Народна драма. Український фольклор. Конспекти лекцій

Народна драма. Український фольклор. Конспекти лекцій

До найдавніших видів народного мистецтва належить драма, яка своїм корінням сягає побутування синкретичних (грец. synkrВtismos — з’єднання, об’єднання) форм фольклору, аграрної, мисливської магії, різноманітних місцевих звичаїв і вірувань.

Народна драма (грец. дія) — твір усної народної словесності, у виконанні якого поєднано словесний мовлений або співаний текст з грою, діями сценічного характеру (розподілом за ролями, переодяганням, рухами, жестами, голосовою модуляцією тощо) відповідно до його змісту.

Благодатним ґрунтом для появи драматизованих дійств стали обряди і звичаї господарського (переважно землеробського) та родинно-побутового циклів, які мали передовсім магічне значення. Словесні тексти в синкретичному мистецтві наших пращурів не були основними, однак поступово в процесі розвитку мови вони почали виконувати роль вербальної магії. Словом вимолювали визрівання злаків і приплід худоби, викликали прихильність добрих сил до роду, замовляли хворобу. Словесний текст розвивався, ускладнювався, підпорядковуючи собі інші елементи синкретичного дійства. Так з давнього інтеграційного багатоелементного фольклорного масиву почали виокремлюватися драматичні твори та їх жанрові різновиди.
Театральні вистави скоморохів на теренах України-Русі відомі з ХІ ст., елементи театру відігравали важливу роль у церковних обрядах, про що свідчать фрески Софійського собору в Києві.
Прадавніми зразками найпростіших драматизованих дійств є пісні-ігри календарно-обрядового циклу: «Перепілка», «Просо», «Мак», «Кострубонько», «Воротар», «Подоляночка» тощо. У них переважають землеробські елементи (оранка землі, сіяння культури, догляд за нею, жнива) і шлюбні мотиви. У пізніші часи серед розваг молоді поширилося розігрування сценок побутового характеру, які також потребували сценічної імітації («Явтух», «Дід»). Основним учасником більшості із цих драматизованих дійств є хор («Просо»), з часом у них виокремлюється індивідуальний персонаж («Мак», «Подоляночка», «Дід»).

Більшість язичницьких календарно-обрядових ігор у християнські часи органічно доповнила святкову обрядовість, особливо різдвяну й великодню. Так, окремі складові різдвяних обрядодійств перетворилися на самодостатні вистави-ігрища, найбільш поширеними серед яких були «Маланка» і «Коза», що в трансформованому вигляді дійшли до нашого часу.
Багато давніх пісень-ігор побутують нині як дитячі ігри, що мають не тільки розважальне, а й навчальне, пізнавальне і виховне значення. Російський лікар та етнолог Єгор Покровський називав їх «вільним вираженням душевних та фізичних сил дитини». Найпопулярнішими серед дитячих народних розваг є iгри-танцi, хороводи. Вони мають командний, гуртовий характер, іноді — з домінуванням особистих якостей учасників (сили, координації рухів, влучності, вміння швидко бігати тощо).
Найвищим досягненням української народної драми вважають вертеп (від «вертіти», «вертлюг»1, «вертеп»2), хоч деякі вчені наполягають на його літературному походженні, розглядаючи серед інших жанрів давнього українського письменства. Однак літературний вертеп є ляльковою виставою, а в «живій» вертепній різдвяній виставі задіяні живі люди.

Вертеп фольклорний — народна жива різдвяна драма на релігійні та побутові теми.

Вертеп обходив усе село, не минаючи домівок господарів, церковних чи базарних майданів. Яскравим атрибутом колядників-вертепників була багатопроменева зірка, що «вертиться». Фольклорна стихія у вертепному дійстві досить потужна. Сюжети вертепних сценок побудовані на основі євангельських розповідей про народження Ісуса Христа, злодіяння царя Ірода («свята» частина вертепу) і народного анекдоту, жарту, комічного випадку з життя простолюду (сатирично-побутова частина вертепу). Їх персонажі чітко поділені на протагоністів (пастухи, волхви, Рахіль у «святій» частині та козак-запорожець, москаль-солдат, розважливий селянин, баба, дід — у сатирично-побутовій) й антагоністів (цар Ірод і його зброєносці — в першому дійстві, циган-гендляр з циганкою-ворожкою, поляк-шляхтич, німець, угорець, жид-шинкар із шинкаркою, злодій — у другому). Жартівливі монологи й діалоги органічно доповнювали дотепами, піснями та обов’язковими зовнішніми ефектами — витівками, бійками, кумедним поводженням тощо. Події розвивалися особливо динамічно, зі швидкими змінами яв і сценок.
Народний вертеп був знищений у перші десятиліття радянської влади. Збереглися документальні свідчення про розстріл вертепників енкаведистами у повоєнну добу на Львівщині, вертепну традицію викорінювали під знаком атеїстичної боротьби. Нині народний вертеп поступово відроджується переважно на західноукраїнських землях.
Серед найвідоміших досліджень народного театру — праці І. Франка («До історії українського вертепу ХVІІІ в.»), О. Киселя («Український вертеп»), Є. Марковського («Український вертеп. Розвідка і тексти»), Й. Федаса («Український народний вертеп: В дослідженнях ХІХ—ХХ ст.»).
У народі кажуть, що чоловік за життя тричі дивним буває: коли родиться, одружується і помирає. Обряди, що супроводжують ці події, називаються уродинами, весіллям і похороном. Кульмінаційною вершиною дійств є весілля — найвеличніша народна драма, оскільки людина досягає фізичної і духовної зрілості, створює сім’ю для продовження свого роду.

Весілля — народна драма, яка санкціонувала створення нової родини, з чіткою регламентацією ролей, обрядами, музикою, співами, танцями, іграми.

Весільне дійство складалося з актів, кількість яких у різних українських регіонах була неоднаковою. Основні серед них — заручини, сватання, випікання короваю, звивання гільця, дівич-вечір, власне весілля (шлюбна церемонія, частування, обмін подарунками, танці, викуп молодої, прощання нареченої з батьками, «комора», покривання молодої, перезва, циганщина).
Весілля — веселе, доброзичливе і задушевне дійство, зігріте сподіванням, що такий настрій супроводжуватиме подружжя протягом спільного життя. Витоки весільного дійства сягають глибокої давнини. У ньому відображено мораль, звичаєве право, етичні норми, світоглядні уявлення народу, які формувалися упродовж століть. Збір дружини молодого (весільний похід), імітація викрадення молодої, подолання перешкод на шляху до неї (перейма) — свідчення давніх форм шлюбу умиканням, тобто шляхом викрадення нареченої. Діалог старостів про мисливця і куницю, обмін подарунками між сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя — відголоски звичаю укладати шлюб через купівлю-продаж.
Відгомоном доби матріархату є культ матері на весіллі. Вона зустрічає весільний поїзд нареченого, розчісує косу молодій, вдягає вінок на голову, веде дочку на перший посад і благословляє молодят після вінчання. Свій колорит мало українське весілля у княжі часи, що засвідчено найменнями наречених («князь», «княгиня») та їхньої дружини («бояри») тощо.
У весільному дійстві поєднано веселу музику і співи, динамічні танці й ігри, колоритні жарти і «передирки». Усі події відбуваються за законами сценічного мистецтва, з дотриманням чіткості і послідовності актів весільної драми, переодяганням її учасників, розподілом ролей між ними.
Старости, свахи, дружби молодого та дружки молодої — розпорядники весілля. Вони співають, примовляють від свого імені і від наречених та їхніх батьків, котрі поводяться дещо пасивно. Завдання свах, дружб і дружок — звеселяти гостей, творити атмосферу неповторного, незабутнього родинного свята.
Весілля, як і інші родинні обряди і звичаї, постійно змінювалося, оновлювалося. Однак завдяки талановитим носіям усного слова виявило неабияку живучість.
Досліджували весільну обрядовість М. Сумцов («О свадебных обрядах, преимущественно руських», «Религиозно-мифическое значение малорусской свадьбы»), В. Охрімович («Значение малорусских свадебных обрядов и песен в истории эволюции семьи»), Хв. Вовк («Шлюбний ритуал та обряди на Україні»), Н. Здоровега («Нариси народної весільної обрядовості на Україні»), В. Борисенко («Весільні звичаї та обряди на Україні»), Г. Танцюра («Весілля в селі Зятківцях»), З. Марчук («Українське весілля: генеалогія обряду») та ін.
Весільна обрядовість вплетена у багато художніх творів українських письменників: «Сватання на Гончарівці», «Маруся», «Козир-дівка» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля», «Наймичка» Т. Шевченка, «Козачка» Марка Вовчка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного й І. Білика. Весільними мотивами пересипана українська лірика нової і новітньої епох, зокрема поетичні твори В. Пачовського, В. Бобинського, Б. І. Антонича, М. Вінграновського та ін.

Народна драма. Український фольклор. Конспекти лекцій

Повернутися на сторінку Український фольклор. Конспекти лекцій

Комментарии закрыты.