Антиклерикалізм (anti — проти і clericalis — церковний) — форма суспільного руху, опозиційна претензіям церкви як особливого соціального інституту на соціально-економічний і політичний вплив у суспільстві. Ідеологія антиклерикалізму була формою політичного вільнодумства у певних історичних умовах. Антиклерикальні ідеї і соціальні рухи, що протистояли клерикальній політиці церкви, можна звести до світської і релігійної форм. Релігійний антиклерикалізм спирається на релігійні догмати в критиці претензій пануючого інституту церкви. Прогресивну роль антиклерикалізм відіграв у період феодалізму, коли вплив церкви був особливо помітним. Політична боротьба в середньовічному суспільстві незмінно набувала клерикального або антиклерикального характеру. Боротьба між церквою і світською владою з боку церкви була клерикальною, а з боку світської влади — антиклерикальною. Світські угруповання, як правило, виступали або від імені чи з благословення ортодоксальної церкви (клерикальних позицій), або як антиклерикальна опозиція. Наприклад, у боротьбі за інвеституру німецькі князі як представники відцентрових сил не підтримали Генріха IV, коли папа відлучив його від церкви. Отже, князі займали клерикальні позиції, тому що їм це було вигідно, а Генріх IV, що активно протистояв папі, представляв антиклерикалізм. Тобто позиції угруповань панівних класів, як правило, були несталі та релятивні, змінювалися залежно від зиску. Антиклерикалізм експлуатованого класу ґрунтувався на ідеях скасування церковної ієрархії (або заміни її новою релігійною організацією), знищення церковного і монастирського землеволодіння або навіть збройного повстання і фізичного знищення священнослужителів. Особливістю середньовіччя як історичної епохи було те, що всі виступи, які суперечили соціальній доктрині офіційної церкви, були антиклерикальними.
Будь-які неортодоксальні погляди вважалися єретичними, тому особливістю антиклерикалізму було те, що він виявлявся у формі єресей. Ідейними попередниками цих рухів є релігійні віяння I—III ст. у Сирії, Єгипті, Середній Азії (гностицизм, докетизм, савеліанство, маніхейство). До XI ст. (поки ці райони зберігали високий рівень розвитку) єретичні рухи переважали в Азії, Північній Африці, Візантії (аріанство, донатизм, пелагіанство, монофізитство, маздакизм, іконоборство й ін.). У XI—XII ст. єретичні рухи поширюються в Західній Європі; у ХІІ—XIII ст. — Північній Італії і Південній Франції (катари, арнольдисти, йоахиміти, вальденси, петробрусианці, альбігойці, амальрикани, апостольські брати та ін.); у XIV—XV ст. — Німеччині, Австрії, Чехії, Нідерландах, Англії та ін. країнах Західної Європи. У XIV—XVI ст. виникли найбільші єресі в Росії (стригольники, жидовствующі). Майже всі єретичні рухи середньовіччя містили у собі антиклерикальні тенденції й спрямованість. До найпоширеніших тенденцій антиклерикалізму пізніх єресей належать: невдоволення багатством церкви, сумніви в тому, що вона проповідує, а отже, сумніви у необхідності проповіді і самого соціального інституту. У цьому проявилися спроби обґрунтувати незгоду з церковним християнським віровченням і сформулювати на власний розсуд головне завдання людини в сферах віри і поведінки. На відміну від релігійно-філософських і релігійно-містичних вчень I—III ст., що мали сектантський характер, єресі в IV—XII ст. були масовими. Вони спрямовувались проти феодальної системи і церковної ієрархії. За єресями, що, на перший погляд, видавалися релігійними, стояли соціальні проблеми. У XIV—XV ст. деякі єресі в Західній Європі набули характеру національно-визвольної боротьби (лолларди, гусити). Поряд з вимогами дешевої церкви, скасування привілеїв духівництва, секуляризації церковних і монастирських земель вони висували вимогу послаблення впливу католицької церкви і створення національної (гусити), незалежної від Риму (у XVI ст. — діячі Реформації). Не всі рухи, пов’язані з Реформацією в Німеччині, класифікують як антиклерикалізм. Так охарактеризувати можна лише радикальне крило Реформації під керівництвом Т. Мюнцера. Об’єктивним результатом боротьби лютерівського напряму в період Реформації (хоча він і містив антиклерикальні елементи) було пристосування християнства до нових соціально-економічних умов і в підсумку — поширення впливу нової реформованої бюргерської церкви в Німеччині. Ідей антиклерикалізм дотримувалися деякі середньовічні мислителі: представники мусульманства, наприклад Біруні (973—1048), який наполягав на рівноправності усіх релігій, заперечував панування будь-якої церкви, Ібн-Рушд (Аверроес, 1126—98), соціальна філософія якого ґрунтувалася на повному запереченні тиранії духівництва. На Сході антиклерикалізм набув масового характеру, оскільки у країнах, де населення сповідувало іслам, дотримувалися принципу теократії. Соціальні рухи в країнах ісламу відбувалися у вигляді воєн між різними мусульманськими напрямами, які представляли клерикальні сили. Ідеї антиклерикалізму поширені в народній творчості середньовіччя (поезія вагантів, вистави блазнів, казки, наповнені антицерковним змістом, та ін.). Антицерковна народна творчість була не тільки критичною, а й сатиричною. Характерною для середньовічного антиклерикалізму була абсолютизація місця і ролі церкви в суспільстві, що відповідало дійсності, тому антиклерикалізм є прогресивним явищем. У Новий час антиклерикалізм втрачає здатність бути самостійною формою соціальної боротьби. За середньовіччя антиклерикалізм намагався «поліпшити» церковну ідеологію і реконструювати окремі елементи феодалізму. Буржуазія XVII—XVIII ст. прагнула ліквідувати феодальний лад і змінити панівну ідеологію. Тому в період буржуазних революцій активізується критика релігії, виступи проти церкви як соціального інституту, формується ідея свободи совісті. Ідейний вплив антиклерикалізму досягає апогею. Оскільки церква перешкоджає розвитку буржуазії, опозиція їй стає рішучішою і відкритішою, ніж у середні віки, хоча мета і завдання антиклерикалізму змінювалися у процесі революційних змін суспільства. На низькому ступені суспільного розвитку антиклерикалізм міг бути прогресивним явищем. У XVIII ст., коли досвід показав необхідність боротьби проти всіх трьох «авторитетів» відразу (авторитету майна, власності і багатства; авторитету влади; релігії і духівництва) одна лише антиклерикальна боротьба виявилася недостатньою, і там, де це усвідомлювали маси, що поєднували виступи проти церковників з одночасним протестом проти інших форм гноблення, проти феодалізму загалом у всіх його проявах, класова боротьба досягала більш високого рівня. Отже, у XVIII ст. антиклерикалізм почав втрачати прогресивність. Після французької буржуазної революції носієм ідей антиклерикалізму часто була буржуазія, що переслідувала при цьому власні цілі. Наприклад, А. Бісмарк проводив «культуркампф» протягом 70-х XIX ст., що була спрямована проти католицької церкви в Пруссії і Німеччині, однак не передбачала крайніх методів. До релігії Бісмарк ставився байдуже, свої дії щодо католицької церкви називав «терапевтичними методами», духівництво розглядав як політичний інститут у церковній формі. Противники «культуркампфа» розгорнули активну пропаганду серед віруючих, що сприяло зміцненню позицій католицизму і клерикалізму. У сучасному антиклерикалізмі виокремлюють: антиклерикалізм правлячої верхівки у країнах, де церква претендувала або претендує на значну політичну роль у державі, і антиклерикалізм т. зв. буржуазних вільнодумних, які об’єднані у добровільні союзи вільнодумних. Прогресивним може бути антиклерикалізм сучасних вільнодумців Заходу, що виражають невдоволення демократичних верств населення прагненням релігійних організацій посилити свою владу в суспільстві. Антиклерикалізм не пов’язаний з атеїзмом, що спрямований не проти церкви як соціального інституту, а на утвердження матеріалістичного наукового світогляду.