• .

ФРАНЦ КАФКА. Життєвий і творчий шлях. Аналіз творчості та творів

ФРАНЦ КАФКА. Життєвий і творчий шлях. Аналіз творчості та творів. Зарубіжна література

ФРАНЦ КАФКА (1883—1924)

Якщо глянути на нас просто, по-життєвому, ми перебуваємо у становищі пасажирів, що потрапили в аварію у довгому залізничному тунелі, причому в такому місці, де вже не видно світла його початку, а світло його кінця настільки слабке, що погляд щомиті шукає його і знову втрачає, і навіть в існуванні початку і кінця тунелю не можна бути впевненим.
Франц Кафка

У Кафки були великі сірі очі під густими чорними бровами. Засмагле обличчя дуже жваве, промовисте. Коли він може замінити слово порухом м’язів на обличчі, він робить це. Посмішка, зведені брови, зібране у зморшки вузьке чоло, випнуті чи загострені губи — все це висловлені фрази. Він полюбляє жести і тому вдається до них нечасто… Він завжди супроводжує свої рухи і жести посмішкою, немовби вибачається і хоче сказати: «Так, визнаю: я граю, але плекаю надію, що вам подобається моя гра».
Густав Яноух

САМОТНІЙ ПАЛОМНИК. Франд Кафка як письменник і людина все життя страждав від самотності. В його особистості, як і в його творчості, все вражає парадоксальністю, майже абсурдністю. Навіть про те, до якої національної літератури його віднести, сперечаються і сьогодні. Кафка був євреєм, жив у Празі, писав німецькою. У його творчості поєднались елементи різноманітних національних стихій і культур — іудейської, слов’янської, німецької. З цього поєднання і постає дивовижний та неповторний поетичний світ Франца Кафки. Більшість літературознавців вважає Кафку австрійським письменником.

Австро-Угорщину, яка розпалась у 1918 році, населяло багато народів, що мали власні національні літератури. Тому австрійською називають літературу, яка жила інтересами всієї імперії. Її мовою була німецька? зрозуміла всім в Австро-Угорщині. Дух цієї літератури був саме багатонаціональним, точніше наднаціональним. Ця риса ріднить Кафку з іншими австрійськими письменниками — Робертом Музілем, Райнером Марія Рільке, Германом Брохом.

Проте Кафка не схожий ні на кого; він почувається вигнанцем, бездомним і неприкаяним. Один з його німецьких біографів писав: «Як єврей він не був своїм серед християн. Як індиферентний єврей… він не був своїм серед євреїв. Як людина, що розмовляє німецькою, він не був своїм серед чехів. Як єврей, що роз-мовляє німецькою, він не був своїм серед німців. Він ніби голий серед одягнених. Як службовець із страхування робітників він не цілком належав до буржуазії. Як бюргерський син — не зовсім до робітників. Проте і на службі він не був увесь, адже відчував себе письменником. Але і письменником він не був, бо віддавав усі сили сім’ї. Водночас він жив у своїй сім’ї більше чужим, ніж будь-хто чужий».

Перекладачка творів Кафки чеською мовою, друг і кохана письменника в останні роки його життя, журналістка Мілена. Єсенська писала: «Немає у нього при-станища, немає даху над головою».

Франц Кафка був письменником у «чистому вигляді», для нього не існувало нічого важливішого, ніж процес творчості: «Усе моє єство націлене на літературу. Якщо я від літератури коли-небудь відмовлюсь, то просто перестану жити». Кафка підмінив життя письменництвом, навіть стосунки із жінками він замінив листуванням з ними. Його біографія дивовижно «безсюжетна», його життя не відзначалося цікавими подіями. Він постійно сумнівався в собі, рідко і неохоче друкувався, а перед смертю попросив свого друга Макса Врода всі його рукописи спалити (чого той, на щастя, не зробив).

Кафка — письменник незвичайної долі. Сучасниками він не був помічений, хоча його талант високо цінували такі видатні письменники епохи, як Томас Манн, Герман Гессе, Роберт Музіль. Це сталося тому, що талановитий художник разюче випередив свій час, передбачаючи і відчуваючи ті катаклізми, які мало пережити людство у XX столітті. «Мистецтво — дзеркало, іноді воно поспішає, як годинник»,— стверджував Кафка.

Через двадцять років після смерті Кафки його було визнано одним з найвидатніших представників літератури XX століття, провидцем, який зумів передбачити біди людства. На початку 50-х років Франца Кафку разом із Марселем Прустом і Джеймсом Джойсом оголосили зачинателями новітньої літератури.

Незвичайну, складну, суперечливу особистість письменника створило саме життя. Кафка був свідком зламу епох і великої кризи цивілізованого світу: пройшла перша світова війна, розпалась Австро-Угорська імперія, прокотилася хвиля революцій. «Війна, революція в Росії і біди всього світу уявляються мені пов-новоддям зла,— говорив він. — Війна відкрила шлюзи хаосу».

Кафка сприймав усі події, пропускаючи крізь себе; його бачення світу гранично суб’єктивне. Матеріалом для творчості письменника було зовнішнє життя, до-повнене власним досвідом. Тому такою вагомою для творчості Кафки стала драма його стосунків з батьком і — ширше — із тим соціально-побутовим середовищем, до якого він належав від народження. Батько Кафки наполегливою працею збив невеликий капітал і став дрібним фабрикантом. Це був домашній тиран, який придушував волю сина, позбавляв його віри в себе. Кафка був здатний лише на пасивний опір: відмовлявся займатися справами батькової фабрики, прагнув самоутвердитись у ненависній батькові літературній творчості. «Письменництво і все з ним пов’язане — суть моєї невеличкої спроби стати самостійним, спроби втечі»,— писав Кафка. Стосунки Кафки із сім’єю були важкі, і водночас він був хворобливо прив’язаний до рідного дому, де його вважали невдахою.

Батько Кафки віддав сина навчатися в німецьку школу. З волі ж батька Кафка здобуває юридичну освіту в Празькому університеті, після чого починає життя дрібного службовця. За час своєї служби (1908—1922) Кафка надивився на різноманітні прояви людського горя і кривди. Довгі роки Кафка жив подвійним життям: нудна служба і творчість. Буденність була сумною, він почувався самотнім, втомленим, беззахисним перед дійсністю. Єдиною відрадою від гнітючого убозтва стало мистецтво, яке він любив і цінував понад усе, яке було для нього і порятунком, і мукою, і щастям.

На службі Кафка зіткнувся з бюрократичними порядками Австро-Угорської монархії. На очах у Кафки ніби опредмечується влада паперів над людиною, роб-лячи її безсилою, безпорадною перед бюрократичним апаратом. Несумісність своїх творчих інтересів і щоденної служби Кафка сприймав як трагедію, про що писав у «Щоденниках»: «Для мене це жахливе подвійне життя, з якого, можливо, є лише один вихід — божевілля». Віддавшись творчості, Кафка, на відміну від інших митців, не розширив своїх зв’язків із зовнішнім світом, залишився самотнім. «Мені потрібно, потрібно багато бути на самоті. Все, що не стосується літератури, я ненавиджу, воно мені набридає!»

Самотність Кафки була безрадісною і жорстокою. Він не зміг вирватися із неї навіть тоді, коли наприкінці життя відчув велике кохання до Мілени Єсенської.

«УСЕ СТВОРЕНО, АЛЕ НІЧОГО НЕ ВИГАДАНО».

Франц Кафка — автор трьох незавершених романів («Америка», «Процес», «Замок») і кількох десятків оповідань та притч — став одним з найвидатніших письменників XX століття. Він зайнятий ніби тільки собою, але чи не завдяки саме цьому йому вдається глибоко зазирнути в людську душу і в душу своїй епосі.

Сучасний інтерес до творчості Кафки пояснюється багатьма причинами. Кафка одним із перших у світовій літературі висловив відчуття катастрофічності нашого буття. І сьогодні до його творів звертаються, щоб зрозуміти витоки хвороби сучасного світу, в якому смерть — буденне явище, вбивство — професія, прогрес супроводжується екологічними катастрофами. Кафка писав ще в роки першої світової війни і революцій, Та вже після смерті письменника, по закінченні другої світової війни, його творчість стала гостро актуальною і тому популярною. Якщо у довоєнних творах письменник змалював життя смутним і безрадісним, то пізніше він показував, що світова війна і її наслідки завели людство у непроглядну пітьму. Це теж одна із причин нинішньої зацікавленості творчістю Кафки. Інтерес до Кафки значною мірою пояснюється також естетичними особливостями його творчої манери, її своєрідністю. Творам Кафки, який нібито нехтував зовнішньою правдоподібністю, властива велика емоційна сила. Тривожна, насичена страхом атмосфера його творів чинить на читача психологічний тиск, вражає, запам’ятовується.

Кафка — письменник — модерніст не тому, що схильний до використання складної символіки і фантастики у своїх творах, а за своїм розумінням і відчуттям світу та людини. Зло у Кафки — космічна, надмірна, не соціальна сила. Сприйняття життя у Кафки безпросвітне. Життя — кошмар; кошмар, в якому б’ється маленька людина. Людина, в розумінні письменника, відірвана від Бога, від суспільства, від близьких, безнадійно замкнена у самотності.

Художній світ, створений Кафкою, прозаїчний і населений звичайними людьми. Його герої — хлопчики-ліфтери, готельні портьє, адвокати, комівояжери, лікарі, дрібні службовці. їхні трагедії настільки дрібні й абсурдні, що можуть обернутися на фарс. І водночас цей світ, при всій своїй буденності,— фантастичний, бо найнеймовірніше відбувається в житті звичайному. Художній світ Кафки сповнений жахом, безнадією, мороком.

Твори Кафки багато в чому наближаються до експресіонізму, який утвердився в європейській культурі на початку XX століття, Для експресіоністів світ від-кривається як нагромадження людських страждань, як поєднання символів і знаків, за якими стояло те, що називалося життям. Водночас світ виникав у їхніх творах як схема, складена із конструкцій, віддалених від об’ємного, цілісного життя. Експресіоністський світогляд являв собою змішування різнорідних елементів: антибуржуазного бунтарства, свавілля особистості, анархічного ставлення до суспільства, відчаю, песимізму.

Кафка почав друкуватися у 1908 році, і перші його книги сприймалися сучасниками як експресіоністичні.

Однак його творчість ширша за ту літературну школу, до якої він належав.

Кафку хвилювали питання буттєві, метафізичні. Одна з головних проблем його творчості — людина і влада. Деякі критики стверджують, що Кафка пророкував появу фашизму і більшовизму (незакінчені романи «Процес» і «Замок», новела «У виправній колонії»). Насправді, проблема влади цікавить його у філософському, загальнолюдському смислі. У його творах влада завжди безлика, однак всюдисуща і непереборна; це влада бюрократії, системи. Письменник відобразив трагедію протиборства особистості з тоталітарною владою. Будь-яка влада для Кафки алогічна; вона уособлює насильство, є втіленням абсурду.

В романі «Процес» дія відбувається в Празі, хоча місто і не назване. Процес у справі Йозефа К., службовця великого банку, веде якийсь неофіційний, але всесильний суд. Його засідання чомусь відбуваються на горищах міських будинків. Суд зображено не лише як абсурдне дійство, а і як нав’язливий жах. Герой намагається робити вигляд, що нічого не сталось, але суд всюдисущий, і він поступово затягує Йозефа К. в свої тенета. З’являються двоє в циліндрах, забирають Йозефа і вбивають ножем у спину в каменоломні.

За картиною суду в романі Кафки стоїть жахлива в своїй антилюдяності дійсність. Художник персоніфікує потворні сили зла, що руйнують життя, і соціальну систему, завжди ворожу людині. Суд — це і матеріалізація тези Кафки про те, що людина у суспільстві приречена бути винною або підозрюваною. На цій банально-примітивній аксіомі тримається кожна тоталітарна система. Стосунки Йозефа К. із суспільством вилились у судовий процес ще й тому, що соціальна система ворожа людині, а людина ворожа цій системі.

Поетика Кафки розрахована на передачу і розкриття абсурдного, алогічного; розповідь насичена атмосферою всепоглинаючого жаху; цей жах знищує душу героя, паралізує його волю, прирікає на загибель. Кафка відмовляється від мотивування, від реального обґрунтування всього, що відбувається. Він лише передає стан пригніченості свого героя. Фантастичне в романі переплетене з прозаїчним зображенням буденності, що створює особливий філософський світ твору — складний, дисгармонійний, як і саме життя.

Феномен влади — головний об’єкт осмислення і в романі «Замок». Герой роману К. прибуває в Село, підпорядковане владі графа Вест-веста. Фактично Селом керують неймовірно великі канцелярії графської адміністрації. Сам граф — постать міфічна: ніхто його не бачив, ніхто про нього не знає. К. хоче оселитись у Селі, придбати будинок, створити сім’ю, мати службу. Однак він усвідомлює, що Замок — його ворог, і з’являється для боротьби, але не проти Замку, а за свої права. Замок недоглянутий, жалюгідний, та має таємничу владу над Селом. Влада (як і в «Процесі») прозаїчна й ординарна, позбавлена атрибутів величі.

Прототипом одного з мешканців Замку став батько Кафки, Конфлікт батька і сина розширено до меж всеосяжної системи патріархальної влади, апарату при-гнічування, перед яким схиляються як перед божественною установою. Герою ніби нічого не забороняють, але він нічого не може. До Замку від Села ніби зовсім близько, але К. до нього так і не дістається. Усе відбувається ніби уві сні: зовсім абсурдно і водночас логічно. Влада абсолютна. Влада абсурдна. За життя Кафки така влада лише народжувалася, щоб утискати людину, і письменник передбачив її страшне розростання.

Тема влади розробляється в новелі «Вирок», яку Кафка вважав одним з найбільш вдалих своїх творів. Герой новели Георг Бейдеман займається комерцією, конфліктує з батьком. За те, що Георг вирішив одружитися і цим позбавити главу сім’ї патріархальних прав, немічний батько проклинає сина і виносить йому смертний вирок. Георг кидається з моста в річку. Кафка, керуючись законами своєї поетики, передає лише конструкцію життєвих явищ без їх розгалуженої дета-лізації, без вмотивування вчинків.

У новелі «У виправній колонії» майстерно відтворено обстановку культу насильства, характерного для будь-якого тоталітарного режиму. Темна сила влади призводить людину до безсилля, до відчуження, розладу, нестабільності життєвих основ. Для Кафки зв’язок людини зі світом був більш ніж сумнівним. Він пере-конаний, що людина зрозуміти світ неспроможна. І це відчуття неможливості збагнути світ породжувало трагічність світосприйняття Кафки.

У притчі «Ті, що проходять повз нас» ніхто нічого не може з’ясувати, оскільки алогічним є власне життя кожного. Герой притчі прогулюється нічним містом. Він бачить двох чоловіків, які наздоганяють один одного. І гадає: чи то смертельна погоня і жертва тікає від убивці, чи то двоє переслідують третього, а може, просто люди поспішають? Краще бути осторонь від подій, щоб ні в що не втручатися, щоб не стати безвинною жертвою чи співучасником злочину,— такого висновку доходить герой. То була певна філософія життя, яку відстоював Кафка,— філософія невтручання, що визначала і ставлення письменника до суспільних рухів того часу. Кафка був переконаний у неспроможності людей підтримати одне одного в біді, у їхній нездатності співчувати і допомагати.

Герой новели «Сільський лікар» живе буденно і нецікаво; він нічим не може допомогти хворому, до якого крізь сніжну заметіль мчать його сатанинські коні. Він переконується, що не може вилікувати страшну виразку. Тоді лікаря силою примушують лягти в ліжко до хлопчика; він має зігріти хворого і зменшити цим його страждання. Знеможений хлопчик ненавидить лікаря, а той рятується втечею, думаючи тільки про власне життя. Фінал новели свідчить про сумніви письменника стосовно істинності гуманістичних ідей, можливості їх практичного застосування в житті.

Скептицизм привів Кафку до думки про знецінення всіх духовних начал у світі. Навіть мистецтво, яке письменник вважав єдиною своєю духовною обителлю, починало втрачати для нього свою значимість і сприймалося як непотрібна людям і суспільству розвага.

Підсумкова для духовного розвитку Кафки думка про знецінення гуманістичних ідеалів у сучасному світі проходить крізь його пізні твори. В них письменник послідовно «знижував» вічні образи світової літератури; володаря морів Посейдона він зобразив надокучливим бухгалтером, який потонув у безкінечних підрахунках («Посейдон»); поборника справедливості Дон Кіхота — дурником («Правда про Санча Пансу»),

Своєрідним символом творчості Кафки стала новела «Перевтілення» (1912). В центрі оповіді — тип «сірої людини» з її нудним буденним життям. Але у само-бутньому художньому світі Кафки реальність наскрізь пронизано ірреальним, химерним, кошмарним. Ось перша фраза новели; «Прокинувшись якось вранці після неспокійного сну, Грегор Замза побачив, що вія у власному ліжку перетворився на жахливу і потворну комаху». Кафка надає неправдоподібному зовнішню правдоподібність, прагне незвичайну ситуацію трактувати як можливу в реальному житті. Письменник знайшов органічну художню форму — притчу, яка переростає у розгорнуту метафору, розгалужений символ.

Людина для Кафки — пасинок буття, незахищена і слабка істота, яка відчуває свою відокремленість від життя, тому люди і віддалені одне від одного. Подолати оту перепону між ними неможливо,

Перевтілення Грегора Замзи несподіване і безпідставне, Та воно ні в кого не викликає співчуття. Сім’я соромиться нещастя, що звалилося на неї, гидує брид-кою комахою. Страшним є не саме перетворення, а реакція на нього. Батьки і сестра Грегора, для яких він був єдиною опорою, поводяться егоїстично і жорс-токо, ніби він зрадив їх. Ставши комахою, Грегор зберігає людський розум і людські почуття, Він жадібно вслуховується у розмови рідних, любить матір і сестру, насолоджується грою сестри на скрипці. Він розуміє людей, а люди не розуміють його, і не тільки тому, що його мова стала незрозумілою,— рідні просто не беруть його до уваги.

Химерична картина, змальована в «Перевтіленні»,— вияв фантазії автора, об’єктивація його власного відчуття страху і самотності буття.

Автор співчуває Грегорові, який живе жалюгідним життям і помирає від голоду в своїй кімнаті, де сім’я намагається сховати його від чужих очей. Але при цьому Кафка стверджує своєю новелою думку про неможливість змінити те становище й ті умови, з яких перебуває людина. Замза став комахою, і ніхто нічого не може зробити, щоб виправити несправедливість долі, коли людину позбавлено людської подоби, і не в переносному, а в прямому розумінні, Не протестує проти такого перевтілення і Замза. Нічого не може зробити для нього і сім’я, на яку впало нелюдське випробування. Єдиний вихід для всіх — смерть потвори. Зрозумівши, чого-чекають від нього рідні, Грегор погоджується, що це справедливо; «Про свою сім’ю він думав з ніжністю і любов’ю. Він також вважав, що повинен зникнути, вважав ще рішучіше, ніж сестра». Коли вранці служниця побачила його мертвим, вона вигукнула: «Гляньте, воно здохло, ось воно лежить зовсім дохле», І пан Замза так відгукнувся на смерть сина: «Тепер ми можемо подякувати Богу…»

У «Перевтіленні» Кафка, який відчував себе чужим у рідній сім’ї, виразив і свою драму. Однак зміст новели набуває загальнолюдського сенсу, виходить за межі особистої трагедії письменника. Кафка осмислює характер відносин людини із життям. Він включає драму Замзи у стихію щоденності, насичує оповідання дрібними побутовими деталями, щоб показати, що жахливе ховається в надрах буденного життя, що витоки цього жахливого — саме в житті. Кафка не бачить можливості розв’язання описаного в новелі конфлікту, який відображав, на думку митця, одвічність конфлікту людини зі світом.

Усі твори Кафки — сповіді, значну частину яких йому не судилося завершити. І це — ще одна грань його трагічної долі.

 

ФРАНЦ КАФКА. Життєвий і творчий шлях. Аналіз творчості та творів. Зарубіжна література

Повернутися на сторінку Зарубіжна література

Комментарии закрыты.