• .

Східна й українська теми у творчості Джорджа Байрона

Широко відомим є те велике значення, що має східна тема у творчості Байрона. Пов’язано це з властивим Байронові й іншим європейським романтикам увленням про поетичну «вичерпаність» європейської тематики, із прагненням знайти нову екзотичну реальність, що дозволить максимально виразити романтичний ідеал й основні особливості романтичної поетики.
«Тримайте курс на Схід,— пише Байрон у 1813 році Томасові Муру,— …це єдина правильна поетична політика. Північ, Південь і Захід уже вичерпані. Зі Сходу ж у нас немає нічого, крім нерозкуплених поем Сауті, і ті він ухитрився зіпсувати, використавши тільки найдивовижніші плоди їх (тобто людей Сходу) уяви… Та дрібниця, яку вклав я у цю сферу, поки що — голос волаючого в пустелі, і якщо вона мала успіх, це доводить лише, що публіка настроєна на східний лад…»
«Та дрібниця», що до цього часу встиг написати на східну тему Байрон,— це перші дві пісні «Паломництва Чайльд-Гарольда» і поема «Гяур», яка вийшла першим виданням на початку червня 1813 року. Протягом 1813-1816 років були створені й інші поеми «східного» циклу — «Абідосська наречена», «Корсар», «Лара», «Облога Коринфа» і «Паризина».
Головний інтерес «східних поем» зосередився на новому типі романтичного героя. Для прояву його виняткової індивідуальності й драматичної долі була потрібна поетично незвичайна, по-східному колоритна й екзотична обстановка. Байронівських героїв характеризують насамперед сильні пристрасті — яскраві, всепоглинаючі, незнищенні. Таких пристрастей завжди дві — любов і ненависть, вони нерозривно пов’язані між собою:

Когда нахлынет на людей
Поток любви, давно хранимый,
Иль старый гнев, в груди носимый,
Тогда в минуту человек
Переживает целый век.

Ця нерозривність любові й ненависті вказує, за Байроном, на внутрішню суперечливість людської природи взагалі. Пристрасті прекрасні, але вони й руйнівні: приносять блаженство й призводять до злочину, у них реалізують себе людська душа й людська свобода. Пристрасті не можна знищити й змінити: раз оселившись у душі героя «східних поем», вони назавжди визначають його внутрішній світ, його дії й учинки. Пристрасті з’являються в поемах Байрона як невід’ємна частина внутрішнього світу героїв — сама природа Сходу, його повітря, увесь його екзотичний простір ніби напоєні, насичені пристрастями. Схід у байронівських «повістях» — це особливий умовний географічний і історичний простір. Для нього характерні насамперед яскраві й різкі контрасти — у природі (дикі гори — прекрасні долини), у суспільстві (тиранія — волелюбність, сонний спокій — боротьба), у житті людини (любов — ненависть).
У художньому світі байронівських «східних повістей» людина і природа живуть у єдності, їх єднання обумовлене тим, що у свідомості Байрона ареною споконвічної боротьби добра й зла є і природа, і суспільство, і душа самої людини.
Тому героєм «східних поем» Байрона може бути європеєць (Конрад в «Корсарі») або турок (Селімо в «Абідосській нареченій»). Внутрішній світ героя не залежить від національності, і головні його риси у всіх випадках залишаються однаковими. Це насамперед індивідуалізм і волелюбність, нетерпимість до будь-яких форм примусу. У перших трьох поемах — «Гяур», «Абідосська наречена» і «Корсар» (вони, властиво, і є справжніми «східними поемами», до яких за традицією зараховують також поеми «Лара», «Облога Коринфа» і «Паризина», в яких дія відбувається в Італії) — антагоністами головних героїв є східні деспоти, що в добайронівську епоху служили символом тиранії. У сутичці з ними героєві допомагає загін людей, що стоять поза законом, у яких ремесло піратів чи розбійників, як правило, сполучається зі свободою і протестом проти національного гноблення. Герой при цьому залишається індивідуалістом, що переслідує свою ціль, він лише приєднується до них, навіть якщо, як в «Корсарі», стоїть на чолі цих людей.
Гяур мстить Гассану за те, що той звелів утопити його кохану Лейлу, викриту в зраді деспотові. Разом із тим герой зізнається, що сам убив би Лейлу, якби довідався про її невірність собі. Ніяких, по суті, розбіжностей у мотивах поведінки між героєм і тираном немає, ворогами вони стали через конкретні обставини. Утверджуючи можливість вільного прояву пристрастей як вищу життєву цінність, як спосіб самореалізації особистості героя, Байрон іде до кінця, відмовляючись від етичних оцінок учинків своїх героїв, продиктованих пристрастями. Малюючи наприкінці поеми картину спустошення, що панує в будинку Гассана після його смерті, поет уболіває через руйнівну силу пристрастей — але вболіває поет, а не його герой. Останній, навіть закінчуючи своє життя в монастирі, не кається в убивстві й не може простити свого ворога. У цій вірності героя собі до кінця Байрон бачить цілісність, внутрішню силу й навіть красу його особистості, поетизує ці якості.
Селім, головний герой «Абідосської нареченої», мстить дядькові за вбивство свого батька, присвоєння його титулів і володінь. У його бажанні помсти проглядається праведне прагнення відновити справедливість, а в розбійницькій зграї піратів, з якими він зв’язався, є навіть такі, котрі переживають шляхетні почуття. Проте конфлікт між Селімом і Джаффіром залишається конфліктом приватним, а не суспільним чи соціальним, їхні пристрасті породжені самою «фатальною Природою», людина не несе за них відповідальності. Якщо ненависть — це зло, то воно ніби споконвічно закладене в світобудову.
Конрад, герой «Корсара», протистоїть паші Сеїду як глава корсарів (морських піратів), сам же не має до нього особистої ненависті. У боротьбі Конрада з пашею Сеїдом знаходить вираження ненависть корсара до всього людства:

Оттолкнут, оклеветан с юных дней,
Безумно ненавидел он людей.
Священный гнев звучал в нем как призыв
Отмстить немногим, миру отомстив.

Конфлікт із приватного, яким він був у перших двох «східних повістях», перетворюється, як бачимо, у глобальний. У цій поемі намічається також і відхід від натуралістичного трактування пристрастей як віддавна даних людині самою «Природою-матір’ю», за які вона не може нести відповідальності. Ненависть Конрада до всього людства вже не може бути представлена як «природна» пристрасть. «З юних днів» він був ображений людьми, його душа була зіпсована ними, суспільством, тому етичні оцінки вчинків Конрада звернені не до його розуму чи волі, а до того, що визначає, як і в героїв попередніх поем, його духовний світ: до його любові й ненависті. Саме любов до Медоре названа в поемі єдиною чеснотою Конрада, а його всепоглинаюча ненависть до людей — вадою. Нерозривний зв’язок цих пристрастей у душі героя пояснює драматизм його долі.
У цій поемі є й ще одна дуже цікава, з погляду романтичного свтовідчуття Байрона, сюжетна лінія, пов’язана з Гюльнарою, рабинею Сеїда. Коли Конрад потрапив у полон до Сеїда, Гюльнара з усією східною палкістю покохала його, покохала так, що в душі її ніби дзеркально відбився внутрішній світ Конрада — Корсара — сплав любові до нього й ненависті до паші Сеїда. Вона любить і ненавидить так, що заради любові до Конрада, не замислюючись, убиває Сеїда, і це мимоволі жахає Конрада. Виходить, пристрасті в їхній двоїстій іпостасі (любов і ненависть) визначають драматизм долі не тільки героя, але й інших людей, взагалі положення людини у світі — таке переконання Байрона періоду «східних повістей». Але фінал поеми (розрив Конрада з корсарами і його таємниче зникнення) може бути розцінений і як початок кризи такого світорозуміння поета: чи не під впливом душевної смути і його духовного перелому, що почався після жахливого злочину Гюльнари, герой круто змінює своє життя? У всякому разі, наступна еволюція світогляду й творчості поета не суперечить такому припущенню.
Величезна, загальноєвропейська, популярність «східних поем» Байрона пояснюється, у першу чергу, тим, що в них був виведений герой нового типу. Для людини кризової епохи, що склалася після наполеонівських війн, особливий інтерес представляло суперечливе поєднання в такому герої волелюбних устремлінь і ненависті з її трагічними наслідками,— поєднання, яке так точно вловив поет.
Українські мотиви й — ширше — українська тема у творчості Байрона пов’язані з його поемою «Мазепа», створеною ним у 1818 році в Італії. Як писав сам поет у передмові до твору, у ньому відтворений епізод, узятий ним з «Історії Карла XII» Вольтера. Зміст цього епізоду (історична вірогідність його остаточно не встановлена) полягає в наступному: на початку своєї кар’єри юнак Мазепа був пажем при дворі польського короля Яна Казимира. Красень-паж полюбив молоду дружину одного із придворних магнатів і користувався її взаємністю. Коханців вистежили, піймали й привели на суд розгніваного старого чоловіка, що жорстоко розправився зі своїм суперником. Юнака роздягнули, прив’язали до щойно взятого з табуна дикого жеребця, якого, налякавши батогом і пострілами в повітря, відпустили на волю. У поемі розповідається про той жах, що пережив приречений Мазепа в цій скаженій скачці, яка тривала не одну добу. Страждання його, зрештою, на межі втрати життєвих сил, закінчуються випадковим щасливим порятунком.
Розповідь про всі ці події ведеться від імені самого Мазепи, але не юнака, а вже літнього Мазепи. На одному із привалів під час відступу після Полтавської битви він розповідає стомленому королеві Карлові XII про цей трагічний епізод своєї молодості.
Пушкін, захоплюючись поетичною силою й красою байронівської поеми («…який полум’яний твір, який широкий, швидкий пензель!»), разом із тим дивувався тому, що, обравши героєм Мазепу, Байрон обмежився одним тільки епізодом із юності гетьмана й зовсім не торкнувся наступних років його життя, «що мали набагато сильніший драматичний та історичний інтерес». Але в Байрона були на те свої причини.
Після створення «східних поем» пройшло два роки, як ми пам’ятаємо, досить драматичних у житті поета. У цей час була написана поема «Манфред», у якій тема трагічного протистояння людини з її пристрастями й світу одержує, мабуть, найбільш повне вираження. У наступних за «Манфредом» творах так чи інакше проявляється прагнення Байрона знайти нову відповідь на питання про ставлення людини до світу. І хоча центральною залишається тема самотнього бунту, проте інтерес до екзотики змінюється інтересом до історії, а живопис пристрастей — інтересом до психології людської особистості. Досить виразно це виявилося в написаному у Швейцарії «Шильонському в’язні», у ще більшій мірі — у створених уже в Італії «Скарзі Тассо» і «Мазепі», а також у перших піснях «Дон Жуана». При цьому історичні факти у творах Байрона служать лише канвою для сюжету — поет мало піклувався про історичну вірогідність створених ним образів. І «Скарга Тассо», і «Шильонський в’язень» присвячені душевним переживанням самотнього в’язня. Так само і в «Мазепі» вся увага поета зосереджена на внутрішніх переживаннях людини, у якої відняли будь-яку фізичну можливість не тільки активно боротися чи протестувати, але й узагалі чинити найменший опір.
Замість героя, що бореться проти тиранії, як у «східних поемах», замість патетичних сцен і відкритих сутичок, поет докладно розповідає про болісні переживання людини, для якої немає надії, якій нізвідки чекати підтримки,— людини, приреченої на повільну агонію й загибель. Але байронівському Мазепі навіть у цих обставинах абсолютно далека сама думка про смиренність чи навіть примирення з обставинами, що виникли. Більше того, саме в ці страшні години шаленої скачки в душі юнака-Мазепи народжується перша серйозна всепоглинаюча пристрасть — пристрасть помсти. Вона ні на хвилину не вгасала в ньому доти, доки не була задоволена:

Никто не думал в те мгновенья,
Когда я пущен был стрелой
Навстречу гибели лихой,
Что я вернусь туда для мести,
И десять тысяч скакунов
Со мною явятся на зов
Расчеты с графом свесть по чести…

Возмездье время нам несет…

Як у «Паломництві Чайльд-Гарольда» і в «східних повістях», Байрон прагне до точності відтворення географічних, етнографічних та історичних деталей. У поемі «Мазепа» — це насамперед картини розореної війною й татарськими набігами колись багатої української землі:

Ни городов, ни сел… Равнина
Легла угрюмым пустырем,
И лишь порою над холмом
Мелькала серая руина
Ограды замка, что служил
Оплотом против вражьих сил.
Безлюдно все… Не больше года
Прошло с турецкого похода…
Где спаги конь ступил ногой,
Все стало пустошью немой,
На почве, кровью обагренной,
Стал чужд травы зеленой всход…
Был мрачен хмурый небосвод…
Был ветр в тоске неугомонной…
И тучная земля степей
Никем не вспахана, не взрыта…

(Спаги — найманці в турецькому війську.)
Поема «Мазепа» виявилася окремою помітною віхою в еволюції байронівської романтичної поеми й усієї його творчості.

Східна й українська теми у творчості Джорджа Байрона

Комментарии закрыты.