Михайло Лєрмонтов. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії

Михайло Лєрмонтов. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії

Михайло Юрійович Лєрмонтов народився 3 (15) жовтня 1814 року в Москві. Його батько, Юрій Петрович, вів свій родовід від шотландського дворянина Георга Лермонта, який на початку XVII століття вступив на службу в російську армію й загинув на війні. Рід Лєрмонтових був небагатий, батько поета виховувався в кадетському корпусі в Петербурзі, дослужився лише до чина армійського капітана й мав звички провінційного франта й гульвіси. Мати, Марія Михайлівна, була багата й одержала прекрасне виховання. Арсеньєва по батькові, Столипіна по матері, вона мала близьку рідню серед сенаторів і генералів і могла розраховувати на блискучий шлюб. Однак пристрасна романтична любов до бідного сусіда змусила її всупереч волі батьків вийти заміж за Ю. П. Лєрмонтова. Шлюб виявився нещасливим, Юрій Петрович зраджував дружині, міг підняти на неї руку. Хлопчик ріс в умовах постійних сімейних чвар. Йому не виповнилося ще й трьох років, коли померла від сухот мати.
Після її смерті ворожість між батьком Михайла й бабусею, Єлизаветою Олексіївною Арсеньєвою, розумною та владною жінкою, що не схвалювала заміжжя дочки, посилилася. Бабуся, що безмежно любила онука, хотіла одноосібно розпоряджатися його долею й домоглася свого. Говорили, що вона відкупилася від зятя, видавши йому 25 000 рублів. Хлопчик залишився з нею й бачився з батьком дуже рідко. Він важко переживав розлад між найближчими йому людьми, ідеалізував батька, вважаючи його жертвою переслідувань і несправедливих звинувачень. Сімейна драма пізніше вплинула на мотиви лірики поета, його настрої. (Михайло Лєрмонтов. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії)
Римувати Лєрмонтов почав, тільки-но навчився говорити. Перші його серйозні поетичні спроби відносяться до 1828 року. Хоча в ранній ліриці Лєрмонтова багато учнівських, наслідувальних віршів, у них уже намічені теми й мотиви, які стануть наскрізними для всієї його творчості: самотність, відчуження, людські чвари, «світова скорбота», розчарування й т.д.
Дитинство Лєрмонтова пройшло в Тарханах, маєтку Арсеньєвої у Пензенській губернії. Хлопчик одержав гарну домашню освіту (гувернер-француз, бонна-німкеня, трохи пізніше — викладач-англієць). Французькою й німецькою мовами він із дитинства володів як рідними, по-англійськи вільно читав і перекладав. Улітку 1825 року бабуся повезла онука на води на Кавказ, його вразила краса й велич кавказької природи й на все життя він полюбив гори. Дитячі враження збереглися в його творчості («Кавказ», 1830, «Сині гори Кавказу, вітаю вас!..», 1832). Під час поїздки одинадцятирічний хлопчик уперше закохався в одну зі своїх маленьких супутниць, і це почуття запам’яталося йому на все життя.
У 1828 році Лєрмонтов був зарахований напівпансіонером у 4-й клас шляхетного пансіону при Московському університеті. Тут колись училися Жуковський, Грибоедов, Тютчев та інші російські поети. Свою освіту Лєрмонтов поповнював самостійним читанням. Його улюбленими авторами стають Пушкін і Байрон. За зразком пушкінського «Кавказького бранця» юний поет створює власний твір-переробку під тією ж назвою.
Лєрмонтов не був красе нем: невисокого зросту, кремезний, кривоногий, із широкими плечима й великою головою. Сам він звик уважати себе майже потворою. Але в нього були виразні чорні очі, високе смагляве чоло, над яким серед чорного волосся із дитинства виділялося біляве пасмо. Коли поет надихався радістю або гнівом, обличчя його робилося прекрасним і натхненним. Постійними вправами він розвив у собі фізичну силу, відмінно їздив верхи, стріляв і фехтував.
У 1830 році, в 16 років, Лєрмонтов вступив на морально-політичне відділення Московського університету (тобто на факультет політичних і філософських наук). На цей час припадають перші серйозні любовні захоплення поета — Катериною Олександрівною Сушковою і Наталею Федорівною Івановою. (Першій присвячені вірші 1830 року «До Сушкової», «Станси», «Ніч», «Наслідування Байронові» та ін., так званий «іванівський» цикл 1830-1832 р.: «Н. Ф. І…вій», «Н. Ф. І.», «Я не принижуся перед тобою…» і т. д.) Однак трагізм, привнесений підлітком у свої почуття, викликав тільки глузування панянок, і тим сильніше страждало від цього самолюбство молодого поета. Любовна лірика Лєрмонтова відрізняється підвищеним драматизмом, включає мотиви зради, загибелі й т.п. Переживаючи невдачу закоханості, поет формулює для себе принцип життєвої поведінки, своєрідний моральний закон:

Я горд!.. — прости! люби другого,
Мечтай любовь найти в другом;
Чего б то ни было земного
Я не соделаюсь рабом.
(«Я не унижусь пред тобою…», 1832)

Третім за часом адресатом ліричних віршів Лєрмонтова початку 1830-х років стає Варвара Олександрівна Лопухіна, сестра університетського товариша поета. «Молоденька, мила, розумна, як день, і в повному сенсі чудова», Варенька Лопухіна «була натура палка, захоплена, поетична й найвищою мірою симпатична»,— згадував троюрідний брат і близький друг Лєрмонтова А. П. Шан-Гірей. Почуття до неї виявилося найдужчим і найтривалішим, очевидно, Лєрмонтов зберіг його до самої смерті. У 1835 році В. А. Лопухіна за наполегливою вимогою батьків вийшла заміж за багатого, але літнього й нелюбого їй Н. Ф. Бахметьева. Лєрмонтов важко пережив цю, як він уважав, зраду коханої жінки, і гіркота втраченої любові надовго забарвила його творчість похмурими тонами. До Лопухіної звернено безліч віршів («Вона не гордою красою…», «Ми випадково зведені долею…», «Валерик», «Ні, не тебе так палко я люблю…» та ін.). Ця жінка стала прототипом ряду лермонтівських героїнь («Княгиня Ліговська», «Герой нашого часу» і ін.)
На лірику початку 1830-х років наклало відбиток байронічне світовідчуття Лєрмонтова. Ліричний герой, відкинутий суспільством, «світом», «юрбою», ніби зосереджує всі свої душевні сили на коханій, яка стає для нього центром і сенсом життя. У жінці він любить свою мрію, свій ідеал. Любов переживається як почуття глибоке й болісне, часто вона перетворюється на двобій: хто переможе, хто кому буде рабом? Образ коханої може втілювати в собі як «ангельський» початок, так і вади «світу» — невірність, бездушшя, порожнє марнославство, легковажне кокетство, нездатність оцінити силу й самовідданість любові поета. Створюється особлива шкала цінностей: любов рівноцінна життю, втрата її — смерті, кінець любові означає загибель героя. (Михайло Лєрмонтов. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії)

Лєрмонтов порівнює своє ліричне «я» із драматичними долями інших поетів, насамперед Дж. Байрона, в біографії якого він шукає аналогії із власною долею. Він сприймає Байрона майже як поетичного двійника, учить англійську мову за його творами, пишається тим, що в них спільна «країна предків» — сувора й дощова Шотландія. Разом із тим поет рано починає усвідомлювати як трагічну приреченість, так і неповторність свого життєвого і творчого шляху («Не думай, щоб я був гідний співчуття…», 1830; «Ні, я не Байрон, я інший…», 1832). Рання лірика Лєрмонтова нагадує ліричний щоденник, вона відбиває безперервний самоаналіз молодого поета і його прагнення осмислити своє «я». Образ байронівського романтичного героя багато в чому визначав поведінку Лєрмонтова. Він так само оточував себе атмосферою бунту й самотності, нерозуміння й розчарованості. Все зло, всю несправедливість світу поет сприймав як своє особисте горе, як завдану йому особисту образу, змиритися з якою він не міг і не хотів. Перемогти або загинути у двобої з долею — така була мета його життя:

Я рожден, чтоб целый мир был зритель
Торжества иль гибели моей…
(«Мы случайно сведены судьбою…», 1832)

Поет немов передчував, як мало часу йому відпущено долею. Сімнадцятилітнім юнаком він писав:

Мне жизнь все как-то коротка,
И все боюсь, что не успею я
Свершить чего-то!..
(«1831-го июня 11 дня»)

Герой ранньої лірики Лєрмонтова прагне до безмежної волі й одночасно відчуває себе в’язнем, невільником життя. Ці два основних мотиви — волі й неволі, прагнення бурі, боротьби й вимушеного спокою — відбиті у вірші «Вітрило» (1832) — мабуть, найвідомішому з ранніх творів поета. Лермонтівське вітрило стало символом вічної незгоди, вічного заколоту романтичної душі, що прагне досягнути недосяжне. Протиріччя між морем і вітрилом символізує протиріччя між життям взагалі й бентежною людською особистістю, яка, кинута в океан буття, не знає щастя ні в спокої, ні в бурі, тому що після бурі приходить спокій, а після спокою — буря.
Вірші 1830-1831 років містять також соціальні мотиви й теми. Час був тривожним: у Парижі відбулася революція, у Росії збурювалися селяни, військові поселенці, солдати. Московський університет жив філософськими й політичними інтересами, у цей час у ньому вчилися О. І. Герцен, В. Г. Бєлінський, Н. В. Станкевич, що очолювали студентські гуртки й товариства. Лєрмонтов здебільшого тримався окремо, до гуртків не входив, однак поділяв загальні настрої і навіть узяв участь у студентському «бунті» — вигнанні з аудиторії реакційного професора М. Я. Малова. Лєрмонтов пише вірші, присвячені європейським революціям і епосі пугачовщини («30 липня (Париж) 1830 року», «Пророцтво», 1830). У своєму першому прозаїчному творі — романі «Вадим» — він створює широку панораму селянського повстання 1774-1775 років, хоча образ Вадима близький до «героя-лиходія» байронічних поем.
У 1832 році, розчарований рутинним викладанням, Лєрмонтов залишив Московський університет і переїхав до Петербургу, сподіваючись тут продовжити освіту. Однак перевестися в Петербурзький університет не вдалося, потрібно було вступати заново. Рідні порадили поетові обрати військові терени, і Лєрмонтов склав іспити в Школу гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів — найкраще на той час у Росії військове училище. Тут він провів «два страшних роки». Марширування, чергування, паради майже не залишали часу для творчості. У 1834 році Лєрмонтов був випущений корнетом у лейб-гвардії гусарський полк. Він поринає в гусарські розваги й світські інтриги, але одночасно отримує можливість займатися літературою; закінчує першу редакцію драми «Маскарад», працює над поемами «Сашка», «Боярин Орша», починає роман «Княгиня Ліговська». У цьому романі вперше виникає фігура Печоріна, молодого столичного офіцера з вищого суспільства, і Віри, його колишньої коханої, що вийшла заміж за старого князя Ліговського,— обриси майбутніх персонажів «Героя нашого часу».
Першим великим твором, який Лєрмонтов визнав гідним оприлюднення, стала драма «Маскарад» (1835-1836). Назва п’єси символічна: мається на увазі не тільки реальний маскарад, на якому відбуваються фатальні для героїв події, але й образ вищого світу, де справжні почуття людей приховуються під масками, а неправда зведена в закон. У лермонтівській драмі поєдналися романтична п’єса про сучасного демона, трагедія про «петербурзького Отелло» і реалістична сатира на петербурзьке суспільство. Незважаючи на всі турботи автора, п’єса так і не була дозволена цензурою — її визначили як таку, що суперечить моральним нормам. (Михайло Лєрмонтов. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії)
Свою майбутню поетичну долю Лєрмонтов багато в чому пов’язував із тим, як його поезія буде оцінена Пушкіним, перед талантом якого він схилявся з дитячих років. Саме в пушкінському журналі «Сучасник» Лєрмонтов вирішив опублікувати вірш «Бородіно», яким він хотів ознаменувати свій вступ у «велику» літературу. Тим більшим ударом стала для нього звістка про загибель Пушкіна. Під враженням від цієї трагічної події Лєрмонтов пише вірш «Смерть поета» (1837). Михайло Юрійович не входив у пушкінське оточення й не був знайомим особисто із самим поетом. Але він говорив від імені цілого покоління, враженого загибеллю національного генія й обуреного діями його ворогів. Вірш не міг бути надрукований, однак миттєво поширився в десятках тисяч списків. Він сприймався в суспільстві і як літературна подія, і як цивільний подвиг. Феноменальний, що не мав аналогів у російській словесності, успіх вірша відразу поставив автора в читацькій свідомості поруч із Пушкіним. Пізніше у вірші «1-е Січня 1840» Лєрмонтов намалює образ поета, який, один проти всіх, кидає в лице світській юрбі, що веселиться, свій «залізний вірш». Уперше цей «залізний вірш» зазвучав у поезії «Смерть поета» схвильованим і гнівним монологом. Заключні 16 рядків вірша («А ви, гордовиті нащадки…»), написані пізніше, 7 лютого, були витлумачені при дворі як «заклик до революції».
18 лютого Лєрмонтов був заарештований; почалася політична справа про «недозволенні вірші». Перебуваючи під арештом, Лєрмонтов пише поезії «Сусід» і «В’язень».
У лютому—березні 1837 року Лєрмонтова переводять на Кавказ прапорщиком у Нижньогородський драгунський полк. Поет застуджується у дорозі й зупиняється для лікування в Ставрополі, П’ятигорську, Кисловодську, заїжджає в Тифліс. Дорогою до полку він переїжджав гори, «одягнений по-черкеськи, з рушницею за плечима; ночував у чистому полі, засинав під лемент шакалів…» (лист С. А. Раєвському, кінець листопада — початок грудня 1837 року) [4,403]. Лєрмонтов зустрічався з представниками різних прошарків і національностей, близько стикався з народним життям, бачив побут козаків, російських солдатів, численних народностей Кавказу. Все це знайшло відбиток у його творчості («Дарунки Тереку», «Козача колискова пісня», «Утікач»). У П’ятигорську й Ставрополі він зустрівся з В. Г. Бєлінським, доктором Н. В. Майєром (прототип доктора Вернера в «Князівні Мері»), познайомився із засланими декабристами, у тому числі з А. І. Одоєвським, що став його близьким другом (пам’яті Одоєвського буде присвячено один із віршів 1839 року).
Мемуарні свідчення донесли до нас досить суперечливі описи поета. Сучасники, які мало або поверхово знали Лєрмонтова, відзначали його важкий, упертий характер, відчуженість, загострене самолюбство, бажання першенствувати й уїдливу насмішкуватість, що виявилася ще в пансіоні й університеті. Жінки, що знали його замолоду, писали про «байронічну позу» (С. А. Сушкова, С. П. Ростопчина). Відносини з вузьким колом друзів були іншими — простими й довірливими. В. С. Межевич згадував: «деякі зі студентів бачили в ньому доброго, милого товариша». У сприйнятті А. О. Смирнової-Россет, котрій поет присвятив кілька віршів, Лєрмонтов був зовсім не зухвалою людиною, він лише маскував свою природну сором’язливість удаваною зухвалістю. Відгуки однокашників Лєрмонтова по школі юнкерів двозначні: підкреслюючи «лихослів’я», насмішкуватість, прагнення обирати постійну жертву для жартів, майже всі вони говорять про товариські відносини, про те, що його любили й що душу він мав добру. Особливо добре озивалися про Лєрмонтова його товариші по службі на Кавказі, що високо цінували дух товариськості, військової честі, хоробрість у «справі». Ось деякі із цих оцінок: «надзвичайно чесний малий, чудовий товариш», «славний малий, чесна, відверта душа», «ми з ним подружилися й розсталися зі слізьми на очах»*. Лєрмонтов не терпів мелодраматизму, неприродності, натягнутості в поведінці (порівн. ставлення Печоріна до Грушницького). Іноді він справляв недобре враження при першій зустрічі, прагнучи під маскою іронії й скептицизму сховати від навколишніх свій внутрішній світ. Зовні це нерідко виражалося в прагненні ухилитися від розмови на серйозні теми, в іронічному ставленні до захопленості. Така манера тримати себе в 1837 році розчарувала Бєлінського, що звик до гарячих і зацікавлених суперечок у дружніх колах. Людей декабристського покоління відштовхував скептицизм поета, його соціальний песимізм, в’їдлива іронія. Для самого Лєрмонтова зустрічі й розмови ставали творчим матеріалом: він одержував можливість осмислити соціально-психологічні ознаки свого покоління. Результати цих спостережень будуть узагальнені в образі Печоріна й в «Думі».
Вірш «Дума» (1838) відрізняється нещадним самоаналізом. Лєрмонтов начебто піднімається над власним «я», над своєю свідомістю, оцінюючи їх з боку, як породження часу, певний етап у розвитку суспільства. У «Думі» сучасне покоління постає внутрішньо спустошеним, зараженим духовною апатією, без власного життєвого призначення. Це покоління «зайвих людей», що втратило віру в справу батьків. Його роздирають сумніви. Його доля — постаріти у вимушеній бездіяльності. У цьому сенсі «Дума» — це своєрідний пролог до «Героя нашого часу», що також відбиває суспільно-духовну кризу постдекабристського покоління.
Вірш має два смислових центри: «я» (поет, той, хто вимовляє весь схвильований монолог) і «покоління». Спочатку «я» протипоставлене поколінню, поет дивиться на нього ззовні, із гнівом і сумом, судить його як сторонній. «Така позиція дозволяє зробити суд цей різким і ставлення поета до цього покоління сатиричним. Але одночасно покоління охарактеризоване як «наше». Отже, «я» входить в «ми» як частина! І поет є частиною того покоління, яке він сам же так різко засуджує. Він …вершить суд над самим собою». Всі вади покоління властиві й авторові, і це робить його викриття особливо гірким. Образ покоління набуває трагічного характеру. Однак ліричне «я» не повністю розчинилося в інертному «ми», у ньому проглядається непокора, непримиренність, небайдужість, душевна мука. Виступаючи одночасно суддею й підсудним, «я» усвідомлює марність особистих зусиль, у ньому контрастно сполучаються протест, порив до боротьби й приреченість, почуття особистої винятковості й переживання її втрати. Виникає конфлікт не тільки між «я» і поколінням, але й усередині самого «я». У фіналі вірша на перший план висувається третя колізія — між нинішнім поколінням (яке стане вже поколінням батьків) і нащадками, що виносять йому свій вирок.
Почавши з елегійної інтонації, із сумного роздуму про долю покоління, автор переходить до похмурого трагічного узагальнення, висока романтична нота поступається місцем скорботній та гіркій іронії.
Основне емоційно-значеннєве навантаження в першій частині несуть слова зі словника елегійного романтизму: сумно, постаріти, млоїть, в’янемо. Інший стилістичний шар становить лексика філософсько-етичного змісту: пізнання, сумніви, бездіяльності, добру, злу, що надає елегійному зачину ознак філософського міркування. Третій шар — суспільно-політична лексика й слова ораторського стилю: боротьби, владою, раби, ганебно, мерзенні, що продовжують традицію декабристського романтизму. (Михайло Лєрмонтов. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії)
У другій частині ораторський стиль витісняється елегійним. Однак «поетизми» постійно знижуються «прозаїзмами»: мрії поезії, створення мистецтва, захватом солодким — не зворушать; почуття — залишок; в труні — глумливо. Ореол високої романтики зникає, скорботний реквієм переходить у сміх покоління над самим собою.
В останній частині знову з’являються слова ораторського стилю (суддя, громадянин, образить, презирливим). Елегійність зникає, зате вводиться побутовий, повсякденний план («Насмешкой горькою обманутого сына над промотавшимся отцом»). Романтична ідеалізація зникає. Чим більше розвінчується покоління, тим прозаїчніший стиль, не позбавлений, однак, ораторської наснаги. У характеристиці покоління все голосніше звучать ноти засудження, почуття гіркоти й глузування, іронія й навіть сарказм. Емоційний рух досягає найвищої точки в заключній строфі, там, де зривається романтична маска й з’являється гола й невигадлива правда.
«Поєднання в «Думі» різних стилістичних шарів лексики, зміна інтонацій змушують говорити про жанрову своєрідність вірша. Перед нами постала не традиційна елегія, для якої характерні єдність стилю й інтонації, не філософська елегія, не цивільна ода, а ліричний жанр, що сполучає ознаки різних жанрів романтичної лірики й тим самим руйнує непорушну жанрову цілісність. Зміст поезії не вписується в межі певного жанру. Громадянська тема у вірші стає глибоко особистою, інтимною темою, залежною не від того або іншого ліричного стану поета,— вона виростає з його бачення світу. Це й надає віршу цілісності й завершенності».
Ліричним коментарем до «Думи» може стати сповідальний вірш «І нудно й смутно» (1840). Бєлінський відніс цей твір до найбільших досягнень на терені російської поезії. «Приголомшливий душевний реквієм», «похоронна пісня всього життя» — це сказано про невеликий твір, що складається всього із трьох строф, украй простий, де немає нічого, крім прямої мови героя,— ні яскравих епітетів, ні порівнянь, ніяких двозначних висловів із прихованим змістом, жодної метафори. Він нагадує щоденниковий запис хвилинного душевного стану, передає вільний рух думки й одночасно володіє внутрішньою завершеністю й цілісністю. Завершеність створюється завдяки єдиному композиційному принципу, що характерний для романтичного мислення Лєрмонтова,— принципу контрасту, антитези.
Вірш є ланцюжком ніби довільно плинучих думок ліричного героя, що розмірковує про сенс життя. Однак більшість цих думок-мотивів глибоко значимі й тому постійні для Лєрмонтова. Звідси їхня афористична закінченість («что пользы напрасно и вечно желать», «вечно любить невозможно», «жизнь — такая пустая и глупая шутка»). Перед нами не пошук істини, а констатація давно знайденої відповіді на вже стонадцятий раз поставлене питання. Але це питання таке важливе, а гірка істина така важка для героя, що він знову й знову повертається до них.
У перших двох рядках вірша описується стан героя, а потім дається пояснення цьому стану. Вірш скріплюється єдиною інтонацією діалогу із самим собою. У цьому діалозі зіштовхуються дві крайності — утвердження й заперечення. Утвердження пов’язане із прагненням знівеченої боротьбою думок і почуттів особистості «прихилитися» до чогось позитивного, заперечення — з неможливістю знайти душевне тепло в існуючому світі. Поет безуспішно намагається знайти опору в життєвих цінностях, що колись були для нього важливими — у бажаннях, любові, пристрастях, спогадах, і врешті-решт остаточно відкидає й названі цінності, і саме життя. «Високі» слова вміщені в контекст розмовної, стилістично більш «низької» лексики. У результаті виникає контраст, що підкреслює неспроможність традиційно високих цілей і звичних цінностей у реальному житті: «Любить… но кого же?., на время — не стоит труда, А вечно любить невозможно» і т. п. Інтонація вірша заснована на складній взаємодії безпристрасного тону констатації й гіркого жалю. Автор нагнітає однотипні або однакові слова й синтаксичні конструкції. Десятикратний повтор сполучника «і» ще більше підсилює монотонність ліричного монологу і ніби зрівнює значення всіх його частин. Тим самим підкреслюється основна думка вірша: усе окремо й життя в цілому не мають сенсу. Монотонність інтонації досягається й за допомогою звукових повторів. Наприклад, звук «в» є опорним у перших двох рядках, що задають настрій ліричного героя, а потім ніби несе на собі відблиск цього настрою до кінця вірша.
«І нудно й смутно» — одночасно й «документ» світовідчуття людини певної історичної епохи (Росії 1830-х років), і «пам’ятник» романтичного мислення. Безпосереднє почуття, про яке сказано на початку вірша, служить емоційним поштовхом до розвитку думки. Із цим пов’язаний і ритмічний малюнок вірша. Елегічно-співучий початок із третього рядка відступає (він повернеться в останньому двовірші, окреслюючи кільцеву ритмічну композицію). На правильний розмір (різностопний амфібрахій) накладаються паузи, які диктує зміст («Любить… но кого же?., на время — не стоит труда…»). Ці значеннєві розриви й паузи поет передає трьома крапками (цей розділовий знак повторюється тут 7 разів — на 12 рядків!). Перед нами в повному розумінні слова «поезія думки».
Під час заслання й пізніше розкрилося ще одне художнє обдарування Лєрмонтова. Він із дитинства захоплювався живописом. Збереглися його акварелі, картини, написані олійними фарбами, малюнки — пейзажі, жанрові сцени, портрети й карикатури. Багато з них пов’язані з кавказькими враженнями. Художні роботи Лєрмонтова нерідко випереджали його літературні твори (перш ніж виник вірш «Валерик», з’явилася акварель «Епізод бою при Валериці», перед віршем «Бородіно» створена картина відповідного змісту). Слід відзначити, що Лєрмонтов був надзвичайно обдарованою людиною: він добре ліпив — і окремі фігури, і цілі композиції; грав на декількох музичних інструментах, мав абсолютний слух (чи не звідси дивна музикальність його поезії?). Але справжнім сенсом його життя була, звичайно, література.
Завдяки турботам бабусі, яка закликала на допомогу всю знатну петербурзьку рідню, кавказьке заслання було скорочено. У жовтні 1837 року Лєрмонтова перевели в Новгородську губернію, а потім у лейб-гвардії гусарський полк, що стояв у Царському Селі. У травні 1838 року він улаштувався в Петербурзі. Це були роки його літературної слави. Він потрапляє в пушкінське літературне коло, знайомиться із В. А. Жуковським, П. А. Вяземським, П. А. Плетньовим, його приймають у сім’ї Карамзіних, з якою він особливо зблизився. Тут постійно звучало ім’я Пушкіна, тут бувала його вдова Наталя Миколаївна. Лєрмонтов брав участь у домашніх спектаклях і розвагах, потоваришував із постійними відвідувачами салону: А. О. Смирновою-Россет, І. П. Мятлевим (з яким обмінювався жартівливими посланнями), С. П. Ростопчиною. У Карамзіних Лєрмонтов напередодні останнього заслання читав «Хмари». У 1840 році в Петербурзі окремими виданнями вийшли єдина прижиттєва збірка поетичних творів «Поезії» і роман «Герой нашого часу». Збірка включала 26 поезій, поему «Мцирі» і «Пісню про купця Калашникова». Спадщина Лєрмонтова до 1840 року складала вже близько 400 віршів і ЗО поем, без драматичних творів. Однак поет був дуже строгий до себе, і опублікована збірка творів стала результатом найвимогливішого відбору. Переважна більшість творів Лєрмонтова опублікована посмертно.
Популярність Лєрмонтова відкрила йому двері у вищий світ, куди він прагнув увійти заради власного самоствердження. Існувала думка, що Лєрмонтов любив світське життя й навіть «марив ним». Сам поет так пояснив свою поведінку в листі до М. А. Лопухіної (кінець 1838 року): «Мене впустили у вищий світ; протягом місяця на мене була мода, мене буквально розривали… Весь цей світ, який я ображав у своїх віршах, намагався обсипати мене лестощами… Ви знаєте, що мій найбільший недолік — це марнославство й самолюбство; були часи, коли я як новачок шукав доступу в це суспільство; це мені не вдалося: двері аристократичних салонів були для мене закриті; а тепер у це ж суспільство я входжу вже не як прохач, а як людина, що домоглася своїх прав… Цей новий досвід приніс мені користь, тому що дав мені до рук зброю проти цього суспільства, і якщо воно коли-небудь стане переслідувати мене наклепом (а це неодмінно станеться), то в мене, принаймні, знайдеться засіб помститися; адже ніде немає стільки низького і смішного, як там» (оригінал по-французькому) [4, 414-415].
Лєрмонтов неодноразово друкував свої твори в журналі «Отечественные записки». У 1839 році провідним критиком цього журналу став В. Г. Бєлінський; саме він уперше побачив у Лєрмонтові центральну фігуру післяпушкінського етапу розвитку російської літератури («Пушкін помер не без спадкоємця» ,— писав він В. П. Боткіну 9 лютого 1840 року). Бєлінським написані статті, присвячені «Героєві нашого часу» і збірнику «Поезії», де поданий глибокий і докладний аналіз творчості Лєрмонтова.
На сторінках «Отечественных запискок» з’явилася більшість прижиттєвих і посмертних публікацій лермонтівських віршів, а також «Бела», «Фаталіст», «Тамань». Ці твори пов’язані єдиною проблематикою: у їх центрі — аналіз сучасного суспільства і його психології. У ліриці такі спостереження відбиті в мотивах самотності, взаємного непорозуміння, розбрату. Суспільство забуває про закони природного життя й прирікає своїх членів на самотність. Виникає протистояння: штучне суспільство — і «природне», дитячий, наївний початок («Як часто, барвистим натовпом оточений…», «Валерик», «Я до вас пишу випадково…», 1840). Іноді авторський ідеал втілюється в ліричних описах гармонійної природи, перейнятих проясненими інтонаціями:

Тогда смиряется души моей тревога,
Тогда расходятся морщины на челе,—
И счастье я могу постигнуть на земле,
И в небесах я вижу Бога…
(«Когда волнуется желтеющая нива…», 1837)

У віршах, присвячених людським відносинам, як і раніше, переважають мотиви безнадійної, нереалізованої любові, роз’єднаності коханих («Бескид», «Сон», «На півночі дикій стоїть самотньо…», 1841), тема нездійсненності бажань. Виникає мотив бажання смерті.
У пізній творчості Лєрмонтова все сильніше відчувається прагнення розірвати коло самотності, знайти нові духовні цінності. Ліричний герой припиняє бути винятковою особистістю, втрачає риси романтичного бунтаря або розчарованого скептика:

Люблю я больше год от году,
Желаньям мирным дав простор,
Поутру ясную погоду,
Под вечер тихий разговор…
(«Любил и я в былые годы…», 1841)

У систему цінностей входить образ Батьківщини. Лермонтов розмежовує державну, казенну Росію й Росію народну. Про першу він, вирушаючи на заслання, напише уїдливі й гнівні рядки (1837):

Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, послушный им народ…

Росії блакитних (жандармських) мундирів, яка вимагає офіційного патріотизму, поет протиставляє іншу Росію, яку він любить «дивною любов’ю», непідвладною розуму:

Проселочным путем люблю скакать в телеге
И, взором медленным пронзая ночи тень,
Встречать по сторонам, вздыхая о ночлеге,
Дрожащие огни печальных деревень.
Люблю дымок спаленной жнивы,
В степи ночующий обоз
И на холме, средь желтой нивы,
Чету белеющих берез…
(«Родина», 1841)

В одному з останніх віршів Лермонтова «Виходжу один я на дорогу» (1841) поєднані основні теми й мотиви всієї його лірики. Автор ніби підбиває підсумок своїй поетичній творчості.
У першому ж рядку йдеться про самотність ліричного «я» поета. Він виходить у відкритий, широкий світ. Перед ним спрямована вдалину нескінченна дорога, над ним — безкрає небо. Якщо рання романтична лірика Лєрмонтова занурювала героя у світ роз’єднаності, глухоти, нерозуміння, то в цьому вірші світ, у якому перебуває герой,— це «світ, повний зв’язків і комунікацій. Він пронизаний зв’язками, він говорить, чує, любить»*. «Кам’янистий шлях» (деталь кавказького пейзажу, що захопила Л. Н. Толстого) освітлений і залитий місячним світлом. Це світло поєднує небо й землю. Не випадкова й згадка про туман: це не тільки натяк на те, що людина не в змозі довідатися, що очікує її на життєвому шляху; туман заповнює простір між землею та небом і виконує роль посередника.
Простір землі названий словом «пустеля». Йдеться не про піщану безжиттєву рівнину. Пустеля тут, по-перше,— місцевість, що протистоїть місту або іншому поселенню, цивілізації, світу створеного людиною суспільного зла; по-друге, це слово означає відкритий, великий, безмежний простір. Відповідно до Тлумачного словника Вол. Даля, «пустеля» — «незаселене велике місце, простір, степи». Про невелику ділянку землі, обгороджену парканом, сказати «пустеля» не можна. Якщо слово «дорога» містить у собі значення нескінченної довжини, то «пустеля» — неосяжна широчінь. У ліриці Лєрмонтова пустеля нерідко сприймався як край вигнання, символ самотності, спустошеного життя (вірші «Три пальми», 1839; «Подяка», 1840). Тут пустеля стає місцем усамітненого побачення із всесвітом. Герой один у величезному світі, відкритому з усіх боків, і світ цей «говорить» і «слухає». При цьому «ніч тиха», зірки розмовляють одна з одною без слів, і земля «слухає» Бога також у безмовності. Світ, що оточує поета, не тільки вміє говорити й слухати. Він чує нечутне, бачить незриме, він наділений здатністю особливо тонко розуміти й почувати. Настільки ж унікальні здатності одержав у свій час пушкінський пророк у дарунок від шестикрилого серафима: «И внял я неба содроганье, и горний ангелов полет, и дольней лозы прозябанье» («Пророк»).
Друга строфа Лермонтівського вірша присвячена відносинам, що виникають між поетом і оточенням. Цей світ прекрасний: «У небесах урочисто й чудесно». Слово «чудесно» (чудно — рос.) означає й позитивну оцінку (добре, прекрасно), і разом із тим нагадує про чудо. Поет стає свідком якоїсь прихованої від людей таємниці природи, якогось урочистого й таємничого чуда, невидимого іншим. У цьому зв’язку слово «один» здобуває новий смисловий відтінок: воно вказує не тільки на самотність, але й на обраність. Поет виявився єдиним, кого допустили у святилище природи.
Рядок «Спит земля в сияньи голубом» узагальнює мотив злиття землі й піднебесся. Сон у цьому випадку означає спокій і повноту життя. У той же час це одне з незбагненних лермонтівських прозрінь: погляд на землю ніби ззовні, з космосу (набагато пізніше, коли людина зможе вийти за межі земної атмосфери, наша планета дійсно виявиться блакитною). «Блакитне сяйво» (до речі, блакитний — один із улюблених кольорів Лєрмонтова) надає земному пейзажу космічної широти.
Але повноті й спокою природи протиставляється стан поета. Йому «боляче» і «важко», він глибоко незадоволений, ні минуле, ні майбутнє не тішать його. Якщо світ природи — це, по суті, світ, який знаходиться поза часом (для нього немає ні минулого, ні майбутнього, існує тільки вічність), то світ поетичного «я» пов’язаний із рухом часу, і переживання сучасного для нього неможливе без пам’яті про минуле й мрії про майбутнє. Не випадковий образ дороги — руху в часі.
Третя строфа повністю присвячена ліричному «я». Вона говорить про бажання поета вирватися зі світу самотності й прилучитися до світу природи. Він прагне позбутися пут часу: «Уж не жду от жизни ничего я» — відмова від майбутнього, «И не жаль мне прошлого ничуть» — відмова від минулого. Замість них поет хотів би влитися у вічний світ природи й прилучитися до її повного сили сну. Лермонтівський вірш знову зближується з пушкінським: рядок «Я ищу свободы и покоя» нагадує пушкінське «На свете счастья нет, но есть покой и воля» («Пора, мій друг, пора…»). Ці поняття зближені і в «Євгенії Онєгіні»: Тетяна «сидит покойна и вольна», а Онєгін у розпачі пише їй: «Я думал: вольность и покой замена счастью…» У цьому випадку для нас важливий не факт згоди або незгоди автора з героями, а те, що саме сполучення спокою й волі — ідея Пушкіна. Для раннього Лєрмонтова вона далека: лермонтівська воля виявлялася в бунті, боротьбі й діяльності, вона за самою своєю природою була протилежна спокою. Герой же вірша «Виходжу один я на дорогу…» шукає тієї вищої волі, яка не суперечить законам природи, не вимагає постійного бунту, протесту, а має на увазі повноту життя особистості, гармонічно погодженої зі світовим життям.
Четверта й п’ята строфи докладно розкривають цей новий для лермонтівського героя ідеал. Сон, про який він мріє,— це не «холодний сон могили», а повнота життєвих сил, не випадково саме в цьому сні поет знаходить надію на любов і щастя («про любовь мне сладкий голос пел»). Тема «солодкої» пісні підтримана звукописом останньої строфи (алітерація на «л») і всією мелодійною будовою вірша. Дуб, у корінь якого герой хотів би поринути у своєму повному життя сну,— це космічний образ світового древа, що з’єднує небо й землю, традиційний образ багатьох міфологічних систем*. Поет хоче досягнути гармонії казково, як у дитинстві, без зусиль. Повнота життя — це прилучення до природи в її таємничій і древній величі, задоволення спраги любові, вихід із самотності. Лєрмонтов дає своєрідну відповідь на пушкінське питання. Пушкін і його герой Євгеній Онєгін, по-різному вирішуючи це питання, стояли перед вибором: щастя або спокій і воля. Лермонтівський герой поєднує спокій, волю й щастя, визнаючи їх вищими цінностями буття. Воля заключається для нього тепер не у відділенні від людей, а в повноті життя, у злитті з вічним життям природи, у прилученні до величної симфонії світової любові, яку почув поет у безмовній розмові й побожному мовчанні врочистої й дивовижної ночі.
Вершина романтичної творчості Лєрмонтова — поеми «Демон» і «Мцирі». Над «Демоном» поет працював близько десяти років (перша редакція написана 1829 року, сьома — 1839 року). Бунт поверженого ангела проти Бога, трагедія гордої самотності, спроба відродитися через любов,— все це було близьким Лєрмонтову. Не випадково в богоборчих монологах Демона (через які поему не вдавалося надрукувати до 1856 року) вчувається й авторський голос. Лєрмонтов поєднав у поемі всі філософські питання, що його хвилювали: право людини на пізнання й на бунт проти світового порядку у всіх його проявах; та моральна ціна, що людина повинна або не повинна платити за свою волю. Трагічний конфлікт, покладений в основу поеми, не може бути вирішений як просте арифметичне завдання — вказівкою на те, які герої позитивні, а які негативні і як себе варто було б поводитися негативному героєві, щоб стати позитивним. Лермонтівський Демон, цей грандіозний образ Розуму, Волі й Зла, привабливий і страшний одночасно. Лєрмонтов був переконаний, що добро й зло — два початки, які народжуються з одного кореня, що дуже часто злом обертається можливе, але не реалізоване добро. Поема Лєрмонтова надихнула М. А. Врубеля, художник створив серію всесвітньо відомих ілюстрацій. А. Г. Рубінштейн написав однойменну оперу. (Михайло Лєрмонтов. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії)
Герой поеми «Мцирі», на відміну від Демона, є антиподом байронічного героя. Це «природна людина», якою керує не протест проти законів суспільства, а вроджена любов до волі, прагнення до діяльного, повноцінного життя. Батьківщина, куди Мцирі утікає з монастиря, є ідеальним втіленням цієї волі й дитячих спогадів про родинну любов. Спроба знайти ідеал і для Демона, і для Мцирі закінчується трагічно. Кінцівка «Мцирі» начебто контрастна кінцівці «Демона»: Демон залишається жити із прокльоном на вустах, Мцирі помирає, нікого не проклинаючи. Однак саме цим фіналом підкреслюється закладене в обох поемах заперечення.
Художній досвід Лєрмонтова — лірика, автора поем, драматурга й прозаїка, сконцентрувався в романі «Герой нашого часу» (1838-1840), якому призначено було стати останнім великим твором письменника. У лютому 1840 року на балу в графині Лаваль у Лєрмонтова сталася сутичка із сином французького посланця Ернестом де Варантом. Приводом стало світське суперництво через княгиню М. А. Щербатову, яка віддала перевагу Лєрмонтову [їй присвячені вірші «На світські ланцюги…», «Молитва» («У хвилину життя важку…»)]. Сварка вийшла за рамки особистого: поет захищав не тільки свою честь, але й національне достоїнство (імовірно, тут зіграла роль й аналогія з останньою дуеллю Пушкіна: Лєрмонтов переносив на свого суперника почуття, які він і вся інтелігентна Росія відчувала до іншого француза — Дантеса). Дуель закінчилася примиренням, після того як Варант схибив, а його суперник вистрілив у повітря. Однак Лєрмонтов був заарештований і відданий військовому суду (дуелі в Росії були заборонені). Арештанта відвідували друзі й літературні знайомі, у тому числі В. Г. Бєлінський, який довго перебував під враженням особистості Лєрмонтова. У листі Боткіну від 16-21 квітня 1840 року Бєлінський писав: «Глибокий і могутній дух! Як він правильно дивиться на мистецтво, яке глибоке і чисте безпосереднє відчуття витонченого! …Я з ним сперечався, і мені втішно було бачити в його розумному, охолодженому й озлобленому погляді на життя й людей насіння глибокої віри в достоїнство того й іншого. Я це сказав йому — він посміхнувся й сказав: Дай Боже!» .
У квітні 1840 року Лєрмонтова перевели в Тенгінский піхотний полк, у діючу армію на Кавказ. На початку травня Лєрмонтов виїхав з Петербурга. У Москві він був на іменинному обіді М. В. Гоголя. У червні прибув до Ставрополя, а в липні вже брав участь у постійних сутичках із горцями. Йому доручили команду розвідників-кавалеристів, що виконувала особливо небезпечні завдання. Очевидці повідомляли про відчайдушну хоробрість Лєрмонтова, яка дивувала навіть кавказьких ветеранів. Однак Лєрмонтов не любив війни й нерідко співчував горцям. Він присвятив бою при річці Валерик, у якому загинуло близько 900 чоловік, один із найяскравіших у російській поезії антивоєнних віршів:

Я думал: жалкий человек.
Чего он хочет!., небо ясно,
Под небом места много всем,
Но беспрестанно и напрасно
Один враждует он — зачем?
(«Валерик»)

«Валерик» у перекладі із чеченського значить «мертва вода» або «річка смерті». Для Лєрмонтова мертва не тільки річка, загачена тілами вбитих, із червоною від крові водою. Смертоносною, а тому й мертвою є ідея, заради якої люди вбивають один одного. Учасника кривавої різанини звіряча сутичка наводить на роздуми про безглуздість ворожнечі. Найстрашнішим досвідом бою виявляється обличчя смерті, побачене зблизька:

…и вы едва ли
Вблизи когда-нибудь видали,
Как умирают. Дай вам Бог
И не видать…

На початку лютого 1841 року, одержавши двомісячну відпустку, Лермонтов приїхав у Петербург. Його представили до нагороди за хоробрість, але Микола І відхилив подання. Він ненавидів Лєрмонтова за сміливість й оригінальність. Прочитавши «Героя нашого часу», цар знайшов роман «огидним». «Такі романи псують вдачі,— писав він цариці, якій книга дуже сподобалася.— Це жалюгідна книга, яка показує велику зіпсованість автора».
Поет провів у столиці три місяці, оточений загальною увагою. Він був повний творчих планів, розраховував одержати відставку й повністю присвятити себе літературі. Однак на початку квітня Лєрмонтову наказали протягом 48 годин залишити Петербург і відправитися на Кавказ, і вже 12 квітня петербурзькі літератори й друзі проводили поета. У травні він прибув до П’ятигорська і одержав дозвіл затриматися для лікування на мінеральних водах. Однак приписи з Петербурга категорично вимагали, щоб Лєрмонтов відбув у полк.
У П’ятигорську Лєрмонтов зустрів своїх колишніх знайомих, у тому числі товариша по Школі юнкерів Н. С. Мартинова — людину нерозумну й болісно самозакохану. На одному з вечорів у п’ятигорському сімействі Верзиліних Лєрмонтов почав жартувати над Мартиновим, спалахнула сварка, яка закінчилася викликом на дуель. Остання відбулася 15 липня між 6 і 7 годинами вечора. Дуелянти зустрілися біля підніжжя гори Машук, поблизу П’ятигорська. Лєрмонтов не вистрілив (мабуть, він збирався стріляти в повітря, а це не дозволялося робити тому, хто стріляє першим). Мартинов підійшов до бар’єра й убив Лєрмонтова пострілом практично впритул. Майже тіє ж миті над П’ятигорськом вибухнула жахлива гроза, через яку секунданти не відразу змогли відвезти тіло убитого.
Довідавшись про загибель Лєрмонтова, Микола І не зміг приховати свого задоволення, виразивши його словами: «Собаці — собача смерть». Суспільство, вражене черговою «смертю поета», сприйняло її як непоправну втрату для російської літератури. Лєрмонтов загинув, не доживши трьох місяців до свого двадцатисемиліття, але створений ним поетичний всесвіт унікальний, безмежний і безсмертний:

Мой дом везде, где есть небесный свод,
Где только слышны звуки песен,
Все, в чем есть искра жизни, в нем живет,
Но для поэта он не тесен.
«Мой дом» (1830)

Михайло Лєрмонтов. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії

Комментарии закрыты.