Аналіз твору Вірджинії Вульф «До маяка»
На одному подиху написаний її роман «До маяка». У першій його частині сформовані в мініатюрі стильові новації авторки. Події відбуваються між сходом і заходом сонця на Гебрідських островах. Декілька друзів збираються у заміському будиночку сім’ї Ремзей для відпочинку й спілкування. Серед них студент містера Ремзея містер Тенслі, який інтелектуально вивищується над усіма; художниця з «китайськими очима» Лілі Бріско, яка малює портрет господині; старий холостяк і таємний обожнювач місіс Ремзей ботанік містер Бенкес; господиня дому — напрочуд чарівна, дуже добра, тактовна і делікатна. Її чоловік, навпаки, розчарований у житті, сухий і холодний педант. Ланцюг асоціативних думок, що виникають у місіс Ремзей, обмежений простором кімнати й видом з вікна, перед яким прогулюються гості. Місце, де розгортаються події другої частини, те саме, але через десять років. Місіс Ремзей уже немає на світі. Третя частина завершує твір — у ній розповідається про реалізацію давньої мрії Джеймса Ремзея, сина місіс Ремзей, який з дитинства мріяв потрапити на маяк разом із матір’ю.
У романі описані два дні, розділені десятиріччям. Кожний день має свою музичну тему. Перша вводить у світ мрій семирічного Джеймса, який готується до поїздки на маяк: «якщо погода дозволить, то він вирушить туди разом з матір’ю». Друга подається крізь призму сприйняття Лілі Бріско, яка намагається закінчити портрет своєї приятельки, однак за її життя так і не змогла реалізувати свій задум. Одним помахом пензля Лілі завершує роботу над портретом.
Зовнішні обставини не відіграють для Вірджинії Вульф особливої ролі, і все-таки вони виконують у романі певну функцію: звільняють внутрішні процеси з-під влади несвідомого й інтерпретують їх. Наприклад, коли Джеймс міряє шкарпетки, які місіс Ремзей в’яже для сина наглядача маяка, вона весь час повторює фразу: «Мій дорогий, стій спокійно». У проміжках між висловлюваннями її думки зупиняються на предметах у кімнаті (діти постійно приносять з моря мушлі, камінці, вносячи безлад), відкритих вікнах. Вікна викликають у місіс Ремзей ланцюг асоціацій, які розширюють її кругозір, виводять із замкненого кола життя. В домі служить дівчина-швейцарка, що постійно думає про свого хворого батька, для якого в домі завжди відчиняли вікна.
У другій частині зовнішній об’єктивний час нагадує про себе в окремих епізодах, що стосуються життя родичів і друзів місіс Ремзей, які померли під час війни. Так, за допомогою її думок, асоціацій, пам’яті в роман поступово й непомітно входять велике життя, час. Тема маяка отримує остаточне вирішення у фіналі роману. Маяк — символ, що об’єднує розрізнені думки й епізоди в одне ціле. Часові рамки твору виражаються не хвилинами й годинами одного дня, а десятиліттям. Поїздка до маяка, яку здійснюють герої, — це шлях від егоїзму до прийняття життя, торжества його начал, котрі уособлювала місіс Ремзей. Їй були притаманні доброта, співчуття та увага до людей, вміння об’єднувати їх. І хоча місіс Ремзей уже немає на світі, вона залишається серед тих, хто продовжує жити, допомагаючи кожному знайти себе, пізнати глибинну суть власного призначення на землі.
Імпресіоністичним екскурсом у минуле є роман «Орландо» (1928). У ньому авторка взяла за мету передати рух історії від ХVІ ст. до сучасної їй доби, «пропустити» віки крізь сприйняття одного героя — Орландо, який розпочав життя в Єлизаветинську епоху і постає у фіналі твору того самого дня, коли Вульф його завершила — у четвер 11 жовтня 1928 року. У романі зображено зміну свідомості героя зі зміною епох. Орландо — постать умовна, що символізує духовні й фізіологічні зміни людської натури. Реальність і вигадка, серйозне, трагічне, смішне й комічне зливаються у ньому в єдине ціле.
У романах 30-х років — «Хвилі», «Роки» — Вірджинія Вульф створює універсальні картини буття, звертаючись до таких проблем, як людина і історія, людина і Всесвіт, оперуючи протиставленнями: добро — зло, світло — морок, життя — смерть.
Прикладом імпресіоністичної техніки письма, ускладненої психологічним дослідженням кількох потоків думок, є роман «Хвилі». Кожному щаблю еволюції свідомості — від дитинства до старості — відповідає певна форма нарації: більш образна і виражена лексично обмеженими засобами характерна для дитячої рецепції дійсності; значно ускладнена — для дорослої людини. Кожному щаблю проникнення вглиб людської свідомості й духовного бачення відповідає картина моря.
На початку роману сонце щойно зійшло, море злилось із небом. Романтичне відтворення морського пейзажу підсилюється враженням присутності когось невидимого, того, хто тримає чарівну лампу над обрієм. Світло поступово розливається небом над морем, удавана камера ковзає берегом, охоплюючи хвилі ранкового прибою і фіксуючи деталі саду й дому, що відкидають тінь зачиненого вікна спальні. Письменниця озвучує пейзаж співом птахів. Найтонші нюанси колориту хвиль, неба, саду, дому відтінені новими деталями народженого дня — іскристою росою, дівчиною, що купається, рибалками, які виходять у море. Динаміка посилюється інтенсивністю спостережень і лаконічними описами ландшафту. День розгоряється швидко, стрімко змінюється його звукове й візуальне забарвлення. Головна дійова особа — не світло, а тіні, що видовжуються й посилюють контраст переходу від світла до тіні. В останньому пейзажі переважає слово «морок», яке набуває все інтенсивнішого чорного кольору.
Емоційне забарвлення роману теж посилюється. Дерево — символ вічності й незмінності, оберіг пам’яті, протистоїть героям, які пережили горе і радість, а в старості — обтяжені спогадами, відчуттями страшного холоду самотності. Наближення смерті, кінця існування передається символічним образом Парсифаля. Останній монолог про самотність, глибоке розчарування в житті зафарбовано сумним очікуванням неминучої смерті. Свідомість відключається, й проглядає лише одна деталь колись розкішно намальованого морського пейзажу — «хвилі розбились об берег».