Аналіз твору Роальда Дала «Раз плюнути»
Першим репрезентувало творчий світ Р. Дала оповідання «Раз плюнути» (1942), написане на основі досвіду авіакатастрофи, пережитої на початку Другої світової війни. Дал мало оповідає про падіння літака, нечітко — про причини цього. Він буденно констатує, що «мав клопіт, багато-пребагато клопоту», концентруючись довкола подій під час і після падіння літака. Оповідь спершу вибудовується як деталізований, уповільнений опис процесу мислення, що супроводжував намагання оповідача вибратись із кабіни палаючого літака, а також його емоцій, коли той раптом зрозумів, що, рятуючись, втратив ніс. Фінальна частина містить калейдоскоп примарних видінь героя у шпиталі. Оповідач, тотожний автору, переживає ситуацію «випробування смертю», в якій, на відміну від традиційного в літературі емоційного шаблону, відсутній страх.
Герої Дала, навіть діти, не знають страху. Найчастіше страх заміщується цікавістю, інтересом: як діятиме людина у здеформованому світі. Для Дала домінантною стає особистість, а її таємниця відкривається у деформованій реальності.
Емотивний простір оповідання «Раз плюнути» максимально іронічний. Трагізм катастрофи приглушується саркастично-іронічною сповіддю. Саме так розповідається про втрату синхронності в діях мозку і тіла. Мозок знає, що треба вибиратися з небезпечного місця, але не знає, наскільки уражене тіло. Тіло відчуває свої втрати, але неспроможне діяти. Мозок і тіло ведуть уповільнений діалог, наче надсилають одне одному телеграми: «“Тут, долі, великий жар. Що нам робити? (Підписались) Ліва Нога і Права Нога”. Відповіді не було досить довго. Мозок осмислював проблему. Потім, повільно, слово за словом прийшла відповідь: “Літак — горить. Забирайся — повторюю — забирайся — забирайся”. Наказ передали всій системі, всім м’язам ніг, рук і тіла, і м’язи взялись до роботи. Вони напружувались, як могли; вони трохи штовхали і трохи тягли, і вони дуже напружувалися, але з того нічого не було. Нагору пішла така телеграма: “Вибратись не можу. Щось нас тримає”. Відповідь на цю довелося чекати ще довше, тож я просто сидів там, чекаючи, коли вона прийде, і з кожною секундою ставало все гарячіше».
Другим змістовим ядром оповідання є каталогізація видінь, які викидав мозок у стані напівпритомності. Спершу примарилася сценка розмалювання літаків жартівливими малюнками і карикатурами, дивлячись на які, німецькі пілоти так реготатимуть, що «не зможуть нікуди влучити… Ні у стіжок сіна, ні в будинок, ані в блошицю». У маренні приходить і розуміння нездатності самої ідеї: «Але чи можуть німці читати англійською?». Останній сон сповнений образами смерті. Це і блідо-блакитне небо, на якому немає жодної хмаринки і з якого сиплються німецькі винищувачі: «Вони були зверху, знизу, з кожного боку, і нікуди від них подітись, я нічого не міг зробити». Кулі влучають у літак, у тіло, «а чорні хрести тиснуть мене додолу, танцюючи, тримаючись за руки, і я чую, як співають їхні мотори: “Ось свіча, щоб ліжко знайти; ось сокира, щоб голову відсікти” (Here comes a candle to light you to bed, Here comes a chopper to chop off your head). І потім втеча полем, скеля і за нею нічого — крім темряви… Я біг так швидко, як тільки міг, і забіг прямо у темряву, і почав падати…
Спочатку не було зовсім темно. Я бачив деревця, що виростали зі стіни скелі, і я чіплявся за них руками, коли летів униз. Кілька разів я примудрився вхопитись за гілку, але вона завжди одразу ламалась, тому що я був важкий і тому що я падав занадто швидко, а коли мені вдалось обома руками ухопитись за товсту гілляку, все дерево одразу похилилося, і я почув, як одне за одним виривається коріння, аж поки все дерево не відірвалося від скелі, і я продовжував падати. Потім стало темніше, тому що сонце і день залишились на полі, високо вгорі, на верхівці скелі, і поки я падав, я тримав очі розплющеними і бачив, як темрява із сіро-чорної стає чорною, з чорної — яскраво-чорною, а з яскраво-чорної такою густо-чорною чорнотою, що я міг торкнутися її руками, але не міг бачити. Однак я продовжував падати, і було так чорно, що ніде не було нічого, і не було ніякого сенсу щось робити чи про щось турбуватись, тому що була чорнота і тому що я падав. Не було ніякого сенсу».
Смерть, яка часто є елементом світогляду, в оповіданні стає майже реальністю. Долаючи її, оповідач продовжує у снах емоційно її переживати, як своєрідний перехід з життя в не-життя. Цей фрагмент, обумовлюючи багатозначність і багаторівневість художнього слова, містить і перший з майбутніх «бунтівних віршиків», що стануть невід’ємною ознакою авторського ідіостилю Р. Дала. Його мова проста і прозора. Оманливо нейтральна оповідь і епічна лексика чергуються зі словесними експериментами, які втрачають свій колорит (фонічно, сенсово) — при їх перекладі: My Lady Love, My Dove; Switch Bitch; або пісенька Величезного Крокодила: «It’s luscious, it’s super, It’s muschious, it’s duper».
За будь-яких експериментів із формою (документальний нарис, фентезі, новела жаху, сценарій, роман, притча тощо) у змісті творів завжди помітні відрефлексовані власні фобії, комплекси, пристрасті, в яких угадується автор. Гра смислових тіней і відтінків, переплетення документально-достовірного і фентезійно-жахного, пластично уречевлена матеріальність видінь і «чорний гумор», іронічні рефлексії у ситуації наближення смерті створюють смислове тло, що оригінально виявляє приховані емоції, провокуючи і спрямовуючи читацьке сприйняття.
Дал не тільки писав і переписував власне життя, а безкінечно додумував його («Скакун Фокслі»), проживаючи в слові те, що було, і те, що могло бути. Він абсолютно розкуто і вільно почувається у твореному художньому просторі, раптово перериваючи оповідь риторичним запитанням («А що робити з майбутнім? Яким має бути наступний крок? Про що мені писати далі?»), неприховано і вигадливо граючись із читачем. Він переконаний, що настільки заволодів його увагою, що може дозволити собі потеоретизувати стосовно розвитку сюжету, своєрідно зізнаючись у своїй супер-компетентності: «Тож, якби ця історія була вигадана, а не правдива, слід було б вимудрувати якийсь дивний чи шокуючий кінець для неї. Це зовсім неважко. Щось таке драматичне і незвичне. Тому перш ніж розповісти вам, що насправді сталось із Генрі у реальному житті, давайте на хвилину зупинимось, аби побачити, що досвідчений письменник зробив би із завершенням сюжету. Його записи виглядали б приблизно так…». Далі у найкращих традиціях постмодернізму, відверто знущаючись, Дал перераховує сім можливих варіантів розв’язки, іронічно підсумовуючи: «Це було б зовсім непогане закінчення для белетристичного твору, але ця історія — не вигадка. Це — правда. І оскільки це правдива історія, вона повинна мати правдивий кінець». Так багатослівно Дал переконує у правдивості суцільно фантастичної історії про Генрі Шугера («Дивовижна історія Генрі Шугера», 1971).
Творчість Р. Дала — примхливий синтез життєвого досвіду, нестримної уяви і творчої свободи. Його улюблений жанр — новела. Створені ним ситуації завжди екстремальні, насичені жахом передчуття смертельної небезпеки, яку першим осягає читач і яка із запізненням невідворотно усвідомлюється персонажем в останні хвилини життя. Ні жах у дусі С. Кінга, ні таємниця злочину в манері Агати Крісті не є визначальними для розуміння його поетики. Все це, а ще продумана прозорість стилю, зануреність у світ деталей уможливлюють і мотивують те, що спершу здавалось фантастичним. Дал невтомно повторює: те, що видається занадто фантастичним, можливе за певних обставин. Його герої — звичайні, пересічні люди, ситуації — знайомі, банальні, життєподібні. І саме у цій заяложеній буденності причаїлась небезпека.
«Це ледве відчутна і малозрозуміла істина, — розповідав Дал в одному з інтерв’ю, — що насолода, навіть у нормальних людей, часто асоціюється з болем… Письменники винайшли кілька дієвих прийомів, щоб забезпечити болісне вдоволення своїх читачів. Найефективнішим є передусім створення привабливого образу — дитини, ніжної молодої жінки чи доброзичливого старого, а відтак придумати для нього небезпечну ситуацію. В такий спосіб тривога і передчуття продукуються у свідомості читача, і якщо письменник опанував ремесло, він нарощуватиме небезпеку і тягнутиме агонію до точки, коли болісно нестерпним стане сам процес читання. Ось тут треба призупинитись, щоб заронити зерня облудної надії і щоб читач перепочив. А потім повільно закручувати гвинт знову, все сильніше і сильніше, наскільки спроможний митець. Саме це, як ми з вами знаємо, і називається саспенс».