Поєднання романтичних та реалістичних тенденцій у творчості Гоголя. Поема “Мертві душі”

Поєднання романтичних та реалістичних тенденцій у творчості Гоголя. Поема “Мертві душі”

Микола Васильович Гоголь (20 березня (1 квітня) 1809 року, Сорочинці, Полтавська губернія — 21 лютого (4 березня) 1852 року, Москва) — російський та український прозаїк, драматург, поет, критик, публіцист, визнаний класик української та російської літератури.

Родина Гоголя

Микола Васильович Гоголь народився 20 березня (1 квітня за новим стилем) 1809 року в містечку Великі Сорочинці Полтавської губернії. Миколою його назвали на честь чудотворної ікони Святого Миколая. Згідно з сімейними переказами він походив із старовинного українського козацького роду і був нащадком відомого козака Остапа Гоголя, що був у кінці XVII століття гетьманом Правобережної Україні. У смутні часи української історії деякі з його предків приставали і до шляхетство, і ще дід Гоголя, Панас Дем’янович Гоголь-Яновський (1738–1805), писав в офіційному папері, що «його предки, прізвищем Гоголь, польської нації», хоча більшість біографів схильні вважати, що він все ж був «малоросом» (українцем).

Прапрадід Ян (Іван) Якович, вихованець Київської духовної академії, «вийшовши в російську сторону», оселився в Полтавському краї (нині — Полтавська область Україна), і від нього пішло прізвисько «Яновських». (За іншою версією вони були Яновським, оскільки жили в місцевості Янові). Отримавши дворянську грамоту в 1792 у, Панас Дем’янович змінив прізвище «Яновський» на «Гоголь-Яновський». Сам Гоголь, будучи хрещеним «Яновським», мабуть, не знав про справжнє походження прізвища і згодом відкинув його, кажучи, що його поляки вигадали. Батько Гоголя, Василь Панасович Гоголь-Яновський (1777–1825), помер, коли синові було 15 років. Вважають, що сценічна діяльність батька, який був чудовим оповідачем і писав п’єси для домашнього театру українською мовою, визначила інтереси майбутнього письменника — у Гоголя рано виявився інтерес до театру.

Мати Гоголя, Марія Іванівна (1791–1868), уроджена Косяровська, видана заміж 1805 року у віці чотирнадцяти років. Наречений був удвічі старший за неї. Крім Миколи, в сім’ї було ще одинадцять дітей, з яких залишилися жити лише старший син Микола і три сестри. Коли після пологів померли перших двоє, Василь і Марія вже при надії переїхали до Сорочинців, де проживав відомий на всю околицю доктор М. Я. Трохимовський. У маєтку Трохимовського і народився хлопчик, якого назвали Миколою.

22 березня (3 квітня) 1809 у Спасо-Преображенській церкві він був охрещений. Хрещеним батьком був полковник М. М. Трохимовський, син лікаря М. Я. Трохимовського, що приймав пологи у матері Гоголя.

Мовно-музична культура рідної землі знаходила свій вияв у виховній практиці бабусі Тетяни Семенівни, маминої мами. Уже з дитячих літ вона закладала в юного Миколу любов до мови та відчуття слова. Згодом він захопився збиранням українських народних пісень, прислів’їв та приказок, готував матеріали до українсько-російського словника. Пізніше він так писав про українську пісню:

«Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого…»; «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!..»; «Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу».

 

Освіта і студентські роки Гоголя

У 1818–1819 роках — навчався в Полтавському повітовому училищі.

У 1821–1828 — у Ніжинській гімназії вищих наук, де вперше виступив на сцені гімназійного театру як актор і режисер-постановник вистав «Едіп в Афінах», «Урок дочкам», «Лукавін» та багатьох інших. Майстерно зіграв роль Простакової у виставі «Недоросль». Учасник цього спектаклю К. Базилі, пізніше відомий публіцист і дипломат, згадував:

«… Я бачив цю п’єсу і в Москві, і в Петербурзі, але завжди вважав, що жодній актрисі не вдавалася так добре роль Простакової, як її зіграв 16-літній Гоголь».

А товариш Гоголя Т. Пащенко стверджував:

«Думаю, що Гоголь затьмарив би й знаменитих коміків-артистів, якби вступив на сцену».

У гімназії Гоголь особливо охоче вивчав давню українську історію, народні звичаї та усну народну творчість, з якими знайомився не лише з друкованих джерел, а й на ніжинських базарах, у передмісті Магерки, де мав багато знайомих. Пізніше ніжинські типи, окремі сценки увійшли до творів письменника.

У Ніжині Гоголь написав свої перші літературні твори і опублікував деякі з них у рукописних журналах та альманахах. Тут з’явилися його вірші «Италия», «Новоселье», «Непогода», «Две рыбки», «Битва при Калке», поема «Ганс Кюхельгартен», сатири «Насмешнику некстати», «Нечто о Нежине, или Дуракам закон не писан», драматичні твори.

Ще в студентські роки Гоголь переймається соціальними негараздами і налаштовується на таку діяльність, «щоб бути по-справжньому корисним для людства»:

«Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрібним для блага держави, я жадав принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що мені перепинять шлях, завдавши мені глибокого суму. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага»

 

Гоголь у Петербурзі

Мріючи про літературну діяльність 1828 року Гоголь поїхав до Петербургу. Матеріальна незабезпеченість примусила його поступити на службу чиновником Департаменту уділів.

1829-го він опублікував свій перший твір — поему «Ганс Кюхельгартен».

Того ж року в журналі «Отечественные записки» з’явилася повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Ці твори були романтичної спрямованості, підкріплені грунтовними знання усної народної творчості. Ліризм, проникливість і любов автора до зображуваного справляли враження на читача.

Наприкінці 1833 року Гоголь клопочеться про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. Спонукала до цього, зокрема, й дружба з Михайлом Максимовичем, професором-земляком, етнографом, фольклористом, істориком, ботаніком, майбутнім ректором цього ж університету. Гоголь писав:

«Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір’їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!»

У липні 1833 Гоголь вмовляв Максимовича:

«Киньте, насправді, кацапію і їдьте на гетманщину. Я думаю те ж саме зробити і наступного року гайнуть звідси. — Дурні ми дійсно, якщо розсудити гарненько. Для чого і для кого ми жертвуємо всім. Їдемо! Скільки там ми назбираємо всякої всячини».

А в грудні 1833 Гоголь писав своєму другові:

«Дякую тобі за все: за лист, за думки в нім, за новини і т. д. Уяви, я також думаю: Туди! Туди! До Києва! До древнього, прекрасного Києва! Він наш, він не їх! Неправда! Там або довкола нього робилися справи старовини нашої. Я працюю, я всіма силами намагаюся, але на мене знаходить жах: можливо, я не встигну! Так, це славно буде, якщо ми займемо з тобою київські кафедри: багато можна буде зробити добра. Але мене турбує, що це не здійсниться. Говорять, що дуже багато призначено туди якихось німців. Це також не дуже приємно. Хоч би для святого Володимира побільше слов’ян».

У цей же час Гоголь працював над книгами «Арабески», «Миргород» (1835).

1835 року займає кафедру історії у Санкт-Петербурзькому Імператорському університеті, але через короткий час змушений полишити професорську діяльність. Він остаточно порвав з педагогічною діяльністю:

«…Вже не дитячі думки, не обмежене коло моїх знань, а високі, сповнені істини й жахливої величі думки хвилювали мене».

З 2-ї половини 1830-х років подальший розвиток таланту Гоголя пов’язаний з драматургією.

«Сміх — велика справа: вона не забирає ні життя, ні маєтку, але перед ним винний — як зв’язаний заєць…»

Ці зауваження Гоголя написані через два роки опісля «Ревізора», але вони так яскраво відбивають те, чого хотів досягти Гоголь своєю драмою: його мистецтво просилось на сцену, там повинно воно було розквітнути. Але «Одруження» (рос. «Женитьба») його це саме його особливий, майже безідейний, той, що жалкує і зовсім не шмагає, гумор.»

Етапною стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836).

«Навіть у «Ревізорі», котрий так образив публіку на першій виставі, бо вона упізнала у ньому саму себе, і тут Гоголя не можна назвати таким, що шмагає. <…> Добрі наміри задуму «Ревізора» чудово оцінив Микола I, що протегував цій комедії.»

«В галереї чиновників, виведених в «Ревізорі», представники російської поліційно-бюрократичної держави пізнали себе, де всі вони виступали в ролі «вищого лакейства» перед неприсутньою в комедії постаттю головного чиновника держави російської Миколи I. Комедія Гоголя своїми образами являла зловісний символ всього державного ладу Російської імперії. Це добре відчула вища петербурзька знать і сам Микола I, який після першої вистави, виходячи з ложі, зауважив:

«Ну й п’єска: всім дісталось, а мені — найбільше!»

 

Гоголь за кордоном

Невдовзі після прем’єри п’єси Гоголь виїхав на досить тривалий час за кордон, відвідав Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію.

В Італії пише перший том поеми-романа «Мертві душі», що виходить друком 1842 року.

«З появою «Ревізора» і «Мертвих душ» кофлікт Гоголя з російським суспільством ще більше визначився і загострився. <…> Бо Гоголь показав не тільки Україну, а й — мов би для контрасту — і Росію. Це співставлення глибоко зачепило національні почування російських патріотів. К. Аксаков у листі до Гоголя 1842 року передає йому, яке враження викликали його «Мертві душі»: «Дивіться, яке страшне, тяжке глузування в кінці цієї книжки:«Русь, куда несешся ты, сама не знаешь, не даешь ответа». Інші — зі сльозами на очах від цілковитого відчаю: вони говорять, що той не руський, у кого серце не обливається кров’ю при спогляданні безрадісного стану,— говорять: «Гоголь не любить Росії: подивіться яка гарна Малоросія і яка Росія»; додають: «і зауважте, що сама природа Росії не помилувана, і погода навіть вся мокра і брудна»»

«Під тиском критики і моральним терором російського суспільства Гоголь поставив своїм завданням дати у другому томі «Мертвих душ» позитивний обрах Росії, створити позитивний образ російської людини, «обдарованої божественними чеснотами», або ідеальну російську «дєвіцу», «якої не знайти ніде у світі». З приводу цього задуму Бєлінський з тривогою зауважував: «Багато, надто багато обіцяно, так багато, що ніде і взяти того, чим виконати обіцянку, тому що того і нема ще на світі»»

Тонке відчуття геніального художника збурювалось нежиттєвістю образів ним створюваних, і тричі друга частина великої поеми, багаторічна праця художника, спалювалася ним.

Художній реалізм Пушкіна знаходить свій подальший розвиток у «натуральній школі» Гоголя. В його «Мертвих душах», перший том котрих вийшов друком 1842 р., а другий закінчений автором 1845-го (хоча з’явився друком лише у 1855 р., і до того ж неповністю), розгорнулась у всій своїй безпосередній геніальності художня обдарованість визначного побутописця. <…> Незалежно від того, хотів чи не хотів того автор, його «Мертві душі» були найбільшою сатирою на дореформенне руське життя, що досягло межі паскудства, мізерності, економічного й духовного зубожіння. Навіть II том «Мертвих душ» підтримує таке враження.

Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Про це — у виданні 1847 року «Вибраних місць з листування з друзями», що, як і перший том «Мертвих душ», написані в Італії.

 

Повернення Гоголя в Росію

1848 року Гоголь повернувся до Росії, посилено працював над другим томом «Мертвих душ», але (за відомою в СРСР версією) незадовго перед смертю спалив рукопис. Невдовзі після цього Микола Васильович Гоголь помер.

 

Смерть Гоголя

З кінця січня 1852 року в будинку графа Олександра Толстого гостював ржевський протоієрей Матфей Костянтинівський, з яким Гоголь познайомився в 1849 році, а до того був знайомий по листуванню. Між ними відбувалися складні, часом різкі розмови, основним змістом яких було недостатнє смирення і благочестя Гоголя, наприклад, вимога о. Матвія: «Відречися від Пушкіна». Гоголь запропонував йому прочитати чистовика другої частини «Мертвих душ» для ознайомлення, з тим, щоб вислухати його думку, але отримав відмову священика. Гоголь наполягав на своєму, поки той не взяв зошити з рукописом для прочитання. Протоієрей Матфей став єдиним прижиттєвим читачем рукопису 2-ї частини. Повертаючи її автору, він висловився проти опублікування ряду розділів, «навіть просив знищити» їх (раніше, він також давав негативний відгук на «Вибрані місця…», назвавши книгу «шкідливою»).

Смерть Хом’якової, засудження Костянтиновського і, можливо, інші причини переконали Гоголя відмовитися від творчості і почати говіти за тиждень до Великого посту. 5 лютого він проводжає Костянтиновського і з того дня майже нічого не їсть. 10 лютого він вручив графу А. Толстому портфель з рукописами для передачі митрополиту Московському Філарету, але граф відмовився від цього доручення, щоб не погіршити Гоголя в похмурих думках.

Гоголь перестає виїжджати з дому. У 3:00 ночі з понеділка на вівторок 11-12 (23-24) лютого 1852 року, тобто в велике повечір’я понеділка першої седмиці Великого посту, Гоголь розбудив слугу Семена, звелів йому відкрити пічні засувки і принести з шафи портфель. Вийнявши з нього в’язку зошитів, Гоголь поклав їх у камін і спалив їх. На ранок, він розповів графу Толстому, що хотів спалити тільки деякі речі, заздалегідь на те приготовані, а спалив все під впливом злого духа. Гоголь, незважаючи на вмовляння друзів, продовжував суворо дотримуватися посту; 18 лютого зліг у ліжко і зовсім перестав їсти. Весь цей час друзі і лікарі намагаються допомогти письменнику, але він відмовляється від допомоги, внутрішньо готуючись до смерті.

20 лютого лікарський консиліум вирішується на примусове лікування Гоголя, результатом якого стало остаточне виснаження і втрата сил, ввечері він впав у безпам’ятство, а на ранок 21 лютого в четвер помер.

Опис майна Гоголя показала, що після нього залишилося особистих речей на суму 43 рубля 88 копійок. Предмети, що потрапили в опис, представляли із себе вчинені обноски і говорили про повну байдужість письменника до свого зовнішнього вигляду в останні місяці його життя. У той же час на руках у С. П. Шевирьова залишалися дві з гаком тисячі рублів, переданих Гоголем на благодійні цілі нужденним студентам Московського університету. Ці гроші Гоголь не вважав своїми, і Шевирьов не став їх повертати спадкоємцям письменника.

Твори

Вечори на хуторі біля Диканьки
Миргород

Повісті

Невський проспект
Ніс
Портрет
Шинель
Записки божевільного
Рим (уривок)
Ревізор
Мертві душі

 

Мертві душі Гоголя

У поемі М. Гоголя «Мертві душі» змальовано узагальнену картину російської дійсності перших десятиріч XIX століття. Оскільки розповідь побудовано як історію пригод Чичикова, це дало автору можливість об’їздити разом зі своїм героєм «всі кутки й закутки російської провінції» і змалювати всі соціальні прошарки Росії.

Описуючи чиновників, Гоголь звертає увагу на те, що вони повинні нести відповідальність за долі людей, а натомісць не виконують своїх службових обов’язків.

Їхню поведінку визначають розрахунок і прагнення нажитися: вони беруть хабарі, зловживають службовим становищем. Коли знадобилися свідки для оформлення купівлі Чичиковим кріпосних душ, Собакевич з повним знанням справи радить: «Пошліть відразу ж до прокурора, він нероба і, мабуть, сидить дома, за нього все робить стряпчий Золотуха, найперший хапуга у світі. Інспектор лікарняної управи, він теж нероба і, мабуть, дома, якщо не поїхав куди-небудь грати в карти…» Ми бачимо, як наживаються, порушуючи закон, члені комісії «для побудови якоїсь-то казенної, вельми капітальної будови»; митники, що вступають у змову з контрабандистами; чиновники, що дбають про своїх нащадків і тому запускають руку до казни («Хто ж ґавить тепер на посаді?»). Будь-які спроби боротися з хабарями закінчуються конфузом. Генерал звільняє з посади одних чиновників — інші, ще більші шахраї., входять до нього в довіру і скоро в кожного з них «виявилося по декілька тисяч капіталу».

Знайомство з поміщиками починається з Манілова й кінчається Плюшкіним, і в цьому є своя внутрішня логіка. Від одного поміщика до іншого поглиблюється процес деградації особистості, розгортається все жахливіша картина розкладу кріпосницького суспільства. Гонитва за багатством, як у Коробочки, Собакевича, Плюшкіна, або прагнення до легкого, веселого, безтурботного життя, як у Манілова, а особливо у Ноздрьова, не може не знівечити натури людини — вона деградує й гине.

Хоча Манілов і вважає себе освіченою людиною, але це лише претензії на культуру, що підкреслюється книгою, яка вже два роки відкрита на чотирнадцятій сторінці, вихованням дітей і їхніми іменами, прагненням висловлюватися химерно, не завжди доречно використовуючи іншомовні слова. Невисокий рівень розумового розвитку Манілова виявляється під час його розмови з Чичиковим про купівлю «тих душ, що точно вже померли». Манілов безсилий зрозуміти, у чому справа. Його відмінна особливість — невизначеність натури: незрозуміло, що це за людина. «У кожного є своє, але у Манілова нічого не було», — говорить автор.

Коробочка веде господарство патріархальними методами, підозріло ставиться до людей, боячись бути ким-небудь обманутою. Це відповідає низькому інтелектуальному розвитку поміщиці, невипадково Чичиков називає її «дубиноголовою».

Мета життя Ноздрьова — бесшабашні, розгульні розваги у хмільній компанії приятелів та полювання. Йому друзі всі, хто пиячить з ним. Нозд-рьов не піклується про своїх дітей, а от на псарні був «як батько серед сімейства». Це майстер «кулі лити», грубіян і хам.

В особі Собакевича Гоголь створив образ кріпосника і гонителя просвіти. У його натурі й зовнішності більше від тварини, ніж від людини. Він агресивно ставиться до людей — розповідаючи Чичикову про губернських чиновників та поміщиків, лаяв усіх, називаючи шахраями та розбійниками. Звіруватість натури Собакевича виявилася у зовнішності — він схожий «на середньої величини ведмедя». В образі Плюшкіна показано логічне завершення процесу деградації особистості. Це не людина, а щось невизначене: «не баба і не мужик». Риси маніакальної скупості, якою він охоплений, поєднуються з болісною підозріливістю і недовірою до людей, з невмінням осмислити своє становище, відрізнити потрібне від непотрібного, з дріб’язковістю інтересів, з дивовижною бездуховністю. Лише на мить на дерев’яному обличчі Плюшкіна з’являється «не почуття, а якийсь блідий відбиток почуття», коли він згадав про свого колишнього шкільного приятеля. Зберігаючи гвіздочок, стару підошву, підкову, Плюшкін пускає на вітер усе своє багатство, тисячами пудів гноїть хліб, велику кількість полотна, сукон, овчин. Спрямовуючи всю енергію на накопичення, Плюшкін повністю обриває всі зв’язки з людьми, і його особистість розпадається.

Описуючи своїх героїв, Гоголь постійно наголошує на типовості образів. На останніх сторінках поеми перед читачами постає страшна Картина і запустіння поміщицьких садиб: «Поміщики програлися в карти, загуляли і промотались як слід; усе полізло до Петербурга служити: маєтки покинуто…»

Ще сучасники Гоголя відразу ж зрозуміли сенс назви поеми. Всі можновладні класи експлуататорського суспільства були зображені як живі мреці. Перед читачем постає галерея мертвих душ: поміщики, чиновники. Ми подорожуємо разом з Чичиковим і в кожному, з ким він спілкується, спостерігаємо один з різновидів духовної смерті.

Гоголь був переконаний, що в умовах сучасної йому Росії ідеал та красу можна висловити тільки через заперечення потворної дійсності. Його поема переконливо показала: суспільний устрій уражений смертельною хворобою. Гоголь не тільки зображує зло, а й намагається пояснити, що його породжує.

Жоден твір Гоголя так не захоплював його і не давався йому з такою мукою з такою напруженою працею, сповненою надій, розчарувань і відчаю, як «Мертві душі». Книга від початку замислювалася незвично: «не схоже ні на повість, ні на роман, довга, довга, у кілька томів, і назва їй „Мертві душі», — писав Гоголь Жуковському.

Сюжет, підказаний Пушкіним, давав повну свободу творчості, «анекдот», тобто незвичний випадок,— можливість поглянути на російське життя по-новому. Таким «анекдотом» стала історія купівлі Чичиковим «мертвих душ». Це словосполучення вже само по собі викликало найрізноманітніші тлумачення — від релігійно-містичних до революційно-викривальних. Гоголь побачив, що такий сюжет дає можливість продовжити тему, якій були присвячені й попередні його твори, тему занепаду людини в умовах російської дійсності. Але письменник передчував й «істинний, високий дух» російського життя, яким воно могло б бути і яким має бути. Цей сюжет і мав об’єднати три томи «Мертвих душ», стати чимось на зразок російської «Одіссеї»: через «низьке» і брутальне сьогодення (перший том) пройти свого роду «чистилище» другого тому і прийти до «високого» третього тому. Там мали бути показані справжні російські люди, одухотворені характери. Таким був задум «Мертвих душ». Але письменника задовольнив лише перший «критичний» том. Проте Гоголь не хотів обмежитися критикою російського життя, шукати на її поверхні вистраждані ним питання.

Росія входила в нову епоху, вона, ця нова епоха, обіцяла непередба-чувані зміни, потрясіння, які треба було зрозуміти зсередини, бо в леті «Русі-трійки» є не тільки щось «захопливе», а й «жах руху».

Відходила в минуле патріархальна стара Росія, забираючи із собою своїх «незіпсованих» людей. У списку «мертвих душ», який склав Чичиков, є і «Пробка Степан, тесля, тверезості зразкової!… багатир, що до гвардії можна було», і «Мілушкін, цегляр міг поставити піч у будь-якому домі. Максим Телятников, чоботар: що шилом вколе, то й чоботи, що чоботи, то й спасибі…» Ці записи примушують замислитися навіть Чичикова: якою ж буде російська людина в майбутньому.

Більшість глав «Мертвих душ» — глави-портрети. Письменник був глибоко переконаний, що нова Росія все більше вимагає від кожного бути людиною, вимагає особистостей. У Росії відбувається іспит чеснот людських, і далеко не всі його витримують.

Гоголь раніше, ніж інші письменники, відчув, що наближуються зміни основ російського життя. Він побачив, яку ціну доводиться платити за «старосвітську» безтурботність: будеш жити «за звичкою» — з гарної, здорової людини перетворишся на Плюшкіна. Висновок, який зробив Гоголь, був таким: треба заново вчитися бути людиною, не підкорятися ні стихіям життя, ні його звабам.

Від людини, вважав Гоголь, залежить усе: яка людина, такий і її світ. Тому то у Собакевича все говорить: «І я теж Собакевич»; тому як «інвалід» виглядає дім Плюшкіна. «Мертві душі» стали спробою здолати дух національної катастрофі. Навіть у першому, «критичному» томі Гоголь придивляється до своїх «негероїв», шукаючи в них хоч якихось знаків на надію виходу з кризи. І знаходить, ще й не мало.

Мріє ж Манілов про дружню душевну бесіду (значить жива душа); згадує ж Собакевич добрим словом своїх кріпаків і відзначає, що то були гарні трудівники. А скільки енергії, але марної, міститься у Ноздрьові.

Всі вони отримали чимало, а хто багато має, з того і питається більше. Із цією думкою про вину людини за своє нездійснення пов’язані три етапи втілення задуму «Мертвих душ»: Росія сучасна, яка не знайшла себе, Росія, яка шукає себе і змінюється, Росія істинна, здійсненна. І в сукупності цих ступенів сходження перед читачем повинна була постати нова і вічна Росія — епічна, героїчна і поетична. Ось чому жанр оповіді про неї автор визначив як поему.

Птах-трійка у фіналі першого тому —- теж складний образ-символ руху Росії в майбутнє. Це рух, в якому зливаються багато сил. Зокрема і небезпечні, невтримні. Рух Русі-трійки лякає і одночасно дарує надію.

Творча інтуїція Гоголя підказувала, що Росія наближається до епохальних змін. Те, що «старосвітська» Росія доживала всій вік, Гоголь геніально довів образами-портретами Плюшкіна, Ноздрьова, Манілова, Коробочки. В образі Чичикова наочно продемонстровано те, якою б письменник не хотів бачити людину майбутнього. Відчуваючи необхідність змін у країні, Гоголь не був переконаний, що ці зміни будуть безболісними і керованими. Але він вірив у майбутнє своєї країни, у потенційні сили російського народу.

 

Поєднання романтичних та реалістичних тенденцій у творчості Гоголя. Поема “Мертві душі”

Повернутись на сторінку Зарубіжна література

Комментарии закрыты.