Петрарка Франческо. Біографія і творчий шлях

Петрарка Франческо (1304—1374) — видатний гуманіст доби Відродження, новатор у ліричному жанрі, перший у світовій історії професійний письменник.

Основні твори: книга віршів «Канцоньєре» («Книга пісень», 1327—1374), поеми «Африка» (1339—1342), «Буколіки» (1346—1357); прозові трактати «Про усамітнене життя (1346—1366), «Про дозвілля ченця» (1347).

Франческо Петрарка народився у місті Ареццо (Італія) в сім’ї флорентійського вигнанця-емігранта, друга Данте. Дитинство Франческо пройшло у частих переїздах, зрештою родина осіла в Авіньйоні — тодішній резиденції Папи. Батько, нотар за фахом, мріяв про таку саму кар’єру для сина. Проте слухання лекцій в університетах Монпельє та Болоньї не схилило серце юнака до юриспруденції. У 1323 р. починає службу в кардинала Джованні Колонни і приймає духовний сан, проте йому не довелося виконувати обов’язків священика. Починаються роки мандрів — подорожі по Франції, Фландрії, Німеччині, Іспанії, життя в Авіньйоні, щасливі роки усамітнення та плідної творчої праці на лоні природи у чарівній південнофранцузькій провінції Воклюз (у перекладі ця назва означає «замкнена долина»). Роками він мешкав у різних містах Італії — Пармі, Вероні, Венеції, відвідував Рим і Париж. У 1341 р. Петрарка вперше відвідав Рим. Його коронували на Капітолії, увінчали лавровим вінком. Він отримав звання магістра, професора поетичних мистецтв і історії, а також почесне звання римського громадянина. Таке високе звання Петрарка прийняв із радістю, проте вважав себе громадянином всієї Італії та світу. Не прив’язаний Петрарка й до свого часу. Поет визнає, що міг би жити в будь-якому столітті, що він увесь час намагається перенестися в інші часи. Які то часи — зрозуміло: Петрарка був фанатично закоханий в античність. Він блискуче володів латиною, був найкращим на той час знавцем римської літератури, визнаним науковим коментатором творів античних авторів, видатним бібліофілом, який зібрав чудову колекцію стародавніх рукописів, але цього йому було замало: він мріяв перетворитися на справжнього сучасника свого улюбленця Ціцерона. Петрарка започаткував підхоплену пізнішими гуманістами традицію листування, причому з однаковою майстерністю писав як своїм сучасникам, так і давньоримським письменникам, вбачаючи в них своїх особистих друзів. Йому хотілося наблизити до античного весь устрій свого життя, свій внутрішній світ. Зазвичай у такій пристрасності був певний елемент гри, що потім характеризуватиме спосіб життя всіх італійських гуманістів. Проте ця «гра» була необхідною ланкою, яка дала змогу людям зовсім іншої доби глибоко перейнятися самим духом античної культури. У 1350 р. Боккаччо пропонує поетові посаду професора поезії у Флорентійському університеті, але той відмовляється. Останні роки життя (1369—1374) Петрарка проводить в Аркві біля Падуї, де його й поховано. Кажуть, він помер за книжкою і з пером у руці — це сталося за один день до його сімдесятиріччя.

Перу Петрарки належать численні трактати на морально-філософські теми, він є автором історичних праць, зокрема книги «Про знаменитих мужів», присвяченої античним та християнським героям. Поет залишив три збірки листів, які є кращим зразком епістолярного жанру. Особливо плідними були Авіньйонський (1327—1337) та Воклюзький (1337—1353) періоди творчості. Петрарка прагнув бути вільним і керуватися тільки розумом і почуттями. У його творчості особливого розквіту набуває сонет. Послідовниками Петрарки у розвитку сонета були Джованні Боккаччо, Мікеланджело Буонаротті, Джордано Бруно. Поетичне визнання приносять йому вірші про прекрасну Лауру (цикли «На життя мадонни Лаури», «На смерть мадонни Лаури» із «Книги пісень»). Двадцять один рік оспівував поет своє кохання у сонетах і канцонах. Краса, мудрість усього сущого, слава — усе пов’язане тільки з Лаурою, яка стала символом прекрасного і вічного кохання. Сонет № 61 «Благословенні місяць, день і рік…» відтворює образ прекрасної Лаури. Ліричний герой згадує про своє кохання, непідвладне часу, невмируще. Поет упевнений, що для своєї коханої він «створив славу, що не в’яне». Сонет написаний в урочистому стилі. Петрарка використовує анафору з ключовим словом «благословення». Поет возвеличує кохану й почуття до неї. Створити образ коханої допомагають семантичні вирази «вогонь», «стріли Амура», «серця рани». Провідними мотивами «Книги пісень» є оспівування багатства душі людини, краси її почуттів. Поет ідеалізує свою кохану, але й часто характеризує її за допомогою образів-штампів.

Петрарка Франческо. Біографія і творчий шлях

Комментарии закрыты.