Антиутопія (грец. anti — проти і англ. utopia — місце, якого не існує) — 1) фантастичне зображення у художній літературі суспільства, сформованого на основі спотворених, ілюзорних гуманістичних соціальних ідеалів; 2) критичний альтернативний опис суспільства утопічного типу. Антиутопія виокремлює найнебезпечніші, з точки зору авторів, суспільні тенденції (в аналогічному сенсі вживаються також поняття «дистонія», тобто «перекручена, перевернена» утопія, і «какотопія», тобто «країна зла»). Антиутопія є своєрідною саморефлексією жанру соціальної утопії, що істотно змінює ракурс зображення ідеального соціуму: піддається сумніву сама можливість позитивного втілення будь-якого перетворювального інтелектуального проекту. У жанрі традиційної утопії автори, як правило, зображують минуле чи сьогодення, а у стилістиці антиутопії домінує спрямованість у майбутнє. Конституювання антиутопії як окремого інтелектуального жанру збіглося у часі (ХХ ст.) зі встановленням загальноприйнятих дисциплінарних меж у сфері гуманітарного знання, тому антиутопія майже цілком є літературним явищем. Історично антиутопія походить від сатиричної традиції Дж. Свіфта, М. Салтикова-Щедріна, Г. Честерстона та ін., а також від жанру романів-застережень, до якого зверталися у своїй творчості А. Франс, Дж. Лондон, Г. Уеллс, К. Чапек та ін.
У ХХ ст. деякі проекти утопічних суспільств із різним ступенем самоадекватності реалізувалися. Розчарування в прогресі, криза ідеалів європоцентризму, негативні ефекти функціональної диференціації суспільства актуалізували жанр антиутопії. За твердженням Дж. Орвелла, антиутопія стає можливою лише після того, як «утопія була дискредитована». Абстрактний інтерес щодо проектів перетворення суспільства змінили побоювання, пов’язані з перспективою їх втілення в життя. Головними темами антиутопії є проблеми неможливості безпосереднього міжіндивідуального спілкування одночасно з втратою особистістю духовного світу (Є. Замятін), абсолютизовані негативні тенденції сучасного суспільства: споживання, що нівелює людей (О. Хакслі), тотальний контроль державної влади (Орвелл), прогресуючий індивідуалізм (Р. Шеклі).