Аналіз твору Джорджа Бернарда Шоу «Пігмаліон»
Найпопулярнішою з п’єс, написаних Дж. Б. Шоу до Першої світової війни, є комедія «Пігмаліон». Її назва нагадує про давньогрецький міф, за яким скульптор Пігмаліон закохався у виготовлену ним із слонової кістки статую жінки. На його прохання богиня Афродіта вдихнула в неї життя. Згодом вона стала дружиною Пігмаліона на ім’я Галатея і народила йому доньку Пафос. Відтоді ім’я Пігмаліон — символ творця, який оживив творіння своїх рук.
В Європі цей міф став відомим завдяки «Метаморфозам» Овідія. В. Шекспір переказав його в останній сцені «Зимової ночі». Для Рамо, Руссо, німецьких поетів-романтиків Пігмаліон був символом закоханого, який силою свого почуття зумів створити ідеал краси. До літературних обробок цього міфологічного сюжету вдавалися В. Морріс, Р. Грейвс, Т. Кайзер, Є. Баратинський; в живописі — Я. Панторло, Ж. Ванлоо, Ф. Буше, П. Пікассо, в скульптурі — Е. Фальконе та ін.
Дж. Б. Шоу, використавши цей міф у своїй парадоксальній манері, порушив важливі морально-етичні, естетичні питання, а також поєднав міф про Пігмаліона з пропагандою наукової фонетики.
Події п’єси відбуваються в Англії на початку ХХ ст. Замість скульптора в комедії Дж. Б. Шоу фігурує професор-лінгвіст Хіггінс, який проводить науковий експеримент, на місці Галатеї — вулична торговка квітами Еліза Дулітл.
Драматург відмовляється від щасливого завершення сюжету, його персонажі аж ніяк не збираються одружуватись. А найголовніше: не Пігмаліон (професор Хіггінс) оживляє свою Галатею (квіткарку Елізу Дулітл), а Еліза пробуджує людські якості в того, хто її створив. «Перетворення» неосвіченої жінки на шляхетну панночку, що може «з успіхом зійти за герцогиню», на думку автора, покликане спростувати укорінене твердження про нездоланність соціальних бар’єрів, які заважають людям реалізувати закладені в них можливості. Дж. Б. Шоу безмежно вірить у культуру, знання, котрі, за словами містера Хіггінса, «знищують безодню, яка відокремлює клас від класу і душу від душі».
У такий спосіб автор утверджує ідею, згідно з якою справжня внутрішня культура людини залежить не від соціального статусу (аристократ чи квіткарка), освіти (науковець-фонетист чи неосвічена), а від її внутрішніх якостей і потенціалу людини.