Аналіз твору Джеймса Джойса «Дублінці»
Перше зріле видання Дж. Джойса — збірка оповідань «Дублінці». «Моїм наміром було написати главу з духовної історії моєї країни, і я обрав місцем дії Дублін, оскільки, на мій погляд, саме це місто є центром духовного паралічу», — так він охарактеризував її задум. Ірландія з її сірим одноманітним побутом постає в «Дублінцях» тлом, на якому розігрується «драма життя».
Для здійснення свого задуму — осмислення вічного й незмінного в природі людей і самого існування — Дж. Джойс запозичує елементи музичного мистецтва. «Дублінці» — цілісне симфонічне полотно, в якому основна тема («духовного паралічу») підтримується розмаїттям мотивів і їх варіацій. Слово, як і музичний звук, створює світи поетичних образів — символів, передаючи атмосферу твору. Осягнення героями себе, своєї долі, трагізму існування відбувається на різних вікових етапах. Це оповідання про дитинство («Сестри», «Зустріч», «Аравія»); про юність («Евелін», «Після перегонів», «Два рицарі»); про літній вік («Пансіон», «Хмаринка», «Личини», «Нещасний випадок»). Виокремлені в особливу групу оповідання «Мати», «У день плюща», «Милість Божа» об’єднані назвою «Мертві»: в них змальовуються люди у суспільних справах (виборча кампанія, благочинна діяльність, обговорення проблем релігійного характеру). Заключне оповідання «Мертві» концентрує ідеї, мотиви і теми попередніх оповідань збірки «Дублінці».
У кожному творі автор виокремлює момент, у якому фокусуються почуття, помисли й бажання героїв.
Дослідження «духовного паралічу», що вразив Ірландію, Джойс починає з проблем католицизму, догматизм і непримиренність якого, на його думку, породили моральне заціпеніння нації. В оповіданні «Сестри», яким відкривається збірка, моменти усвідомлення бездуховності католицизму відтворюються крізь призму сприйняття дитини. Перед нею важке сіре обличчя священника Джеймса Флінна, який помер від паралічу. На грудях небіжчика порожня чаша-дароносиця — символ релігії, позбавленої духовної сутності. Ця картина, що вразила дитину відвертою абсурдністю, назавжди змінила її уявлення про «ідеальність» католицизму.
Стихія банального поглинає персонажів оповідання «Мертві». Життя Габріеля і Грети Конвой складається з сімейних ритуалів, щоденних турбот, доведених до автоматизму звичок, що перетворюють їх на живих небіжчиків. Однак у Різдвяну ніч усе несподівано змінюється. Грета чує мелодію старовинної ірландської пісні, яку колись співав закоханий у неї юнак. Цей напівзабутий мотив повертає її в минуле, у світ чистоти й цноти. Сльози Грети — момент духовного осяяння, усвідомлення своєї самотності та нікчемності існування.
Співчуття до знедолених Дж. Джойс приховує за зовнішнім спокоєм беземоційної оповіді. Однак настає момент, коли воно проривається назовні і героя охоплює почуття прозріння. Відбувається це не завжди у важливі, переломні миті його життя. Скажімо, Фаррінгтон з оповідання «Личини» б’є палицею свого ні в чому не винного сина, до чого його штовхає пережитий ним біль приниження. Фінал, що вилився в крик відчаю беззахисної дитини, несподівано по-новому висвітлює попередні події.
Героїня оповідання «Евелін» мріє почати нове життя разом із закоханим у неї Френком. Прийшовши на пристань, де він чекає її на палубі пароплава, щоб разом вирушити назустріч майбутній долі, вона несподівано відмовляється від прийнятого рішення. Дж. Джойс надає читачам змогу самим відповісти на питання, чому Евелін так вирішила. Тлумачення ситуації можуть бути різними: нове життя, до якого кличе Френк, видається безоднею, в якій вона загине; Евелін прагне нового життя, мріє про нього, однак реалії, в яких вона живе, узвичаєні для неї. Проблема, що постала перед героїнею, має величезне життєве значення, бо постає перед багатьма.
Радикально змінити життя складно, навіть страшно: важко відмовитись від звичок, обов’язків; не виконати обіцянок, що дала свого часу матері; полишити будинок, молодших брата і сестру на жорстокого батька — усе це стримує Евелін. У сцені на пристані відчувається напруженість, що наростає поступово і сягає граничної межі. Дівчина відмовляється від рішення «бігти», «почати нове життя». Момент «осяяння» («єпіфанії») проявлено через зовнішні дії: «Її руки судомно вхопились за поручні. Й у вир, що захопив її, вона кинула крик відчаю… Вона повернула до нього бліде обличчя, безвільно, як безпорадна тварина. Її очі дивились на нього не люблячи, не прощаючись, не впізнаючи».
Фінальною сценою автор стверджує безперспективність, безвихідь тих, хто перебуває у стані «паралічу».