Антисцієнтизм (грец. anti — проти і scientia —наука) — 1) світоглядна позиція, яка ґрунтується на тезі, що найважливішою ознакою філософії є її ціннісний характер, абсолютизація цього аспекту філософії; 2) соціокультурна орієнтація, основана на широкій критиці науки як соціального інституту і форми осягнення світу, що розглядає науку як загрозу існуванню цивілізації. Як альтернативу науці, методам наукового пізнання антисцієнтизм пропонує позанаукові або позараціональні способи осягнення буття. Ідеї антисцієнтизму підтримували послідовники різних філософських течій. Представники баденської школи неокантіанства В. Віндельбанд, Г. Ріккерт розвивали трансцендентально-психологічне тлумачення філософії Канта, наголошуючи, що наука не може бути домінуючим фактором культури, а її методи й принципи абсолютним еталоном для інших форм пізнавальної діяльності. Важливими у співвідношенні об’єкта і суб’єкта пізнання, на думку представників баденської школи, є системи цінностей, на яких засновані, зокрема, гносеологічні відносини людини із світом. Філософія не зводиться до аналізу наукового пізнання, вона має досліджувати всі системи культурних цінностей. Ірраціоналістичні концепції типу бергсоніанства або філософії життя наполягають на обмежених можливостях розумного пізнання і абсолютизації значення позараціональних (інтуїтивних, оцінювальних) факторів філософського розуміння буття. А. Шопенгауер, С. К’єркегор, Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон були представниками філософських концепцій, які розвивали антисцієнтистську традицію. Класичним виявом антисцієнтизму є екзистенціалізм. М. Хайдеггер вважав, що зведення філософії до гносеології призводить до її уподібнення природничим наукам, передусім математиці.
Філософія є рефлексією аналізу самих наук, заснована на виявленні їх гносеологічних передумов і обмеженості; вона спирається на знання, а не повинна до них зводитись. Науки досліджують локальні складові світу, повну загальну картину світобудови може охопити лише філософія. Антисцієнтизм характерний для К. Ясперса. На його думку, філософія не прагне пізнати щось остаточно й назавжди. Найважливішою є мета особистості вивчити проблему. Філософія не повинна відмовлятися від наук, вона має спиратися на наукові знання, завжди усвідомлюючи їх концептуальну обмеженість. Філософія реалізується як безконечний незавершений процес, причому необхідність доводити свою правоту для інших в ньому відсутня. П. Фейєрабенд критикує науку, заперечує, що вона може бути єдиною формою пізнання, зазначає, що основою наукових стандартів і норм часто бувають нераціональні компоненти. К. Хюбнер стверджує, що ступінь раціональності міфу й науки однаковий, оскільки немає ніякого іншого обґрунтування раціональності через внутрішній зміст кожного з утворень, тобто з самих себе.