Аналіз структурно-функціональний — принцип системного дослідження соціальних явищ і процесів як структурно розчленованої цілісності, у якій кожний елемент структури має певне функціональне призначення. Для структурно-функціональний аналіз характерний «нормативізм» — визнання обумовленості поведінки людини і соціальної організації нормативними приписами і цінностями, які розглядаються як вищий рівень регуляції соціальних процесів. Структурно-функціональний аналіз передбачає два основні підходи: 1) структурний, за якого науковий пошук починається з аналізу структур, а кінцевою метою є виявлення функцій, що ними виконуються; 2) функціональний, коли постулюється певна сукупність функціональних вимог і потім виявляються різні структури, що здійснюють ці функції. структурно-функціональний аналіз репрезентований змістовою теорією і дослідницьким методом (підходом). Змістова теорія розроблена Т. Парсонсом, а дослідницький підхід — Р. Мертоном. У книжці «Структура соціальної дії» Парсонс визнавав, що реальність, логічно та раціонально організована, набуває системного характеру, тому теорія, що описує її, повинна логічно пов’язувати все накопичене знання. Найважливішим соціальним процесом він вважав процес комунікації інформації (значень, символів), звертав увагу на організацію людських актів у системи дій, єднаючи індивідуалістичний і холістичний підходи. Він віддає перевагу терміну «дія», а не терміну «поведінка», тому що його як теоретика цікавлять не моменти поведінки як такі, а їх зразки, процес створення стійких сукупностей моментів поведінки, його наслідки і механізми, що керують цим процесом. Ідея системи як сукупності взаємопов’язаних елементів, які однак не зводяться до простої суми, допомогла йому поєднати уявлення про суспільство як відносно незалежне утворення, що має власні правила розвитку, з уявленнями про вибірковий характер діяльності індивідів, результатом якої є суспільний устрій. Системи дії, за Парсонсом, є відкритими. Тому вони, щоб продовжувати своє існування (підтримувати порядок), мають відповідати чотирьом системним потребам або функціонально необхідним умовам (пререквізитам): адаптації, цілеполяганню, інтеграції та латентності. Кожна система на нижчому рівні репрезентована чотирма підсистемами, що створюються для задоволення чотирьох системних потреб (функцій), необхідних для продовження існування системи в цілому: 1) кожна система повинна пристосовуватися до свого оточення (адаптація); 2) кожна система повинна мати значення (засоби) для визначення порядку досягнення цілей і мобілізації її ресурсів у послідовності їх досягнення (цілеполягання); 3) кожна система повинна підтримувати свою єдність — внутрішню координацію її частин — і припиняти можливі відхилення (інтеграція); 4) кожна система повинна орієнтуватися на досягнення стану рівноваги (латентність — підтримання «цілісного зразка»).
Теорія соціальної дії Парсонса та ідеї функціоналізму стали відправною точкою у створенні структурно-функціональної парадигми, але її остаточно оформив Р. Мертон. Він сформулював «парадигму структурно-функціонального аналізу», основними поняттями якої є: функція — наслідок діяльності, що сприяє адаптації системи; дисфункція — несприятливий наслідок; явна функція — усвідомлений наслідок, тобто об’єктивний, спрямований на пристосування або адаптацію системи наслідок, який інтенціальний та усвідомлений учасниками; прихована (латентна) функція — неусвідомлений і неінтенціальний наслідок; функціональні вимоги, виконання яких потрібно для нормальної життєдіяльності системи; функціональні альтернативи, що здатні виконувати однакові функції.