«Анналів» школа — напрям французької історіографії, який полягає у широкому запровадженні в історичні дослідження соціальної, культурної та економічної проблематики й у використанні методики та інструментарію соціально орієнтованих наук. Наприкінці 30-х ХХ ст. навколо журналу «Аннали економічної та соціальної історії» (1939—1941, Annales d’histoire economique et sociale; 1942—44 — Melanges d’histoire sociale; 1945—46 — Annales d’histoire sociale; з 1946 — «Аннали: Економіка — Суспільство — Цивілізація», сучасна назва: «Аннали. Історія, соціальні науки») згуртувалися однодумці, які започаткували школу «Анналів», що розвинулася у методологічний напрям і продовжує існувати. Активна критика класичної позитивістської методології в історичній науці (ґрунтувалася на пріоритеті письмових архівних джерел, переконанні у домінуючій ролі фактологічної історії) зумовила загальнометодологічні зміни в історичному пошуку: розширення інструментарію дослідника через широке використання соціологічних методів (соціологія Е. Дюркгейма) та методів культурного аналізу (культурно-історичний синтез А. Берра). Школа «Анналів» намагалася зблизити історію з іншими галузями знань. М. Блок та Л. Февр як засновники методології школи «Анналів» зосередили увагу на соціально-економічній (М. Блок) та культурній історії (Л. Февр). Використовуючи дані з географії, економіки, психології, лінгвістики, вони намагалися отримати цілісне уявлення про життя людей. Одночасно формується бачення історичного джерела не просто як вмістилища безпосередніх фактів, а й як поля активної діяльності історика. Історичний факт при цьому розглядали як результат активної аналітичної роботи дослідника з джерелом. Розвиток школи «Анналів» поділяють на кілька етапів. Після Другої світової війни представник «другого покоління» школи «Анналів» Ф. Бродель розробив концепцію тотальної історії — значущих, неспішних у змінах одиниць цивілізаційного розвитку (праця «Середземномор’я та середземноморський світ в епоху Філіпа ІІ»). Він намагався реконструювати економічні відносини, зокрема «матеріальне життя» минулого. Це дало змогу структурувати окремі історичні явища як довготривалі (історія цивілізацій), середньотривалі (в межах соціально-економічної формації) та короткотривалі (час безпосередніх подій, політичної історії). «Третє покоління» школи «Анналів» (1960—70), а саме Ж. Ле Гофф, Ж. Дюбі, Р. Мандру, Ф. Леруа Ладюри та ін., досліджували питання колективної та індивідуальної свідомості в історії, проблеми ментальності. Виступаючи проти «абстрактності», «схематизму» підходів Ф. Броделя, представники «третього покоління» школи «Анналів» намагалися знайти альтернативу функціоналістськи чи марксистськи інтерпретованій соціальній та економічній історії, зорієнтованій на вивчення систем та структур.
Об’єктом дослідження вчених була «народна культура» як цілісна єдність умов матеріального життя, побуту і світосприйняття, репрезентована насамперед в усних формах, що майже не залишають по собі письмових свідоцтв. У 90-х ХХ ст. під впливом постмодерністської критики історичного методу дослідження серед істориків школи «Анналів» розгорнулася дискусія про подальші напрями діяльності, в ході якої сформувалося «четверте покоління» школи (А. Буро, Р. Шартьє та ін.). Його представники висунули ідею культурної історії та історії ідей, що, зокрема, досліджує вплив колективної свідомості на індивідуальну. Одночасно активізувалися дослідження з мікроісторії. Комплексне знайомство радянських істориків, зокрема українських, з ідеями школи «Анналів» розпочалося у 60-ті ХХ ст. Ідеї школи «Анналів» поширював і розвивав А. Гуревич, який у 1989 започаткував разом з Ю. Безсмертним видання щорічника «Людина в історії» як трибуни школи «Анналів». Згодом Ю. Безсмертний видав альманах «Казус. Унікальне в історії». Останнім часом ідеї «А.» ш. поширилися в Україні, перекладено праці представників школи «Анналів» українською мовою («Доба соборів» Ж. Дюбі), з 1992 видається збірник «Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей» (Т. 1—5). Досліджують методологію школи «Анналів» Н. Яковенко, С. Плохій.