• Гороскоп 2016

Провідні теми лірики О. Пушкіна

Провідні теми лірики О. Пушкіна

Пушкін належить до тих поетів, творчість яких розвивається настільки стрімко, що кожний наступний етап відрізняється, іноді дуже істотно, від попередніх. Це стосується й лірики. Але є в ній теми, які можна було б назвати наскрізними або провідними, хоча й вони трансформувалися відповідно до етапів творчості.
Однією з таких тем є громадянська. У 1820-і роки вона представлена віршами «Село», «Вольність», «До Чаадаева», «Кинджал», «В. Л. Давидову» та ін., про які вже йшлося і які ілюструють явища, характерні для декабристського романтизму. Криза у світогляді Пушкіна, що ознаменувала початок його розходження з декабристським розумінням історії й громадського руху, відбилася у віршах «Сівач», «Хто, хвилі, вас зупинив…», «Демон» (1823). Однак заповіти волі й рівності залишалися для поета незмінними; досить назвати вірш «Андрій Шеньє» із присвятою арештованому Н. Н. Раєвському (1825). Через цей вірш Пушкіна в січні 1827 року було викликано на допит, на поета було заведено справу, слідство тривало до травня 1828 року й завершилося встановленням негласного нагляду за поетом.
Шукаючи нові, недекабристські шляхи громадської активності, Пушкін приходить до думки про необхідність поета-порадника або «наставника» при государі. Ці ідеї відбилися в «Стансах» (1826) і у вірші «Друзям» (1828). Одне зі своїх завдань Пушкін убачав у тому, щоб нагадувати цареві про декабристів і закликати до милосердя. Так було в нічній розмові з Миколою І 8 вересня 1826 року, про це йдеться у «Стансах», так буде протягом 1830-х років, аж до «Пам’ятника» («І милість до повержених закликав»). Дотепер у науці тривають суперечки про те, ким виступає Пушкін в «Посланні в Сибір» (1827) — «душеприказчиком» декабристів чи миротворцем, що передає страдникам у «каторжних норах» царську обіцянку про помилування? Зважаючи на всю творчість поета і вірш «Аріон» (1827), довіреною особою царя Пушкін не був і бути не міг. До того ж вірш «Анчар» (1828) завершує тему про милосердя самодержавної влади. (Провідні теми лірики О. Пушкіна)
Після 1828 року громадянська тема у творчості Пушкіна вичерпується. Мабуть, відголоском її можна вважати три вірші 1831 року — «Перед гробницею святою…», присвячений М. І. Кутузову; «Наклепникам Росії», написаний як відповідь європейській (найбільше французькій) пресі після критики дій російських військ (придушення польського повстання), і «Бородінська річниця» — один із перших у літературі відгуків на славну перемогу російських військ у 1812 році, ускладнений тим, що із цією річницею збіглося узяття російськими військами передмістя Варшави. Варто погодитися з В. І. Кулешовим, який зазначає, що Пушкіну «притаманна була державно-патріотична свідомість, яка сформувалася на грунті визвольної війни 1812-1815 років. Із цих позицій він вирішував і «польське питання» — як внутрішньослов’янську, «сімейну» справу…»*
Протягом останнього десятиліття творчості Пушкіна однією із центральних стає тема поета й поезії, а її «межовими» віхами є вірші «Пророк» (1826), «Пам’ятник» (1836), «Поет» (1827), «Поет і юрба» (1828), «Поетові» (1830), «Луна» (1831). (Провідні теми лірики О. Пушкіна)
Вірш «Пророк», яким започатковано цикл, звичайно трактують як утвердження суспільно активної й мужньої місії поета, значення якої підкреслено біблійною образною будовою. Давно відзначено, що у вірші звучать мотиви із старозавітної книги пророка Ісайї. У шостому розділі книги читаємо: «Навколо Нього стояли серафими; у кожного з них по шість крил… Тоді підлітає до мене один із серафимів, і в руці в нього палаюче вугілля, що він взяв кліщами з жертовника. І торкнувся вуст моїх і сказав: от це торкнулося вуст твоїх, і беззаконня твоє відділене від тебе, і гріх твій очищений. І почув я голос Господа, що говорить: кого Мені послати? і хто піде для нас? І я сказав: от я, пошли мене. І сказав Він: піди й скажи цьому народу…» (Ісайя, гл. 6, ст. 6-9).
У пушкінському вірші звучить мотив божественного покликання пророка й разом із тим нездійсненності його місії без попереднього «очищення». Але якщо біблійний Ісайя очищений від «беззаконня» і «гріха» дотиком священного вогню (вугілля з жертовника), то пушкінський поет повинен витримати повне перетворення людського єства, немовби розділенння на частини й створення заново («зіниць торкнувся», «вух торкнувся», «вирвав грішну мою мову», «груди розсік мечем і серце трепетне вийняв» — «отверзлися віщі зіниці», вуха «наповнив шум і дзвін», «жало мудрої змії у вуста завмерлі мої вклав десницею кривавою», «вугіллля, що палає вогнем, у груди розвержені вклав»). Під пером Пушкіна оживає давня міфологія, відповідно до якої поділ на частини й повторне створення людини воскрешають і зцілюють її або наділяють пророчим даром. У Пушкіна ці функції об’єднані:
Как труп в пустыне я лежал.
И Бога глас ко мне воззвал…

Повторне створення не тільки позбавило поета людських недоліків, але й подарувало йому такі чуйність і пильність, які роблять його здатним «почути» живу цілісність усієї світобудови — від «горного ангелів польоту» до «гад морських підводної ходи», від грандіозності цих всесвітніх коливань до найтоншого трепету життя. Виняткова мудрість і священний вогонь «вугілля» (читай — серця) дані поетові для того, щоб він міг натхненно, безстрашно й вільно осягнути буття,— тільки так маючи змогу творити «глагол» —слово, що уособлює добуту «духовною спрагою» істину й запалене нею (істиною-«глаголом») серце.
Якщо всечуйність поета була образно втілена у вірші «Луна», у поєднанні з самотністю митця, то мотив переродження людини в момент творчості продовжений у вірші «Поет» («Поки не закликає поета / До священної жертви Аполлон…»):

Но лишь божественный глагол
До слуха чуткого коснется,
Душа поэта встрепенется,
Как пробудившийся орел.
Тоскует он в забавах мира,
Людской чуждается молвы,
К ногам народного кумира
Не клонит гордой головы;
Бежит он, дикий и суровый,
И звуков, и смятенья полн,
На берега пустынных волн,
В широкошумные дубровы.

Очевидно, що рядок «до слуху чуйного торкнеться» — це парафраза «моїх вух торкнувся він», рядок «і звуків, і сум’яття повний» — вірша «і їх наповнив шум і дзвін», а рядок «як орел, що прокинувся» — майже цитатне повторення образу «як у переляканої орлиці». Що ж стосується «берегів пустельних хвиль», то це, як сказав В. Соловйов, та ж «пустеля», де «животів» пророк. (Провідні теми лірики О. Пушкіна)
З рядків вірша про непідвладність поета і його покликання «народному кумиру», як з поетичного зерна, виростає вірш «Поет і юрба». У діалозі-суперечці з поетом «юрба» готова визнати його «небес обранцем» і «божественним посланцем», що володіє чудесним і вільним дарунком «хвилювати, мучити» «серця». Більше того, «чернь» пропонує поетові роль, яка нагадує місію біблійного пророка,— викривати недоліки, «серця побратимів виправляти». Тепер «юрба» одягає в біблійний вірш свої уявлення про «благо» і «користь» поетичного слова:

Ты можешь, ближнего любя,
Давать нам смелые уроки,
А мы послушаем тебя.

Однак домагання натовпу — профанація «непосвяченими» божественного покликання поета. Юрба жадає від поезії «користі»:

— на вес
Кумир ты ценишь Бельведерский,
Ты пользы, пользы в нем не зришь.
Но камень сей ведь Бог!., так что же?
Печной горшок тебе дороже:
Ты пищу в нем себе варишь.

«Божественна» користь поезії — у її людяності, просвітленні душевної краси.
Вірш Пушкіна не відстоює позиції чистого мистецтва, як думали критики й поети 1860-х років. Він захищає чистоту мистецтва від нав’язування невластивих йому функцій і завдань. Якщо «юрба» цього не розуміє, то поет приречений на самотність і таку волю помислів, єдиним критерієм оцінки яких є його власний суд — суд вимогливого художника:

Ты царь: живи один. Дорогою свободной
Иди, куда влечет тебя свободный ум,
Усовершенствуя плоды любимых дум,
Не требуя наград за подвиг благородный.
Они в самом тебе. Ты сам свой высший суд;
Всех строже оценить сумеешь ты свой труд.
Ты им доволен ли, взыскательный художник?
Доволен? Так пускай толпа тебя бранит
И плюет на алтарь, где твой огонь горит,
И в детской резвости колеблет твой треножник.
(«Поэту»)

Завершує цикл вірш «Я пам’ятник собі створив нерукотворний…» В. Непомнящий пише, що вірш цей — «не просто останнє слово або «апофеоз», це — «відлуння», «відповідь» на «голос»-звертання до поета десять років тому у «Пророці»: «Це не «пам’ятник», а звіт про виконану роботу». Взагалі, це справедливе зауваження.
Мотив «божественного покликання», який пролунав у «Пророці» і пройшов через інші вірші циклу, підсумовується тут майже формулами:

Веленью Божию, о муза, будь послушна,
Обиды не страшась, не требуя венца;
Хвалу и клевету приемли равнодушно,
И не оспоривай глупца.

З відданості «божественному покликанню» постає горда незалежність поета і його творчості, яка вивищує його над суспільством, державою, часом:

Вознесся выше он главою непокорной
Александрийского столпа.
И славен буду я, доколь в подлунном мире
Жив будет хоть один пиит.

Ця горда непокора робить природною й необхідною оцінку поетом своєї праці, тому що він «сам свій вищий суд»:

И долго буду тем любезен я народу,
Что чувства добрые я лирой пробуждал,
Что в мой жестокий век восславил я свободу
И милость к падшим призывал.

Вірш позначений разючою внутрішньою стрункістю: від «непокірливого» «піднесення» над суспільством і часом (І строфа) лірична думка рухається до прозріння поетичної долі в прийдешньому (II—III строфи), пояснює пророкування вимогливою оцінкою творчості (IV строфа) і приходить — як до підсумку й джерела — до «божественного покликання» поета (V строфа). Повертаючись до «Пророка», фінальний мотив «Пам’ятника» завершує весь цикл як строфу в органічне ціле.
Тема любові — одна з вічних у поезії. Віддав їй данину і Пушкін. Рухаючись від романтизму до реалізму, любовна лірика Пушкіна змінюється, можливо, повільніше, ніж лірика іншої тематики. Звичайно, до 1826 року з любовної лірики зникають античні образи-символи й умовно-романтичні «діви», «Леїли» та ін. Але перетворення реального почуття у формули поетичного ритуалу ще зберігається. У цьому контексті цікавий вірш 1825 року «К**» («Я пам’ятаю дивну мить…»).
Вірш навіяний почуттями Пушкіна до Ганни Петрівні Керн. Уперше поет побачив юну дев’ятнадцятирічну красуню 1819 року в Петербурзі, у будинку її рідної тітки М. А. Олениної. Ганна Керн приїхала в Петербург із чоловіком, літнім генералом Є. Ф. Керном, за якого її видали шістнадцятирічною, без її згоди. Молодість і краса цієї жінки вразили поета. Пройшло п’ять років, і двадцятичотирилітня Ганна Петрівна приїхала в Тригорське до своєї тітки П. А. Осипової. До цього часу вона вже розійшлася з чоловіком і пережила кілька романів. У Тригорську-Михайлівському розгортаються короткочасні, але дуже бурхливі її стосунки з Пушкіним. Ця реальна подія і втілилася у вірші: «Я пом’ятаю дивну мить…»

Шли годы.
Бурь порыв мятежный
Рассеял прежние мечты…
Душе настало пробужденье:
И вот опять явилась ты…

Ю. М. Лотман пише: «Однак любовна поведінка Пушкіна ще чіплялася за ті форми умовних поз, які в інших сферах життя були ним уже відкинуті заради простого самовираження особистості. Саме тому, що любовні відносини між людьми — сфера занадто відповідальна, у якій найнезначніші відтінки вираження набувають серйозного значення, тут особливо зручні й тримаються довше інших звичні, готові, ритуалізовані формули й стилістичні штампи».
Виражене в цих формулах почуття перетворило А. П. Керн у «генія чистої краси». Реальну Ганну Петрівну Пушкін так назвати не міг би, оскільки сприймав її то як абсолютно позбавлену наївності жінку, то як близьку йому за «сильно розвиненим органом польоту», то як «вавилонську блудницю». Ці характеристики, узяті з листів Пушкіна, свідчать не про те, що він ідеалізував Керн у віршах, а про те, що поетичні формули романтичної лірики створювали образ, а не портрет реальної жінки. (Провідні теми лірики О. Пушкіна)
І цей образ, втрачаючи принциповий зв’язок з А. П. Керн («ідея вірша, імовірно б, не змінилася, якби ми довідалися, що він звернений не до А. П. Керн, а до якої-небудь іншої жінки»), стає ще й втіленням поетичного натхнення. Деякі дослідники стверджують, що любовна тематика Пушкіна підпорядкована у вірші філософсько-психологічній, що основна його тема — це різні стани внутрішнього світу поета. Узагальнюючи обидві тенденції тлумачення, С. А. Фомичев пише: «Вірш Пушкіна розповідає про любов, любов життєдайну, яка дає відчуття повноти життя,— і тому не лише про одну любов. У перших чотиривіршах — спогад про юнацькі мрії, не затьмарений передчуттям прийдешніх втрат. Але потрібно було пройти через ці втрати, зазнати всю глибину розчарування, пережити дні «без божества, без сліз, без життя, без любові», щоб у всій повноті відчути насолоду зрілого почуття, немислимого без важких випробувань».
Однак зріле почуття Пушкіна навряд чи можна охарактеризувати словом «захоплення», яке припускає екстатичне переживання. Зріле почуття Пушкіна вражає іншим — тією «гуманністю, що плекає душу» (В. Бєлінський), чого не знала романтична поезія. Розглянемо з цієї позиції вірш 1829 року:

Я вас любил: любовь еще, быть может,
В душе моей угасла не совсем;
Но пусть она вас больше не тревожит;
Я не хочу печалить вас ничем.
Я вас любил безмолвно, безнадежно,
То робостью, то ревностью томим;
Я вас любил так искренно, так нежно,
Как дай вам Бог любимой быть другим.

Почнемо з того, що нас дуже мало турбує біографічний коментар до вірша, хоча він і здатний підкреслити делікатність почуття людини, стурбованої не собою, а тим, хто це почуття викликає. Вірш звернений до Н. М. Гончарової і написаний Пушкіним у важку мить після повернення з кавказької подорожі влітку 1829 року, коли мати й дочка Гончарови прийняли його більш ніж сухо, що могло означати тільки розрив.
Однак ліричне узагальнення ширше за реалії, і ми сприймаємо вірш як ліричну сповідь поета в складну хвилину прощання зі своїм коханням. У романтичній ліриці кохана — тільки «предмет», що народжує почуття й важливий не сам по собі, а ставленням до нього поета: лише він має право дарувати або віднімати любов. Досить згадати героя «Євгенія Онєгіна» Володимира Ленського: Ольга для нього — ідеальна діва, «предмет і думок, і пера, / І сліз, і рим et cetera». Варто, однак, було Ользі зробити тур вальсу з Онєгіним, як вона перетворилася на «кокетку, легковажну дитину»:

Уж хитрость ведает она,
Уж изменять научена!

На тлі романтизму особливо відчутна зміна пушкінських ліричних емоцій. Вірш починається в сумну мить «згасання» любові. Такий «сутінковий» настрій для пушкінської поезії не дуже характерний, як і розвиток ліричної теми на основі заперечень: «не тривожить», «не хочу», «безмовно», «безнадійно». Але смуток згаслого почуття не спустошує, воно залишило в серці спогад світлий і благодійний. Не тільки останній рядок, але й увесь вірш — це благання про щастя коханої.
У тричі повтореному «Я вас любив» наголос падає на «вас», залишаючи «я» ненаголошеним. Тому фінал не несподіваний, а цілком виправданий розвитком почуття: побажання щастя й любові коханій зливається з довірою до світу, що не може бути їй ворожим.
Про вірш «Я вас любив» можна сказати словами Гоголя: «тут немає красномовства, тут лише поезія».
Важливе місце в поезії Пушкіна 1830-х років посідає філософська лірика. До неї належать вірші, у яких поет б’ється над питанням про сенс життя, про призначення людини у світі, про межі й духовні основи буття.
У день свого 29-річчя, 26 травня 1828 року, Пушкін написав вірш «Дарунок даремний, дарунок випадковий…», побудований, як біблійна книга Іова, на серії питань: «Жизнь, зачем ты мне дана?», «Ко мне своею властью / Из ничтожества воззвал?» На межі зрілості людина прагне осмислити своє місце у світобудові, мету й завдання свого буття:

Цели нет передо мною:
Сердце пусто, празден ум,
И томит меня тоскою
Однозвучный жизни шум.

Питання про смерть, про швидкоплинність людського життя, особливо гостро відчутні на тлі прекрасної природи, яка весь час оновлюється,— одне з найбільш драматичних. Пушкін звертається до нього вже в елегії 1829 року «Чи броджу я уздовж вулиць гучних…» Думка про смерть приходить поетові в ситуаціях, які говорять про життя: «вулиці гучні», «багатолюдний храм», «юнаки божевільні», «дивлюся на дуб усамітнений», «дитину милу пещу». Це дуже точно психологічно, оскільки повнота життя мимоволі змушує задуматися над її кінцем:

День каждый, каждую годину
Привык я думой провожать,
Грядущей смерти годовщину
Меж них стараясь угадать.
И где мне смерть пошлет судьбина?
В бою ли, в странствии, в волнах?
Или соседняя долина
Мой примет охладелый прах?

Пушкін приймає смерть як неминучий закон буття, вічне в ньому відновлення поколінь:

И пусть у гробового входа
Младая будет жизнь играть,
И равнодушная природа
Красою вечною сиять.

Проблема швидкоплинності людського життя трансформувалося в Пушкіна у відчуття швидкоплинності й мінливості часу — й біографічного, й особистого, й історичного. Згадаймо відомий вірш 1834 року:

Пора, мой друг, пора! покоя сердце просит —
Летят за днями дни, и каждый час уносит
Частичку бытия, а мы с тобой вдвоем
Предполагаем жить, и глядь — как раз — умрем.
На свете счастья нет, но есть покой и воля.
Давно завидная мечтается мне доля —
Давно, усталый раб, замыслил я побег
В обитель дальнюю трудов и чистых нег.

Формула сенсу життя тут («на світі щастя немає…») розвиває ту, що пролунала у вірші «Елегія» (1830):

Мой путь уныл. Сулит мне труд и горе
Грядущего волнуемое море.
Но не хочу, о други, умирать;
Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать;
И ведаю, мне будут наслажденья
Меж горестей, забот и треволненья:
Порой опять гармонией упьюсь,
Над вымыслом слезами обольюсь,
И может быть — на мой закат печальный
Блеснет любовь улыбкою прощальной.

Ці формули життя суворі й тверезі, але зовсім не песимістичні. Вони стали результатом розуміння того, що життя не є святом, воно несе людині, крім праці і турбот, ще й радість творчого натхнення або дотику до творчості, радість любові й дружби. Життя завжди ширше за уявлення про нього й завжди приховує загадки. «Вірші, складені вночі під час безсоння» (1830) — про осягнення сенсу життя й про відповідальність перед ним людини:

Мне не спится, нет огня;
Всюду мрак и сон докучный.
Ход часов лишь однозвучный
Раздается близ меня.
Парки бабье лепетанье,
Спящей ночи трепетанье,
Жизни мышья беготня…
Что тревожишь ты меня?
Что ты значишь, скучный шепот?
Укоризна, или ропот
Мной утраченного дня?
От меня чего ты хочешь?
Ты зовешь или пророчишь?
Я понять тебя хочу,
Смысла я в тебе ищу…

Про філософську лірику Пушкіна, як і про усю його зрілу творчість, можна сказати, що це «поезія дійсності». Філософські проблеми виникають при осмисленні повсякденного реального життя, в останньому випадку — такого прозаїчного, як під час безсоння. Але справа в тому, що під пером Пушкіна повсякденна дійсність набуває глибокого філософського змісту і стає високою поезією.

Провідні теми лірики О. Пушкіна

Комментарии закрыты.