ХVІІ ст. особлива історико-літературна епоха. Основні літературні напрямки та їх представники

ХVІІ ст. особлива історико-літературна епоха. Основні літературні напрямки та їх представники

Для доби бароко характерно те, що знання про людину виражали не в абстрактній формі, а образно й емоційно. Тому поширився жанр афоризму — узагальненого судження у стислій, художньо ефектній формі, в основі якого нерідко лежить логічно несподіваний поворот думки. Бароко — це назва художнього стилю. Спочатку цей термін вживали стосовно до архітектури й образотворчого мистецтва XVII ст., щоб наголосити на їх відмінності від мистецтва попередньої доби — Відродження. Потім його поширили на музику і літературу. Тепер так нерідко називають всю культуру XVII ст.: доба бароко. А саме слово «бароко» походить від португальського — перлина (або мушля з перлиною) незвичайної форми. У театрі новим бароковим жанром стала опера; в ній персонажі не розмовляли, а співали у супроводі групи музикантів — оркестру. В опері розігрували сюжети з античної чи старозавітної міфології. Оперна вистава вражала пишністю, святковістю, яскравими барвами костюмів і декорацій, танцями і хорами. Стилю бароко в літературі притаманні вишукані і складні для розуміння метафори, символи, алегорії. Поети оспівують красу життя як скороминущу, а відтак — ще привабливішу. У мистецтві бароко чимало роздумів про смерть, але це означало тільки одне: воно закликало людину дорожити життям, прожити його осмислено, наповнити духовним змістом.

Іспанія тієї доби, що в країнах Західної Європи називали Відродженням, багато в чому залишалася середньовічною країною. Тут лише наприкінці XV ст. закінчилися війни з арабськими завойовниками — так звана Реконкіста (відвоювання). Ця війна дала Іспанії не одне покоління справжніх героїв, — таких як легендарний полководець Сід. Аж ось іспанці відкривають Америку, і Реконкіста Іспанії плавно переходить у Конкісту (завоювання) Америки. Новий тип іспанського вояка — конкістадора XVI ст. — підкоряє Новий Світ, де ніщо не схоже на Європу, але все нагадує казку, радше фантастику лицарських романів.

Іспанці зі своїм середньовічним мисленням були не в змозі зрозуміти політичні реалії XVI ст. Почуття «двосвіття» людського існування, що притаманне європейцю наприкінці XVI — на початку XVII ст. особливо гостро виявилося в тогочасній Іспанії, що стала центром літератури бароко.

ПЕДРО КАЛЬДЕРОН

ПЕДРО КАЛЬДЕРОН (1600-1681) Контрреформація в Іспанії XVII ст. одним з основних своїх напрямів обрала боротьбу з театром як найбільш колективним і найменш контрольованим засобом духовних шукань. У 50-70-і роки саме Кальдерон своїм авторитетом у церковних та державних колах стримував розгром театру. Та коли друзі письменника, відразу ж після його смерті, надрукували повне зібрання його «комедій», обурення церковників вийшло за всі межі, і розгром таки відбувся. Смерть Кальдерона стала також смертю іспанського театру «золотої доби»…

«Комедією» Кальдерон назвав і свій головний твір, завершений у 35-річному віці або, як сказав би Данте, «на півшляху життя земного» (насправді земне життя Кальдерона виявилося довшим від середньо-статистичного). Власне, п’єсу Кальдерона «Життя — це сон», уперше поставлену на сцені в 1635-му, а видану в 1636 р., можна назвати комедією лише в тому сенсі, в якому так називав свій твір Данте. Однак є й суттєва відмінність у жанрово-родовій природі твору Кальдерона. І це не просто належність до драматичного роду, а й підкреслена театральність, трактована як ілюзорність. Театр, для якого призначав свої «комедії» Кальдерон, суттєво відрізнявся від театру Шекспіра — і при цьому вже майже нічим не відрізнявся від нашого сучасного театру. Лаштунки, завіса» зміна декорацій — все це з’явилося саме в добу бароко. З’явилося саме для того, аби вже й формою театральної вистави підкреслити: все, що тут відбувається, — це лише ілюзія життя. Принц Сехисмундо, головний герой п’єси Кальдерона «Життя — це сон», в університетах не навчався, бо все своє молоде життя просидів у темниці. Пекучий інтерес до такого, здавалось би, абстрактного філософського питання про те, як провести межу між відчуттями наяву та уві сні, для Сехисмундо був далеко не абстрактним. Адже принц став нещасною жертвою поганої (що трапляється й нині) моди на гороскопи. Людина барокової доби, не маючи справжньої віри ні в Бога, ні в саму себе. А «зірки» (тобто придворні астрологи) «віщують» королю Басиліо, батькові Сехисмундо, таке: його син, ставши дорослим, принесе багато лиха як самому королю, так і усьому королівству. І батько ув’язнює новонародженого спадкоємця у вежі. Постать Сехисмундо створено алегоричною, в дусі бароко. Людина без віри живе неначе у вежі.

«Моїм учителем був сон», — заявляє Сехисмундо в фіналі комедії. Він відмовляється від помсти батькові та від нерозумної пристрасті до Росаури, котра кохає іншого. «На мене чекають великі перемоги, — каже він, але нехай найвищою з них стане оця перемога над самим собою». Розв’язку «гамлетівського» питання цей новий бароковий принц вбачає у тому, аби до всіх життєвих негараздів поставитися як до тимчасових. А до вічної нагороди (або до вічної кари) після смерті — як до пробудження. XVII ст. як доба в духовному житті Англії розпочинається майже за календарем — з 1603 р. з воцаріння Джеймса (Якова) Стюарта після смерті Єлизавети. Понад десять років ще працюватиме Шекспір, але і в його останніх творах наростають барокові тенденції. Найяскравіші представники покоління «єлизаветинців», народженого у 50-60-х роках XVI ст., переслідуються новим королем не лише духовно, а й фізично. Загалом же офіційну політику та ідеологію Англії за правління короля-католика Якова й особливо його сина Карла можна вважати частиною загальноєвропейської Контрреформації.На зміну поколінню «єлизаветинців» приходить покоління «яковіанців», народжене у 70-х роках XVI ст. Це песимісти, релятивісти, схильні недовіряти розуму, натомість більш або менш глибоко обстоювати необхідність традиційної християнської віри. Джон Донн (1572-1631) найвидатніший представник так званої «метафізичної» (барокової) школи в англійській поезії, походив із сім’ї торговця. Навчався в Оксфордському й Кембриджському університетах. Починав свій творчий шлях як типовий ренесансний поет, оспівував земне життя з його радощами і втіхами. Однак у творах поета, написаних у 90-х роках XVI ст., уже починає звучати тема скороминучості усього земного. Мотиви «метафізичної туги» наростають у поемах «Шлях душі» та «Анатомія світу». Прийнявши, за наполегливою вимогою короля Якова, сан священика, Джон Донн стає найпопулярнішим проповідником Лондона. Його проповіді, видані друком, по суті стали продовженням поетичної творчості, розвиваючи основні її теми. Остання третина XVI ст. у Франції була затьмарена запеклими релігійними війнами. Заклики до загального примирення з боку останніх гуманістів Ренесансу виявилися марними, а художні засоби, за допомогою яких їхня поезія намагалася осмислити криваву перехідну добу, застарілими. У Франції першої половини XVII ст. таким реальним політиком став кардинал Рішельє. Він народився в рік смерті Ронсара і фактично управляв Францією з 1624 по 1642 р., за часів короля Людовика XIII. Не покладаючи багато надій на «нових Вергіліїв», кардинал Рішельє більше дбав про поліцію та її секретних агентів, а в галузі «мистецтва слова» винайшов такий реальний засіб масової інформації (та дезінформації), як газета. Перша у світі газета вийшла друком у 1631 р. Кардинал і прем’єр-міністр став її головним редактором. Що ж до літератури як такої, то нею у Франції тепер мала опікуватися так звана Французька академія, заснована Рішельє у 1635 р. Французькі класицисти рішуче боролися з бароковими тенденціями в театрі — з іспанським впливом. Теоретики класицизму закидали бароковій драмі пересиченість людьми та подіями. Вони вимагали від драматургів «чистоти жанру» (трагедія або комедія -жодних трагікомедій!) і суворого дотримання трьох єдностей (місця, часу, дії). Жан Шаплен та інші теоретики класицизму першої половини XVII ст. були щирі у своєму прагненні до «порядку» в житті й мистецтві як «вищої», ренесансної краси. Однак вони не розуміли, що неспроможні подолати барокову свідомість.

ХVІІ ст. особлива історико-літературна епоха. Основні літературні напрямки та їх представники

Повернутись на сторінку Зарубіжна література

Комментарии закрыты.