Оновлення європейського театру: «драма ідей» Ібсена, «драма дискусія» Шоу, символістська драма Метерлінка

Оновлення європейського театру

Слова «театр», «драма», «сцена» — грецького походження. Саме там колись зародилося це мистецтво. Щоб зрозуміти сутність оновлення драматургії межі ХІХ-ХХ ст., давайте зорієнтуємося, якою була історія драми загалом. Драма ( дія) — це один з літературних родів, що зображує світ у формі дії і, здебільшого, призначений для сценічного втілення. Виникла драма ще в античний період і впродовж розвитку літературного процесу вона зазнавала змін. Існує два жанрових типи драми: «арістотслівська», або «закрита», драма; «неарістотелівська», або «відкрита», драма.

Перший тип драми розкриває характери персонажів через їхні вчинки. У такій драмі завжди є зав’язка, розвиток дії, кульмінація та розв’язка. У ній зберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обмеженому просторі.

Другий тип драми — до драми проникають чи епічні, чи ліричні елементи. Якщо у таку драму потрапляють ліричні елементи, тоді виникає лірична драма, в центрі зображення якої внутрішній світ героїв. Якщо ж у таку драму домішують епічні елементи, то тоді вона називається епічною. У XIX стався справжній переворот у світовій драматургії. Норвезький письменник Генрік Ібсен створює так звану «нову драму». Ібсен пише п’єси, де висвітлює ті проблеми, що були дуже близькі сучасному глядачеві; Період «нової драми» Генріка Ібсена охоплює 1877-1899 Основні ознаки «нової драми»: усі драматичні твори є п’єсами про людську душу; у п’єсах «нової драми» відбувається зближення драматургічного простору з тією реальністю, що в ній живуть глядачі; у п’ єсах «нової драми» немає чіткої межі між трагедією і комедією, немає поділу на головних і другорядних персонажів, на позитивних і негативних; композиція п’єс має інтелектуально-аналітичгаш характер.

У центрі уваги «нової драми» кінця ХІХ — початку XX ст. постала особистість з її переживаннями і почуттями. Нові драматурги не ставили за мету точно відобразити певні події, їхні твори — своєрідна метафора життя особистості (особливо її внутрішнього життя) та світу. Успіх п’єс Ібсена надихнув інших західноєвропейських драматургів на написання таких творів, де розкривалися найактуальніші соціальні та моральні проблеми суспільства. «Певним, шоком для театральної публіки став показ на сцені робітників, люмпенів, злидарів, а також звернення до таких тем, як спадкові хвороби або жіноче питання».
А. Чехов «створив власний лірико-філософський театр, який став невід’ємною частиною світової театральної революції».

«Генрік Ібсен і світова драматургія» — «напружена боротьба особистості за право на власний вибір та унікальний духовний світ, незавершений, відкритий фінал, розв ‘язка давно назрілих конфліктів і розплата героя за минуле»).
Бернард Шоу: «Основа драми — дискусія; глядачі як учасники театрального дійства, відкритий фінал, нові типи героїв, поєднання жанрових ознак драми і роману». У Чехова — «глибокий психологізм у висвітленні внутрішнього стану героїв і зображенні трагедії буденності; майстерне використання підтексту («підводної течії»), паузу діалогах, реплік ремарок.

«Нова драма»:

1. Показує трагедію життя.

2. У центрі уваги — душевні переживання людини, морально-філософські проблеми епохи.

3. Конфлікт внутрішній — зіткнення персонажів із трагедією буття, зіткнення різних ідей, духовні суперечності героїв.

4. Рушій сюжету — психологічні колізії, зіткнення ідей.

5. Герой — особистість, «духовний симптом» епохи.

6. Відображення складного духовного буття.

7. Від реалізму і натуралізму — до модернізму.

8. Автор відтворює загальну атмосферу часу, духовні пошуки епохи, прагне до морального пробудження особистості й суспільства.

9. Глядач упізнає себе, долучається до внутрішньої дії, переживає й мислить разом із героями.

10. Умовність, узагальнювальний зміст.

11. Усі персонажі важливі, вони позбавлені однозначних характеристик.

12. Пафос роздумів, переживання, суперечностей буття.

 

«Драма ідей» Ібсена

Г. Ібсен — норвезький поет і драматург. Ще за життя драматурга його називали творцем аналітичної п’єси XIX століття, яка відроджувала традиції античної драматургії. П’єсою, в якій найбільш послідовно виявились нові принципи драматурга, стала драма «Ляльковий дім». На перший погляд, головну увагу письменник зосередив на проблемі прав жінки, але будова драми, система образів переконливо доводять, що доля головної героїні відбиває глибинні протиріччя сучасного драматургу суспільства. «На початку драми автор відтворює життя-гру головних героїв і їхнє зовнішнє благополуччя. Конфлікт, що дав поштовх розвитку дії п’єси, виник давно, але до певного часу героями не усвідомлювався. Цей конфлікт розкривається разом з таємницею головної героїні. Вісім років тому чоловік Нори, адвокат Хальмер, тяжко захворів, на його лікування потрібні були гроші. Батько Нори був при смерті, і вона не наважилась хвилювати його ще й звісткою про тяжку хворобу свого чоловіка й матеріальну скруту, тому вирішила підробити його підпис на векселі. Минув час. Чоловік одужав, батько пішов з життя, впевнений, що щастю дочки нічого не загрожує. Нора потайки потроху виплачувала проценти, вдаючи безтурботну дружину-ляльку. Призначення «бездоганного чиновника» Хельмера директором банку, поява Крогстада, який погрожує викрити «таємницю», якщо Хельмер не забезпечить йому пристойної роботи, дає поштовх для усвідомлення конфлікту і проявляє характери основних героїв: егоїзм та боягузтво адвоката Хельмера, силу, чесність, рішучість його, на перший погляд, легковажної дружини. Розкриває він і сутність соціальних норм, коли жінка боїться признатися в тому, що вона здатна на самовіддані вчинки, які державні закони й офіційна мораль визнають лише злочином. У фіналі п’єси конфлікт не вирішується: Нора йде від чоловіка, сподіваючись усвідомити події, що сталися. Хельмер залишається чекати «чуда з чудес» — повернення Нори і їхнього обопільного переродження.» Соціальні протиріччя у драмі Ібсена переростають у протиріччя моральні, які драматург вирішує у психологічному плані. Головну увагу драматург зосереджує на тому, як Нора сприймає свої вчинки і вчинки інших героїв, як змінюється її оцінка світу й людей. її страждання і прозріння стають основним змістом драми. Прагнення переглянути й переоцінити всі сучасні звичаї й норми моралі з точки зору людяності перетворювало драми Іб.на дискусії. У драмі Іб. важливу роль відіграє символіка. Символічна назва п’єси — «Ляльковий дім». Маленька жінка постає проти суспільства, не бажаючи бути лялькою у ляльковому домі. Символіка ця знаходить відображення у системі «ігор»: Нора грається з дітьми, «грається» з чоловіком і доктором Ранком, і вони в свою чергу теж граються з нею. Все це готує глядача до фінального монологу Нору, в якому вона докоряє чоловікові й батьку, усьому суспільству, що її перетворили на іграшку, а вона зробила іграшками своїх дітей. Символ «ляльковій дім» вказує на головну ідею — забуття в людині людського. Висновок. У драмі «Ляльковий дім»зображено шлях становлення особистості головної героїні. Особливість драматичного конфлікту «Лялькового дому» полягає у тому, що його зав ‘язка і розв’язка винесені автором за межі дії п’єси. Така будова твору давала автору можливість поставити гострі суспільні проблеми, вирішення яких потребувало саме життя. Глядачі, а не герої п’єси, мали докласти зусиль для вирішення конфлікту.. Ібсен у своїй п’єсі «Ляльковий дім» змальовує картину прозріння Нори — дружини й матері чотирьох дітей — за допомогою такого мистецького набору, як репліки, дії, вчинки, що, на перший погляд, не мають пояснення, але передають внутрішню психологічну напругу і згодом набувають символічного значення, авторські ремарки, монолог-сповідь героїні тощо. Усе це дає читачеві змогу збагнути глибинні джерела її страждань та справжні причини її ніби алогічного вчинку — рішення залишити сім’ю. Наявність внутрішньої дії ми відчуваємо й у п’єсі А. Чехова «Вишневий сад», де за допомогою такого ж мистецького набору автор провокує глядача до роздумів, скеровує його зусилля на розкодування підтексту.

 

Символістська драма Метерлінка

У1889 р. Метерлінк укладає написані ним на той час вірші у збірку «Теплиці». Тут присутні настрої песимізму, душевної втоми, розчарування. П’єса-казка «Синій птах» стала вершиною творчості Метерлінка. І хоча письменник працював до останніх днів свого життя, перевершити цей свій шедевр він уже не зміг. У 1911р. Метерлінк остаточно відійшов від принципів «старої драми», ставши теоретиком і практиком нового театру. Своєму театрові Метерлінк дав назву «театр статичний», або «театр мовчання». Сутність трагізму, на його думку, полягає в «трагізмі повсякденності», у «самому факті життя. У 90-ті роки Метерлінк трохи змінив свій погляд на символістський театр. У його п’єсах звучить надія (звідси і назва — «театр надії»); їх ще називають «п’єсами — бесідами душі». Метерлінк шукає «шляхи подолання приреченості людської долі, засоби одухотворення дійсності, утвердження істини в житті, наголошуючи на необхідності «активізації театру», його наближення до сучасних проблем. До «театру надії» належить і драма-казка «Синій птах».

П’єса-феєрія «Синій птах» бельгійського письменника-символіста Моріса Метерлінка розкриває складні філософські та моральні проблеми, а за формою казки приховується багатий образний світ, кожен образ якого має глибоко символічний характер. Метерлінк виходив із символістичного уявлення, що світ має свою таємничу сутність, яку можуть осягнути лише неуперєджені, чисті душею люди, здатні на співчуття, на любов до ближнього. Сучасний світ вбачався драматургу жахливим і позбавленим мети існування. Головні герої п’єси-феєрії «Синій птах» — діти Тільтіль і Мітіль. Дитині властивий неупереджений погляд на життя, здатний бачити в буденному таємниче. Дитина символізує початок нового життя, безсмертя людей, поки вони дбатимуть про щастя дітей. Казкові герої символізують довічну віру людей в перемогу добра, готовність протистояти злу. Дія п’єси починається напередодні Різдва — елемент символіки Метерлінка. Це родинне свято, з яким пов’язані надії на взаєморозуміння між людьми, злагоду. Різдво символізує народження нового, прекрасного, ідеального життя, надію на спасіння людей. Діти сплять, але прокидаються від чудової музики, що лунає із сусіднього багатого дому. Сон, пробудження, музика — це теж символи-ставлення до високих ідеалів Різдва, можливості існування чогось вищого, ніж буденність. Висновок. П’єса-феєрія «Синій птах» сповнена глибокого філософського змісту. Пошуки людиною щастя, життєдайних ідеалів — ось головна тема твору. Образи-символи п’єси в узагальненій формі окреслюють найсуттєвіші моменти людського існування, найважливіші істини, які людина повинна усвідомити. Щастя, за Метерлінком,—це нагорода за життєвий шлях, на якому людина пізнає сутність добра, любові, співчуття, відданості. Центральним символом у п’єсі М. Метерлінка виступає образ Синього Птаха, пошуки якого дітьми Дроворуба поступово конкретизуються як пізнання людиною таємниць всесвіту й оволодіння таким чином навколишнім світом. Окрім того, Синій Птах є символом людського щастя, у пошуках якого діти мандрують Країною Спогадів. Птаха діти не знаходять, але мудрішають, бо багато чого дізнаються під час своєї казкової подорожі. Тепер вони знають, як допомогти хворій дівчинці. Для цього потрібно лише виявити свою любов, щирість і душевну щедрість. У п’єсі Метерлінка «Синій птах» персонажі (діти Мітіль і Тільтіль, мешканці Країни Спогадів, Ночі, Лісу, Садів Насолоди, Царства Майбутнього) є узагальненими образами-символами, які сприяють розкриттю глибинного філософського змісту твору про пошуки людиною щастя, життєдайних ідеалів, схематично окреслюють найсуттєвіші моменти людського існування, найважливіші істини, які людина повинна усвідомити. Щастя, за Метерлінком, — це нагорода за життєвий шлях, на якому людина пізнає сутність добра, любові, співчуття, відданості.

 

«Драма дискусія» Б. Шоу

Англійський драматург Б. Шоу (1856—1950) творчо сприйняв традиції драматургії своїх попередників, зокрема Г. Ібсена, і розкрив нові можливості театрального мистецтва. В творчій спадщині письменника драматичні твори різних жанрів: комедії, драми, історичні трагедії, але їх об’єднує щирий інтерес до людини, її світогляду, духовної культури. Драматург використовує відомий грецький міф про Пігмаліона, скульптора, який зневажливо ставився до кохання, надаючи перевагу своєму мистецтву. За це богиня Афродита покарала його: вона насилає на Пігмаліона кохання до найпрекраснішого його витвору — статуї морської богині Галатеї. Вражений коханням, Пігмаліон страждає, бо його кохана залишається лише витвором із холодного каменю. Пігмаліон благає Афродиту оживити Галатею. Статуя оживає і, перетворившись на прекрасну жінку, стає дружиною Пігмаліона. Шоу оригінально переробляє цей міф, підкоряючи своєму творчому задуму. Його п’єса, на перший погляд, зовсім не про кохання, принаймні про кохання герої не говорять. Вони вирішують зовсім інші проблеми. За буденними подіями і кумедними ситуаціями Шоу побачив важливу проблему — проблему пробудження людської гідності, можливість реалізації особистістю внутрішньої краси. Висновок. Головна проблема п’єси «Пігмаліон» — це проблема можливостей людини для духовного розвитку. В п’єсі Шоу, як і в міфі, два плани цього розвитку: перший — Еліза, її «одухотворення» під впливом мистецтва Хіггінса, другий — сам Хіггінс, який повинен визнати, що крім цього «мистецтва», крім фонетики, є інші важливі речі: людські стосунки, людські долі. Письменники світу взяли на озброєння створені Чеховим нові художні форми: діалог з самим собою (прийом, що дає змогу побачити за словами і вчинками героїв їхнє психологічне підґрунтя) , широке використання підтексту, свідоме зниження трагедійної ситуації, у яку потрапляє «людина на зламі часу», до рівня комедії (як у «Вишневому саді»: герої не відчувають, що нові часи несуть їм загибель фізичну), широке використання образів-символів (чайка, вишневий сад), відсутність динаміки розвитку образів, нездатність персонажів до змін у змінюваному світі тощо.

Оновлення європейського театру: «драма ідей» Ібсена, «драма дискусія» Шоу, символістська драма Метерлінка

Повернутись на сторінку Зарубіжна література

Комментарии закрыты.