусили визнати, що гуманізм є справжньою істиною людського життя…
Що ж залишається?
Залишається, мабуть, єдиний висновок: оскільки необхідність добра уявляється найвищою мірою проблематичною, якщо не просто примарною, то чому б не обрати позицію «все дозволено»? Адже справді, залишається тільки одне — єдино «безперечна», очевидна реальність: власне «я». Залишається саме індивідуалізм — у тих чи інших його формах, аж до тієї знаменитої формули героїв Достоєвського. Залишається прийняти саме власне «я» як єдине мірило всіх цінностей, єдиного бога, якому варто служити і який стає таким чином по той бік добра і зла… Закономірність цієї логіки настільки очевидна, що її відразу ж зумів уловити свого часу Шевирєв. Не можна не визнати, що він влучив, як кажуть, в яблучко, коли в злісній своїй рецензії на роман спеціально звернув увагу на те, що джерело всіх «обурливих» принципів Печоріна — саме його безвір’я…
Зміст «Фаталіста», принципово важливе значення його для розуміння образу Печоріна й усього роману в цілому полягає саме в тому, що, повертаючи нас до цих духовних джерел печорінського індивідуалізму, змушуючи нас зрозуміти його як певну концепцію життя, він (роман) примушує нас тим самим і сприйняти печорінський індивідуалізм саме з цієї позиції насамперед — не просто як психологію, не просто як історично показову рису покоління 30-х років, але і як світогляд, як філософію життя, як принципову спробу відповістити на запитання про сенс життя, про призначення людини, про основні цінності людського буття. «Фаталіст» вимагає, щоб саме під цим кутом зору насамперед ми й розглянули життєвий шлях лермонтівського героя, оцінили підсумки того подальшого, най детальнішого аналізу печорінськой душі, того невтомного вдивляння в кожний порух серця, у кожний крок героя, якими дотепер вражає читача знаменитий роман Лєрмонтова.
Іншими словами, він вимагає, щоб ми зрозуміли роман Лєрмонтова як філософський роман, тому що питання, яке він диктує нам, характерне саме для філософського роману й принципово відрізняє його від роману соціально-психологічного…
Так, роман Лєрмонтова справедливо може бути названий першим філософським романом в історії російської літератури. Родоначальником тієї великої традиції напруженої цікавості до глибинних духовних проблем людського життя, якою може пишатися російська художня культура і яка досягла своєї вершини в романах Толстого й Достоєвського. Ось висновок, який логічно витікає з «Героя нашого часу», з показу Лєрмонтовим джерел печорінської психології.
У декількох сторінках «Фаталіста» уже, по суті, закладено зерна багатьох найважливіших духовних проблем, які постануть пізніше в центрі уваги Толстого й Достоєвського. Та й чи тільки в цих сторінках справа? Справа саме в тому особливому повороті, який надають вони читацькому усвідомленню всього роману в цілому, вимагаючи зрозуміти «історію душі людської», створену Лєрмонтовим, саме в її глибинному духовному змісті.
Вільна істота… Але ж гарна воля, скажуть мені знову, якщо її реальним завершенням стає зрештою знову-таки демонізм, звільнення від будь-яких моральних зобов’язань, принципи крайнього індивідуалізму, що стоять над добром і злом!..
Що ж, зауваження справедливе. Але суд над печорінським індивідуалізмом — справа аж ніяк не проста, як здається на перший погляд. Навіть на рівні засудження; ми ще будемо мати нагоду переконатися в цьому. А поки що — перш ніж сказати йому своє «ні» — чи не варто задуматися над тим, що й сама по собі свобода вибору, самостійність рішень, набуті людиною, що усвідомила свою суверенність,— відкриття воістину величезне? Чи не варто задуматися про те, що в цьому теж — один із «секретів» чарівності лермонтівського героя?..
Так, сфера життя, у якій Печорін може виявити свободу вибру й діяти суверенно,— страшенно, вкрай звужена. Вона просто незначна.
Більше того, і сам моральний зміст учинків, які робить Печорін у цій єдино доступній для його свободи волевиявлення сфері життя, теж ніяк не викликає симпатії. Добролюбов звинуватив свого часу Печоріна в схильності до неробства, у небажанні знайти собі реальну справу, «подумати про те, куди спрямовувати свої духовні сили». Це несправедливо й позаісторично. Але коли він пише, що Печорін «проводить своє життя в тому, що жартує над дурнями, бентежить серця недосвідчених панянок, влазить в чужі сердечні справи, напрошується на сварки, виявляє відвагу в дрібницях, б’ється без потреби»,— у словах цих багато гіркої правди.
І все-таки Бєлінський куди більше правий, коли говорить про Печоріна, що «у цій людині є сила духу й могутність волі», що «у самих вадах його проблискує щось велике, як блискавка в чорних хмарах, і він прекрасний, повний поезії навіть у ті хвилини, коли людське почуття повстає проти нього…».
Відзначмо, по-перше, що вже в самій дріб’язковості занять Печоріна криється парадоксальна гідність, що ставить його набагато вище людей, зайнятих істотними «практичними» справами. Так, він виявляє відвагу в дрібницях, свариться без потреби, закохує в себе недосвідчену дівицю, не маючи на меті ні спокусити її, не одружитися з нею. Він нічого не чекає від життя й нічого від нього не вимагає, ні до чого не прагне. «Його характер — або рішуча бездіяльність, або порожня діяльність»,— справедливо говорить про нього Бєлінський.
Але що ж — він би виріс у наших очах і ми хоча б частково задовольнилися, якби він переслідував у своїх діях яку-небудь практичну мету — ну хоча б прагнув якщо не одружитися з князівною Мері, то спокусити її або мріяв про чергову зірочку на еполетах, як Грушницький?..
Суцільність заперечення, абсолютна відсутність будь-якого бажання чогось домагатися, безкомпромісний розрив усіх зв’язків із суспільством, які можуть поставити його в яку-небудь залежність,— тобто, повне й справжнє неприйняття життя, яким живе зневажене ним суспільство,— ось та непересічна межа, яка відокремлює його від усякого роду Грушницьких, у яких розчарування — тільки поза, а презирство до життя — модна маска. Саме тут — одне з головних джерел його чарівності і його людської значущості, тому що в повноті його заперечення — масштаб і його запитів, міра тих прагнень, через неможливість задоволення яких йому не потрібні від життя ніякі дрібні подачки. Краще вже битися без потреби й безцільно волочитися за дівицями. Не слід забувати, що бувають епохи, коли навіть сама дріб’язковість занять стає героїчною, уособлюючи виклик рабству й підлості.
Але свобода людини стає найвищою людською цінністю тільки на шляхах добра. Немає цього поєднання — і вона може стати свободою найантилюдяніших, спрямованих проти природи людини проявів, свободою вмирання в людині людини. І це теж підтверджує досвід життя Печоріна, тому що, які б цінні й близькі не були нам ті істинні відкриття, які витікають з цього досвіду, вони не можуть бути істинними в своїй цілісності.
Указати на цю неістинність, засудити індивідуалізм Печоріна як життєву програму, як філософію життя не є для нас, сучасних людей, непосильним завданням. Але в цьому перевага саме нашого часу, а наш час відкриває перед нами ці можливості лише тому, що увібрав у себе досвід, вистражданий попередніми поколіннями,— у тому числі й поколінням Печоріна. Так, самому Печоріну скинути із себе кайдани свого індивідуалізму не вдалося, хоча досвід цього індивідуалізму й підштовхував його до істин, живе переживання яких несло в собі реальне заперечення індивідуалізму. Схоже, що й сам Лєрмонтов, «дуже симпатизуючи йому», за словами Бєлінського, був десь тільки на півдорозі, на яку вказувало йому і його героєві живе переживання цих істин. Він їх почував, він їх відчував, і можна тільки дивуватися тій його проникливості й тому реалізму, з якими він зумів указати на них (і в цьому теж випереджаючи Достоєвського) у своїй «історії людської душі» Печоріна.
Так, Печорін не втомлюється «підкоряти своїй волі все навколишнє», служити «причиною страждань і радощів» інших, «не маючи на те ніякого позитивного права», а отже, відчуття «насиченої гордості» у нього немає. Але де ж другий член тотожності — щастя?
На жаль, замість щастя — втома й нудьга. Спроби обдурити себе розмаїтістю «їжі», яка б наситила гордість, не дають результату — виявляється, що до дзижчання чеченських куль можна звикнути майже так само, як до писку комарів, а неуцтво й щирість дикунки так само набридає, як і кокетство знатної панянки… І навіть у кращому із забуттів — щирій і глибокій жіночій любові — справжнього забуття все-таки знов немає: адже і її дарунки, що поглинаються як їжа для підтримки душевних сил, по суті, уже не дарунки, а заздалегідь виважене задоволення.
Кожний крок Печоріна — немов знущальне глузування долі, немов камінь, покладений у простягнену руку. Кожний крок його з невблаганною послідовністю показує, що повнота життя, воля самовиявлення неможливі без повноти життя почуттєвого, а повнота почуттів неможлива там, де перерваний міжлюдський зв’язок, де спілкування людини з навколишнім світом іде лише в одному напрямку: до тебе, але не від тебе.
Ні, мабуть, щастя — це все-таки не насичена гордість, і бути причиною страждань або радості іншого — ілюзорне задоволення, якщо ти не маєш на це ніякого «позитивного права». Тому що право своє на це, якщо вже зайшла мова про право, ти можеш відчути тільки тоді, коли заплатив за нього рівноцінною монетою, коли звернені до тебе ненависть, любов, ніжність, замилування, страх, озлоблення, відданість, визнання дістаються тобі не як випадковий і незаконний, отриманий не за адресою дарунок долі, а завойовані твоєю власною любов’ю, ніжністю, ненавистю, мужністю й відданістю.
Белинский був прав, сказавши про нього: «Нехай він обмовляє вічні закони розуму, виставляючи вище щастя в насиченій гордості; нехай він обмовляє людську природу, бачачи в ній тільки егоїзм… Душа Печоріна — не кам’янистий грунт, але засохла від спеки полум’яного життя земля, нехай розпушать її страждання й оросить благодатний дощ,— і вона виштовхне з себе пишні, розкішні квіти…»
Благодатний дощ не зросив засохлу землю — Печоріну не призначено було зрозуміти цей внутрішній голос людської природи й піти за ним. Вірний син свого часу, вічний мученик свого «звільненого розуму», слухняний тільки його вирокам, Печорін залишився бранцем свого фатального переконання, і тільки перемога думки, яка побачила, яка обгрунтувала й визнала правомірність й істинність іншого шляху, ніж індивідуалізм, могла б звільнити його від тяжких кайданів морального кодексу індивідуалізму, але саме цього й не сталося. І тому, хоча обраний ним шлях і не приніс йому щастя й він сам це усвідомлює і страждає від внутрішньої порожнечі, від нудьги, від неможливості відчути себе людиною, що живе справді повноцінним життя, він залишається вірний все-таки саме цьому шляху: нічого іншого, що могло б стати більш безперечним, розумним, здатним витримати холодний і тверезий суд розуму або в що він міг би повірити, йому знайти не вдалося. Голос серця, його глибинних потреб не встиг ще опромінити його здогадом, що саме він і є голосом істини. Істина — справжня істина, що увібрала б у себе всі відкриття, всю тверезість його нинішнього погляду на життя й разом із тим «скасувала» б його, «зняла»,— залишилася для нього закритою.
Що ж, істина — річ дорога. За неї платять часом навіть життям. І щоб осягнути її, часом потрібні зусилля багатьох поколінь. Одного життя на це може й не вистачити.
Історією життя Печоріна Лєрмонтов розповів нам, читачам, про те, що шлях індивідуалізму суперечить живій природі людини, її реальним запитам. Він одним із перших у російській літературі підняв цю тему, що стала потім визначальною для всього XIX століття, показав нам, що справжні й вищі радості, справжню повноту життя жива людська душа починає знаходити лише там, де зв’язок між людьми будується за законами любові, добра, шляхетності, справедливості. Він розповів нам про те, що тільки на цьому шляху свобода вибору, самостійність рішень, отримані людиною, що усвідомила свою суверенність, розкриває свою ціну й може сподіватися стати нарешті коли-небудь вмістилищем справжньої Істини. Так само, як і тверезість думки, реалістичність погляду на світ, глибинне пізнання людського серця.

Матеріали до вивчення творчості М. Лермонтова

Комментарии закрыты.