Трагічні суперечності творчого шляху М. Горького. Неоромантичні та реалістичні тенденції в прозі

Трагічні суперечності творчого шляху М. Горького. Неоромантичні та реалістичні тенденції в прозі

На межі XIX—XX ст. у художній літературі набули розвитку такі течії: імпресіонізм, натуралізм, неоромантизм, символізм. На думку українського літературознавця Д. Наливайка, «за всієї своєї новизни течії кінця XIX — початку XX ст. не були радикальним розривом з великими художніми системами попередньої епохи: такий розрив відбувається вже в 10-20-х роках XX ст., за доби модернізму й авангардизму. Всі вони генетично пов’язані зі згаданими системами: натуралізм і почасти імпресіонізм — з реалізмом, а неоромантизм і символізм -з романтизмом». Оновлення традиційних художніх напрямів спричинило певні зрушення у жанровій системі, зокрема — зближення ліричних і прозових форм, найяскравішим свідченням якого стало поширення ліричної прози та віршів у прозі.

Зазначені процеси відбилися у російській літературі початку XX ст. значний вплив на російське літературне життя цього періоду справили також соціально-історичні потрясіння, яких країна зазнала під час війни з Японією, революцій 1905-1907 і 1917 рр., Першої світової війни, за роки встановлення радянської влади та братовбивчої громадянської війни. Все це підсилило напругу духовних струмів у російській культурній свідомості. Трагічна епоха віддзеркалилася не лише у світосприйнятті тогочасних митців, а й у їхніх долях. Це стосується зокрема життєвих шляхів трьох видатних російських письменників -Максима Горького, І. Буніна та О. Купріна. Революційні події 1917 р. виштовхнули цих митців за межі батьківщини. У подальшому їхні долі склалися по-різному. Максим Горький, який за часів царату співчував знедоленим і поетизував революціонерів, а від 1921 р. перебував у еміграції, згодом повернувся до СРСР, де став улюбленцем тоталітарної влади й засновником «соцреалізму».

Спільні риси простежуються також у творчості названих митців. Кожен з них поєднував у своїх творах традиції російського класичного реалізму з художніми тенденціями межі ХІХ-ХХ ст., зокрема — неоромантичними (Горький, Купрін) та імпресіоністичними (Бунін). Таке поєднання зумовило своєрідність створених ними художніх світів.

— Буря! Скоро гряне буря!

Це сміливий Буревісник гордо в блискавках ширяє над ревучим гнівно морем, то кричить пророк звитяги: — Хай сильніше гряне буря!..

— ці слова Максима Горького з його знаменитої «Пісні про Буревісника», що на початку XX ст. пролунали як могутній заклик до революції, і сьогодні вражають духовним натиском й художньою силою. Ось тільки невблаганна історія країни, на яку обрушилася революційна гроза, змушує нас на початку XXI ст. з іншої точки зору подивитись на рядки «Пісні…». Саме у світлі історії відкривається «зворотний бік» і революції, що, довівши країну до межі руйнації, увінчалася народженням тоталітаризму, і висловленого «Буревісником революції» (так називали Максима Горького) романтичного жадання «бурі», за котрим, власне, стояло затяте небажання зважати на неминучі розбіжності між прекраснодушним ідеалом та дійсністю. Утім, далекого 1901 р., коли з’явився цей вірш у прозі, мало хто міг передбачити подібне протиріччя, а зрозуміти його причини — й поготів. За радянських часів романтична піднесеність Горького зазвичай пояснювалася впливом комуністичних ідей. Проведення ж паралелей між нею та романтичним пафосом творів Ф. Ніцше, затаврованого комуністичною ідеологією, не заохочувалось. Тимчасом досить поставити поряд дві цитати, взяті з їхніх творів: «Нижче хмар над морем гордо там ширяє Буревісник, чорній блискавці подібний» («Пісня про Буревісника» Горького) та «Я розповідаю вам про надлюдину: вона і є та блискавка, вона — те шаленство…» («Так казав Заратустра» Ніцше), аби помітити деяку спорідненість почерків російського письменника та німецького філософа. Ця спорідненість мала своїм підґрунтям нове романтичне сприйняття світу, притаманне обом зазначеним авторам. У стихії романтики, якою було позначено чимало його творів (і, додамо, якою читачів причаровували лірично-філософські книжки Ф. Ніцше), Горький вбачав важливу складову сучасної літератури: «Я вважаю, — говорив він, — що необхідною є суміш реалізму з романтизмом. Не реаліст, не романтик, а і реаліст і романтик — як дві іпостасі єдиної істоти».

Неоромантизм (від грец. новий і романтизм) — умовна назва естетичних тенденцій, що виникли у літературі на межі ХІХ-ХХ ст. Естетика неоромантизму формувалася у тісній взаємодії з реалістичними тенденціями та течіями декадентської доби. Засуджуючи прозаїчне «обивательське існування», неоромантики, подібно до романтиків XIX ст., оспівували мужність, подвиг і героїку, поетизували яскраві пригоди. Типовий неоромантичний герой — непересічна сильна особистість (нерідко наділена рисами «надлюдини»), вигнанець, що протистоїть міщанській більшості, шукач романтики та пригод. Навіть зазнаючи поразки у боротьбі з ворожим світом, неоромантичний герой залишається духовно непереможеним. Неоромантичні риси простежуються у творчості таких митців, як Джозеф Конрад, Р. Кіплінґ, Джек Лондон, Ґ. Ібсен, Р. Роллан, С. Ґеорґе, Максим Горький та ін.

До речі, є факти, які свідчать про симпатії Горького до спадщини німецького філософа. «Ніцше… подобається мені», — писав він, зокрема, 1897 р. Однак, відчуваючи спорідненість із вираженими у працях знаменитого філософа несамовитим прагненням ствердити людське «я», пориванням до докорінного перетворення особистості, волею до життя та героїчним опором трясовині обивательського середовища, Горький водночас не поділяв беззастережного ніцшеанського індивідуалізму. Це розмежування з ідеями німецького мислителя відбилося, зокрема, у творі «Стара Ізергіль». Розповідь старої Ізергіль, покладена в основу його сюжету, складається з трьох автономних частин: легенди про Ларру, історії її власного життя та легенди про Данко. У першій легенді йдеться про сина орла та жінки, гордія Ларру, який з презирством ставився до людей. Найвищої позначки індивідуалізм Ларри сягнув тоді, коли він убив дівчину, яка відмовилася відповісти на його кохання. Протилежністю Ларри постає герой третьої частини повісті — Данко, який втілює ідею жертовної любові до людей. Прагнучи вивести плем’я, до якого він належить, з темного лісу, Данко вириває зі своїх грудей палаюче любов’ю серце, аби освітлити ним шлях. Образ героя, який віддав життя заради порятунку людей, є своєрідним уособленням ідеалу «сильної особистості», якого потребувала просякнута героїкою доба. Цей ідеал ґрунтувався на поєднанні уявлень, дотичних до ніцшеанської концепції «надлюдини», з набутками гуманістичної традиції, успадкованими Горьким від класичної російської літератури XIX ст. Постаті Ларри та Данко, стилізовані під образи стародавніх легенд, набувають широкого узагальненого значення: вони унаочнюють дві протилежні моделі поведінки «сильної особистості» у світі слабких та недосконалих людей. Однак навіть протиставлені один одному як егоїстична та альтруїстична іпостасі «сильної особистості», ці образи виявляють парадоксальну спорідненість. На це, зокрема, звернув увагу російський учений В. Келдиш: «…»надлюдина» Ларра, котрий зневажає інших, нехтує ними («він вважає себе найпершим на землі й, окрім самого себе, не бачить нічого»), покараний прокляттям вічного відцурання. Проте і його антипод Данко, герой легенди про «палаюче серце», який здійснив подвиг любові до людини, залишається самотнім, чужим масі, яку він рятував, — чужим з огляду вже не на свою, а на їхню провину. У ранніх горьківських творах переважає точка зору особистості, відлученої від цілого (навіть коли йдеться про особистість з високими гуманістичними помислами)».

Варто зазначити, що у самому факті протиставлення вказаних образів далося взнаки епохальне засліплення. Адже така уявна опозиція затуляла перспективу можливого переродження Данко в Ларру. В реальності, як ми знаємо з історії, такі мутації траплялися досить часто: революціонери, які вбачали свою місію у тому, щоб «вивести людей із темряви», невдовзі доходили висновку, ніби вони, як і Ларра, є «першими на землі». Пізніше, вже ставши свідком революційної бурі в Росії, Горький давав цьому явищу досить суперечливі оцінки. У його доробку поряд із панегіриком вождю світового пролетаріату, викладеним на сторінках нарису «В. І. Ленін», ми знаходимо також гнівні рядки: «Володимир Ленін насаджує в Росії соціалістичний лад за методом Нечаєва*… Гадаючи, що вони -наполеони від соціалізму, ленінці шаленіють, довершуючи руйнацію Росії, — російський народ заплатить за це озерами крові… Сам Ленін — людина обдарована, одначе він має всі риси «вождя», а надто ж конче необхідні для цієї ролі брак моралі та суто панську безжалісність до життя народних мас…»

Витоки поетики та світовідчуття Горького слід шукати у його складному життєвому шляху. Максим Горький (справжнє ім’я та прізвище письменника — Олексій Максимович Пєшков) народився 28 березня 1868 р. Земляки вважали, що псевдонім «Горький» він узяв на згадку про батька, якого називали «Горьким» за його любов до ущипливих жартів. Батьки майбутнього письменника рано померли, тож хлопець виховувався у домі бабусі, Акуліни Іванівни Каширіної, яку він згодом зобразив у першій книзі своєї автобіографічної трилогії — «Дитинство». Горький писав, що бабуся на все життя залишилася для нього «найзрозумілішою і найдорожчою людиною».

Життя письменника «в людях» (саме таку назву має друга частина автобіографічної трилогії), подорожі Росією та зустрічі з представниками соціальних низів сприяли розвитку реалістичного начала його мистецького таланту. Водночас виснажлива фізична праця (Горькому довелося побувати бурлакою, вантажником, наймитом, двірником, садівником, молотобійцем) загартувала його характер. 1891 р. Горький поділяв випробування, що випали на долю багатьох людей, які вирушили на південь Росії з постраждалих від неврожаю губерній. «Йому йшлося важче, ніж багатьом іншим, адже він не міг покірливо терпіти неправедності й безтурботно позирати на те, як їх покірливо терпить решта», — пише біограф письменника Б. Бя-лик. З цього приводу дослідник нагадує про ситуацію, з певними змінами описану Горьким в автобіографічному оповіданні «Народження людини». Серед голодуючих, що йшли до більш благополучної частини Росії, була вагітна жінка, котра, відчувши наближення пологів, відстала від загалу. Горький намагався спинити подорожніх. «Він кричав їм: «Тварюки ви такі! Може, тут Шекспір народжується!» Однак скінчилося все тим, що майбутнього письменника було побито, а допомагати жінці випало саме йому, хоч він ледве тримався на ногах…» Згодом Горький скаже: «Я був погано пристосований до терплячості… Адже ніщо не спотворює людину так страшно, як спотворює її терплячість, упокорення силі зовнішніх обставин». Це — слова романтика, який не може змиритися з дійсністю, що пригнічує його духовну свободу. Із суміші романтичних та реалістичних елементів виник тип босяка, що його Горький ввів до російської літератури. Відзнаючи цю заслугу письменника, Л. Толстой писав: «Усім нам відомо, що босяки — люди і брати, та знаємо ми це суто теоретично; він же показав нам їх на повний зріст, люблячи їх, він заразив нас цією любов’ю».

На межі 1890-1900-х років Горький пише низку творів у неоромантичній манері («Стара Ізергіль», «Пісня про Сокола», «Пісня про Буревісника» тощо). Слід, проте, зауважити, що поряд із «Піснею про Буревісника» письменник створив цілком реалістичний роман «Фома Гордєєв», де на широкому історичному тлі зобразив російську буржуазію. Про російське купецтво Горький взагалі писав багато, глибоко аналізуючи психологічні суперечності, притаманні представникам цієї верстви суспільства («Фома Гордєєв», 1899; «Васса Желєзно-ва», 1910; «Справа Артамонових», 1925 та ін.).

1899 р. у Петербурзі Горький знайомиться з В. Вересаєвим, а згодом, у Москві, з Л. Толстим, Л. Андреєвим, А. Чеховим, І. Буніним, О. Купріним. 1902 р. у Московському художньому театрі була поставлена його соціально-філософська п’єса «На дні». Підкреслено реалістично змальовуючи у ній життя так званих «декласованих елементів» — злидарів, які животіють у нічліжці, Горький стверджував гідність та честь людини, що не втрачаються навіть «на дні» суспільства. Високою гуманістичною вірою в людину сповнені слова одного з мешканців нічліжки: «Людина — це звучить гордо!»

На початку XX ст. слава Горького стрімко зростає. 1902 р. його навіть обрали академіком. Однак «за височайпіим повелінням» результати виборів було скасовано. Ця подія набула розголосу в середовищі російської інтелігенції. На знак протесту проти дискримінації письменника А. Чехов і В. Короленко відмовилися від звання почесного академіка.

Під впливом революційних подій 1905-1907 рр. був написаний роман «Мати» (1907), в якому комуністична ідеологія пізніше вбачала високий взірець літератури «соціалістичного реалізму», що на нього мають «рівнятися» радянські письменники. Як позитивні герої доби у цьому творі змальовувалися революціонер Павло Власов та його мати. Революційно налаштовані читачі захоплено зустріли роман, інші помітили в ньому схематичність образів і пропагандистську тенденційність, що, на їхню думку, заважало художності. К. Муратова зазначає, що роман «Мати» став новою «Піснею» про буревісників, які цього разу, однак, були зображені в межах реалістичної поетики. Характерно, що юрба робітників, яка збирається під час травневої демонстрації, у романі уподібнюється до птаха: «…широко розправивши свої крила, він виструнчився, лаштуючись здійнятися й летіти, а Павло був його дзьобом».

Після лютневої революції 1917 р. Горький завершує роботу над автобіографічною трилогією (романи «Дитинство», «В людях» та «Мої університети»), бере участь у виданні газети «Новая жизнь», де друкує запальні публіцистичні статті («Несвоєчасні думки»).

1921 р. розпочався період еміграції. Письменник жив у Німеччині, Італії, Чехословаччині, працював над романом «Справа Артамонових» та епопеєю «Життя Клима Самгіна». 1931 р. він вирішив повернутися на батьківщину.

Силу романтичної пристрасті й віри в гуманістичні цінності Горький не втратив навіть за умов існування у «золотій клітці», до якої був загнаний сталінським режимом після повернення з еміграції. У його виступах останніх років проривається живий голос людини, яка не погоджується з нав’язаними їй правилами нечистої політичної гри. Належачи до числа інтелігентів, що вперто намагалися втілити ідеал у дійсність і тому були змушені заплющувати очі на тоталітарне переродження радянського суспільства, Горький водночас щиро переймався долями багатьох письменників, художників, філософів, учених, які потрапили під колеса сталінської машини репресій.

 

Трагічні суперечності творчого шляху М. Горького. Неоромантичні та реалістичні тенденції в прозі

Повернутись на сторінку Зарубіжна література

Комментарии закрыты.