Адміністративно-територіальний (лат. administratio — управління і territorium — земля) поділ — законодавчо закріплений поділ території держави на систему адміністративних одиниць (край, область, провінція, департамент, округ, губернія, земля, воєводство, кантон, волость, повіт, район, громада, місто, село та ін.), відповідно до якого створюється вертикальна структура органів державної влади і управління, а також реалізуються процеси централізації або децентралізації. Необхідність такого поділу зумовлена потребою представництва вищої державної влади на окремих територіях, географічна віддаленість яких від політичного центру держави унеможливлює безпосередню реалізацію функцій і завдань вищої державної влади, забезпечення зворотного зв’язку у відносинах між державною владою і громадянами цих територій. Територіально-ієрархічна структура адміністративно-територіального поділу характеризується кількістю ієрархічних ступенів, чисельністю, розмірами і конфігурацією адміністративних одиниць, особливостями розміщення адміністративного центру, визначається розміром і освоєністю державної території, розміщенням населення, історією формування, політико-правовими засадами державності. Адміністративно-територіальний поділ, як правило, формують три-чотири рівні. У Франції діє п’ятиступенева структура (комуна, кантон, округ, департамент і регіон), у США — триступенева (округи, графства і штати). Систему адміністративно-територіального поділу України формують Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села (ст. 133 Конституції України).
Визначення базового рівня адміністративно-територіального поділу пов’язане з проблемами розбудови держави, модернізації політичної системи, структурою державної влади і місцевого самоврядування. Адміністративно-територіальний поділ відбувається з урахуванням традицій історичного розвитку, економічних, соціальних, етнічних, культурних, релігійних особливостей територій. Виокремлюють вісім загальних принципів адміністративно-територіального поділу країни: 1) територіальної суміжності одиниць адміністративно-територіального поділу; 2) пропорційності цих одиниць; 3) наступності; 4) відповідності самосвідомості населення; 5) наявності могутніх центрів; 6) гнучкості й адаптивності адміністративно-територіальних одиниць; 7) політико-інституціональної адекватності; 8) оптимальної стратегії управління. Перший принцип припускає відсутність або зведення до мінімуму ексклавів — частин, відокремлених від основної території природними коридорами чи бар’єрами. Другий принцип наголошує, що кількість одиниць адміністративно-територіального поділу кожного рангу має відповідати критеріям оптимальності, тобто відмінності в площі, заселеності, господарському потенціалі складових не повинні бути занадто великі. Виокремлені частини повинні співвідноситися з рівнем господарського освоєння і щільності населення відповідної території. Дотримуючись принципу наступності, вважають, що кордони адміністративно-територіального поділу, особливо за умов укрупнення одиниць, реформування розподілу загалом, повинні, по змозі, зберігати сформовану систему кордонів, що сприяє налагодженню інфраструктури, забезпечує інформативність, обмежує кількість можливих соціальних та ін. конфліктів, потенційна небезпека яких пов’язана з переглядом адміністративних кордонів. Реалізуючи принцип відповідності самосвідомості населення, гнучкості і адаптивності, припускають, що можливими є лише такі зміни адміністративно-територіального поділу, які не суперечать самосвідомості населення певної території, що стосується навіть назв територіальних одиниць. Вказаний принцип орієнтує на гнучкість управління, урахування місцевих традицій, розмаїтості внутрішнього поділу країни (це стосується не лише федеративних, а й унітарних держав). За принципом наявності могутніх центрів базові одиниці адміністративно-територіального поділу повинні мати центри, які здатні забезпечувати значну частку фінансування органів самоврядування, а також певний комплекс послуг (комунікації, звязок, транспорт). Відповідно до принципів політико-інституціональної адекватності та оптимальної стратегії управління діючий адміністративно-територіальний поділ має відповідати типу і формі правління (конституційна монархія, парламентська республіка, президентська республіка), формі державного устрою (федерація, унітарна держава), політичній системі країни, а також загальній стратегії управління на місцях, яка використовується в державі. Використовують широкий спектр стратегій, крайніми полюсами якого є централізація і федералізм. Організація адміністративно-територіального поділу держави як одного з елементів її механізму зумовлюється одночасно формою державного устрою і належністю до певного типу централізованого або децентралізованого характеру державної влади. Відповідно, зі зміною форми державного устрою можуть змінюватись і організація адміністративно-територіального поділу, розширюватись або звужуватись повноваження органів місцевої влади, посилюватися або послаблюватися автономістичні тенденції. Це зумовлює необхідність збалансованого підходу до проблем адміністративно-територіального поділу з урахуванням централізаційних або децентралізаційних тенденцій у державі.