Аналіз твору Т. С. Еліота «Чотири квартети»
Новий період у творчості Еліота настав наприкінці 20-х років. Звернення до релігії змінило інтерпретацію характерної для його поезії теми смерті, життя на спустошеній, безплідній землі, у світі без Бога. Відчуття трагізму тогочасної епохи не полишало його, однак відчай змінювався переживанням наближення до волі божественного розуму. Значно повніший відгук отримає в його пізній творчості «Божественна комедія» Данте. Дантівська тема мандрів не вичерпується перебуванням душ померлих тільки в пеклі, а отримує подальший розвиток в їхньому очищенні й духовному відродженні.
Релігійно-філософський погляд на світ, на людське життя в його спрямованості до вічності зумовив зміст і структуру поетичного циклу «Чотири квартети» (1943), віршованих драм «Скеля» (1934), «Вбивство у соборі» (1935), «Возз’єднання родини» (1939), «Вечірка з коктейлями» (1949). У них Еліот виступає поборником католицизму. Свою позицію він заявив ще в 1928 р.: «Класицист у літературі, рояліст у політиці, англо-католик у релігії».
У поетичному циклі «Чотири квартети», надрукованому в однойменній збірці, розкриваються чотири іпостасі часу, чотири пори року, чотири стихії, чотири періоди людського життя, а людина постає як віддзеркалення космосу. Автора хвилюють проблеми часу й руху, які набувають у цьому циклі та в інших творах різнобічного висвітлення і втілення, розглядаються як неоднозначні філософські категорії.
Еліот — один із теоретиків літератури, розбудовувачів «нової критики».
«Нова критика» — напрям у літературознавстві, прибічники якого обстоювали принципи іманентної самодостатності художньої дійсності — «мистецтва для мистецтва».
Назва походить від заголовка однойменної книги американського дослідника Дж. К. Ренсома (1941). То була найвпливовіша тенденція в англійській та американській науці про художнє письменство 30—40-х років ХХ ст. Художній твір представники цього напряму розглядали як поетичний феномен без урахування його громадських, історичних, біографічних складників. Представники «нової критики» виявляли також інтерес до міфологічної та екзистенціалістської критики.
Т. С. Еліот розробив методологічні принципи аналізу художніх феноменів з ознаками антипсихологізму та антиромантизму. Він визнавав автономію твору, забезпечену неординарною особою автора, пильним його прочитанням, структурною узгодженістю всіх складників естетичного об’єкта («Нова критика», «Субстанція світу» Дж. К. Ренсома), високим рівнем артистизму письменника і вмінням читача відчути його. Задля цього доводиться «розщеплювати» його як цілісність, порушувати рівновагу між емоціями та інтелектом, щоб критична рецепція по-новому інтегрувала їх, поглибила традицію синтезу. Це відкривало перед «новою критикою» аналітичну перспективу в англо-американському літературознавстві першої половини ХХ ст., активізувало дослідження зі структуралізму, герменевтики, неориторики тощо.
Основні літературно-критичні збірки Т. С. Еліота: «Священний ліс» (1920), «Призначення поезії і призначення критики» (1933), «Нотатки для визначення поняття “культура”» (1948), «Про поетів і поезію» (1957) та ін.
Своєю творчістю Еліот реформував англійську поетичну мову. Його положення про народну мову як основу поезії, традиційність як важливу засаду творчості, заклик до збереження духовної культури людства сприяли розвитку новітньої західноєвропейської літератури. Ще за життя він був визнаний класиком. Його поетичний цикл «Кішки» став основою популярного мюзикла, що десятиліттями не сходить зі сцени.
Перші переклади творів Т. С. Еліота прийшли до україномовного читача в 60—70-ті роки ХХ ст. Деякі його поезії інтерпретували українською З. Тарнавський, І. Костецький, В. Лесич, М. Пінчевський, В. Коротич, Ю. Лісняк, І. Драч, Д. Павличко, М. Стріха, О. Мокровольський та ін.