Активність соціальна — характеристика способу життєдіяльності соціального суб’єкта, що полягає у свідомій спрямованості його діяльності на перетворення соціальних умов відповідно до назрілих потреб, інтересів, цілей та ідеалів, у висуванні й реалізації соціальних ініціатив, участі у розв’язанні актуальних соціальних завдань, формуванні особистісних соціальних якостей. Соціальна активність виражає рівень соціальних потенцій суб’єкта, його культуру, уміння, знання й навички, здатність охоплювати своєю діяльністю навколишній світ, змінювати його і себе. Соціальна активність може реалізуватися в індивідуальній, груповій, масовій формах діяльності, основними її різновидами є суспільно-політична і трудова активність. Важливою є управлінська активність, що дає змогу суб’єкту управління вносити оперативні зміни у функціонування й розвиток суспільних структур і сфер, у т. ч. трудових колективів, у зв’язку з новими умовами. Соціальна активність внутрішньо неоднорідна, її по-різному виявляють, спрямовують і використовують суспільні сили, що домагаються реалізації своїх інтересів.
Чим вищий рівень соціальної активності, тим більший заряд соціальної енергії вона концентрує, тим успішніше розвивається суспільство. Зростання соціальної активності забезпечує стимулювання соціальної діяльності людей і розширення меж для їхньої соціальної творчості. Адміністративно-командна система СРСР не сприяла створенню умов для вияву соціальної активності, що породжувало апатію в соціально-політичній сфері і знижувало соціальну активність у виробничій сфері. Зміна соціально-політичної системи сучасної України, наявність різних форм власності, можливість створювати суспільні, у т. ч. неформальні, організації і брати участь у їх діяльності забезпечують умови для розвитку особистої ініціативи людей, відновлення всіх сфер громадського життя. Яскравим прикладом підвищення соціальної активності є «помаранчева революція».