Аналіз твору Джона Фаулза «Колекціонер»
Англійська критика назвала цей твір психологічним трилером, російські та українські літературознавці — соціально-психологічним романом. Автор, пояснюючи мотиви написання цього твору, зазначав: «…історія, в т. ч. й ХХ ст., показує, що суспільство вперто розглядає життя з точки зору боротьби між Небагатьма та Масою, між “Ними” та “Нами”. Моєю метою у “Колекціонері” була спроба проаналізувати у вигляді притчі деякі наслідки цієї ворожнечі». Композиційні, стильові особливості твору, його філософсько-ідейна спрямованість дає підстави стверджувати: «Колекціонер» — це філософсько-психологічний, реалістично-гротескний роман про протистояння масовому суспільству та масовій культурі, про наслідки опору та співіснування споживацько-утилітарного, масового та високоінтелектуального світоглядів, також ураженого вірусом гордощів та пихи стосовно власного антиподу.
Нерівність як причина, передумова і наслідок вічного суспільного протистояння були лише приводом до написання «Колекціонера». Його соціально-реалістична спрямованість не є самоціллю автора, вона лише один зі штрихів у складній композиційній та ідейно-художній тканині твору.
Твір складається з двох частин — щоденникових записів Клегга та Міранди, викрадача та викраденої, колекціонера та експоната, представника Маси та представниці Обраних. Різностильові, неоднаково спрямовані емоційно, ці частини є двома складовими однієї правди про екзистенційне буття людини ХХ ст. Фаулзу вдалося стилізувати й точно відтворити манеру висловлювання, спосіб думок Клегга, який викрадає Міранду мимоволі, з почуття щирої любові. Згодом між ними виникає смертельний двобій філософій існування, світоглядів — міщанського та високоінтелектуального. Записи художниці Міранди є прикладом іншого способу мислення, світосприйняття. Об’єднує щоденники не тільки їхній сповідальний, щирий тон розповіді, а й перебування їх авторів у полоні ілюзій щодо своєї унікальності, обмеженості іншого. Вони є двома виявами одного й того самого явища ХХ ст. — руйнування цілісності людського Я під навалою масового суспільства.
Вигравши значну суму, дрібний службовець Клегг, чиї мрії обмежуються новими експонатами для колекції метеликів та напівприсутністю в житті талановитої сусідської дівчини-художниці, одержує несподівану свободу бути кимось іншим. Та виокремившись із маси таких, як і він, маленьких людей, він не підноситься над світом матеріального втілення власних мрій, а залишається у полоні масовизму, проти якого несвідомо бунтує.
Ідея бунту, так само мало усвідомлюваного, визначає поведінку й прагнення студентки-художниці Міранди Грей. Зміни, що відбуваються в її світо- і самосприйнятті, розкрито через щоденникові записи, які відтворюють події у підземеллі, та спогади, роздуми про колишні дні, друзів, події.
Глибока зневага, відраза Міранди до свого ката переростає у спроби прийняти й зрозуміти психологію його вчинків, пройти хитким містком між гордовитим усвідомленням власної унікальності та розумінням того, що Клегг — інший вияв її Я, світу, від якого їй хочеться утекти, відірватися, щоб стати іншою, якою її побачив художник Ч. В., що «примусив її засумніватися у собі». Спілкування з ним (це засвідчують роздуми Міранди на сторінках написаного в ув’язненні щоденника) спонукали її пересвідчитися: унікальність, якою вона втішалася, — оманлива, вона, як і всі, має шанс стати Людиною з Обличчям («Ч. В. сказав мені: “Ваше обличчя може бути всяким”»). Найбільша трагедія Міранди в тому, що вона одержала шанс осягнути власне екзистенційне призначення, але не змогла його реалізувати через нетерпимість свого ката.
Мрії та ілюзії Клегга так само розбиті, він скочується з вершини унікальності, на яку підносить себе сам, у прірву зла. Він деградує до рівня маніяка-вбивці, почуває себе обманутим, його розчарування пов’язане з руйнуванням ілюзії. На початку твору Клегг зауважує: «Не можу пояснити, чому та чого, але як тільки я її уперше побачив, одразу зрозумів: вона — єдина». Однак зближення, яке мало завершитися взаємопізнанням і взаєморозумінням, не відбувається. Невидима стіна, яку Клегг пов’язує із соціальною нерівністю, високими, недоступними йому ідеалами, розділяє їх: «…у тому-то й моя помилка, що я занадто високі цілі собі ставив, я ще раніше повинен був зрозуміти, що від такої, як Міранда, ніколи не отримаю того, що мені потрібно, з усіма її ідеалами, прям фути-нути якими високими, й усякими мудрованими штучками. Мені потрібно було завести кого-небудь, хто мене міг би більше поважати. Кого-небудь простішого, ніж вона, звичайнішого, кого я сам міг би чомусь навчити».
Формування стосунків ката і його жертви Дж. Фаулз розвиває як історію про неможливість порозуміння. Він свідомо робить оповідь дворівневою, в якій особливу роль відіграють напружений характер мови Міранди та відверто спрощені, навіть із граматичними помилками висловлювання Клегга. Вони розмовляють своїми мовами, їхні сприйняття реальності та дійсності надто різні.
Клегг сприймає світ як вороже середовище, це відчуття сформоване у нього з дитинства, до кінця роману воно набуває загрозливо параноїдальних форм (опинившись у передпокої лікаря, він зауважує: «Я давно уже не знаходився в одному приміщенні із такою кількістю людей, тільки хіба що у магазині, але там зайдеш і вийдеш, а тут усе здавалося таким дивним, я уже сказав, наче усі на мене вилупилися, одна бабця особливо… Усе через тих людей. Я коли їх побачив, зрозумів, Міранда — ось єдина людина на світі, із якою мені хотілося б жити. А від усіх цих, від цього натовпу проклятого мене просто мутило».
Для Міранди світ — буяння відтінків і кольорів, вир емоцій і переживань, пульсуюча нитка, натягнута між нею та всіма іншими людьми. І хоч вона теж свідомо зрікається власного оточення, це зречення має інший характер — воно є ще однією сходинкою самопізнання. Це щабель нового сприйняття нею власного Я, своїх близьких та рідних. Фаулзу вдалося завдяки саме формі щоденникових записів передати всі етапи Мірандиного самоусвідомлення. Студентка-художниця не просто згадує своє дитинство, перші студентські розмови за кавою, першу справжню закоханість, перше прозріння («…М. і П., як я тепер розумію, типові міщани…»), перший суворий урок у мистецтві. Всі ці етапи самопрозріння стають ще виразнішими, бо є спогадом, пропущеним через свідомість, спогадом, що увиразнюється на тлі обставин, у яких опинилася Міранда. Самозаглиблення — одна з ознак довірливої розмови із чистим аркушем паперу. Художниця одержує змогу не тільки поглянути збоку на обставини і події власного життя, а й практично реалізувати принципи, які стали їй близькими завдяки спілкуванню із Ч. В.
Як слушно зауважує Клегг, Міранда все-таки є звичайною, не може переступити соціальну межу, межу відрази до Клегга як людини художньо обмеженої, нерозвиненої інтелектуально («Чи зможу я дивитися на нього інакше, ніж згори вниз?»). Ненависть поступово виривається назовні, і двоє молодих людей виявляються приреченими — між ними прірва духовного непорозуміння.
Не менш важливою ідейно-художньою особливістю роману є інтертекстуальність. Імітація справжнього життя, якою займається Клегг і якої наполегливо намагається уникнути Міранда, посилюється завдяки прямій вказівці на текст Шекспірової «Бурі»: Клегг прагне, щоб Міранда називала його не Фредеріком, а Фердинандом; Міранда вважає, що йому личитиме ім’я Калібан. Одягнувши маски чужого життя (Клегг стає багатим, хоч і не готовий до цього, Міранда — жертвою випадку і спотвореного почуття любові), герої опиняються у вирі справжніх випробувань, відкривають співіснування високоінтелектуального і банального, драматичного і примітивного. Це відкриття примушує їх по-новому сприймати світ, власну соціальну ненависть. Шлях деградації завдяки інтертекстуальним паралелям здається ще згубнішим, стрімкішим: Фердинанд Клегг та Калібан Клегг — дві різні іпостасі одного Я. Він прагне підкорити собі світ, і це є найстрашнішим відкриттям для Міранди: вона бунтує проти насильницької зміни її світосприйняття, штучного пробудження найпотаємнішого почуття — кохання.
Соціально-психологічне протистояння двох типів світосприйняття завершується формальною перемогою зла. Клегг деградує, а Міранді не до снаги дізнатися, якою вона могла б стати і чи могла змінити світ, не «…ховатися від життя, яке тебе не влаштовує. Однак часом страшно подумати, з чим та як потрібно боротися, якщо сприймати життя серйозно».
Психологічні колізії Мірандиного світосприйняття пов’язані зі з’ясуванням належності до світу Багатьох чи відмінності від нього. Найважливішим є її відкриття того, що «якась частина їхньої душі завжди разом з нами». Для Міранди основним є насамперед опір собі. Вона усвідомлює, що з роками може стати частиною світу Маси, «перейде в стан ворога», тому намагається протистояти цьому, щохвилини утверджуючи своє право належати до «обраних».
Ідейно-художні відкриття Дж. Фаулза у романі «Колекціонер» увиразнюються в контексті філософських роздумів у книзі «Аристос», які викристалізовують теорію про необхідність обмеження дії випадку та про важливість усвідомлення наслідків соціального конфлікту ХХ ст. — між «Небагатьма та Масою». Проблему масової культури та мистецтва Фаулз розглядає як шанс примирення, пошуку шляхів співіснування антагонічних станів. Причиною і наслідком недосконалості сучасного світу є нерівність, і першим кроком в обмеженні її дії має стати звільнення: «…якщо Маса не позбудеться хибного уявлення про свою неповноцінність, а ті, хто вважає себе Небагатьма, — такого самого хибного уявлення, що біологічна перевага — це стан існування, а не відповідальності, яким він є насправді, — якщо це не відбудеться, ми так ніколи й не станемо жити у справедливішому та щасливому світі». Масове суспільство, представлене у романі Дж. Фаулз, — реальність ХХ ст., з якою слід змиритися й навчитися жити, не доводячи соціальні суперечності до крайніх виявів. Адже Міранда і Клегг — мешканці одного невеличкого передмістя Лондона, вони — вихідці з одного середовища, одне ціле сучасного суспільства масової культури, яку самі формують, живлять, імітують, якій протистоять або з якою змиряються.