Аналіз повісті Вольтера «Простак»
Межа XVII-XVIII століть — час найглибшої кризи релігійної свідомості й підйому демократичної ідеології, що вступили в люту боротьбу. Це була епоха контрастів — надмірного багатства й жахливої вбогості, сміливих і талановитих будівельних заходів і винищувальних воєн, передових наукових гіпотез і схоластичної рутини, зухвалого вільнодумства й запеклого релігійного фанатизму. Передова ідеологія епохи проявляла себе у всіх сферах. Просвітителі відстоювали позицію розвитку передової науки й культури, їхнього поширення в суспільстві; уже одне це надало їхній діяльності революційного характеру. Діячі передової ідеології — письменники, учені, мислителі — не просто боролися зі старим і реакційним, але й творили, висуваючи чимало сміливих гіпотез у всіх галузях — від чистої науки до прагматичної, «прикладної» філософії й політики.
Просвітницький рух був поширеним серед вільнодумців. Серед тогочасних «філософів» були не тільки представники передової інтелігенції, але й деякі аристократи й окремі діячі церкви. Просвітництво було модним; «філософи» стали тепер бажаними гостями в столичних салонах, а світські дами любили, щоб художники зображували їх на портретах з томами «Енциклопедії» на туалетному столику. У літературних і світських колах зацікавлено обговорювали не вишуканий каламбур і не галантно-авантюрний роман, а філософський трактат або навіть яку-небудь працю з фізики, астрономії, ботаніки. (Аналіз повісті Вольтера «Простак»)
Із просвітництвом загравали (наприклад, Фрідріх II і Катерина II), але його й боялися. «Старий порядок» вів із ним запеклу боротьбу. Книги передових письменників заборонялися, конфісковувалися, спалювалися. Надміру сміливі видавці піддавалися штрафам, тюремному ув’язненню, втрачали «королівські привілеї» на друкування книг. Однак крамольні твори публікувалися не тільки у Франції, де цензура була досить строга, але й у сусідніх Голландії та Швейцарії й контрабандно переправлялися через кордон. «Небезпечні» твори гуляли в списках, причому переписувалися й ризиковані зухвалі епіграми, і яскраві антифеодальні й антиклерикальні памфлети, і наукові трактати, що пропагували передові ідеї.
Просвітництво не було цілісним. У ньому існували різні пласти й елементи минулого; його еволюція проходила кількома етапами. Перша половина сторіччя — початковий етап просвітницького руху — була, природно, ще еклектичною і обережною, багато в чому роз’єднаною, на відміну від другого етапу, коли просвітництво набуло небувалого розмаху й широти, коли «релігія, розуміння природи, суспільство, державний лад — усе було піддано нещадній критиці», «все повинно було стати перед судом розуму і або виправдати своє існування, або відмовитися від нього».
Залишена Вольтером творча спадщина — величезна. Вона включає, мабуть, усі жанри, які були популярні в ті часи. Вольтер якось помітив, що «всі жанри гарні, окрім нудного», і ця крилата фраза не випадково сказана саме ним. Він був провідним драматургом свого часу. Його сатирична лірика і його їдкі, іронічні, глузливі памфлети — безумовно, найкраще, що було створено в цій сфері в XVIII столітті. Захоплива, дотепна, стилістично бездоганна його філософська, історична, наукова проза. Повісті, новели, філософські казки Вольтера — знаменна сторінка в історії французької прози. Усі риси великої прози притаманні і його листам, то ліричним, то нестримно веселим, то гнівним, то саркастичним. А їх Вольтер написав більше п’ятнадцяти тисяч! (Аналіз повісті Вольтера «Простак»)
Він завжди писав легко, швидко й весело — і в моменти благодатних творчих усамітнень, і в метушні світського життя, у привабливій тиші свого робочого кабінету, і в приймальні Фрідріха II, і в провінційній таверні. На більшість подій громадського або літературного життя Вольтер відгукувався то епіграмою, то памфлетом, то повістю, то великим темпераментним листом.
У цьому, однак, не було нічого парадоксального. Все життя Вольтера, особливості його темпераменту, система поглядів, риси таланту зробили письменника символом передової думки свого часу. Вольтер протягом довгого життя не оминув жодного питання, яке хвилювало би всіх. До того ж відгукувався він на все дуже вміло і вчасно. Його сприйнятливість до чужих думок була дивовижно чудовою, і він не стільки пускав у обіг оригінальні власні думки, скільки синтезував і популяризував чужі ідеї, точно помічаючи їх потенційні можливості. Заховану до часу свіжість і прогресивність цих ідей він, звичайно, повинен був не тільки відчути й зрозуміти, але й відтворити. У його трактуванні вони ставали його ідеями. Вольтер став «проводирем сучасної думки» (Пушкін) тому, що передові для своєї епохи ідеї — наукові, філософські, політичні, — які він відшукав у напівзабутих трактатах чи спеціальних творах, він зумів переказати яскраво, доступно й дотепно.
Як влучно помітив Пушкін, у вольтерівських творах «філософія говорила загальнозрозумілою й жартівливою мовою». Якщо у Вольтера й не було таланту яскравого, оригінального мислителя, то блискучим письменницьким талантом він володів цілком. Філософ, учений, історик, політик, він був насамперед письменником. Уся творчість його виросла на перетині передової ідеології й літературної майстерності. Причому це злиття ніколи у Вольтера не було штучним, неорганічним. Для нього було так само природно вкладати вибухові ідеї в скороминущий світський каламбур, як і втілювати в захоплюючу жартівливу форму вчені міркування зі складних філософських чи наукових питань.
У повістях Вольтера насамперед відбилися події, що хвилювали тоді всю Європу, — нещастя Семирічної війни, лісабонська катастрофа 1755 року, державні перевороти й зміни династій, боротьба з єзуїтами й інспіровані клерикалами судові процеси, наукові експедиції й відкриття, інтелектуальне, літературне, художнє життя європейських країн. Відбилися у вольтерівській прозі й ті філософські й політичні проблеми, які займали письменника в ці роки і які він прагнув вирішити насамперед у своїх наукових працях. (Аналіз повісті Вольтера «Простак»)
Подієвий бік повістей підпорядковується ідеологічному. І у великих творах (наприклад, «Кандід» чи «Простак»), і в невеличких мініатюрах в центр поставлено інше філософське положення, яке лише ілюструється сюжетом (недарма ці твори Вольтера називають філософськими повістями). Можна сказати, що «героями» цих творів, при всій їх розмаїтості, наповненості всілякими подіями й персонажами, виявляються не звичні нам дійові особи з індивідуальними характерами, власними долями, неповторними портретами тощо, а та або інша політична система, філософська доктрина, кардинальне питання людського буття.
Основні проблеми, які цікавлять Вольтера вже в першій групі філософських повістей, створених наприкінці 40-х років,— це співвідношення у світі добра й зла, їхній вплив на людську долю. Вольтер переконаний, що життя людини є поєднанням дрібних випадків: часто доля робить круті віражі, то затоптує піщину світобудови в бруд, то підносить її на недоступні, здавалося б, вершини. Тому наші судження про ту чи іншу подію, однозначна оцінка її, як правило, поспішні й не завжди правильні. І помилковими, безпідставними можуть бути як необдумані, швидко видані на-гора оцінки, так і допитливе прожектерство.
У цьому переконують герої ранніх оповідань Вольтера — молодий джигун Мемнон, що вирішив «запланувати» своє життя й відразу змушений порушувати власні зобов’язання; роботяга крючник, брудний, необтесаний і до того ж кульгавий, що стає на коротку мить коханцем звабливої принцеси; і доброчесна Кози-Санкта, що переходить із одних обіймів в інші, саме цим рятуючи своїх близьких. Простодушний скіф Бабук, вивчивши життя великої європейської столиці, не береться виносити їй вирок, розуміючи, що «якщо й не все в ній добре, то все стерпне».
Вольтер, як і інші просвітителі, не стільки творив, скільки руйнував, вивертав навиворіт, ставив з ніг на голову. З тонким глузуванням або глузливим реготом він демонстрував безпідставність або абсурдність звичних істин, установок, звичаїв. Події в його ранніх новелах проносяться стрімким вихором, не даючи героям можливості озирнутися й оцінити обстановку. Втім, хоче сказати письменник, така оцінка ні до чого: однаково вона буде спростована новим поворотом сюжету, новою пасткою, які готує доля героям. Життя рухливе, стрімке, непередбачуване. Йому не притаманні стабільність, визначеність, спокій. Добро й зло в ньому постійно борються, тягнуть кожне у свій бік, але співіснують. їх гармонія, однак,— уявна, рівновага — динамічна, хитка, з постійними потрясіннями, вибухами. Якщо людина і може бути «ковалем свого щастя», то доля її, по суті, не залежить ні від вищих сил, ні від провидіння. Вольтер хоче бачити світ таким, яким він є, без прикрас і драпірувань, але й без апокаліпсичних пророкувань. Вольтер судить людське буття, виходячи не із церковних догм і приречень, а з погляду розуму й здорового глузду, нічого не приймаючи на віру й піддаючи все критичному аналізу.
На півдорозі між «Кандідом» і «Простаком» — підсумковими творами філософських роздумів Вольтера — став його незрівнянний «Філософський словник», після публікації якого (1764) основні питання начебто було вирішено, і письменник звернувся до белетристики трохи іншого роду. Насиченість філософськими проблемами в його пізніх повістях помітно слабшає, замінюючись багато в чому питаннями соціальними й політичними. Єдине, в чому письменник твердо продовжує лінію своїх ранніх творів,— це розвінчання релігійного фанатизму, релігії взагалі і її служителів, а також церкви, яка освячує авторитет, насильство й сваволю. (Аналіз повісті Вольтера «Простак»)
Ця тема є провідною у повісті «Простак», однак її вирішення в цьому творі стає менш абстрактним, більш людяним. Названий твір стоїть у доробку Вольтера певною мірою відокремлено. Це, мабуть, єдина вольтерівська повість — із чітко позначеною любовною інтригою, яка розв’язується цього разу цілком серйозно, без ризикованих анекдотів і двозначностей, хоча й тут письменник нерідко буває грайливий і веселий. У повісті з’являються нові герої, без колишньої нищівної іронії, не герої-маски, носії однієї певної ознаки й навіть філософської доктрини, а персонажі з глибокими людськими характерами, що страждають насправді (а не комічно, не гротескно), а тому викликають симпатію й співчуття. Малюючи внутрішній світ своїх героїв — простакуватого індіанця-гурона, який волею долі опинився у феодальній Франції, і його улюбленої мадемуазель де Сент-Ів, трохи наївної, недалекої провінціалки, але щиро закоханої й готової до самовідданого вчинку, Вольтер цього разу не нагнітає події, а навмисно сповільнює темп розгортання сюжету й відкидає будь-які паралельні інтриги (що було характерним для «Кандіда»). Переживання героїв розкриваються на тлі французької дійсності, яка показана без жодних викривлень, широко й украй критично. І хоча дію «Простака» віднесено до епохи Людовика XIV, Вольтер засуджує феодальні порядки в цілому.
У першій частині повісті погляд автора певною мірою збігається з точкою зору його героя, «природної людини», не зіпсованої європейською цивілізацією. Гурон багато що розуміє буквально (особливо біблійні приписи), не знаючи про дивні умовності цивілізованого суспільства, і тому нерідко попадає в комічні ситуації, але його простакуватий погляд розкриває у французькій дійсності чимало смішного, огидного, лицемірного або нелюдського, до чого давно звикли усі оточуючі.
У другій частині книги, що описує перебування героїв у Парижі й Версалі, до нехитрих, але влучних суджень індіанця приєднуються подив і жах незіпсованої провінціалки, враженої побаченим і пережитим у столиці. Тим самим погляд на «старий порядок» стає більш стереоскопічним, його зображення — об’ємним і наочним. І хоча оцінка придворних «благих гидот» і «мерзенностей» подається через сприйняття позитивних героїв, у ній усе більше відчутними стають авторські інтонації, в’їдливі й гнівні.
У повісті «Простак» домінуючим є питання про першопричини зла. Але Вольтер дає цій проблемі нове трактування. Зло перестає бути чимось позачасовим і абстрактним. Воно наповнюється конкретним соціальним змістом. У реальних суспільних умовах зло стає неминучим і закономірним; воно освячене релігією, підкріплене довільно розтлумаченими законами й узаконеним беззаконням. Молоді герої повісті зіштовхуються і з огидними фігурами духівників-єзуїтів, і з досить симпатичними міністрами, які, однак, теж сіють всюди зло,— просто тому, що така їхня роль у бюрократичній ієрархії. У державі, заснованій на нерівності, індивідуальна особистість неминуче виявляється беззахисною перед багатоступінчастою, важкою бюрократичною пірамідою, представники якої щиро переживають за інтереси країни, за благо народу (не забуваючи, звичайно, і себе), але безжалісно зневажають інтереси окремої людини, думки якої просто не беруться до уваги. Зіткнення людини з подібною державою може мати лише трагічну розв’язку, цим зумовлений фінал вольтерівської повісті. У «Простаку» сатиричний талант Вольтера не зраджує йому, але іронічний або ж гнівний і саркастичний тон оповіді постійно пом’якшується тоном ліричним — коли письменник розповідає про щирість і силу почуття молодих коханців або про дружбу індіанця з добряком Гордоном, мудрецем і вченим, зустрітим в катівні Бастилії.
Вольтер був художником тенденційним. Ця тенденційність стала домінуючою рисою створеного ним оповідного жанру. Саме вона зумовлює постійний перегук з подіями сучасності, навіть якщо дію повісті віднесено до часів легендарної давнини чи приблизно локалізованого «сходу». Цей перегук використано для навмисного зіткнення подій давніх часів з епізодами сучасного Вольтеру життя. Такі зіткнення вигаданого з реальним, минулого з сьогоденням стали характерною рисою вольтерівських повістей. Вольтер не боявся анахронізмів, хронологічних неузгодженостей і історичних безглуздостей. Він не побоявся дати героїні «Задига» ім’я ассірійської богині (Астарта-Іштар), спокійно назвав «Коен-Санкту» «африканською» повістю, навмисно змістив хронологію в «Кандіді» тощо. Ці анахронізми були такими ж навмисними, як і багатоступінчасті містифікації, у які перетворювалися деякі повісті письменника.
Нерідко Вольтер видавав свої книги за твори неіснуючих осіб, розсилав листи, у яких заперечував своє авторство або обвинувачував видавців у піратському випуску книги, яку сам він нібито не збирався друкувати. Чимало повістей Вольтер видавав за переклади: «Кандід» уважався перекладом з німецької, «Білий бик» — з сірійської, «Історія Дженні» — з англійської, «Листи Амабеда» — з індуської тощо. Після виходу книг письменник нерідко продовжував заплутувати читачів і цензуру, підшукуючи своїм повістям підставних авторів. Так, він приписував «Кандіда» то шевальє де Муї, плідному літераторові першої половини XVIII століття, то якомусь «пану Демалю, людині великого розуму, що любить посміятися над дурнями», то, нарешті, «пану Демаду, капітанові Брауншвейгського полку».
Цей вигаданий маскарад не був зайвим. Церковна й світська цензура переслідувала художню прозу Вольтера не менш старанно й запекло, ніж його філософські або політичні твори. Але маскарад і потік псевдонімів пояснювалися не тільки передбачливістю й обережністю Вольтера. Тут позначилася й невичерпна веселість письменника, його невтомний потяг до всіляких розіграшів, обманів, містифікацій. Коли, однак, проникливий читач впізнавав у повісті почерк Вольтера або всюдисуща поліція знаходила відвертий штрих автора, останній захищався з комічною щирістю: «Я не писав «Простака», я ніколи б не став такого писати, я невинний, як голуб».
Особливо старанно душила тодішню нову думку католицька церква, яка дуже боялася Вольтера. Папа Климент XIV намагався навіть знайти шляхи примирення з володарем дум свого часу. Вольтер сміявся й невідступно переслідував духівництво своєю вбивчою іронією або обуреним мовленням поета-трибуна. Французьке духівництво виділило один раз вісімнадцять мільйонів ліврів із фондів церкви в спорожнілу державну скарбницю, для того щоб уряд наклав заборону на видання творів просвітителя. Його смілива й нещадна критика віджилих установ викликала люту ворожість влади до нього. Вольтер двічі сидів у Бастилії, двічі емігрував із Франції, і останнє його перебування у Фернеї, на кордоні між Францією й Швейцарією, нагадувало швидше вигнання, в’їзд у столицю йому фактично був заборонений.
У кожному рядку своїх творів Вольтер був просвітителем, строгим суддею громадських вад, глашатаєм нових ідей.
Такий же він і в повісті «Простак», у якій вступає у філософську суперечку з Жаном-Жаком Руссо щодо розбещувального впливу наук і мистецтв на характери. Людина була моральною в «природному» стані, тобто поза культурою, у безпосередньому спілкуванні з природою. Тоді вона була вільною, доброю і справедливою. Людина стала грішною в «цивілізованому» суспільстві, коли світ розділився на багатих і бідних, коли один став гнітити іншого.
Питання про «природну людину» і «цивілізоване суспільство» — предмет палких суперечок у дні Вольтера й Руссо — стало центральним у повісті «Простак». У Франції Простак пізнає «цивілізацію». Його простій свідомості, що звикла бачити й оцінювати речі, виходячи з їхньої справжньої сутності, багато що лишається незрозумілим, здається безрозсудним, протиприродним. Ряд протиріч відкривається наверненням гурона до християнської віри. Простак читає Біблію. Він ставить благочестивим католикам такі питання, що виникли в нього при читанні П’ятикнижжя Мойсея, на які ті відповісти не можуть. «Щодня, як я зауважую, діється у вас тут безліч речей, про які нічого не сказано у вашій книзі (мається на увазі Біблія), і не виконується абсолютно нічого з того, що там написано». Простак, потерпаючи від різноманітних негараздів, отримує тим часом європейську освіту, вивчає історію, філософію. Дикун стає суддею цивілізації.
Вольтер полемізує з Руссо, поправляє його, пом’якшує його крайнощі, запальні заперечення доброчинних рис культури. «Читання піднімає душу»,— пише Вольтер, і його герой, пройшовши курс наук, заявляє: «Я схильний увірувати в метаморфози, тому що з тварини перетворився в людину». Він засвоїв тільки корисне. Він не розучився дивитися на речі тверезими очима й відрізняти розумне від безглуздості й забобону.
Таким чином, жанр філософської повісті був обраний Вольтером не випадково. Користуючись ним, можна було викладати в доступній і захопливій формі найбільш складні політичні й філософські теорії й, отже, звертатися безпосередньо до широких кіл читачів, які не завжди охоче брали в руки строгі вчені трактати з їх важкою термінологією. Вольтер довів цей жанр до високої досконалості, а кожен його твір можна назвати шедевром художньої прози XVIII сторіччя.