Творчий шлях Ф. М. Достоевського, аналіз «Злочин і кара»

Творчий шлях Ф. М. Достоевського, аналіз роману «Злочин і кара»

Середина 60-х років XIX століття — складний і суперечливий період у світовій історії, але на теренах Російської імперії загальні суперечності набули виразу глибокої економічної та духовної кризи. Пошуки морального ідеалу й нової етики, необхідних для виходу з кризи, супроводжували ідейну боротьбу й духовні пошуки багатьох російських митців, мислителів. Достоєвський не стояв осторонь цієї ідейної боротьби. У молоді роки вій пережив захоплення ідеями соціалізму, але довгий, важкий, сповнений страждань життєвий шлях допоміг письменнику позбутися оманливих ідеалів. Роман «Злочин і кара» став одним із творів письменника, в яких він переконливо доводить, що плин життя, його жива і мінлива логіка спростовує будь-яку теорію. Достоєвський не вірив, що самі тільки теоретичні судження, навіть роздуми про очевидну «вигоду» можуть утримати різноспрямовану стихію людських почуттів, де скривджене самолюбство, невдоволене марнославство, жадібність, хтивість та безліч інших пристрастей впливають на рішення людини та її вчинки. Приборкати цю стихію, на думку письменника, може тільки живий приклад людини, яка вистраждала почуття — не переконання, а саме почуття, — що немає на землі більш високого призначення для людини, ніж безкорисливо віддавати себе людям. Саме такий складний шлях (від теоретичного обґрунтування вбивства до почуття «безкінечної любові») проходить головний герой роману Родіон Раскольников. Щоб достовірно зобразити цей шлях, письменнику треба було розкрити складний і суперечливий духовний світ свого героя. Вся дія роману побудована як заперечення теорії Раскольникова й історія його «духовного одужання». Найперше, що суперечить антигуманній теорії, це жива і гуманна натура самого автора теорії. Достоєвський зображує, як кожного разу у зіткненні з людським стражданням Раскольников відчуває майже інстинктивне бажання прийти на допомогу. Але сила ідеї не менш могутня, ніж сила почуттів, і вона може підкорити душу людини так само, як палка та згубна пристрасть. У першій і другій частинах роману Раскольников перевіряє, чи може він переступити загальноприйняті закони моральності, чи здатен він переступити через людське життя. Перша частина роману побудовані за принципом наростання конфлікту: картини задушливого міста, розмова з Мармеладовим у трактирі, лист від матері, сон, в якому Миколка забиває кобилу, вбивство лихварки, її сестри і себе, як він потім скаже.

Друга частина роману змальовує кризу душевного і фізичного стану героя. Розпочинається вона сценою непритомності Раскольнікова у поліцейській конторі й закінчується сценою непритомності під час зустрічі з матір’ю і сестрою. А між цими двома запамороченнями свідомості героя — рух двох відчуттів: тваринної радості, що ніхто не знає про його злочин, і відчуття безкінечної відокремленості від людей. Напруженість, драматизм переживань, відчуттів Раскольникова Достоєвський передає різноманітними засобами. Він зображує плутанину думок героя, їх миттєву зміну, переключення з однієї думки на іншу. Душевне сум’яття виявляється у хаотичних, іноді ніби судомних фізичних рухах героя.

У третій частині душевна боротьба Раскольникова стає все більш напруженою і заплутаною, вона відбувається у різних напрямах, і кожен з них веде героя у глухий кут: Раскольников вірить у правильність своєї теорії і з презирством засуджує себе за слабкість; він називає себе «негідником», коли голос його совісті не хоче миритися зі скоєним злочином, Разом з тим Раскольников страждає від неможливості спілкування зматір’ю, сестрою: думати про них для нього так само болісно, які про смерть Лізавети. І він намагається не думати, бо інакше неодмінно доведеться вирішити питання, до якого розряду людей вони належать. За логікою його теорії, вони мають належати до «нижчого» розряду, а це значить, що сокира якого-небудь іншого Раскольникова може в будь-який момент опуститися на їхні голови. Більш того, його власне гасло: «Хто найбільше собі може дозволити, той і правий!» — неминуче повинно привести до логічного висновку, що син має право вбити власну мати. Але усвідомити це повною мірою для Раскольникова — самогубство, тому він інстинктивно ховається від рідних і навіть думок про них.

Тезу про те, що злочинна насамперед теорія Раскольникова, Достоєвський доводить і образом людини «з-під землі». Спочатку ця людина звинувачує Раскольникова у злочині, а потім приходить прощення «за злі думки». Але Раскольников до такого простого погляду (думки злі — теорія злочинна) ще не дійшов.

Він ще довго намагатиметься довести істинність своєї теорії. Навіть зізнавшись у скоєному злочині, перебуваючи на каторзі, він не міг позбавитись її згубного впливу. Зізнання, з точки зору Раскольникова,— це слабкість, катастрофа, але його особиста катастрофа: надто він слабкий, «не має права» на чужу кров. Дивно, але чим нижче опускається Раскольников у власних очах, тим палкіше він обстоює власну теорію. Але саме високі людські якості допомагають Раскольникову усвідомити згубність теорії, роблять можливим його воскресіння. Ідучи на зізнання, Раскольников заходить до Соні: взяти у неї хресті.,, «подивитися на людину», яка здатна любити, вірити, страждати за іншу людину.

В романі «Злочин і кара» Достоєвський змальовує складний і суперечливий духовний світ героїв. Намагаючись осягнути цей світ, читач відкриває невичерпність тайн людської душі та її єдність із загальними законами буття.

«Злочин і кара» у творчості ф. Достоєвського посідає особливе місце. Він був першим з п’яти великих романів Достоєвського («Ідіот», «Біси», «Підліток», «Брати Карамазови»), які постали на ґрунті глибоких і сумних роздумів письменника про найважливіші проблеми сучасності. Водночас ці твори відобразили й нову систему суспільно-політичних і етичних поглядів автора. У середині XIX століття російське суспільство перебувало у тяжкій кризі. Скасування кріпацтва обернулося масовим пограбуванням селян. Вивільнена в умовах перебудови російського суспільства «особиста ініціатива», не стримувана ніякими моральними й культурними нормами, підпадала під вплив «нових ідей», які підносили таку особисту ініціативу на рівень культу. Це нищівним чином впливало на моральний стан суспільства. Саме такий хворобливий стан суспільства та молодої людини, яка стала його жертвою, зображено Достоєвським в романі «Злочин і кара».

Достоєвський був переконаний, що рівень досконалості людини залежить від рівня економічного розвитку, проте рівень усіх суспільних, зокрема й економічних, відносин визначає моральність. На думку письменника, сучасне суспільство потерпає від небезпечної хвороби, яка веде до обожнювання людиною самої себе й руйнує живі зв’язки між людьми. Втрата вищих духовних цінностей, якими є цінності християнства, неминуче призведе до створення оманливих кумирів, яким почне поклонятися людина. Але у людства є вічний ідеал, втілений в особистості Ісуса Христа, і до цього ідеалу людина має наближуватися. Ідеал християнства — це спроможність з любові принести власне «я» на користь іншій людині. Прагнення до ідеалу — моральний закон, невиконання якого примушує людину страждати, а виконання дає найвищу моральну насолоду. У рукописі третьої (остаточної) редакції роману «Злочин і кара» є такий запис: «Ідея роману. І. Православне світосприйняття, у чому полягає православ’я. Немає щастя у комфорті, купується щастя стражданням. Людина не народжується для щастя. Людина заслуговує щастя, і завжди стражданням…». Отже, християнська наснага роману випливає з його ідейного задуму і дає ключ до розуміння змісту твору, всіх його подій, героїв. Історія Раскольникова — це історія з’єднання «відпалої» людини зі світом, Богом.

У романі відтворені картини страждань міської бідноти: з них постає мінливий, але страшний образ злиденності. Найбільш яскраво цей образ розкривається у долях Мармеладова, Катерини Іванівни та її дітей, Соні. Раскольников не може змиритися з жахливим світом, де діти зростають у брудних кутках, потерпають від пияцтва батька та роздратування хворої матері, де батько змушений змиритися з падінням дочки. Совість не дозволяє Раскольникову прийняти цей світ таким, яким він є. Бунт Раскольникова виливається спочатку в ідею вдосконалити світ. Але бунт і смирення, яке вважається однією з найважливіших чесноту православ’ї, несумісні. І, вдавшись до бунту, Раскольников порушує християнські заповіді, що і призводить героя до втрати моральних орієнтирів. Герой ніби забуває, що Христос «прийшов не порушувати, а виконувати закон…», що духовна природа людини не дозволяє свавільне вбивство людини, адже людина — не «воша». Саме через втрату моральних орієнтирів, нехтування християнськими заповідями ідея про вдосконалення світу обертається на тяжкий злочин. А кожен злочин має бути покараний.

Покарання Роскольникова починається відразу після скоєного злочину. І покарання це не карне, а духовне: неможливість жити серед людей з «кров’ ю на совісті». Раскольников відчув, як вбивство відокремило його від усіх людей, насамперед від найближчих, від тих, кого він любив найбільше: матері, сестри. Трагічність світу впливає на духовний світ Раскольникова і робить його трагічним. Однак Достоєвський певен, що навіть для такої «загиблої душі», як Раскольников, воскресіння можливе.

Врятувати Раскольникова можуть тільки християнська любов і самопожертва, які набувають вирішального значення у романі «Злочин і кара». Втіленням такої любові й самопожертви стає Соня Мармеладова. її діяльна любов до ближнього, здатність відгукнутися на чуже страждання роблять образ Соні ідеальним. Саме з позицій цього християнського ідеалу в романі проголошується вирок: всі люди мають право на життя, ніхто не може досягати щастя власного або для інших людей через злочин. Цікаво, що Раскольников кілька разів мав намір зізнатися у скоєному вбивстві: сестрі, Порфирію Петровичу, Разуміхіну. Але зізнання так і не відбулося. І тільки Соні він зізнався. Раскольников добре розумів, що Соня не здатна збагнути його теорії «про сильних світу цього». І коли зізнавався, не розуміння він чекав від Соні, а співчуття до своїх страждань. Почувши сповідь Раскольникова, Соня жахнулася, але не відвернулася від нього. Соніне співчуття подарувало Раскольникову надію. Справжнє воскресіння героя було ще попереду, а на шляху до нього Раскольников мав навчитися любити людей.

У романі «Злочин і кара» Ф. Достоєвський з надзвичайною силою зміг показати небезпеку для людства індивідуалістичної свідомості, яка прагне ствердити себе. Індивідуалістичній моралі письменник протиставляє християнську мораль, вічні духовні цінності. Трагічний пафос роману, всебічне викриття ідеї «надлюдини», реалістичне відтворення соціальних умов життя бідних людей, справжній демократизм та гуманізм письменника, його щира віра у людину зробили роман «Злочин і кара» однією з вершин реалістичної прози XIX століття.

Творчий шлях Ф. М. Достоевського, аналіз роману «Злочин і кара»

Повернутись на сторінку Зарубіжна література

Комментарии закрыты.