• Гороскоп 2016

Розвиток фольклору на українських землях у дохристиянську (міфологічну) епоху. Український фольклор. Конспекти лекцій

Розвиток фольклору на українських землях у дохристиянську (міфологічну) епоху. Український фольклор. Конспекти лекцій

У дохристиянський період первісна людина, живучи в родовій общині, сприймала світ наївно, зводячи у просторі своєї свідомості реальні враження від взаємодії з родом і довкіллям, примітивні оцінки явищ і процесів у навколишньому світі з нереалістичними, фантастичними уявленнями про нього. Такий характер її свідомості, за якого міф виконував функцію світогляду, виражаючи її оцінки світу, формуючи ціннісні засади й орієнтири, норми поведінки, життєдіяльності, названо міфологічним.

Міф (грец. mythos — слово, сказання) — символічне уявлення людей про світ; витвір наївної віри, колективного художньо-образного мислення; оповідання про дохристиянських богів, героїв та ін.

Міф не лише уособлював ранні вірування, а й був продуктом творчості тогочасної людини. Певна сукупність міфів витворювала специфічну світоглядну, духовну, естетичну системи, в яких фігурували життєві орієнтири, ціннісні критерії, моральні береги.

Міфологія (грец. mythos — слово, сказання і logos — вчення) — 1) сукупність міфів, нагромаджених архаїчною культурною традицією, сума виражених в оповіданнях, казках, легендах тощо первісних уявлень про навколишній світ; 2) наука про міфи і міфологічну свідомість різних народів.

На думку С. Мишанича, саме на міфологічному сприйнятті навколишнього світу і міфологічному світогляді ґрунтується розвиток фольклору — однієї з найтриваліших і всеохоплюючих систем духовного життя народу. Створена у сиву давнину міфологічна система уявлялася адекватним відтворенням реального світу. Міфологічний період — один з найважливіших в історії людства.
В доісторичному розвитку українського фольклору виокремлюють кілька періодів залежно від характерних особливостей історичного поступу, специфіки творчих надбань народу:
1. Палеоліт (2,6 млн. років до н. е. — 10 тис. років до н. е.). Домінуючим видом людської діяльності тоді було мисливство. З ним пов’язані основні вірування, культові уявлення (магія, фетишизм, тотемізм, анімалізм) і відповідні їм спроби художнього відображення дійсності: зображення тварин, фігур мисливців при виконанні магічних танців та інших ритуалів. Дослідники зараховують їх до оріньякської (оріньяцької) культури, яка побутувала 20—30 тис. років тому. Сліди її збереглися у печері Оріньяк (Франція), в Україні — Радомишльська (Житомирщина) і Пушкарівська (Чернігівщина) стоянки. Знайдені вони також на Дністрі, в Криму.
2. Мезоліт (10—7 тис. років до н. е.). У ту пору людина почала використовувати камінь при виготовленні знарядь праці. Більш розвинутими стали культи тварин, рослин, природних явищ. Залишковими формами чуттєво-надчуттєвих вірувань тієї епохи були фетишизм (порт. fetico — амулет, зачарована річ) — віра в надприродні властивості матеріальних об’єктів; магія (грец. mageia — чаклунство) — сукупність уявлень та обрядів, заснованих на вірі у можливість впливу на природний світ через неприродне (фетишів, духів) завдяки чаклунським дійствам.
В мезоліті зародився демонічний тип вірувань, який умовно поділяють на вірування в духів (уявлення про упирів, відьом, вовкулаків, русалок, домовиків, лісовиків, польовиків, берегинь) і вірування в рожаниць, Рода, Леля, Ладу, Господаря, Зорю, Панну-Сонце, Громовика та ін. Ці вірування були найважливішою формою релігійного вростання праслов’ян у світ. У межах демоністичної релігійності започаткувався теїстичний тип вірувань, що існував спочатку у вигляді політеїзму, а пізніше набув монотеїстичного змісту. Для нього характерними були уявлення про надприродне як могутню, всевладну істоту — Бога.
Саме з теїстичним типом вірування вчені пов’язують виокремлення Триглава — божественного принципу триєдності світу. Розрізняють Великий Триглав і Малі Триглави. Великий Триглав — це сукупність різних Богів (наприклад, у Києві він об’єднував Сварога, Перуна і Дажбога, в Новгороді — Сварога, Перуна і Свентовита). До Малих Триглавів входили боги, які за ієрархією стояли нижче.
3. Протонеоліт (пізній мезоліт) (40—8 тис. років до н. е.). Для нього характерний перехід до осілого способу життя, зумовленого розвитком тваринництва, землеробства. На той час припадає створення перших міфів про природу, людину, навколишній світ; відтоді збереглися імена найважливіших слов’янських божеств.
4. Неоліт (прибл. 4—3 тис. років тому). Більш досконалою стала виробнича діяльність людини, урізноманітнилося використання вогню. У системі вірувань оформилися культи предків, сонця, землі, води, землеробських культур, з якими пов’язана міфотворчість людини. На останній стадії неоліту на теренах сучасної України зародилася трипільська культура (V—III тис. до н. е.). Радянська історична наука не визнавала трипільців давніми предками українців, однак відомо чимало доказів, які засвідчують важливу роль трипільської культури у формуванні українського етносу. Пам’ятки цієї культури відкрив археолог Вікентій Хвойка наприкінці ХІХ ст. поблизу с. Трипілля (сучасна Київська область). Найбільші трипільські протоміста розміщувалися у межиріччі Дніпра та Південного Бугу: Майданецьке, Доброводи, Талянки та інші, кількість жителів яких іноді сягала більше десяти тисяч осіб.
Носії трипільської культури займалися землеробством, скотарством, рибальством, збиральництвом. Із самородної міді вони виготовляли знаряддя, зброю, прикраси, як матеріали використовували також камінь, кремінь, кістку та ріг. Широко відомі трипільські гончарні вироби: посуд, прясла, статуетки, писанки. Суспільною організацією був переважно патріархальний рід.
У трипільців остаточно сформувалися ритуальні дійства календарно-обрядових циклів; їхня ідеологія була тісно пов’язана з культом предків; з доби неоліту до нашого часу дійшли залишки розвинутої міфології, унікальним зразком якої є міф про священний шлюб.
5. Бронзовий вік (післятрипільська доба, II тис. до н. е. — VIII ст. до н. е). Після занепаду трипільської культури на зміну землеробським прийшли войовничі племена, для яких чорнозем не мав особливої цінності. Важливу роль у їхньому господарюванні відігравало бронзоливарне виробництво. Селилися ці племена у добре захищених, малодоступних місцях, обносячи свої поселення валами та ровами. Внаслідок переорієнтації господарювання особливої важливості набули ролі чоловіка-скотаря, чоловіка-воїна. Зберігала свою значущість і роль жінки-берегині.

Культуру трипільців успадкували племена зрубної культури — археологічної культури бронзового віку, поширеної у степовій і лісостеповій зонах Європи, для якої характерні курганні поховання, часто в зрубах-ямах, облицьованих деревом. На той час припадають поява голосінь, різних жанрів календарно-обрядової та родинно-обрядової поезії, виокремлення легенд і казок.
6. Залізний вік. Він охоплює: кіммерійську добу (ІХ ст. до н. е. — перша половина VІІ ст. до н. е.), скіфську добу (VІІ ст. до н. е. — III ст. до н. е.) і сарматську добу (II ст. до н. е. — III ст. н. е.).
Кіммерійці жили патріархально-родовим ладом, займалися скотарством і землеробством. Для релігійного світогляду цих племен характерна віра в душу та життя після смерті, що підтверджують розкопки курганів. Особливо поширеними були культи Богині-матері та Богині-Діви (в українському фольклорі донині збереглися згадки про Діву — царицю русалок).
Згодом територію, на якій проживали кіммерійці, успадкували скіфські племена. Скіфська держава займала територію від українських степів до Волги й Уралу. Складалася вона з кількох етнічних утворень, т. зв. союзів племен. Наймогутнішим і найчисленнішим племенем, зазначав Геродот (V ст. до н. е.), були скіфи царські, які вважали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники; між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками — скіфи-землероби; у басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія (давньогрец. «щаслива») — елліно-скіфи (калліпіди); на північ від царських скіфів (мабуть, у степовій смузі України) — скіфи-хлібороби (орачі). Цю спільноту античні автори називали Скіфією, Великою Скіфією. У часи Геродота на Побужжі й Подніпров’ї почали з’являтися великі городища, укріплені земляними валами. Найвідоміші з них — Немирівське (Вінниччина), Мотронинське (Київщина) і Більське (Полтавщина).
Знайдені в похованнях пам’ятки прикладного мистецтва скіфів — прикраси, зброя, кінська упряж, посуд, золота пектораль з кургану Товста Могила на Дніпропетровщині тощо — прикрашені зображеннями оленів, лосів, ведмедів, коней, птахів, риб. Зроблено це за певними закономірностями: рибу, наприклад, зображали тільки на кінських налобниках, що свідчить і про магічне значення зображень.
Елементи релігійних вірувань скіфів — культів предків, героїв, вождів, поховального культу і культу родючості, об’єктами якого були вода, земля, рослини, тварини і сонце, — вплинули на слов’янський культ Роду, пов’язаний із відчуттями присутності предків, вірою в життя після смерті.
Про значний вплив скіфської світоглядної системи на становлення східнослов’янського релігійно-міфологічного світогляду писала Н. Полонська-Василенко: «Скіфи продовжують розробку трипільської міфології в образах фантастичного звіриного стилю і передають її через анто-слов’ян селу: це — образи матері-богині, пастуха Геракла, одноокого циклопа, грифона, культового бика, коня, кабана тощо. Ще виразніше традиційний зв’язок дає наша хата з її піччю». Вогнищу, вмістилищем якого була піч, слов’яни приписували чудодійні сили покровителя Роду. Піч була священним місцем народження дитини, місцем перебування померлих членів родини.
Українці успадкували зі скіфської культури шанобливе ставлення до гостей, поминальну тризну (завершальну частину похоронного обряду, що супроводжувалася іграми, змаганнями, поминальною учтою на честь покійника), вишиваний одяг, окремі мовні особливості. Так, давні українці, як і скіфи, не мали звука «ф»; навіть і тепер подекуди в українських селах його вимовляють як «хв»: «хвігура», «хверма», «хвартух».
Східними сусідами скіфів були сарматські племена (язиги, алани, роксолани, аорси, сіраки), які теж залишили яскравий слід у генетичній пам’яті українців. Вірування сарматів майже не відрізнялися від скіфських, що засвідчило спадковість релігійних традицій. Панували культи сонця, вогню, Великої Богині-матері Астарти — покровительки коней, а також культ бога війни, уособленням якого був меч. У легендах залишилися згадки про войовничий дух сарматів та їх мужню рішучість у бою. Мабуть, саме через це українсько-польська шляхта витворила етногенетичний міф походження від сарматського племені роксоланів. У козацьких літописах XVIІ—ХVІІІ ст. досить часто зустрічаються словосполучення: «князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська», «наші козако-сарматські предки» та ін.
Релігійна система стародавніх слов’ян увібрала багато елементів вірувань фракійських племен, частина яких у І тис. до н. е. населяла південно-західні території України (Галичину, Поділля, Південну Волинь). Разом із слов’янськими та сарматськими племенами фракійці формували черняхівську культуру, яка створила історичні передумови виникнення Руської держави та українського етносу.
Фракійці вірили, що тіло можна вилікувати лише за умови попереднього оздоровлення душі молитвою та піснею з добрими порадами. У різних регіонах України збереглися молитви, заговори, відмовляння, віра в перебування людських душ під землею і звертання до померлих родичів покійника з проханням відчинити ворота, через які він має потрапити на той світ, тощо.
Подібність релігійних систем фракійців і давніх слов’ян засвідчують схожі імена бога війни (у фракійців — Арес, у слов’ян — Яр, Ярий, Ярун, Ярило, Яровит). Фракійського бога сонця Дія, якого не можна ототожнювати з Дивом зі «Слова про Ігорів похід», греки називали Діонісом, а римляни — Сабасієм. В українців його ім’я пов’язане із назвою свята Івана Купала — Собітка. У пошані в слов’ян була також фракійська богиня щастя, весни, веселощів і кохання Лада, чоловічим уособленням якої є Ладо. Лада і Ладо — символи вірного подружжя. Фракійська богиня місяця та ловів Мендіда (Артеміда) відома у слов’ян як Дана (Дівиця, Діванна, Дівонія). Нагадують про давній культ географічні назви: Дівин, Дівингород, Дівич-гора. Фракійських жриць сонця Сивил наші предки називали Вилами.
У релігійній системі давніх слов’ян фракійське божество сонця Пел називали Білобогом. Це творець землі, води і світла, батько Перуна. Білобогові протистояв Чорнобог — уособлення зла, а їх боротьба символізувала боротьбу добра і зла. Не випадково в казках бог постає в образі дідуся з білою бородою, в білому одязі, з білим києм тощо.
Становлення світоглядної системи наших предків було тісно пов’язане з асиміляцією складових релігійності інших народів, зокрема кельтів, германців, гуннів-булгар та ін.
7. Праслов’янська доба (І тис. н. е.). Предки слов’ян жили в районі басейнів Одри, Вісли і середнього Дніпра. Звідти вони розселилися на схід, південь і північ Європи. На початку нашої ери завершився поділ слов’ян на східних і західних. У VI—VІІ ст. н. е. деякі племена заселили і Балканський півострів, створивши південну групу. Відомості про розселення наших предків є в «Повісті минулих літ»: «Також ті слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — древлянами, тому що вони оселилися в лісах, а ще інші сіли між Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами, а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами… Ті ж слов’яни, які поселилися біля озера Ільмень, назвалися своїм іменем — словенами і збудували місто, і нарекли його Новгородом. А інші сіли на Десні і на Сеймі, і на Сулі і найменувалися сіверянами. Так розселився слов’янський народ».
Заселяючи нові території, слов’яни приносили на освоєні землі і свою культуру, свідченням чого на теренах сучасної України стали залишки зарубинецької (II ст. до н. е. — II ст. н. е.), черняхівської (II—V ст.) та київської (VI—VIII ст.) археологічних культур. Давні слов’яни, залишаючись язичниками, успадкували деякі вірування, звичаї та мовні особливості своїх попередників.

Розвиток фольклору на українських землях у дохристиянську (міфологічну) епоху. Український фольклор. Конспекти лекцій

Повернутися на сторінку Український фольклор. Конспекти лекцій

Комментарии закрыты.