Аналіз твору Роальда Дала «Чоловік з Півдня»
Новела «Чоловік з Півдня» (1982) починається мляво, банально: вечір, бар при готелі, наратор лаштується біля басейну з пляшкою пива і сигаретою: «Дуже добре сиділось у променях вечірнього сонця з пивом і цигаркою. Добре було отак сидіти і спостерігати за плавцями, які хлюпались у зеленій воді». Поява невисокого, підстаркуватого, одягненого у бездоганний білий костюм чоловіка не віщувала чогось незвичайного: «Він зупинився біля мене і посміхнувся, показавши два ряди дуже дрібних, нерівних, жовтуватих зубів». Випадкове знайомство закінчується укладанням парі, яке пропонує незнайомець. Якщо запальничка одного з юнаків спрацює десять разів поспіль, той отримає новісінький кадилак; якщо програє — незнайомець відрубає йому мізинець на лівій руці. Розвага поступово стає все загрозливішою і небезпечнішою: «Ми стояли там, хлопець, дівчина і я, тримаючи мартіні і спостерігаючи чоловічка за роботою. Кожен би подумав, що цей сучий син вже робив це раніше, сказав я собі. Він не роздумує. Стіл, гвіздки, молоток, кухонний ніж. Він точно знає, що йому треба і як це організувати». Тільки коли руку юнака чоловічок прив’язує до столу так, що той не може звільнитись, і стає над ним, тримаючи ножа напоготові, присутні починають розуміти серйозність наслідків укладеного парі. У події раптово втручається дружина незнайомця. Вона забирає у нього ніж зі словами: «Там, де ми жили, він відрубав 47 пальців у різних людей і програв одинадцять машин». Більше того, чоловічок і не мав права на парі, оскільки кадилак йому не належить:
«Він не має нічого, щоб закладатись. У нього геть нічого немає. Я сама виграла у нього все, досить давно. Це забрало час, багато часу, і це було важко, але я виграла все зрештою“. Вона подивилася на хлопця і посміхнулась, повільною сумною посмішкою; вона підійшла і простягла руку, щоб забрати ключі від машини.
Я і зараз її бачу, ту її руку: на ній був тільки один палець, великий палець».
Шокуючий фінал — традиційний прийом Дала. У його творах буденність не тільки обертається смертельною небезпекою, що за влучної миті оволодіває ситуацією, змушуючи світ і людей діяти за законами деформації. Уникнути катастрофи неможливо, як неможливе, за Далом, духовне благополуччя. На цій підставі
М. Бредбері стверджував, що Дал «не мораліст, не глибокий мислитель чи принаймні проникливий знавець життя. Він — справжній ремісник, і тільки». Він і справді уникав формулювання прописних, однозначних і остаточних істин, надаючи право на висновки читачу. Наприклад, у «Казці про Величезного Крокодила», який полює на дітей, можна знайти хіба що сентенцію: уважно дивись, куди сідаєш і яку іграшку береш. Це може бути розумний крокодил, що вдав із себе стільчик, аби проковтнути тебе. Тому противагою твердженню М. Бредбері є слова А. Воррена про те, що «кожна історія Дала глибоко моралістична. Один невірний крок, — зауважує він, — і ти знайдеш свою пекельну пустелю».
Художній світ Р. Дала досить стабільний. Майже третина його новел про людину, засліплену і спокушену звабою унікального знання, щоб вивищитися чи прилучитися до кола обраних. Тож дядька Освальда («Сука») цікавить формула виробництва парфуму з надзвичайно потужними властивостями афродізіаку, що допоможе не тільки «непогано розважатись», «але й керувати цілим світом». Захоплений бджільництвом персонаж «Бджолиної матки» знаходить спосіб добувати у великій кількості бджолине молочко.
Головний герой «Звукової машини» Клауснер винаходить прилад, здатний розшифровувати сигнали, недоступні людському вуху. Випробовуючи його, почув нелюдський крик — це кричала від болю зламана сусідом троянда. Захоплений відкриттям, Клауснер ставить прилад біля дерева і піднімає сокиру. Прилад фіксує зойк болю переляканого дерева. Клауснер, намагаючись довести дієвість свого відкриття лікареві, заганяє сокиру у стовбур, але падає величезна гілка і вщент руйнує прилад. Останній зойк дерева спонукає сповненого співчуття Клауснера примусити лікаря діяти. Дивлячись на сокиру в руках Клауснера, лікар виливає на кору йод. Подібне трапляється у «Проклятій речі» А. Бірса, де дія розгортається навколо видимих і невидимих оку кольорів. Проте Дал досить обережно наближається до лінії, яка відмежовує реальність від фантастики. Клауснер — єдиний, хто чув крики троянди і дерева, а вже читачу вирішувати: герой — розумово хворий чи геніальний винахідник?
Часто виняткове знання, яким володіє герой, не має нічого фантастичного чи надзвичайного. Воно є закономірним результатом наполегливої праці і невпинного шліфування майстерності. Таким знанням-умінням обдарований випадковий подорожній, який із презирством дивиться на всіх, хто називає його кишеньковим злодієм: «Це вульгарні люди, дилетанти, які крадуть гроші у сліпих та бабусь», гордовито називаючи себе «ручних справ майстром, професіоналом… Так називають тих, хто досяг великої майстерності у своїй справі. Ви, певно, чули про золотих і срібних справ майстрів. Це майстри по сріблу і золоту. А я майстерно володію своїми пальцями, тому я — ручних справ майстер».
Віддаючи данину «старим англійським цінностям», зокрема снобізму, Дал створює кілька новел про цю рису англійського характеру.
Майк Шофілд («Смак»), «люб’язний підстаркуватий пан, за родом своїх занять був, певно, біржовим маклером, точніше, комісіонером. Як і багато хто, він почувався незручно, заледве не соромився того, що, маючи досить скромний талант, зумів накопичити солідний капітал. У глибині душі він розумів, що, власне, мало чим відрізняється від якогось букмекера — облесливого, цілком благопристойного, але потайки безсовісно облудного букмекера, — і розумів, що друзі теж це розуміють. А тому тепер він зі шкіри пнувся стати людиною культурною, розвивав свій літературний та естетичний смак, збирав картини, ноти, книги і тому подібне». Одним із способів його самоствердження стало суперництво з Річардом Праттом, «визнаним у товаристві гурманом». Під час обіду «Майк неодмінно затівав невелику гру: тільки-но подавали кларет, він пропонував знаменитому гостю на спір встановити місце і рік виготовлення напою». Це заледве не стало причиною зубожіння та сімейної драми Шофілда.
Подібна колізія визначила фабулу «Дворецького». Швидко забагатілий Джордж Клівер «вирішив піднятись по соціальній драбині і почав давати розкішні обіди кілька разів на тиждень». Дізнавшись, скільки коштують рідкісні вина, «навіть містер Клівер відчув жвавий інтерес. А коли дворецький сказав, що знання вин прикрашає світську людину, інтерес переріс у справжню пристрасть. Містер Клівер накупив книжок з цієї теми і прочитав їх усі, від початку і до кінця», хоч здобуте знання і не наблизило його до опанування мистецтвом дегустації. Дворецький із кухарем-французом випивають колекційні вина, подаючи «виноподібне пійло» господарям-снобам.
Розуміння тонкощів столярського ремесла рухає інтригу новели «Насолода пастора»: «Він побачив меблі, за які справжній поціновував віддав би що завгодно. Людина непосвячена навряд чи звернула б на них увагу, тим більше, що покриті вони брудною фарбою, але для містера Боггіса — це була мрія його життя…».
Мотивом-відгалуженням, що супроводжує домінантну тему, увиразнюючи її, стає зображення ретельно продуманої і зі смаком змальованої прихованої істинної сутності персонажів. Наприклад, Річард Пратт у
«Смаку» ледве не виграв парі завдяки тверезому, обдуманому шахрайському розрахунку, майстерно розігравши очікувану публікою і необхідну для переконливої перемоги сцену дегустації. Мила, ласкава, «доброзичлива і гостинна, наче мати найближчого друга, у якого гостюєш на Різдво», господиня («Домовласниця») з привітною посмішкою отруює пожильців, роблячи з них опудала, що в передсмертну хвилину запізно починає розуміти чергова жертва. Залякана чоловіком місіс Форестер («Дорога на небо»), «віддана й покірна йому понад тридцять років», коли трапилась нагода, не тільки залишила його помирати у ліфті, а й півтора місяця щотижня писала мертвому листи, «привітні, щиросердні, які незмінно закінчувались словами: “Тільки не забувай регулярно їсти, мій любий, хоч боюся, що, коли мене немає поруч, це тобі навряд чи вдається”». Повернувшись додому через півтора місяця, вона ретельно виконала весь ритуал: подзвонила у двері, почекала, потім відкрила своїм ключем і переступила через купу своїх листів, які лежали біля порогу. «Не стривожив її й дивний, зовсім незнайомий запах. Вона швидко пройшла через хол… У цю мить вона діяла явно обдумано й цілеспрямовано. Вона справляла враження жінки, яка вирішила зрештою перевірити або підтвердити свої підозри. А за кілька секунд, коли вона повернулась, її обличчя сяяло ледь помітним задоволенням». Вона зателефонувала й «залишилась сидіти за столом чоловіка, терпляче чекаючи на людину, яка скоро мала прийти і полагодити ліфт». Так і не ясно: ця жінка стала вбивцею мимоволі чи завжди була нею, терпляче, як і героїня «Домовласниці», чекаючи слушної нагоди. У світі Дала навіть новонароджене немовлятко, за чиє життя і долю переживає мати, яка вже поховала трьох дітей, виявляється майбутнім монстром на прізвище Гітлер («Народження і катастрофа»). За Далом абсурдне й суєтне людське життя є оманливим і ворожим до людини. Ілюзорна, облудна людська сутність не тотожна собі та своїй природі. Життя у вимірі Дала постає подвійно жахним: воно навіює і продукує жах, його отрутою наповнюється людина, стаючи втіленням і продуцентом жаху.
В «Африканській історії» ефективно використано прийом обрамлення. Старий фермер розповідає юному пілоту RAF про свою ферму, корову і нестерпного сусіда Джадсона, який убив його собаку, бо дратувався, чуючи, як вона вилизує лапу. Корова перестала давати молоко, і він запідозрив Джадсона у крадіжці. Влаштувавши засідку, побачив, як чорна мамба висмоктує молоко з корови. А Джадсону він каже, що місцевий хлопець краде молоко і його треба підстерегти. Джадсонові радить сховатись у яму біля корови, а сам вартуватиме з рушницею. Коли з’являється мамба, старий кличе Джадсона, той встає, і мамба кусає його. Джадсон помирає в страшних муках. Старий поблажливо дивиться, як мамба підповзає до корови і досхочу п’є молоко.
Дал позірно легко жонглює фігурами, долями, ситуаціями, словами. Його персонажі парадоксально щирі у незнанні своєї істинної суті, роздвоєнні самосвідомості, нерозрізненості щирості та самообману. У його прозі одиничне Я театрально розщеплюється на кілька облич відповідно до актуалізованих персонажем властивостей. Герой Дала не змінює свою органіку чи оболонку, маска є його єством. Оксюморон (поєднання протилежних, контрастних за значенням слів) у художньому світі Дала стає визначальним семантичним концептом, який позиціонує героя-мерзотника, мораліста-циніка, невинне дитя-монстра. Дал не Достоєвський і не Фолкнер: екзистенціальна глибина, сенсожиттєві рефлексії — не його предмет. У поле його зору найчастіше потрапляє персонаж, який, бувши рабом нав’язаного кимось або чимось статусу, способу життя і поведінки, руйнує визначену йому роль, відкриває духовні горизонти свободи, відвойовує і завойовує право бути собою. У цьому сенсі вагоме місце дії. У новелістиці Дала воно найчастіше театрально декоративне, а його зміна супроводжує активізацію нової рольової маски, нової гри.
Скромний і недолугий, «схожий на спаржу» містер Ботібол («Містер Ботібол»), продавши успадковану фірму і звільнившись від пов’язаних з нею обов’язків, вперше відчув себе господарем власного життя. Одну з кімнат перетворив на концертну залу, купив програвач, платівки з симфоніями Бетховена і записами аплодувань, «паличку регента, тонесеньку, зі слонової кістки, у футлярі, обтягнутому блакитним шовком». Коли все було підготовлено до концерту, Ботібол, «увійшовши у роль, взяв свою паличку і ввімкнув програвач. Хвиля оплесків заповнила кімнату… Заграла наступна платівка. Почалась симфонія… Кожного наступного дня він виконував по симфонії і за дев’ять вечорів відіграв усі дев’ять симфоній Бетховена», ототожнивши себе з великим композитором.
Мотив гри та укладання парі — один із найпоширеніших у сюжетиці Р. Дала: герої грають на перегонах, у бридж і в казино, укладають парі один з одним чи з собою.
Хлопчик із новели «Бажання» закладається, дивлячись на килим, який раніше не привертав його уваги: «Червоні плями — це розпечене вугілля. Ось що я маю зробити: пройти звідси до самих дверей, не торкнувшись їх. Якщо наступлю на червоне, я обпечусь. Навіть не обпечусь — просто згорю на попіл. А чорні плями… ну, так, чорні — це змії, отруйні змії, гадюки і кобри, кожна завтовшки з дерево, і якщо я торкнусь котроїсь із них, мене вкусять і я помру ще до вечері. А якщо дістанусь на ту сторону цілий і неушкоджений, не маючи ні опіків, ні укусів, тоді завтра, на день народження, мені подарують цуценятко». Повне розчинення в ролі і ситуації, переживання уявної небезпеки, яка для героя стає реальнішою за дійсність, формує інтенсивне емотивне поле, в результаті якого виникає відомий психологам ефект «тунельного сприйняття». Він суттєво обмежує свободу вибору індивіда, який прагне уникнути небезпеки. У світі Дала, як відомо, це неможливо. Усе має вирішувати читач: «Він почав падати. Він падав управо, спочатку дуже повільно, потім швидше і швидше, в останній момент інстинктивно простягнув руку, щоб зупинити падіння, і наступним, що він бачив, була його гола рука, вже готова зануритись у саму середину цієї чорної блискучої маси, і в ту мить, коли вона торкнулась її, він скрикнув, однісіньким пронизливим криком жаху.
Надворі, де сяяло сонце, далеко, за домом, мати шукала сина».
Іронічна авторська свідомість реалізує себе в інтелектуальній грі з читачем, вигадливо організованій і свідомо прихованій позиції, розкриттю якої слугують підтекст і контекст твору. Відсутність остаточних формулювань і однозначних відповідей інтенсифікує і підтримує напругу художнього простору Дала. Він не потребує осучаснення, апелюючи до вічних констант людської душі. Створений ним світ парадоксальний, потенційно безкінечний у розгортанні сенсів, вербалізованих у постійному діалозі з читачем.
Українською мовою деякі твори Р. Дала перекладали І. Стронговський, В. Морозов та ін.