АНРІ БАРБЮС. Життєвий і творчий шлях. Аналіз творчості та творів. Зарубіжна література
АНРІ БАРБЮС (1873—1935)
«Якби під Круї чи Суше німецьким снарядом було розірвано на шматки піхотинця Барбюса і фронтові друзі кинули б на його тіло кілька заступів землі, то один із володарів дум нашого часу безслідно щез би під гігантськими жорнами знищення… Сьогодні молодь у Франції і далеко за її межами вбачає в Барбюсі виразника своїх найпотаємніших почуттів»,— писав австрійський письменник Стефан Цвейг у 1918 році.
У 1914 році Анрі Барбюсу минув 41 рік., коли він, автор збірки поезій «Плакальниці», двох романів («Благаючі» і «Пекло»), пішов добровільно на фронт: «за галльські інтереси проти тевтонських». Грабіжницька війна, з її безумством і брудом, постала перед письменником у своїй жахливій реальності. Саме тут, серед її згарищ, змужнів голос письменника. У верденських окопах розвіялися пацифістські ілюзії Барбюса, і він збагнув необхідність боротьби не лише проти воєн, а й проти тих, хто роздмухує воєнні пожежі.
Відійшли в минуле елегійні мотиви молодого Барбюса. На зміну почуттям самотності, розчарування, відчаю, смутку прийшла жадоба активного життя. Не витончені інтелігенти й індивідуалісти, схильні до рефлексії, а «пролетарі битв», солдати-окопники, звичайні французькі «пуалю» стали героями книги, яка ви-кликала брутальну лайку «ура-патріотів» і здобула прихильність тих, хто в атмосфері шовіністичного психозу мав мужність не погоджуватися з офіційною по-літикою.
Роман Барбюса «Вогонь» (1916) з документальною достовірністю зафіксував процес революціонізації солдатської маси. Цю книгу Барбюс присвятив пам’яті своїх товаришів, що полягли «під Круї на висоті 119».
У центрі книги — доля людей, відірваних від своїх домівок, від мирної праці. «Звідки ми? — питає оповідач. — 3 різних областей. Ми з’явилися звідусіль. Я дивлюсь на сусідів: ось Патерло, шахтар з Калоні… ось Фуйяд, весляр із Сеттау». Поряд з ними — «Андре Меніль, огрядний фармацевт із нормандського містечка», Ламюз — селюк із Пуату, парижанин Барк. Це люди різних професій і вподобань. Ламюз наймитував,
Параді був візником, Блер — фермером, Барк — розсильним, Бертран — робітником у майстерні, Тюрлуар фарбував автомобілі, Тюлак тримав невеличку кав’ярню.
По-людськи привабливо окопні солдати розкриваються, коли забувають про війну. Саме під час відпочинку, виточуючи обручку з алюмінію для дружини, людиною почувається Блер; Едор натхненно, немов поет, пише листи додому; Барк відчуває втіху, заглиблюючись у спогади. «Саме у такі хвилини люди в окопах знову стають людьми в кращому розумінні цього слова, такими, якими вони були колись».
У дисгармонії між жорстокою дійсністю і глибокою людською потребою добра й краси — високе трагедійне звучання роману, що владно закликав до дії, спрямованої проти злочинної війни. Максим Горький вважав, що Барбюсу вдалося «глибше, ніж будь-кому до нього, заглянути у сутність війни і продемонструвати людям безодню їхніх помилок». А Стефан Цвейг уточнював: «Барбюс не перефарбовує кров у рожевий колір і не зображує війну такою собі молодецькою втіхою; він не вдається до патріотичного пафосу, щоб звеличити трагічні події, і не пом’якшує їх сумнозвісним окопним гумором… Він нічого не вигадує і не гармонізує те, що чуже розуму: життя і смерть на війні, існування, яке не можна назвати інакше, як животіння у вогні і багнюці, він зображує без прикрас».
Роман написано у своєрідній манері. Це не щоденник одного солдата, а історія взводу. В романі не. досліджується доля окремої особистості, а йдеться про життя і смерть колективу. Барбюс пише свій роман не від себе, а від імені сімнадцяти товаришів, «яких сто тижнів спільних страждань в пеклі війни об’єднали в єдине ціле». В романі немає наскрізного сюжету, головного героя. Роман зіткано з невеликих епізодів, кожний з яких має провідну думку, свій пафос. Із сукупності цих маленьких правд і пафосів складається переконливий висновок — заклик: «Після цієї війни більше не повинно бути воєн!»
У 1919 році Барбюс організував групу «Кларте», до якої увійшли Анатоль Франс, Герберт Уельс, Ромен Роллан, Томас Манн, Стефан Цвейг і Томас Гарді, і закликав письменників світу боротися за мир, за красу життя своїми справами.
Справою, якій віддав Барбюс свій хист, була література. А тому і в романі «Ясність» (1919), і в «Правдивих повістях» (1928) він послідовно виступає за мир, проти нових кривавих воєн: «…Тож нехай громадська думка, приспана святенницькими ідиліями, побачить справжнє обличчя нашого XX століття, яке можна назвати віком золота, віком радіо, віком джаз-бенду, але, мабуть, з найбільшою підставою — віком крові».
Великий французький письменник Анрі Барбюс належить до тих митців — гуманістів, які вірять у людство, розвінчують політичні інтриги й чвари, «відчувають глибоку вдячність до людини, що лишилась людиною навіть у часи здичавіння людства» (Стефан Цвейг).
Трагічний досвід першої світової війни по-своєму передали у творах ті письменники, які прийшли на війну молодими, сповненими надій, а повернулися зі зруйнованими, знищеними старими ідеалами, не набувши нових. Вони створили свою літературу — літературу «втраченого покоління». Ернест Хемінгуей, Уїльям Фолкнер, Еріх Марія Ремарк та інші у своїх творах відобразили і не сприйняття навколишньої дійсності, й відчуженість людини від людини, і глибокий песимізм, спричинений жорстокою дійсністю.
Жовтнева революція 1917 року в Росії, революції 1918 року в Німеччині та 1919 року в Угорщині розкололи світ. Одні діячі культури Заходу (Джон Рід, Ромен Роллан, Юліан Тувім, Бернард Шоу) вбачали в соціалістичній ідеї невичерпні можливості. Інші, як Герберт Уельс, з острахом вдивлялися у майбутнє, що крилося в імлі.
Злами історії — завжди трагічні, і проходять вони через життя людей. 1933 рік став для Німеччини початком влади фашизму, а 1939 рік для усього людства — початком другої світової війни. Одні письменники (наприклад, Гергарт Гауптман) пішли у «внутрішню еміграцію», замовкли, але в цьому мовчанні було грізне віщування прийдешнього краху фашизму, інші (Томас Манн і Генріх Менн, Ліон Фейхтвангер, Йоганнес Роберт Бехер, Віллі Бредель), перебуваючи у зовнішній еміграції, створили велику антифашистську літературу, треті (Жан Ануй, Альбер Камю, Луї Арагон, Юліус Фучик) стали до лав Руху Опору. Єднало цих різних за мистецькими і філософськими уподобаннями письменників неприйняття фашистської ідеології, анти людяності, духовного убозтва «коричневих». Ліон Фейхтвангер пише роман «Успіх» (1930), Сінклер Льюїс — «У нас де неможливо» (1935), Анна Зегерс — «Сьомий хрест» (1942).
АНРІ БАРБЮС. Життєвий і творчий шлях. Аналіз творчості та творів. Зарубіжна література
Повернутися на сторінку Зарубіжна література