• Гороскоп 2016

Олександр Пушкін. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії

Пушкін — явище особливе, надзвичайно значиме й потаємне для російської культури. Він — початок нової російської літератури, джерело її провідних типів, напрямків, проблем і навіть жанрів. Одночасно — він явище унікальне й неповторне, майже еллінській тип гармонійності і зрозумілості, що відбиває глибину й складність створених ним творів.
У російській культурі, багатій блискучими талантами, навряд чи знайдеться поет рівноцінний Пушкіну. Він виявив свій талант у поезії і прозі, у драматургії й літературній критиці, у журналістиці і в історичній науці. Але є щось значно важливіше: у його особистості, житті й творчості так яскраво й багатогранно втілився російський національний характер, що з’ясування ролі Пушкіна виявляється невід’ємною частиною самусвідомлення всієї російської культури.
Ще за життя поета, 1832 року, Гоголь писав у статті «Декілька слів про Пушкіна»: «Пушкін — явище надзвичайне й, можливо, єдине явище, що відбиває російський дух: це російська людина в її розвитку, у якому вона, може, з’явиться через двісті років. У ньому російська природа, російська душа, російська мова, російський характер відбилися в такій же чистоті, у такій криштальній красі, у якій відбивається ландшафт на опуклій поверхні оптичного скла».
У червні 1880 року Достоєвський у промові під час заходів, присвячених відкриттю пам’ятника Пушкіну в Москві, відзначив ще один аспект національного духу поета: «…не було поета з такою всесвітньою чуйністю, як Пушкін, і не тільки в чуйності справа, а у вражаючій глибині її, у перевтіленні свого духу в дух інших народів… Тільки Пушкін, і в цьому сенсі, повторюю, він явище небачене й нечуване, а по-нашому, і пророче… тому що тут-от і проявилася найбільше його національна російська сила». (Олександр Пушкін. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії)
У Пушкіна національній сутності багато в чому сприяла й історична епоха —підйом національної свідомості росіян у результаті перемоги над Наполеоном у Вітчизняній війні 1812 року й звільнення Європи від наполеонівської влади. Ці процеси стали поштовхом до виникнення визвольних ідей у самому російському суспільстві, тому що повернення до старих порядків здавалося неможливим. М. Бестужев-Рюмін говорив: «Століття слави військової закінчилося з Наполеоном. Тепер прийшов час звільнення народів від рабського гніту їх, і невже росіяни, що відзначилися такими блискучими подвигами у війні істинно Вітчизняній — росіяни, які звільнили Європу з-під ярма Наполеона, не скинуть власного ярма?» У Росії виникають таємні організації, що ставлять на меті змінити увесь державний устрій. 14 грудня 1825 року в Петербурзі на Сенатській площі відбулося повстання, а точніше, перша спроба революції. Повстання було придушено, п’ятеро декабристів повішено, сто двадцять заслано в Сибір. Зійшовши на «кривавий» престол, новий російський імператор Микола І бачив свою місію у тому, щоб, за його словами, «остудити Росію» — припинити в ній будь-які спроби вільнодумства й пориви до особистої незалежності.
Все духовне внутрішнє життя Росії зосередилося в 1830-і роки в літературі.
Пушкін дуже гостро відчував перебіг часу — й історичного, й особистого, й біографічного. Можливо, з цієї причини за таке коротке життя — усього 37 років! — він пройшов такий великий творчий шлях.
Олександр Сергійович Пушкін народився 6 червня (26 травня) 1799 року в Москві в родині відставного майора Сергія Львовича Пушкіна і його дружини Надії Осипівни, уродженої Ганнібал. Крім нього, в родині були старша сестра Ольга й три молодших брати, з яких Олександр особливо любив Левка.
Пушкіни були небагаті, але дуже родовиті. Вони вели свій родовід від часів Олександра Невського й були пов’язані родинними зв’язками з багатьма відомими дворянськими прізвищами. Дідом матері Пушкіна був «арап Петра Великого», тобто негр, син можновладного князя, узятий у полон і викуплений російським посланцем у Константинополі. Останній послав арапа в подарунок Петрові І, оскільки тоді була мода на чорношкірих пажів. До кінця XVIII століття Ганнібали вже перебувають у зв’язках із найіменитішими російськими дворянськими родами.
Родина Пушкіних належала до корінного московського барства. Дядько Василь Львович був відомим поетом, у будинку якого бували знамениті московські літератори. Однак вихованню дітей особливого значення не надавалося. Домашня освіта дала Пушкіну лише прекрасне знання французької мови й пристрасть до читання.
Досить показовою і сумною прикметою пушкінського дитинства є те, що він майже ніколи не згадував про нього, а в його творчості немає спогадів про батька і матір, хоча є про няньку Орину Родіонівну. Ю. М. Лотман писав: «У житті дворянської дитини Дім — це цілий світ, сповнений інтимної принадності, переказів, таємних спогадів, нитки від яких тягнулися все подальше життя».
У пушкінському дитинстві немає такого Дому; коли ж потреба в ньому виникла у дорослого поета, то ним став дім у Михайлівському, з яким Пушкін був інтимно пов’язаний юнацькими спогадами й роками заслання. Від цього Дому невідривний образ Орини Родіонівни:

Вот опальный домик,
Где жил я с бедной нянею моей.
Уже старушки нет — уж за стеною
Не слышу я шагов ее тяжелых,
Ни кропотливого ее дозора.
(«Вновь я посетил…»)

Дім дитинства Пушкіну замінив Ліцей. Заснований 1811 року, Ліцей був задуманий як вищий навчальний заклад для підготовки державних цивільних та військових службовців.
Тому програма навчання в Ліцеї була великою за обсягом, але не грунтовною. Серед викладачів були й дуже освічені, талановиті, вільнодумні люди, наприклад, професори А. П. Куніцин і А. І. Галич, але траплялися й такі, чий рівень знань не перевищував гімназійних. Пушкін мав право, закінчивши освіту, скаржитися на «недоліки проклятого свого виховання». Однак ліцеїсти першого, «пушкінського», випуску пронесли через все життя особливий «ліцейський дух», що сформувався протягом років навчання,— дух поваги до особистості, її гідності, дух честі й товариства, дружби й братерства. День відкриття Ліцею — 19 жовтня — Пушкін незмінно відзначав віршами, зверненими до друзів юності. Ліцей розташовувався у літній резиденції імператорів у Царському Селі, він займав флігель Скатерининського палацу. Випуск ліцеїстів відбувся 9 червня 1817 року. (Олександр Пушкін. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії)
За час перебування в Ліцеї зав’язалися дружні стосунки, які залишалися міцними протягом усього життя Пушкіна,— з І. Пущиним, А. Дельвігом, В. Кюхельбекером, І. Малиновським.
На цей же час припадають перші спроби пера. В останній главі роману «Євгеній Онєгін», підсумовуючи свій творчий шлях, Пушкіна писав:

В те дни, когда в садах Лицея
Я безмятежно расцветал,
Читал охотно Апулея,
А Цицерона не читал,
В те дни, в таинственных долинах,
Весной, при кликах лебединых,
Близ вод, сиявших в тишине,
Являться муза стала мне.

І там же, у Ліцеї, відбулася посвята в поети. 8 січня 1815 року на перекладному екзамені зі словесності Пушкін у присутності Р. Г. Державіна прочитав свій вірш «Спогади в Царському Селі», викликавши захват у кращого поета XVIII століття:

Старик Державин нас заметил
И, в гроб сходя, благословил.

Ліцейська лірика Пушкіна зазнала впливу Р. Г. Державіна, В. А. Жуковського, К. Н. Батюшкова, французької легкої поезії. На 1812-1817 роки припадає період учнівства Пушкіна у поезії, він освоює поетичні системи свого часу; його творча особистість щойно починає формуватися.
Поезія Пушкіна стала проявляти характерні особливості стилю у 1817—1820-і роки — під час короткого петербурзького триріччя (від закінчення Ліцею до заслання на Південь).
Через місяць після випуску Пушкін уже був зарахований до Колегії іноземних справ, однак служба мало цікавила його. Немов намагаючись винагородити себе за шестирічне ліцейське ув’язнення, Пушкін стрімголов поринув у петербурзьке життя. Він стає постійним учасником літературного угруповання «Арзамас», до якого ще раніше був прийнятий заочно, відвідує засідання іншого літературного угруповання «Зелена лампа», досить близького до декабристів. Він активно знайомиться з людьми, більша частина яких була близькою до декабристів або входила до таємних декабристських організацій. Серед його знайомих були П. П. Каверін — гусар, гульвіса, дуелянт, член Союзу Благоденства; ліберал і лейб-гусар П. X. Молоствов; генерал-майор А. Ф. Орлов, брат декабриста; Н. І. Тургенев, Ф. Н. Глінка, В. Ф. Раєвський та ін. Описуючи в десятій, «спаленій», главі «Євгенія Онєгіна» засідання угруповання, Пушкін з повним правом згадав серед його учасників і себе:

Витийством резким знамениты,
Сбирались члены сей семьи
У беспокойного Никиты,
У осторожного Ильи.
Друг Марса, Вакха и Венеры,
Им резко Лунин предлагал
Свои решительные меры
И вдохновенно бормотал.
Читал свои Ноэли Пушкин,
Меланхолический Якушкин,
Казалось, молча обнажал
Цареубийственный кинжал.

Однак справа в тому, що в реальності Пушкін не був членом таємної організації й навряд чи знав про її існування. Його найближчий товариш І. Пущин через багато років, уже після сибірського заслання, писав у спогадах, що декабристи розуміли масштаб таланту Пушкіна й не хотіли наражати його на небезпеку, втягуючи у свої ряди. Наспрвді причина інша: безпосередність Пушкіна, його знайомства з людьми найрізноманітніших суспільних поглядів, його вміння бути постійно іншим, постійний пошук ним самого себе — все це, на думку декабристів, свідчило про несерйозність, легковажність молодого поета, нездатність його бути відданим ідеї. Враження помилкове, що виникає з певної театральності поведінки декабристів, навіть у побуті… Однак воно було.
Не міг цілком улаштувати Пушкін декабристів і як поет, їх моральний ідеал був забарвлений у тони героїчного аскетизму. Щирий громадянин мислився ними як суворий герой, що заради суспільного блага відмовився від щастя, веселощів, дружніх бенкетів. К. Ф. Рилєєв писав:

Любовь никак не йдет на ум:
Увы! моя отчизна страждет,—
Душа в волненьи тяжких дум
Теперь одной свободы жаждет.

У 1818-1820 роках Пушкін пише низку віршів, які за громадсько-викривальним пафосом дуже близькі настроям декабристів. Це ода «Вольність», вірш «Село», послання «До Чаадаева». Але тираноборчі мотиви у «Вольності» або жагуче викриття кріпосного рабства в «Селі» поєднуються із цілком романтичним ліричним героєм, душу якого «затьмарюють» «рабство дике» і його наслідки. Герой страждає від безплідності своїх дум і прагнень («Нащо у грудях моїх горить безплідний жар…»)… Послання «До Чаадаева» («Любові, надії, тихої слави…») — романтична мрія про пробудження Росії:

Пока свободою горим,
Пока сердца для чести живы,
Мой друг, отчизне посвятим
Души прекрасные порывы!
Товарищ, верь: взойдет она,
Звезда пленительного счастья,
Россия вспрянет ото сна,
И на обломках самовластья
Напишут наши имена.

«Душі прекрасні пориви» — суто романтичний символ віри, а слова «зірка принадного щастя» означають не тільки волю, але й здійснення потаємних бажань. Громадське й особисте, майже інтимне, виявилося не розведеним, як у декабристів, а рівноцінним, коли йдеться про волю:

Мы ждем с надеждой упованья
Минуты вольности святой,
Как ждет любовник молодой
Минуты верного свиданья.

На думку В. I. Кулешова, «у вірші з’являються два молодих сучасники, у всьому споріднені, конгеніальні один одному, за винятком однієї риси: той ліричний герой, що представляється ім’ям Пушкіна, сповнений більшої віри в доцільність подвигу, ніж той, за яким сумує Чаадаєв-скептик. Звідси — і вмовляння: «Товаришу, вір: зійде вона…» Ці слова звернені не тільки до Чаадаева, а й до всього покоління, що тільки-но почало усвідомлювати свою мету й завдання. Але разом із тим воно — початок чаадаєвського питання в російській громадській думці. Пушкін сперечається із Чаадаєвим, з його недостатньою вірою в російський прогрес, ідеї якого будуть викладені поетом у відомих «Філософських листах»».
У 1819-1820 роках в Петербурзі миттєво розходилися пушкінські епіграми з безжалісними й влучними характеристиками всемогутнього Аракчеева, архімандрита Фотія й багатьох інших владних людей. У вірші «Ноель» («Ура! В Росію скаче деспот, що кочує…») висміювалася зовнішня й внутрішня політика Олександра І. Зрозуміло, що знаходилися люди, які доносили владі про вірші, слова й витівки Пушкіна. 19 квітня 1820 року Н. М. Карамзін писав І. Дмитрієву, відомому на початку століття байкареві: «Над тутешнім поетом Пушкіним, якщо не хмарище, то принаймні хмара, і громоносна (це між нами): служачи під прапором лібералістів, він написав і поширив вірші про вольність, епіграми про владних осіб і т. д. Про це довідалася поліція etc. Побоюються наслідків». (Олександр Пушкін. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії)
Наслідки могли бути надзвичайно серйозними: розсерджений імператор збирався заслати поета в Сибір або на Соловки. І тільки клопотання Н. М. Карамзіна, В. А. Жуковського, П. Я. Чаадаева, Ф. Н. Глінки трохи полегшили його долю: 6 травня 1820 року Пушкін виїхав із Петербурга на Південь із призначенням у канцелярію генерал-лейтенанта І. Н. Інзова.
Але перш ніж це сталося, Пушкіну довелося пережити й захопленння, і гостру критику його першої поеми «Руслан і Людмила» (1820). Цей твір — перша оригінальна російська ліро-епічна поема, де використано мотиви (в суттєво переробленому вигляді) «Слова о полку Ігоревім» і зібраних Киршою Даниловим «Давніх російських віршів». Билинна основа відчувається і в змалюванні бенкету Володимира, і особливо в образі Руслана — богатиря-лицаря, витривалого у випробуваннях, рішучого в діях, що бореться за волю не тільки нареченої, але й вітчизни. Казкове (шапка-невидимка, меч-кладинець, жива й мертва вода, жива Голова, чарівна борода Чорномора та інше) переплітається з реально-побутовим, що це веде до переосмислення казкового й умовно-романтичного начал (сюжет Наїни й Фіна, поведінка Людмили в садах Чорномора тощо).
Ліричне начало з’являється у поемі завдяки присутності образу автора-оповідача, який часто відходить від сюжету, звертається до читача, втягує його в літературну гру тощо. Цей образ у поемі, написаній чотиристопним ямбом,— перше виявлення образу автора «Євгенія Онєгіна». Не випадково, прочитавши «Руслана й Людмилу», Жуковський подарував Пушкіну свій портрет із написом: «Переможцеві-учневі від переможеного вчителя».
1820-1823 роки охоплюють південний романтичний період творчості Пушкіна, натхненного творами Байрона й образами моря. Проте були й вірші, написані в дусі громадського романтизму («Кинджал», «Доньки Карагеоргія», «В. Л. Давидову» тощо), і елегійного романтизму («До Овідія»). Однак центральне місце в ці роки займають все ж таки романтичні поеми — «Кавказький бранець», «Бахчисарайськийфонтан», «Брати-розбійники» і «Цигани», закінчені вже в Михайлівському.
Головними рисами романтичного героя є самотність, розчарування, волелюбність, відчуження від суспільства, до якого він належав, пошук вільних, природних людей, почуттів, думок за межами цього суспільства. Такі риси властиві героям поем Байрона — «Подорож Чайльд-Гарольда» і особливо «східних» («Гяур», «Корсар», «Абідоська наречена»). Ці риси притаманні і пушкінським героям, насамперед Бранцю і Алеко. Але якщо Байрон звеличував своїх героїв, то Пушкін досліджував у них «сучасну людину». У листі до В. П. Горчакова, написаному в жовтні—листопаді 1822 року, він зазначив з приводу «Кавказького бранця» і його героя: «Я в ньому хотів зобразити цю байдужість до життя й до її насолод, цю передчасну старість душі, які зробилися головними рисами молоді ХІХ-го століття». «Передчасна старість душі» пушкінського героя виявилася також у нездатності відповісти взаємністю на полум’яне почуття черкески, що полюбила його, і в тому, що він прийняв її жертву, хоча неважко було передбачити наслідки (дівчина допомогла йому втекти з полону й кинулася в гірську річку).
Якщо в Бранці індивідуалізм героя байронівського типу тільки намічений, то в герої «Циганів» він розкритий повністю. Алеко, що втік від «неволі задушливих міст» у пошуках волі, визнає її тільки за собою, але не за іншими: коли Земфіра полюбила молодого цигана, Алеко вбив обох. Вустами старого цигана виносить вирок героєві й автор:

Ты не рожден для дикой доли,
Лишь для себя ты хочешь воли.

У південних поемах використовуються деякі жанрово-структурні компоненти байронівської поеми (фрагментарність, недомовленість, «вершинність» епізодів та ін.) і відбувається послідовне переосмислення байронівського героя, що призвело до відомої характеристики, поданої в «Євгенії Онєгіні»:

Лорд Байрон прихотью удачной
Облек в унылый романтизм
И безнадежный эгоизм.

Там же, на Півдні, 23 травня 1823 року була розпочата робота над романом у віршах.
Але до того у житті поета сталося дуже багато подій.
У травні 1820 року Пушкін прибув до Катеринослава на місце нової служби. Незабаром, купаючись у Дніпрі, він дуже застудився, і родина генерала Раєвського підібрала його, хворого, дорогою на Кавказ. Літні місяці, проведені на Кавказі й у Криму, були для Пушкіна щасливими. Чудова природа, багата історія краю, родина, яка прийняла поета як рідного сина,— все це створювало атмосферу романтизму, точніше, те, що раніше здавалося літературними романтичними уявленнями, тут було реальністю, самим життям. Романтичне світовідчуття дозволяло злити воєдино свій внутрішній світ і навколишній пейзаж. Як точно помітив Ю. М. Лотман, у цей період для Пушкіна «малий світ звузився до родини Раєвських, великий — розширився до панорами Кавказу й Криму».
Але відпочинок закінчився, і у вересні 1820 року Пушкін приїхав у Кишинів, де пробув до липня 1823 року. Кишинівське оточення відрізнялося від петербурзького насамперед тим, що тут набагато сильнішим було відлуння революцій, що прокотилися Іспанією, Грецією, що охопили Неаполь і П’ємонт. А коли в січні 1821 року спалахнуло повстання в турецькій частині Молдавії й генерал російської служби грек А. Іпсиланті закликав до повстання греків всієї Оттоманської імперії, Пушкін опинився в гущі подій.
З іншого боку, кишинівський період — це час найтіснішого спілкування Пушкіна з М. Ф. Орловим, В. Ф. Раєвським, П. Н. Пущиним та іншими декабристами. Крім того, Пушкін досить часто виїжджав з Кишинева до маєтку В. Л. Давидова Каменки поблизу Києва, бував у Тульчині, Василькові, центрах декабристських організацій Півдня. Однак знову, як і в Петербурзі, декабристи не пропонували Пушкіну стати членом організації. Причини були все ті ж: побоювання, що пильна увага до засланця Пушкіна може спровокувати небажаний інтерес влади до декабристської громади, а також неприйняття декабристами багатоликої особистості поета і його поведінки, що однозначно виходили за усталені рамки громадських вимог декабристів.
Весною 1822 року почався розгром кишинівського гуртка М. Орлова. Складалася атмосфера стеження, доносів, розпадалися колишні дружні зв’язки, проходили арешти. Ситуація стала настільки важкою, що Пушкін зрадів можливості перевестися на службу до Одеси, у канцелярію генерал-губернатора Новоросійського краю графа М. С. Воронцова.
В Одесі Пушкін пробув недовго — з весни 1823 по липень 1824 року. Цей період — один із найскладніших у житті митця. Одеса, з її ресторанами, кав’ярнями, італійською оперою, бурхливим культурним життям, здавалася «великим світом» порівняно із провінційно-чиновницьким Кишиневом. І Пушкін стрімголов поринув у це життя. В уривках з «Подорожі Онегіна» чудово відтворено святково-поетичне життя Пушкіна в Одесі. Але було також інше, реально-побутове одеське життя: відсутність води, пил і бруд споруджуваного міста, постійне безгрошів’я, не дуже помітне в Кишиневі й тяжко-образливе серед заможних одеських знайомих; нарешті, принизливе положення колезького секретаря, тобто найдрібнішого чиновника, змушеного відстоювати свою честь і гідність. На поверхні — бурхливе салонне життя із літературними «ролями»-масками, із захопленнями К. Собаньською, А. Ризнич, О. Воронцовою, у глибині ж одеського життя Пушкіна — серйозна світоглядна криза поета й наростання конфлікту з М. Воронцовим.
До кризи призвело придушення революційних рухів у Європі, з одного боку, і розгром кишинівської групи, арешт Раєвського й відсторонення Орлова — з другого. Стали видимими вся безодня насильства й беззаконня в діях влади, боягузтво й зрадництво людей, які вчора ще вважалися однодумцями. У результаті Пушкін розчаровується в ефективності визвольних рухів і звинувачує народ у пасивності і відсталості:

Свободы сеятель пустынный, Я
вышел рано, до звезды;
Рукою чистой и безвинной
В порабощенные бразды
Бросал живительное семя —
Но потерял я только время,
Благие мысли и труды…

Розчарування стало здаватися взагалі неминучим наслідком тверезого погляду на життя, що приходить разом із зрілістю. Різка зміна поглядів одержала поетичне втілення в образі демона з однойменного вірша:

В те дни, когда мне были новы
Все впечатленья бытия —
И взоры дев, и шум дубровы,
И ночью пенье соловья,—
Когда возвышенные чувства,
Свобода, слава и любовь
И вдохновенные искусства
Так сильно волновали кровь,—
Часы надежд и наслаждений
Тоской внезапной осеня,
Тогда какой-то злобный гений
Стал тайно навещать меня.
Печальны были наши встречи:
Его улыбка, чудный взгляд,
Его язвительные речи
Вливали в душу хладный яд.

Так виник у поезії образ, що пізніше блискуче розвинеться під пером Лєрмонтова й пройде еволюцію в його поезії від поеми «Демон» до незавершеної поеми «Казка для дітей».
Конфлікт О. Пушкіна з М. Воронцовим був неминучий. Граф уважав поезію непрощенною дурницею й бачив у поеті тільки дрібного чиновника. Пушкін, зі свого боку, не міг пробачити графові тону «образливої люб’язності» і відповідав талановитою дотепністю, перед якою той був безсилий. Воронцов удався до доносів, оточив опального поета шпигунами, розкривав його листи тощо. Коли ж Воронцов направив Пушкіна на боротьбу із сараною, той подав у відставку. Одночасно поліція оприлюднила лист поета, де він зізнавався в атеїзмі. Цього було досить, щоб звільнити Пушкіна зі служби й відправити під наглядом поліції в село Михайлівське Псковської губернії. 1 серпня 1824 року він виїхав туди в супроводі свого кріпака Микити Козлова.
Почався період північного заслання Пушкіна (1824-1826), коли він жив у Михайлівському, виїжджаючи до сусіднього Тригорського.
Незабаром після приїзду відбулася сварка Пушкіна з батьком, у результаті чого вся родина виїхала з Михайлівського й Пушкін залишився майже цілком самотній. Лише зрідка його навідували сусіди або — ще рідше — друзі (І. Пущин, А. Бестужев, А. Дельвіг). Побут поета був простий, майже бідний; такі звичайні для дворянина в селі заняття, як полювання й ведення господарства, для нього були абсолютно неприйнятні. Єдиним і головним зайняттям була література.
За цей період Пушкін завершив поему «Цигани», створив народну драму «Борис Годунов», закінчив третю й написав четверту—шосту глави «Євгенія Онєгіна», поему «Граф Нулін», кілька десятків віршів, включаючи такі відомі, як «До моря», «Наслідування Корану», «Наречений», «19 жовтня», «Андрій Шеньє», «Розмова продавця книг з поетом» та ін. Він працював над літературно-критичними статтями, над своїми записами, знищеними відразу після повстання декабристів; збирав і записував фольклор тощо. До цього треба додати безліч книг, прочитаних у Михайлівському. У Ліцеї поет одержав не дуже грунтовну освіту, однак у 1830-і роки вражав сучасників своїми знаннями в галузі світової літератури, історії, філософії, політики тощо. Бажання «в освіті стати зі століттям нарівні» багато в чому було реалізоване в роки михайлівського усамітнення.
У творчості Пушкіна цього періоду відбувається рух від романтизму до реалізму й поступове утвердження останнього. Це виявилося у тверезій оцінці поетичної творчості і її місця в сучасному світі: «Не продається натхнення, / Але можна рукопис продати» («Розмова продавця книг з поетом»); у повному зникненні з любовної лірики античного пантеону й витончено-еротичних алюзій; в увазі до звичаїв і настроїв російських людей («Зимовий вечір», «Буря млою небо криє…», «Наречений»), до національної історії («Пісні про Стеньку Разіна», «Борис Годунов»).
Працюючи над драмою «Борис Годунов», Пушкін уважно вивчав досвід Шекспіра й, осмислюючи його, по суті, сформулював принципи реалізму: «вільне й широке зображення характерів», «свобода плану», мистецтво передачі «щирих пристрастей», «правдоподібність відчувань у передбачуваних обставинах». Після Шекспіра французька драматургія часів класицизму здавалася Пушкіну схематичною: «У Мольєра Скупий скупий, і тільки. У Шекспіра Шейлок скупий, тямущий, мстивий, дотепний». Пушкін розвинув шекспірівський досвід у своїй драмі, роздумуючи над природою царської влади, над долями Бориса й Самозванця у взаємозв’язку з долею країни й народу. «Думка народна» визначає, за переконанням Пушкіна, долю земних владик, і отут уже не мають визначального значення їхні особисті якості: наскільки розумні Годунов і Гришка Отрепьев, наскільки вони самостійні морально. Народна «думка», народний «суд» і народна «безмовність» є вирішальними в їхній історичній долі.
Таке розуміння історії й долі історичних осіб радикально відрізнялося від декабристського й дозволило Пушкіну вгадати неминучість поразки декабристів. Однак, незважаючи на це, він прагнув вступити до їхніх лав, коли І. Пущин, відвідавши Михайлівське в січні 1825 року, розповів про таємну організацію і її цілі.
14 грудня 1825 року відбулося повстання декабристів на Сенатській площі в Петербурзі. Його було придушено: п’ятьох керівників повішено, ста двадцятьох членів товариства засуджено до різних строків каторжних робіт у Сибіру. Пушкіна на Сенатській площі не було. Але в паперах декабристів члени слідчої комісії незмінно знаходили його вірші, під час допитів його ім’я часто звучало серед імен знайомих, друзів, однодумців декабристів. Не випадково на полях рукописів Пушкіна 1826 року є малюнок шибениці із шістьома повішеними.
Однак доля розпорядилася інакше. У ніч із 3 на 4 вересня 1826 року в Михайлівське примчав фельд’єгер із наказом Пушкіну негайно вирушати до Москви, де на той час перебував Микола І у зв’язку з коронацією. Запропоновано було везти поета в екіпажі «вільно», але в супроводі конвойного офіцера. Пушкін прибув до Москви 8 вересня й відразу був доставлений у кабінет імператора. Розмова між поетом і царем тривала досить довго й без свідків. Пушкіну повернули волю, він одержав право обрати місце перебування й був звільнений від загальної цензури: Микола І взявся бути його особистим цензором. Справжній зміст царських «милостей» відкрився пізніше. Звертатися до государя з кожним віршем було, звичайно ж, неможливо, і фактично єдиною особою, від якої в 1830-і роки залежала творча й особиста доля Пушкіна, став шеф жандармів А. X. Бенкендорф.
Почався новий і надзвичайно складний період життя й творчості Пушкіна, що охоплює 1826-1830 роки.
Спочатку Пушкін покладав деякі надії на молодого імператора (Микола був тільки на три роки старший за Пушкіна) і зробив спробу вплинути на нього. Свідченням цього є вірш «Станси» (1826), у якому розвивається паралель між Миколою І і Петром І:

Во всем будь пращуру подобен:
Как он, неутомим и тверд
И памятью, как он, незлобен.

Явний натяк на помилування декабристів, коли суспільство мовчало, був надзвичайно сміливим учинком, яким коронований цензор залишився дуже незадоволений. Одночасно ліберальні друзі Пушкіна вважали «Станси» доказом того, що поет зрадив пам’ять декабристів і вступив у змову з владою. Свою позицію Пушкін пояснив у вірші «Друзям» (1826), що закінчувався зовсім крамольною заявою:

Беда стране, где раб и льстец
Одни приближены к престолу,
А небом избранный певец
Молчит, потупя очи долу.

Надії на реформаторську діяльність і милосердя Миколи І не виправдалися. Однак чи може взагалі самодержавна влада бути реформаторською й милосердною? У пошуках відповіді на це запитання Пушкін все частіше звертається до особистості й діяльності «працівника на троні» Петра І. Повість «Арап Петра Великого» (1827) і поема «Полтава» (1828) — це похвала Петрові й свідомо або мимоволі докір Миколі. У наступних творах вбачається більш складна відповідь на це ж запитання. Працюючи над історією Петра (1833), Пушкін відкрив у ньому й великого державного діяча, і самовладного деспота, а у своїй «Капітанській дочці» (1836), у зіткненні Петра Гринева й Маші Миронової з Пугачовим і Катериною II (з селянським царем і дворянською государинею), показав, що людяними й милосердними володарі стають тільки тоді, коли йдуть усупереч нормам і переконанням свого стану. Очевидно, уявлення про самодержавну владу як про згубну й деспотичну,— це видно в символіці вірша «Анчар» (1829),— пройшло через всю творчість поета 1830-х років, хоча й ускладнювалося в різні періоди.
Центральним явищем 1826-1830 років стала перша болдінська осінь. Болдіно — це маєток батька Пушкіна в Нижегородській губернії. Пушкін виїхав туди останнього дня серпня 1830 року в зовсім сумному настрої. Протягом року відбувалася найгостріша полеміка навколо «Літературної газети», яку почали випускати вони з А. Дельвігом. 6 травня того ж року відбулися заручини Пушкіна із красунею Наталією Миколаївною Гончаровою, але матеріальні клопоти виявилися такими складними, що він посварився з майбутньою тещею й написав нареченій листа, у якому повертав їй слово. Крім того, до Москви наближалася холера, а в Парижі почалася революція. Пушкін збирався пожити в селі місяць, але через холеру затримався там на всі три — з вересня по листопад. Ці місяці виявилися, за словами поета, надзвичайно «плідними».
У вересні були написані «Казка про попа й працівника його Балду», «Трунар», «Станційний доглядач», «Панянка-селянка», завершені роман «Євгеній Онєгін» і цілий ряд віршів. У жовтні — «Анфологічні епіграми» («Рима», «Отрок», «Царськосільська статуя», «Праця»), «Заметіль», «Постріл», «Будиночок у Коломні», «Скупий лицар», «Моцарт і Сальєрі», безліч віршів і нарисів літературно-критичних статей. Тоді ж була складена й спалена «десята пісня» «Євгенія Онєгіна». У листопаді закінчений цикл «маленьких трагедій» («Кам’яний гість» і «Бенкет під час чуми»), написана «Історія села Горюхина», критичні статті, лірика. Під час болдінської осені талант Пушкіна досяг повного розквіту.
Вражає не тільки надзвичайно широке коло тематики, жанрів, літературних родів, але й тяжіння до циклічності: створений перший прозаїчний цикл «Повісті Бєлкіна» («Трунар», «Станційний доглядач», «Панянка-селянка», «Заметіль», «Постріл»), драматичний цикл «маленьких трагедій» («Скупий лицар», «Моцарт і Сальєрі», «Кам’яний гість», «Бенкет під час чуми»), у ліриці з’являються циклічні єдності — філософська лірика («Біси», «Елегія», «Вірші, складені вночі під час безсоння», «Герой»), антологічний, «прощальний цикл» («Заклинання», «Прощання», «Для берегів вітчизни далекої…») і сатиричний цикл («Рум’яний критик мій…», «Не те лихо, Авдію Флюгарине…»)… Більше того, у науці давно відзначено взаємотяжіння «Повістей Бєлкіна» і «маленьких трагедій», оскільки тут вирішуються ті ж питання: у прозаїчному циклі — на рівні побуту, у драматичному — на рівні буття. Вірші близькі до тих або інших творів болдінської осені: наприклад, «Праця» і «Вірші, складені вночі під час безсоння» перегукуються з монологами Моцарта; вірш «Я тут, Інезілья…» немовбито вводить в атмосферу «Кам’яного гостя» тощо.
«Грізні питання моралі» — так сформулювала А. Ахматова провідну тему «маленьких трагедій». І цілком справедливо, адже Пушкін звертається до вічних питань, які неодноразово вже були предметом зображення в літературі,— до скнарості («Скупий лицар»), заздрощів («Моцарт і Сальєрі»), любові («Кам’яний гість»), до страху смерті, а точніше, до поведінки людини в критичній ситуації («Бенкет під час чуми»). Але вже оксюморонна назва першої трагедії (адже лицарство і скнарість неприйнятні одне для одного) свідчить про новий підхід Пушкіна до дослідження вічних питань. Чому скупий барон Філіп? Тому що у світі, де ще існують лицарські замки й проходять турніри, справжню владу дають уже не титули, а гроші:

Читал я где-то,
Что царь однажды воинам своим
Велел снести земли по горсти в кучу,
И гордый холм возвысился — и царь
Мог с вышины с весельем озирать
И дол, покрытый белыми шатрами,
И море, где бежали корабли.
Так я, по горсти бедной принося
Привычну дань мою сюда в подвал,
Вознес мой холм — и с высоты его
Могу взирать на все, что мне подвластно.
Что не подвластно мне? как некий демон,
Отселе править миром я могу…

Ця нова влада абсолютна й демонічна, оскільки ставить під сумнів всі звичні, традиційні сімейні й суспільні підвалини й знецінює моральні норми. Син наслідує батька — це норма й правило. «А по якому праву?» — обурюється барон Філіп і буде вважає сина не просто марнотратом, а потенційним убивцею й злодієм, у чому й звинувачує його перед Герцогом. Альбер, ображений убогістю, на яку приречений, радісно приймає від батька виклик на дуель. «Жахливе століття, жахливі серця!» — скаже вражений усім тим, що сталося, і смертю барона Герцог.

Где ж правота, когда священный дар,
Когда бессмертный гений — не в награду
Любви горящей, самоотверженья,
Трудов, усердия, молений послан,—
А озаряет голову безумца,
Гуляки праздного?..

Це — жагучий монолог-питання Сальєрі, ображеного несправедливістю світобудови й повсталого проти неї («Усі кажуть: немає правди на землі. Але правди немає — і вище»). Сальєрі не просто заздрить Моцарту, тому, з якою легкістю він пише свої твори, як уміє тішиться життям (епізод зі скрипалем, що фальшиво грає твір Моцарта). Сальєрі бере на себе право відновити справедливість: геніальність повинна бути не Божим дарунком, а нагородою за віддане служіння мистецтву, і геній зобов’язаний бути величним. Він вирішує вбити Моцарта в ім’я мистецтва, тому що, за його логікою, унікальність генія не може вплинути на мистецтво саме через свою унікальність. Сальєрі — перший у російській літературі ідейний убивця. Геній же пророкує, хоча й не розуміє цього: Моцарт пише «Реквієм», замовлений йому Чорною людиною — чи то вісником Долі, чи то його власним передчуттям. І він, геній, мимоволі формулює критерій геніальності: «геній і лиходійство — речі несумісні». А Сальєрі йде в нескінченність фіналу з нерозв’язаним питанням про правомірність отруєного друга:

Но ужель он прав,
И я не гений? Гений и злодейство —
Две вещи несовместные. Неправда:
А Бонаротти? или это сказка
Тупой, бессмысленной толпы — и не был
Убийцею создатель Ватикана?

Якщо барон Філіп і Сальєрі — герої однотипні, то Моцарт і Дон Гуан — вагомо різняться. Герой «Кам’яного гостя» теж геній, тільки в любові:

Из наслаждений жизни
Одной любви музыка уступает;
Но и любовь мелодия…

Дон Гуан бездоганно веде мелодію любові, тому що в кожний даний момент він безмежно любить жінку, щиро, глибоко, нітрохи не лицемірячи. Інша справа, що завтра він так само віддано й щиро полюбить іншу. Однак пушкінський Дон Гуан покараний не за це, а за нищення законів моральності, за блюзнірську наругу над ними, тому що інакше не можна назвати запрошення статуї ним же вбитого Командора «стати на сторожі у дверях», коли він буде на побаченні в Дони Анни. Фантастичний кінець трагедії — рукостискання статуї — означає здійснене покарання.
Фінал «Бенкету під час чуми» подібний до фіналу «Моцарта й Сальєрі»: бенкет триває, а Голова після напруженої суперечки-двобою зі Священиком «поринає в глибоку замисленість». Подібність фіналів зумовлена нерозв’язністю проблем, перед якими опиняються герої. Бенкет на вулиці чумного міста — це виклик смерті, це горде протистояння їй, спроба не осоромити себе й свою гідність у фатальній ситуації й відчути «захват» нею:

Все, все, что гибелью грозит,
Для сердца смертного таит
Неизъяснимы наслажденья —
Бессмертья, может быть, залог,
И счастлив тот, кто средь волненья
Их обретать и ведать мог.

Однак бенкет на вулиці чумного міста антиморальний стосовно померлих і тих, хто вболіває за ними. Священик справедливо вимагає припинити його:

Средь ужаса плачевных похорон,
Средь бледных лиц молюсь я на кладбище,
А ваши ненавистные восторги
Смущают тишину гробов — и землю
Над мертвыми телами потрясают.

Але, усвідомлюючи «беззаконня» бенкету, Голова ніколи не піде за Священиком, тому що це буде поразкою перед долею. Ситуація нерозв’язана й не може бути оцінена однозначно.
Творчість періоду болдінської осені відкрила нові обрії. Пушкін почав стрімко випереджати свій час, його сучасники все глибше усвідомлювали прірву, яка пролягла між ними й поетом.
Останні шість років життя й творчості Пушкіна іноді ділять на два періоди, межею між якими є друга болдінська осінь 1833 року. У цей час Пушкін створив казки («Казка про царя Салтана», «Казка про мертву царівну», «Казка про рибалку й рибку», «Казка про золотого півника»), незавершену драму «Русалка», ліро-епічні «Пісні західних слов’ян», філософську поему «Мідний вершник» і повість «Пікова дама» (1833), «Сцени з лицарських часів», працював над «Історією Пугачова» і написав «Капітанську дочку» (1836). Починаючи з 1833 року, він усе менше пише ліричних віршів, але все з написаних має принципове значення для його творчості: досить назвати такі твори, як «Не дай мені Боже збожеволіти…», «Мандрівник», «Пам’ятник». Одночасно, починаючи з 1836 року, Пушкін видає журнал «Сучасник», що об’єднав навколо себе найкращі літературні сили Росії.
Два твори 1833 року — «Мідний вершник» і «Пікова дама» — на перший погляд, здаються конфронтуючими: занадто різні тематика, тип героїв Євгенія й Германа, специфіка конфліктів, жанр. Але якщо придивитися уважніше, то відкриється низка істотних співзвучностей.
«Мідний вершник» — філософська поема з підзаголовком «петербурзька повість». «Пікова дама» — петербурзька повість, у якій подано досить стислий роман. Дві трагічні історії про сучасних мешканців «юного міста», сторіччя тому заснованого волею Петра. Двоє по-різному безпрізвищних героїв: Євгеній — нащадок колись славного дворянського роду, відомого в історії, але сьогодні — дрібний чиновник, так звана «маленька людина»; Герман — син німця, що обрусів, військовий інженер, його прізвище не може забезпечити йому місце серед носіїв стародавніх дворянських прізвищ Суриних, Томських, Чекалинських і т. д., їхньої поваги. І той, і другий змушені розраховувати тільки на власні сили, сподіваючись «собі доставити й незалежність, і честь» («Мідний вершник») або «усталити свою незалежність» («Пікова дама»). У цих особистих долях переломилися дві тенденції петербурзького петровського періоду російської історії: одна та, що вела у безвість нащадків древніх родів; інша та, що виводила нагору синів «колишніх економів», що одержали «високий чин».
Історія і сучасність в обох творах не просто зіставлені — вони утворюють той «зв’язок часів», що владно захоплює життя людини, занурюється в її свідомість, диктує уявлення про світ і свої можливості в ньому. У мить хвилювання від різних роздумів вона народжує у Євгенія гірку думу про те,

Что ведь есть
Такие праздные счастливцы,
Ума недальнего, ленивцы,
Которым жизнь куда легка!

Честолюбного Германа «зв’язок часів» примушує заздрісно дивитися на «щасливців», які можуть жертвувати зайвим, причому сам він безконечними ночами тільки спостерігає за картярською грою, хоча вона сильно його захоплює, дивуючи навколишніх своєю стійкістю. Сама життєва мета Германа — «потроїти, усемерити капітал» і здобути собі цим «спокій і незалежність» — стала можливою тому, що «капітал» уже почав витісняти зубожілих власників голосних прізвищ.
Не випадково герой роману Достоєвського «Підліток», Аркадій Долгорукий, фігури барона Філіпа («Скупий лицар») і Германа вважає втіленням петербурзького періоду російської історії. Більше того, Герман, як «цілком петербурзький тип», нерозривно пов’язаний із фантасмагорією міста-держави, побудованого як парадоксальне розгортання назад сюжету й символіки «Мідного вершника». Аркадій зізнається, що серед петербурзького туману в нього неодноразово виникала думка: «А що, як розсіється цей туман і підніметься вгору, чи не піде за ним слідом і все це гниле, слизьке місто, підніметься з туманом і зникне мов дим, і залишиться давнє фінське болото, а посеред нього, мабуть, для краси, бронзовий вершник на важко дихаючому, загнаному коні».
Таке поєднання «петербурзьких повістей» у суспільно-культурній свідомості наступної епохи допомагає побачити глибинну доленосну спорідненість їхніх героїв: мрії одного «собі влаштувати притулок смиренний і простий» зруйнувалися так само, як зухвала спроба іншого «спробувати своє щастя» і «виманити скарб у зачарованої фортуни». Надії Євгенія пройти свій життєвий шлях, уникаючи випадковостей, у межах тієї суспільної долі, що відвела йому сучасність, виявилися такими ж нездійсненними, як і відважне рішення Германа ризикнути, використати випадок, не втратити можливості, наданої йому життям. Таким чином починає виявлятися щось спільне в конфліктах, коли особи перетворюються в могутні й безликі, погибельні для героїв сили: Петро — у пам’ятник (у значенні твору Фальконе, міста й держави), в «кумира на бронзовому коні»; графиня Ганна Федотівна — у примару (фантом свідомості або потойбічного відвідувача) і в карту, що підморгує. Зіштовхуючись із цими могутніми силами, і Євгеній, і Герман зважуються на трагічний бунт і поринають у божевілля.
Обидві «петербурзькі повісті» композиційно побудовані на подвійній ситуації. Осіння негода, яка знову приходить через рік після руйнівної повені й загибелі Параші, приводить Євгенія до місця, «де потоп грав», і зіштовхує з тим, «чиєю волею фатальною над морем місто заснувалося». Повторення ситуації змушує Євгенієву свідомість «на мить» «страшно прояснитися» і підштовхує до бунту проти «державця напівсвіту»: «Досить тобі!» Двічі проходить шлях до заповітної таємниці й герой «Пікової дами»: першого разу в реальному світі (від анекдоту про три карти до спроби вивідати в графині таємницю, а потім до поразки); другого разу — у світі, уже перетвореному «нерухомою ідеєю» Германа.
Фантастика в обох творах з’являється в другому витку розвитку дії, характеризуючи сприйняття дійсності героями й одночасно розкриваючи етико-філософський підтекст, важливий для пушкінського історизму (розвиток історії оцінюється не прогресом, а тим рівнем гуманності, що при цьому досягається). У «Мідному вершнику» саме фантастика дозволяє зробити принципово важливий висновок про неминучість, хоча й приреченість бунту особистості проти гнітючої держави, про нерозв’язність конфлікту особистості й держави доти, доки інтереси особистості не стануть метою держави. У «Піковій дамі» без фантастики просто неможливо уявити розвиток нерозв’язного конфлікту між особистістю й соціальним світом, «універсумом», моделлю якого в культурній свідомості кінця XVIII — першої третини XIX століття стала картярська гра. Той факт, що замість переможного туза Герману «примружилася й посміхнулася» лицем старої графині «убита» дама пік, означає й поразку героя в конфлікті, і покарання його за зневажання людяності: «Герман збожеволів. Він сидить в Обухівській лікарні в 17-му номері, не відповідає ні на які питання й бурмоче постійно: «Трійка, сімка, туз! Трійка, сімка, дама!..»
Глибинний зміст творів, які започаткували найважливіші для літератури XIX століття теми і типи героїв, сучасники Пушкіна не зрозуміли. І поет в 30-і роки виявився духовно самотнім, як ніколи. Цієї самітності не зруйнувало навіть одруження в лютому 1831 року.
Наталя Миколаївна була занадто молодою (їй було 19 років) і занадто гарною, щоб втілити мрію Пушкіна про дружину — господиню Дому, однодумницю й, в останню чергу, світську жінку. Крім того, навколо Пушкіна, починаючи з 1834 року, склалася справжня світська змова, у якій брали участь і його вороги, наприклад, осміяний ним міністр освіти С. Уваров або міністр закордонних справ Нессельроде, і просто світські пліткарі й шалапути. Пушкін, з його внутрішньою незалежністю й блискучою дотепністю, не припускав жодних зазіхань на свою честь. Такий стан речей міг закінчитися лише катастрофою. 26 січня 1837 року Пушкін відправив голландському посланникові баронові Геккерену (названому батькові Дантеса) настільки образливий лист, що тільки дуель могла стати єдиною логічною розв’язкою ситуації.
Того ж дня, близько четвертої години, дуель Пушкіна з Дантесом відбулася, поет був смертельно поранений. Два дні по тому, 29 січня 1837 року, о 2 годині 45 хвилин Пушкін помер.
Біля труни Пушкіна побувало безліч людей — від двадцяти до п’ятдесяти тисяч. Перелякана поліція метушилася, прагнучи не допустити стихійного виявлення народних почуттів. За наказом Миколи І тіло поета таємно перевезли у Святі Гори під Псковом і поховали без жодних почестей. Але Пушкіну було вже все одно: його твори забезпечили йому безсмертя в російській культурі.

Олександр Пушкін. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії

Комментарии закрыты.