Антропологія філософська (грец. philosophia, від phileo — люблю і sophia — мудрість) — 1) філософське вчення про природу (сутність) людини, яка є центральним предметом досліджень; 2) напрям західноєвропейської філософії першої половини ХХ ст. Як напрям філософської думки філософська антропологія виникла у 20-ті ХХ ст. у контексті загального для європейської філософської думки «антропологічного повороту». Ідейними витоками її були німецька романтична філософія та філософія життя. Тези Ф. Ніцше про людину як «несформовану тварину», біологічно недосконалу, не придатну до тваринного життя, відкриту для будь-яких інших можливостей, стали частиною підґрунтя філософської антропології, а у трансформованому вигляді — елементами деяких її концепцій. Сутність сучасної західної філософської антропології зводиться до спроб визначити основи і сфери людського буття, індивідуальності, творчих можливостей людини, з неї та через неї пояснити її власну природу, сенс і значення усього світу. Один із засновників філософської антропології М. Шелер у праці «Положення людини у Космосі» обґрунтував завдання створення глибинної науки про людину, вважаючи, що основні проблеми філософії зводяться до питання: Що є людина? Згідно з його програмою філософського пізнання людини філософська антропологія повинна об’єднати конкретно-наукове, предметне вивчення різних сторін і сфер буття з цілісним філософським опануванням. У цьому контексті він характеризував філософську антропологію як науку про метафізичне походження людини, її фізичне, психічне та духовне начало у світі, ті сили і потенції, які зумовлюють людський розвиток, та ті, які розвиває людина. Завданням філософської антропології є об’єктивне осмислення і використання нового наукового знання з метою відновлення цілісного філософського образу людини. Філософська антропологія послуговується тезою Шелера про принципову протилежність людини і тварини: тварина повністю залежна від природних потягів і внутрішньо прив’язана до конкретного середовища існування, а людина є вільною істотою, поведінка якої не визначається природною доцільністю, що дає їй змогу дистанційовано ставитися до предмета власної творчості. Людина — не стільки біологічна, скільки духовна істота, наділена здатністю до неупередженого ставлення та безкорисливого інтересу до світових структур, споріднена з божественним актом любові до світу. Ця ідея широко використовується у сучасних релігійно-філософських концепціях.
У антропологічній концепції Плеснера наголошується на ексцентричній природі людини, яка втратила свою «самість» і тому приречена до вічного пошуку і самовдосконалення. У філософії А. Гелена людина змушена активно діяти внаслідок біологічної недосконалості, реалізуючи себе у різних формах культури. Філософська антропологія полемізує із позитивістською та неокантіанською методологіями, вимагаючи повернення від формальних проблем до змістовних, від дослідження природи знання — до осягнення природи буття, передусім людського. Однак цілісна антропологічна філософська система, окреслена Шелером, не була створена, оскільки прибічники філософської антропології у кожному зі своїх досліджень обирали окремий аспект і аналізували та тлумачили його як єдину визначальну ознаку природи людини, а інші, не менш важливі, аспекти ігнорували. У 60—70-х ХХ ст. філософська антропологія стала складовою ідейного руху, що займався теоретичним осмисленням та інтерпретацією сучасного знання про людину, формуванням нового філософського розуміння природи людини (прагматизм, глибинна психологія, структуралізм).