Аналіз поетичного циклу А. Міцкевича «Кримські сонети»
Історичні передумови виникнення «Кримських сонетів»
Міцкевич пробув на Україні більше дев’яти місяців. Приїхавши до Петербурга в кінці 1824 р. і зблизившись з декабристами, він прагне дістати посаду в тих краях, звідки було б легко підтримувати зв’язки з російськими і польськими революціонерами.
Таким місцем не випадково обирається південь України — Одеса. Саме в той час, коли Міцкевич перебував у Петербурзі, на півдні проходили треті переговори між декабристами та членами Польського патріотичного товариства. Переговори розпочалися уже в 1823 році, а в 1824 і в 1825 pp. під час зимових контрактів продовжувались в Києві. Декабристи гарантували незалежність Польщі, представники Польського патріотичного товариства обіцяли підтримку декабристам під час їх виступу.
За Міцкевичем постійно слідкували навіть люди, з якими він зійшовся дуже близько, зокрема Кароліна Собанська, дружина одного з найбагатших польських поміщиків України, яка була таємним агентом польської охранки, а також граф Вітт.
Переглядаючи таємну переписку, не можна не звернути уваги на одну її особливість. Листи з Петербурга і Варшави сповнені тривоги і занепокоєння, а відповіді з Одеси мають характер офіційних заспокійливих відписок.
Вже після від’їзду Малєвського та Сжовського до Москви Міцкевич на запрошення Собанських і Г. Ржевуського (відомий польський романіст, рідний брат Кароліни Собанської і Елеонори Ганської, дружини О. Бальзака) здійснює двомісячну подорож по Криму. В компанії туристів, крім Собанських і Ржевуського, були граф Вітт і Бошняк — агент поліції в мантії природознавця — та інші. Поет відвідав Севастополь, Ялту, Сімферополь, Євпаторію. Він захоплюється кримською природою і морем, але час від часу веселий настрій його затьмарюється роздумами про далеку батьківщину. Унаслідок цієї подорожі з’явилися знамениті «Кримські сонети», куди ввійшло 18 поезій (написані в Москві, вийшли з друку в 1826 p.), які принесли Міцкевичу світову славу. (Аналіз поетичного циклу А. Міцкевича «Кримські сонети»)
Перебуваючи на Україні, поет знайомиться з українською мовою, старанно вивчає українську народну творчість, до якої він потім не раз звертався у своїй поетичній діяльності.
Подорож до Криму була не єдиним виїздом з Одеси, про що свідчить хоч би сонет «Акерманські степи», який не може бути віднесений до «Кримських», бо виник внаслідок відвідин Акермана. Яскравий поетичний малюнок розваг молоді під липою над благоводною Россю не в’яжеться з тим, що в Головинських Міцкевич був тільки взимку:
Чи на Вкраїні я б ту липу упізнав,
Що сотню панночок і сотню хлопців бравих
Ховала в холодку, при танцях і забавах,
Як вечір повивав блакитноводу Рось?
(«Пан Тадеуш»)
Новаторство сонетів Міцкевича
Міцкевич вніс в польську поезію якісно нові варіанти ритмічної будови і тим самим докорінно змінив уявлювану «закономірність» силабічного вірша. Строфа у Міцкевича нестала, кількість рядків у ній часто змінюється, однакова кількість складів у рядках з постійним місцем цезури — рідке явище. Міцкевич широко вводить до своїх творів інтонаційні багатства народної пісні, в залежності від змісту він змінює ритмічний лад. Від найдавніших часів і до двадцятих років XX століття в жодного з польських поетів не було такої великої кількості ритміко-інтонаційних прийомів, як у Міцкевича. Жоден польський поет досі не вмів так оригінально і послідовно користуватися ними, як це робив Міцкевич.
У «Кримських сонетах» переважає бойовий тон з тенденцією до реалістичного зображення людських відносин, реалістичні описи природи. (Аналіз поетичного циклу А. Міцкевича «Кримські сонети»)
Стиль «Кримських сонетів» — новий етап в розвитку польської літературної мови. Сонети Міцкевича сприяли розширенню її словникового складу за рахунок введення нових чужомовних слів, збагачення її можливостей у створенні нових поетичних образів з життя та звичаїв інших народів. Не випадково саме «Кримські сонети» викликали активне заперечення і ненависть з боку варшавських арбітрів літературних смаків. Прилизаному на французький зразок «плетению словес» приходив кінець. «Все це, можливо, кримське, турецьке, татарське, але не польське… Наперекір хорошим смакам і розумові, Міцкевич несе щось незрозуміле, дике, даючи мішанину із слів незрозумілої мови… Відправимось в Стамбул, щоб навчитись мові Міцкевича; навчившись, можливо, ми й будемо захоплюватись нею, але поки що тяжко хвалити те, чого не розумієш»,— писав у 1827 році К. Козмян одному зі своїх друзів і навіть пропонував «перекласти» «Кримські сонети» польською мовою!
«Все це я передбачав,— писав Міцкевич І. Лелевелю.— Сентиментальні дами осудили мене за надто земні почуття, салони — за вирази в стилі покоївок, вчені класики — за татарщину, мовознавці — за помилки. Майже кожний граматичний гріх зроблений мною навмисне, і, здається, ще не швидко я відчую розкаяння… Пізніше, можливо, і виправлюсь, але поки що хочу радитись тільки зі своїм вухом і довірятися йому одному. Від чого, одначе, я ніколи не відмовлюсь,— так це від вільності в синтаксисі, від порушення послідовності часів, що суперечить правилам французької граматики».
Відстоюючи право існування неологізмів у польській літературі, Міцкевич у статті «Про критиків і рецензентів варшавських» зауважував, що при описах східних міст не можна обійтись без східних назв, так само, як при описах наших країв — без слів «церква», «вежа» тощо. Поет іронічно запитував у класицистів, як можна «перекласти польською мовою слово «мінарет»?
Специфіка перекладу сонетів Міцкевича
Сонети, у порівнянні з баладами, перекладати важче. Не тільки тому, що сонет є складною формою вірша, а передусім тому, що в цих порівняно невеликих віршах Міцкевич ставив часто важливі життєві проблеми, умів відтворювати найменші порухи почуття і думки, досягав виняткової майстерності в розгортанні теми. Зразком для Міцкевича були сонети Петрарки. Міцкевич, як і його великий учитель, намагався не просто добирати кількість рядків, спосіб римування, характер рим, а прагнув до суворого підпорядкування всіх поетичних засобів завданню передачі ідеї, думки. Характерно, що такий чудовий майстер сонета, як Іван Франко, вважав за перший обов’язок поета дотримуватися нерозривного зв’язку змісту і форми, усталеної традиції в розгортанні сюжету. В «Епілозі» до «Тюремних сонетів», присвяченому «русько-українським сонетарям», Франко писав:
Голубчики, українські поети,
Невже вас досі нікому навчити,
Що не досить сяких-таких зліпити
Рядків штирнадцять, і вже й є сонети?
П’ятистоповий ямб, мов з міді литий,
Два з чотирьох, два з трьох рядків куплети,
Пов’язані в дзвінкі римові сплети,—
Лиш те ім’ям сонета слід хрестити.
Тій формі й зміст най буде відповідний;
Конфлікт чуття, природи блиск погідний
В двох перших строфах ярко розвертавсь.
Страсть, буря, бій, мов хмара підіймавсь,
Мутить блиск, грізно мечесь, рве окови,
Та при кінці сплива в гармонію любови.
Для Франка, Міцкевича, Пушкіна, Петрарки,
Данте сонет не був формою, яка сковувала думку.
В українській літературі із великих поетів до сонетів звертався не лише Франко, а й Леся Українка, П. Тичина і М. Рильський. Взагалі ж сонет — звичайне явище в українській поезії ще з 20-х pp. XIX століття, й тому сучасним перекладачам сонетів Міцкевича є на що спертися в своїй творчій праці, є в кого повчитися.
Одним із найкращих перекладачів сонетів Міцкевича став М. Рильський.
Для перекладача «Кримських сонетів» трудність становлять не тільки іноземні слова та вирази. Сонетам властива «східна мудрість», лапідарність вислову, що досягається багатством порівнянь і чисто східною метафоричністю та афористичністю мови. У той же час, мова ця незвичайно точна у передачі багатства кольорів кримської природи, у відтворенні складної гами людських переживань. Візьмімо для прикладу сонет Міцкевича «Бахчисарай уночі» у перекладі М. Рильського:
З мечетей тихо йдуть побожні мусульмани,
Ізану відголос німіє вдалині, —
І срібний ночі цар пливе в височині,
Здаля побачивши зорі лице рум’яне.
В гаремі зорянім світило полум’яне
Одно по одному засвічує вогні,
І хмарка лебедем пливе по синизні,
Вся біла, наче сніг, а по краях багряна.
Там темний кипарис одкинув довгу тінь,
Там мінарет стрункий.
А ген, лиш оком кинь, —
Гранітні велетні, немовби до Евліса
Зійшлись дияволи на раду потайну.
З них часом блискавка зринає в далину
І лине в темряві, як бистрий кінь Фариса.
За цими високопоетичними рядками стоїть копітка творча праця перекладача. Передусім, він мусив знати Схід, його звичаї так, як їх знав польський поет, який під час праці над «Сонетами» вивчав не тільки такі джерела, як «Бахчисарайський фонтан» Пушкіна, східні вірші Гете, казкову «Тисячу і одну ніч», але і в деталях знав книгу І. Муравйова-Апостола «Подорож по Тавриді в 1820 році», праці російського орієнталіста Й. Сенковського, а також дослідження про Туреччину німецького вченого Гаммера та ін.
Сьогодні орієнталістика посунулась далеко вперед, і для перекладача розуміння таких виразів, як «відголос ізану губиться в тихому вечорі» (тобто заклик мусульман на молитву), «срібний король ночі» (так називають місяць у перській поезії), як «чорти, що сидять в дивані Евліса під наметом темноти» (тобто рада під кермом Евліса — повелителя злих духів) — не становить особливих труднощів. М. Рильський перекладає їх адекватно: «ізану відголос німіє вдалині», «срібний ночі цар», «немовби до Евліса зійшлись дияволи на раду потайну» тощо.
Значно важче відтворити образну систему, знайти слова і звороти рідної мови, які б не тільки відповідали польському оригіналові, а й духові східної поезії. «В гаремі небес вічно блимають зір каганці»,— читаємо у Міцкевича. «В гаремі зорянім світило полум’яне одне по одному засвічує вогні» — так у перекладі. Як бачимо, оригінальна метафора залишена перекладачем, хоч і в дещо зміненому вигляді. У М. Рильського вона більш «світла», ніж у польського поета («зоряний гарем», «полум’яне світило», «засвічує вогні» — замість «вічно блимають»). «А поміж ними на сапфіровім просторі пливе, як сонний лебідь по озеру, одинока хмарка, груди має білі, а краї помальовані золотом». У перекладі: «І хмарка лебедем пливе по синизні, вся біла, наче сніг, а по краях багряна». Розгорнуте порівняння хмари з сонним лебедем замінено порівнянням в орудному відмінку («лебедем пливе»), зате внесене нове порівняння («вся біла, наче сніг») доповнює перше. Можливість уведення цього останнього порівняння цілком допустима — вона закладена в звороті «груди має білі». (Аналіз поетичного циклу А. Міцкевича «Кримські сонети»)
Особливо майстерно відтворює український поет багатство дум та почуттів, якими сповнені сонети. М. Рильський прагнув надати своєму перекладові закінченого, в деталях продуманого цілого. Передаючи зміст першого з «Кримських сонетів» — «Акерманські степи» — перекладач доносить до читача болісний крик душі одинокого, відірваного від любої Литви поета:
…Спинімось! Тихо як! Десь линуть журавлі,
Що й сокіл би не вздрів,— лиш чути, де курличе…
Чутно й метелика, що тріпається в млі,
І вужа, що повзе зіллями таємниче…
Я так напружив слух, що вчув би в цій землі
І голос із Литви.— Вперед! Ніхто не кличе.
Ця думка про батьківщину, яка не покидала поета не тільки під час подорожі в Акерман весною, а й під час мандрівки Кримом восени того ж 1825 року — є лейтмотивом «Кримських сонетів». Природа «Сходу в мініатюрі» — Криму — дала Міцкевичу чимало радісних хвилин, викликала нові спогади, вселяла в серце нові надії. Він із захопленням пише про безкрає море, про пасмо кримських гір — «драгоманів творіння», над якими підноситься «мінарет світу», «падишах Криму», «кримська щогла» — прекрасний Чатирдаг; поет оплакує жертви ханського свавілля, оглядає руїни замка в Балаклаві, з захопленням пише про Алушту, гору Кікінеїс, дорогу над прірвою в Чуфут-Кале. Але він ніколи не забуває про батьківщину, про те, що він тільки мандрівник. Спогадів «гідра мовчазна» — думка — час від часу повертається до минулого, а ще більше — до майбутнього:
І в супокійну мить рве серце пазурами…
(«Морська тиша»)
Подорож морем викликає порив до боротьби, свободи, поет відчуває, «що значить бути птахом», а в сонеті «Гробниця Потоцької» він знову думкою лине в рідний край. Здається йому, що то сльозами польки-бранки витаврувані рої ясних зір, якими усіяний Чумацький Шлях. Перекладаючи сонет «Мандрівник», М. Рильський виразно підкреслює цей провідний патріотичний мотив усього циклу:
Долина радісна прослалась підо мною,
Вгорі — блакить ясна, тут — лиця чарівні, —
Чому ж у дальний край так хочеться мені.
Чом ще за дальшою я плачу давниною?
О, Литво! Шум лісів, породжений тобою,
Миліший, ніж Байдар всі солов’ї гучні…
Поряд із цим подано і другий, не менш важливий мотив усього циклу — оптимістичні звучання, готовність до дальшої боротьби, громадянських подвигів,— мотив, який особливо натхненно звучить у заключному сонеті — «Аюдаг».
Провідні мотиви та образи «Кримських сонетів» Адама Міцкевича
Суть «Кримських сонетів» сприймається не так просто. Вони вимагають зосередженості й уваги, заглиблення і роздумів. Щоб зрозуміти їхній зміст, треба збагнути духовний світ поета, його інтереси і прагнення. Сонет «Акерманські степи» відкриває збірку. Чому саме цим сонетом починається збірка? Головний його мотив, головна його тема — туга за батьківщиною, любов до батьківщини. «Акерманські степи» можна розглядати як пролог до усієї збірки, адже головна тема — туга за батьківщиною — буде різнопланово розвиватися впродовж усієї збірки.
Зоря віри в свободу вела Міцкевича крізь Крим, крізь світ, крізь життя. Невгасимий блиск цієї віри осяяв і «Кримські сонети» Міцкевича. Не просто красою форми, багатством ритмів, барвистістю й новизною образів, не просто силою романтичного захвату, а глибоким волелюбним змістом своїх строф, своєю відданістю думам про поневолену вітчизну привернули вони відразу увагу читача.
Волелюбний дух свободи і боротьби — то головний настрій, головний тон «Кримських сонетів».
Висланий з Польщі, Міцкевич сумував за батьківщиною.
Ліричний герой сонету «Акерманські степи» — пілігрим, від імені якого йде мова в сонеті, це сам автор, волелюбний, багатогранний, що тонко сприймає конкретну дійсність — природу, предмети оточення, але у своїх думках дуже далекий від цієї конкретної дійсності, бо всі його мрії про батьківщину, яку палко кохає, за яку вболіває, яку хоче бачити вільною і незалежною. Через пейзажні малюнки поет передає свої тривожні почуття та мрії:
Пливу на обшири сухого океану,
Як човен, повіз мій в зеленій гущині
Минає острови у хвилях запашні,
Що ними бур’яни підносяться багряно.
Цей пейзаж дає можливість уявити настрій поета, настрій людини, заглибленої у свої думи.
«Вже морок падає. Ні шляху, ні кургану…» Уже в одному лише рядку сонета Міцкевич створює образ мороку, серед якого не видно «ні шляху, ні кургану». Цей образ сутінок можна сприйняти як такий, що символізує самотність поета, закинутого далеко, на чужину, відірваного від своєї землі, від своїх друзів, позбавленого можливості бути активним учасником громадського і політичного життя.
«Шукаю провідних зірок у вишині…» Ці слова передають надії, пошуки і сподівання героя. Подальші слова сонета: «Спинімось! Тихо як!» готують читача до чогось особливого. Далі змальовується картина незвичайної тиші літнього степу. Цю картину поет створює описом ледь помітних звуків, яких герой за інших обставин, в іншому настрої міг би й не почути. Тепер він «чує, як десь линуть журавлі, що й сокіл би не вздрів», «чує», коли «метелик колихається на траві», коли «вуж своїм слизьким тілом торкається землі».
Звичайно, поет створює гіперболізований образ тиші, але читач цього не помічає, йому все це здається природним. Тому що головним тут є не зображення зовнішньої дійсності, її прикмет, а відтворення настрою героя, його внутрішнього стану. Особливо в цьому переконують два останні рядки сонета:
Я так напружив слух, що вчув би в цій землі І голос із Литви! — Вперед! Ніхто не кличе.
«Голос із Литви», який би міг почути герой,— це голос «філоматів» та «філаретів». Чи продовжується їх діяльність? Ось що турбує поета. Ось чим пояснюється сумний тон сонета «Акерманські степи».
…їдьмо, ніхто не кличе.
В цих словах стільки суму… Мотив суму, що набуває характеру відчаю і виривається несподівано якимось наболілим зойком, звучить і в останніх двох строфах наступного сонета — «Морська тиша», побудованого за принципом котрасту і паралелізму. Перші дві строфи — це картина тихого, заснулого і якогось проясненого моря, змальована в спокійних і навіть радісних тонах. Поет уособлює явища природи:
І грає лагідно прояснена вода.
Але морська тиша — то тільки зовнішнє. Так і думка поетова:
О мисле! Спогадів є гідра мовчазна,
Що спить на дні твоїм під бурями й громами,
А в супокійну мить рве серце пазурами.
Разом із тим, Міцкевич не дає себе опанувати цим трагічним сумним настроєм.
Одним з найхарактерніших сонетів циклу є «Плавба», в якому поет найбільш виявив свою палку волелюбну душу, своє почуття радості битви, велич людського духу. З якимось надзвичайним захватом описує автор плавбу під час морського шторму. Йому важливо створити правдиву картину, передати своє враження від плавби на морі в неспокійну годину і, разом із тим, якусь більшу правду, правду життя. І Міцкевич, як в кінематографі, вихоплює то одну, то іншу картину, то якусь деталь, найбільш вражаючу, найбільш вагому з погляду загального колориту і враження. У сонеті велика кількість дієслів, що створюють враження невпинного руху і напруженості. Ввести в стан напруженості й руху допомагають також іменники, що передають дію або асоціюються з явищами, зв’язаними з дією.
А вітер — вітер дме! —
Помчавсь між хвилі-гори
Свавільний корабель, немов шалений кінь,
Б’є піняві вали, у хмарну височінь
Чолом підноситься, крилатий вітер боре.
Поет виступає у творі, як співець свободи, волелюбний борець-романтик. Саме волелюбний романтик міг сприйняти і показати морську стихію так, як це зробив Міцкевич, бо вона споріднена його почуттям, його поривам і прагненням.
В останніх двох строфах митець передає свій піднесений стан, висловлює свою волелюбну натуру та створює прекрасний образ — поет і корабель, що мчить назустріч шаленому вихору, ніби зливаються:
І мій буяє дух у розгулі стихій,
Уява розпина свій парус огняний,
І лине крик з грудей, піднісшийся над прахом.
До лона корабля припав я, ніби жду,
Що від зусиль моїх прискорить він ходу.
Як любо! Знаю я, що значить бути птахом!
Образ морської стихії, що так приваблює мандрівника, безпосередньо виникає в сонетах «Буря», «Байдари», «Аюдаг». Але скрізь по-різному. Море завжди приваблює Міцкевича: і в спокійну, і в напружену, і в грізну годину. Описуючи море в різні часи, поет ніби й сам переживає цей стан, начебто в ці хвилини зливається з морем.
Буря все руйнує на своєму шляху, несе нещастя і загибель («Буря»), люди прагнуть порятунку. Самотній пілігрим у цей час може лише роздумувати, аналізувати.
Гадає: щастя той у світі міг найти,
Хто друзів має ще, хто може ще молиться.
Настрій ліричного героя в сонеті «Байдари» протиставлений утихомиреному настрою в природі. Він відчуває якусь тривогу, неспокій на душі. Ліричний герой неспокійний, як море, тривожно занурюється у хвилі моря і жде, щоб його думка «як човен без причала, зблудилась серед вод і в забуття запала».
Туга за батьківщиною звучить і в сонетах «Гробниця Потоцької» та «Пілігрим».
Отже, через усю збірку «Кримські сонети» проходить головна тема — любов поета до рідної землі, до Литви. Поет ніколи не забував свою Литву. Вона стала йому ще більш дорогою, він завжди носить її у своєму серці:
Далекої Литви природа непочата —
Грузька драговина, незаймані ліси…
Мені любіший тут шум сосон, дзвін коси,
Ніж солов’ї Байдар, салгірських лук дівчата.
Коли Міцкевич безпосередньо переходить до зображення своїх переживань, то в одних сонетах («Плавба», «Аюдаг») особистий настрій, особисті почуття імпонують настрою в природі, а в інших («Буря», «Байдари») особистий настрій протиставлений тому, що діється в природі. Сонети «Вигляд гір із степів Козлова», «Бахчисарай», «Бахчисарай уночі», «Гробниця Потоцької», «Могили гарему», «Байдари», «Алушта вдень», «Алушта вночі», «Чатир-Даг», «Пілігрім», «Дорога над прірвою в Чуфут-Кале», «Гора Кікінеїс» та «Руїни в замку в Балаклаві» написані у формі роздумів. Настрої автора передані через пейзажі місцевості. Міцкевич намагається збагнути природу, осягнути таємницю буття.
Останній сонет збірки «Аюдаг» звучить як завершальний акорд великої симфонії життя, сповненого тривоги за батьківщину, борінь і пристрастей, страждань і сподівань людини великого духу, поета, який був нервом і душею народу в буремні роки.
У «Кримських сонетах» ми пізнаємо багатство багатогранної душі Міцкевича: його сміливий, свободолюбивий дух, його глибоку і тривожну натуру, прагнення збагнути таємницю буття, смисл буття, зв’язок поколінь минулого і майбутнього. Тут Міцкевич передав свої почуття романтика, високе духовне начало передових людей свого часу.