«Срібне століття» російської поезії. Літературні напрямки, течії, школи у поезії. Блок, Ахматова, Маяковський

«Срібне століття» російської поезії. Літературні напрямки, течії, школи у поезії. Блок, Ахматова, Маяковський

На межі XIX—XX століть в російській літературі, як в більшості європейських літератур, провідну роль відіграють модерністські течії, які найбільш яскраво виявились у поезії. Епоху модернізму в російській літературі називають «срібним століттям». Специфіка «срібного століття» полягає в тому, що, здійснюючи творчі пошуки на загальних засадах модернізму в кінці XIX ст., письменники на початку XX ст. повинні були самовизначитись щодо актуальних проблем епохи. Це позначилось на долі й творчості багатьох діячів «срібного століття». Дехто сприймав революційні події як трагедію свого народу і власну, інші розуміли неминучість цієї катастрофи і закликали до морального очищення людини й суспільства, треті відверто пов’язали свою творчість з ідеями соціалістичної революції (В. Маяковський). Досягнення «срібного століття» важко переоцінити, бо жодна європейська література не дала в цей час такого розмаїття поетичних індивідуальностей. як російська література «ср. с.», жодна європейська література не зазнавала й такої трагедії. Майже всі поети «с.с» у 20—30-і роки були виключені з загального літ. процесу: фізично знищили М. Гумільова, Й. Мандельштама, загнали в еміграцію деяких; В. Маяковський, М. Цвєтаєва були змушені покінчити життя самогубством; не друкували твори Б. Пастернака, А. Ахматової.

В історії розвитку російської поезії «срібної доби «найбільш яскраво виявили себе три напрямки: символізм, аісмеїзм, футуризм. «Срібна доба» розпочинається з появою на літературній арені російського символізму, який склався як художня течія у 80—90-і роки минулого століття. Характерна ознака рос. символізму — його філософічність. Але вже наступне покоління російських символістів (В. Брюсов..) на перший план висувають не світоглядні символістські пошуки, а естетичні, в царині форми. В. Брюсов експериментує з різними поетичними жанрами, формами. Важливе значення в поетиці символістів має цикл. Майже всі вірші Брюсова і Блока пов’язані у цикли. Цикл (коло) давав змогу найповніше розкрити особливості світосприйняття символістів, їх філософію, згідно з якою світ не можна зрозуміти ні розумом, ні почуттями. Тільки поет-творець в особливому стані творчого осяяння може осягнути зв’язок між реальним і ідеальним світом. Цей зв’язок передається у вигляді символу. В циклі символи поєднуються, один одного доповнюють, так вступають у складні взаємини, тільки тоді можна зрозуміти їх зміст.

Найвищим досягненням російського символізму стала творчість О. Блока, в якій поєднались і висока майстерність віршування, і своєрідність поетичного бачення, і трагічне усвідомлення своєї ролі нащадка культурної спадщини, якій загрожує знищення. Іншим шляхом у модерністському мистецтві пішли акмеїсти. Акмеїзм ( найвищий ступінь будь-чого, квітуча сила). Акмеїсти прагнули повернути слову його первинний зміст, а не підміняти його туманним символом. В своїй творчій практиці вони наслідували традиції світової поезії. їх цікавив внутрішній світ людини, її переживання, а не прояви в цих переживаннях Світової Душі. І хоча акмеїсти наблизились до реального життя, їхня поезія не стала приземленою. Навпаки, реальне життя, реальні переживання піднесли вони на рівень високої поезії. Саме в цьому і полягає головне досягнення акмеїстів. В російській поезії своєрідно віддзеркалився імажизм, художня течія англійської поезії, що визнавала вирішальним у поетичному творі образ. Російський імажинізм згадується, тому, що його впливу зазнав молодий С. Єсенін. Згодом відійшовши від імажинізму, поет зазначив його роль у становленні своєї поетичної майстерності. Авангард у «срібному столітті» представляв футуризм — майбутнє. Футуристи прагнули створити нове мистецтво, роль поета вони трактували відповідно до соціальних завдань: поет — бунтар, який засобами мистецтва прискорює майбутнє. В російському футуризмі існувало кілька відгалужень, погляди поетів і творчі пошуки в них відрізнялись. Але найбільш радикальним відгалуженням російського футуризму був кубофутуризм, представлений в творчості В. Маяковського, Хлєбнікова. «Срібне століття» відкрило нові можливості поезії, які не вичерпувались вказаними літературними течіями. Багато поетів шукали своїх власних шляхів, не пов’язуючи себе з певним напрямом, але в їх творчості відобразились загальні пошуки модернізму в царині поезії. Риси експресіонізму властиві поезії М. Цвєтаєвої. «Реквієм» А. Ахматової — як пам’ятка доби сталінського терору. Ахматовій (1889—1966) судилося прожити довге життя, сповнене такого ж трагізму, як і час, в який вона жила. їй довелось пережити дві світові війни, революції, сталінські репресії. Про Ахматову не можна сказати, що на її очах відбувалась трагедія народу, бо вона не була стороннім спостерігачем: трагедія народу була і її особистою. Це зумовило особливості її пізньої поезії. В літературу молода Ахматова увійшла як інтимно-психологічний поет, що може не просто розповісти про наисповідальніше, але й дати можливість читачу пережити разом із нею ці почуття. Пізня поезія поетеси зберігає цю рису, але наповнюється новим змістом, усвідомленням тісного зв’язку своєї долі з долею народу, своєї відповідальності перед історією і культурою за все, що відбувається в країні. Це виявилось в поемі «Реквієм». За жанром поему можна визначити як ліро-епічну, бо в ній особиста трагедія усвідомлюється як трагедія всенародна, а всенародна — як особиста. Частини поеми були написані упродовж 1935—1940 років під впливом страшних подій особистого життя: арешт чоловіка, потім сина. Але очевидно, що склалася поема як цілісний твір набагато пізніше. Назва поеми «Реквієм 1935—1940» сприймається не як траурна мелодія у пам’ять про окремих людей, а як реквієм усім тим страшним рокам історії. Частини поеми «Посвята» і «Вступ» створюють не тільки емоційний настрій для сприйняття тексту поеми. Вони створюють картину всенародного страждання. Поетеса уникає особового займенника «я», натомість виходить «ми»: Далі з першої до десятої частини перед читачем постає трагедія Людини, Жінки, Матері, яку поетеса розкриває через власну, особисту. Безліч вражаючих деталей, відтінків почуття втрати близьких примушують читача пережити разом з героїнею ці страшні події. Частини поеми створювались саме у ці жахливі 1935—1940 роки. Можливо, саме вірші і допомогли поетесі вистояти, давали надію, бо вони розкривають безмежну самотність героїні. В останній, десятій частині поеми виникає образ Богоматері, образ вічного материнського страждання. Тема безвинно страчених, засуджених проходить через всю поему. Образ Богоматері, епіграф останньої частини надають поемі не тільки широкого узагальнення. Вони сповнюють поему новим змістом. Епіграф допомагає зрозуміти й те, що засуджені, закатовані в сталінських таборах і тюрмах, були і носіями «нової віри», віри в добро і справедливість, любов і людяність. Втрата їх — страшна трагедія, але, як і смерть Христа, повинна збудити людську совість, бо зло можна перебороти, бо явиться нове розуміння людини. Ахматова в це вірить. Життя і творчість А. Ахматової — приклад великої мужності поета, на долю якого випав страшний час. Поема «Реквієм» — яскравий цьому доказ. Все своє життя Ахматова відчувала себе поетом, покликаним розповісти нащадкам про трагічну долю свого народу.

«У спогадів є три епохи», — сказала якось Анна Ахматова в одному із віршів. І сама її довга і драматична творча доля також перебуває приблизно у трьох різних біографічних колах. Перше з них, початкове, позначене «Вечором», «Вервицею » і «Білою зграєю», охоплює дореволюційний період. Основні художні принципи, притаманні Ахматовій, склалися саме у ті далекі роки і були дуже близькими до російської поетичної класики (Пушкін, Лєрмонтов, Тютчев). Ім ‘я молодої Ахматової тісно пов’язане з акмеїзмом. В поезіях «Вечора» можна легко знайти предметність обрисів, чіткість зображення зовнішньої обстановки, інтер ‘єру, навіть своєрідна стереоскопічність зображення, коли добре видно кожну деталь, кожен штрих, а також психологічна мотивованість усіх вчинків і переживань, повна об’єктивність внутрішніх переживань. Друге творче коло значно триваліше у часі: якщо літературна діяльність Ахматової до революції тривала близько восьми років і її перебіг був дуже інтенсивним, з різкими змінами настроїв і самого звучання вірша, то одразу ж після революції і аж до початку 30-х років вона переживала внутрішньо замкнутий і непомітний для читача творчий процес. У 30-ті роки твори Ахматової залишались невідомими для читача і для суспільства. Творчий розвиток поетеси цього періоду увінчався наприкінці 30-х років декількома зразками політичної лірики, а також знаменитою поемою «Реквієм «. Ахматова озирається у цій поемі на пройдений життєвий шлях; під перехрещеними променями «непокірної совісті» вона переглядає і переоцінює минуле, знову долучаючись до високого і чистого образу Вітчизни. Тут, по суті, як у зародку, уся майбутня «Поема без героя» з її пристрасною переоцінкою і переглядом прожитого. Твір Ахматової залишився справжнім народним твором, не лише тому, що він відобразив і виразив велику народну трагедію, але й завдяки своїй поетичній формі, близькій до народних голосінь. Поезія Ахматової років війни і післявоєнного періоду становить третє коло її творчої біографії. Улюблена ахматовська думка, що склала серцевину її пізнішої філософської лірики, думка про безсмертя незнищенного людського життя, вперше виникла і укріпилась у роки війни. Характерною особливістю лірики поетеси цього періоду є дивне за своєю несподіваною органічністю суміщення уній двох поетичних масштабів: це, з одного боку, загострена увага до найдрібніших проявів життя, аз іншого— відчуття вічності. В останні роки Ахматова працювала дуже інтенсивно: окрім оригінальних віршів, багато перекладала, писала мемуарні есе готувала книгу про Пушкіна. Останньою поетичною збіркою поетеси стала книга «Біг часу».

«Срібне століття» російської поезії. Літературні напрямки, течії, школи у поезії. Блок, Ахматова, Маяковський

Повернутись на сторінку Зарубіжна література

Комментарии закрыты.